сергій подолинський

Таким чином, суспільно-політичним ідеалом С. Подолинського був громадівський соціалізм — суспільство, у якому народ сам управля­тиме й керуватиме всіма економічними, політичними і культурними процесами.

Громадська діяльність і праці М. Драгоманова й С. Подолинського справили значний вплив на подальший розвиток української демокра­тичної політичної думки, зокрема на творчість І. Франка.

ІВАН ФРАНКО

Ці погляди І. Франка на державу визначили і його негативне став­лення до марксистської ідеї держави диктатури пролетаріату. Така держава також матиме чиновницько-адміністративний апарат, який стоятиме над народом, і соціальна нерівність не буде подолана. У зв'язку із цим соціалістичне суспільство він уявляв як співдружність людей праці, засновану на господарській рівності, повній громадянсь­кій і політичній свободі, несумісній із державою. Політична свобода полягає у відсутності політичного тиску та управління зверху, держа­ви як органу примусу. Народ знизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам здобуває освіту й захищається. У майбутньому суспільстві утвердиться справжнє народовладдя. Головними осередками влади народу будуть громади, що виконуватимуть усі функції управління суспільством. І. Франко віддавав перевагу безпосередній демократії, хоча не заперечував необхідності й представницької демократії, орга­ни якої утворюються на рівні вільного союзу громад. їхні представни­ки формують єдиний представницький орган для вирішення важливих питань — зовнішньої торгівлі, суду, оборони та ін.

Щодо шляхів і засобів переходу до соціалізму І. Франко висловлю­вав різні думки. В одних працях він обстоював правомірність застосу­вання трудящими радикальних засобів для звільнення від експлуатації і здобуття свободи, в інших — схилявся до мирних форм політичної боротьби. Рушійною силою цієї боротьби визнавалися не тільки про­летаріат, а й інші категорії трудівників. Він не поділяв марксистської ідеї про історичну місію пролетаріату, за якою йому належить очолити боротьбу за соціалізм усіх трудящих; говорив про «робітництво», під яким розумів усіх, хто працює, — робітників, дрібних селян, ремісни­ків, інтелігенцію. На відміну від марксизму І. Франко прагнув до того, щоб його соціалізм спирався на загальнолюдські, а не на суто класові цінності. Це мав би бути самоврядний, недержавний соціалізм.

Велику увагу І. Франко приділяв національному питанню. Він за­кликав інтелігенцію сприяти формуванню української нації, здатної до самостійного культурного й політичного життя і спроможної активно засвоювати загальнолюдські культурні здобутки. Виступав за політич­ну незалежність націй. Однак така незалежність, на його думку, не передбачає обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської держави. Формою політичної незалежності соціаль­но звільнених народів може бути демократична автономія у складі федерації. І. Франко обстоював ідею федерації політично рівноправ­них народів із демократичною, республіканською формою правління, заснованою на громаді як первинному самоврядному територіальному об'єднанні. На його думку, вільний розвиток народів без будь-якого верховенства однієї нації над іншою здатні забезпечити соціалізм і федерація. На федеративних засадах мають будуватися відносини між народами як у межах окремих країн, так і у всесвітньому масштабі.

Відстоюючи федералізм, І. Франко водночас виступав як проти ко­смополітизму М. Драгоманова, так і проти інтернаціоналізму маркси­зму. У працях останніх років він різко критикував тих діячів, для яких загальноєвропейські ідеали соціальної рівності заслонили ідеал націо­нальної самостійності, та тих, хто за гаслами інтернаціоналізму прихо­вує нелюбов до власного народу.

Хоча І. Франко багато в чому поділяв марксистські погляди на проблеми суспільного розвитку, він виступав проти абсолютизації марксистського вчення, закликав сприймати його як продукт певної епохи, а не як керівництво до дії на всі часи.

4. ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ В ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХХ СТОЛІТТЯ

Перша половина, передусім перші десятиліття XX ст., були особ­ливо плідними в розвитку політичної думки України. У цей період остаточно сформувались й чітко виявилися різні її напрями, основни­ми з яких є соціалізм, консерватизм, націоналізм і націонал-демо- кратизм.

СОЦІАЛІЗМ

Із часу свого виникнення в середині XIX ст. марксизм набув знач­ного поширення в Європі й став однією з найвпливовіших ідейно- політичних течій. Паралельно з марксизмом розвивався соціал- демократичний напрям учення

про соціалізм. Особливо популярними соціалістичні ідеї стали в перші десятиліття XX ст. — епоху імперіалізму, війн і пролетарських революцій, за визначенням В. Леніна. Історичні події цієї епохи, на­самперед Жовтнева революція в Росії, підтверджували марксистське вчення, значного впливу якого зазнала й Україна. Тут поширювалися як суто марксистські ідеї — про історичну місію робітничого класу, соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату тощо, так і соціал- демократичні. Найвідоміші представники соціалістичного напряму політичної думки України першої половини XX ст. — М. Грушевсь- кий і В. Винниченко — за своїми політичними поглядами тяжіли до соціал-демократизму.

Михайло Грушевський (1866-1934) — видатний український історик і політичний діяч, голова Української Центральної Ради. У своїх численних працях, зокрема багатотомній «Історії України-Руси», докладно дослідив історію українського народу. При цьому він відмо­вився від розгляду її як історії класової боротьби і подав як історію української державницької ідеї.

Учений виходив із того, що існують дві «руські» народності — українсько-руська й великоруська. Київська держава, право, культура були творенням українсько-руської народності, а володимиро- московська держава — великоруської. Теза про те, що Київська Русь була першою формою української державності, служила обґрунтуван­ню боротьби українського народу за власну державність як такого, що здавна її мав. В історії українського народу М. Грушевський виокрем­лював такі періоди: етап, що передував утворенню Київської держави; епоха державного життя (Київська Русь); литовсько-польська епоха; козацька епоха; занепад козацтва та українського життя; українське відродження. Крізь усі ці періоди вчений проводить сформульовану ним українську ідею, пов'язану з ідеєю свободи українського народу, насамперед національної.

У питанні про форму української державності погляди М. Гру- шевського зазнали певної еволюції — від ідеї федеративних форм ор­ганізації державного життя української нації до ідеї національної неза­лежності України. Спершу він виступав за національно-культурну ав­тономію України у складі Росії, пов'язував здобуття українським на­родом свободи з перетворенням Росії в демократичну правову державу.

Під час революції 1905-1907 рр. М. Грушевський вважав, що ви­рішення українського питання й національних проблем народів Росії можливе шляхом реалізації принципу національно-територіальної та обласної автономії і забезпечення національних прав усіх народів. Ав­тономна Україна у складі федеративної Російської республіки — та­кою вбачав М. Грушевський українську державність. Основні риси федеративної республіки — широке місцеве самоврядування і пред­ставницька демократія. Українська національна територія має бути об'єднана в єдину область із власним сеймом, що обирається прямим, рівним і таємним голосуванням. Необхідно чітко розмежувати повно­важення центру та областей: органи місцевого самоврядування мають розпоряджатися місцевими фінансами, земельним фондом, вирішувати питання освіти й культури; центральна влада має складати норми зага­льних основ державного і суспільного ладу.

Жовтнева революція і політична практика російського більшови­цького уряду змінили погляди М. Грушевського. Він перейшов до ідеї національної незалежності й суверенітету України, свідченням чого став прийнятий очолюваною ним Українською Центральною Радою 9(22) січня 1918 р. IV універсал, який проголосив Україну самостій­ною народною республікою. Однак і після цього вчений підтримував ідею федералізму.

За своєю ідейно-політичною орієнтацією М. Грушевський був со­ціалістом, але марксистські погляди поділяв далеко не в усьому. Зок­рема, у питанні про сутність держави, причини та шляхи її виникнення він істотно уточнював марксистську тезу про те, що держава виникла внаслідок класового розшарування первісного суспільства.

Важливе місце в українському соціалістичному русі посідає видат­ний письменник і політичний діяч Володимир Винниченко (1880­1951). Він був одним із організаторів Революційної української партії, членом Центрального Комітету Української соціал-демократичної ро­бітничої партії, заступником голови Української Центральної Ради, першим головою Генерального Секретаріату — уряду Української Народної Республіки, головою Директорії, автором майже всіх декла­рацій і законодавчих актів УНР.

Упродовж усього свого життя В. Винниченко залишався соціаліс­том, однак різко негативно ставився до соціалізму в його радянсько- більшовицькому варіанті. Він вважав, що є два шляхи здійснення соці­алізму, з приводу яких розходяться соціалісти і комуністи. Соціалісти виходять із того, що соціалізм можна побудувати лише поступово, еволюційно, реформами. Комуністи, навпаки, вважають, що капіталізм потрібно знищити відразу, революційним шляхом.

В. Винниченко запропонував свій варіант створення соціалізму, який він назвав «колектократією». Суть його полягає в поєднанні ево­люційного й революційного шляхів переходу до соціалізму. Необхідно мирним шляхом розпочати перетворення приватної власності на засо­би виробництва на колективну. Саме на колективну, а не на державну. Соціалізм — це кооперація. Не націоналізація, а соціалізація, або, краще сказати, колектократизація — організація промислових, сільсь­когосподарських, торговельних, фінансових та інших кооперативів — приведе до соціалізму.

У поглядах з українського національного питання В. Винниченко пройшов шлях від прихильника культурно-національної автономії України у складі Російської федеративної республіки до визнання не­обхідності відродження самостійної української державності. Як соці­аліст, розв'язання національного питання він підпорядковував вирі­шенню завдання соціального визволення народів, тобто звільнення їх від капіталістичної експлуатації. Тому був готовий відмовитися від національної незалежності на користь соціалізму. У зв'язку із цим В. Винниченко розрізняв національних соціалістів і просто соціалістів. Для останніх національний розвиток є необхідною умовою і засобом наближення людства до вищих форм соціального життя. А для націо­нальних соціалістів національний розвиток є самоціллю, з досягнен­ням якої вони зупиняться, а потім рухатимуться назад.

Ідеал української демократії В. Винниченко вбачав у «федерації російської республіки й участі у ній України як рівного з іншими дер­жавного тіла». Обґрунтовуючи необхідність перебування України у складі Російської федерації, він наголошував на історичних, економіч­них і культурних зв'язках України з Росією, потребах оборони. На йо­го думку, комбінація основних чинників соціально-політичного життя України не вимагає її незалежності як політичного державного оформ­лення.

Дещо пізніше, перебуваючи вже в еміграції, В. Винниченко докорін­но змінив свої погляди на українську державність, про що свідчить його праця «Відродження нації» (1920). У ній він вказує на нерівність у від­носинах між українською і російською націями. Сформоване століттями соціально-політичного устрою Росії притаманне росіянам почуття пані­вної національності навіть у душі робітника не може швидко зникнути. Так само й почуття сервілізму, прислужництва в української нації не може зникнути одразу. Необхідно створити такі державні умови, які допомогли б викорінити ці шкідливі наслідки минулого. Найкращою формою розвитку революції кожної нації є повна державна незалеж­ність на принципах рівності відносин і добровільного тісного союзу з усіма соціалістичними державами проти всесвітньої буржуазії.

Однак і цього разу В. Винниченко пріоритет віддавав, як тоді вва­жалось, соціальному визволенню, соціалізму перед визволенням наці­ональним. На його думку, відродження української нації відбувати­меться в гармонії з її соціальним визволенням, і чим лівішим буде по­літичний режим України, тим більше він сприятиме національному відродженню українського народу. Найповніше відродженню україн­ської нації, вважав В. Винниченко, сприятиме режим національно- української радянської соціалістичної влади.

В. Винниченко високо оцінював сам факт існування української державності у вигляді Української Радянської Соціалістичної Респуб­ліки. У праці «Заповіт борцям за визволення» (1949) писав, що вже не стоїть питання про створення української держави, а йдеться лише про її визволення, існування УРСР породжує в українців звичку до власної державності, чого вони не мали кілька століть, а тому в боротьбі за національне визволення потрібно орієнтуватися на власні внутрішні сили, а не на зовнішні, на які сподівалася українська еміграція.

В. Винниченко негативно ставився до націоналізму Д. Донцова, відкидав ідеологію націоналізму як фашистську, ворожу українському народу.