консерватизм

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українській політичній ду­мці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українсь­кій політичній думці по­в'язують почасти із творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Помітніше місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особ­ливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обґрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно- гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Тома- шівський і В. Кучабський.

Найвпливовішим представником українського консерватизму і вод­ночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882-1931). Він належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський фа­культет Краківського університету, під час Першої світової війни слу­жив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918-1919 рр. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Ав­тор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до бра- тів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 1657-59» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована україн­ською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від еко­номічного розпаду і кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Ли- пинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здат­ний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично органі­зовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опо­рою державності. Питання про форму державного правління — мона­рхічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917­1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка ро­зуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад та отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми держав­ного будівництва. Тому форму державності для України В. Липин- ський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою і націона­лізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На його думку, кожний народ мусить пройти період монархії, від­сутність якої на теренах України була причиною неоформлення влас­ної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступа­ти консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьма­ном. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів дер­жавного правління: демократії з республікою; охлократії з диктату­рою; класократії із правовою («законом обмеженою і законом обме­жуючою») монархією. Демократичний метод притаманний республіці й заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точить­ся між різними групами суспільства. Охлократичний метод характер­ний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно- політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класокра- тії, яка складається із провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський вважав аристократію, класократію, територі­альний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, не­залежно від їх соціального походження. В аристократії існують стати­чна й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський