консерватизм : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

консерватизм

Наприкінці XIX — на початку XX ст. в українській політичній ду­мці переважали ідеї соціалізму. Лібералізм в Україні не набув такого поширення, як у країнах Західної Європи. Ідеї лібералізму в українсь­кій політичній думці по­в'язують почасти із творчістю М. Драгоманова, а особливо — Б. Кістяківського й М. Туган-Барановського. Помітніше місце в історії української політичної думки посідають ідеї консерватизму, які особ­ливо активізувались у XX ст. Це було спричинено існуванням у 1918 р. гетьманату П. Скоропадського, необхідністю обґрунтування його політико-правових підстав, доведення наступництва монархічно- гетьманських традицій. По-різному це робили три найбільш відомі представники українського консерватизму — В. Липинський, С. Тома- шівський і В. Кучабський.

Найвпливовішим представником українського консерватизму і вод­ночас найоригінальнішим українським політичним мислителем після М. Драгоманова вважається В'ячеслав Липинський (1882-1931). Він належав до заможного шляхетського роду. Закінчив філософський фа­культет Краківського університету, під час Першої світової війни слу­жив офіцером у російській армії. Виступив одним із організаторів Української демократичної хліборобської партії. У 1918-1919 рр. був послом гетьманського уряду та УНР у Відні. Перебуваючи в еміграції, працював професором Українського наукового інституту в Берліні. Ав­тор понад 200 наукових праць, найвідомішими з яких є «Листи до бра- тів-хліборобів. Про ідею і організацію українського монархізму» (1926), «Україна на переломі 1657-59» (1920), «Замітки до історії українського державного будівництва у XVII столітті» (1920) та ін.

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності. Він вважав, що тільки власна держава, збудована україн­ською нацією на своїй етнографічній території, врятує націю від еко­номічного розпаду і кривавої анархії. Лейтмотивом творчості В. Ли- пинського є слова: «Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути». Відповідно до цього власне призначення він вбачав у тому, щоб прищепити народу України свої погляди як світогляд, здат­ний перетворити пасивну територіальну спільноту в політично органі­зовану націю.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опо­рою державності. Питання про форму державного правління — мона­рхічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917­1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, яка ро­зуміла демократію як необмежене народовладдя під проводом Рад та отаманів і виявилася нездатною вирішити нагальні проблеми держав­ного будівництва. Тому форму державності для України В. Липин- ський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою і націона­лізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

На його думку, кожний народ мусить пройти період монархії, від­сутність якої на теренах України була причиною неоформлення влас­ної державної організації впродовж століть. Ідея монархії має виступа­ти консолідуючим чинником українського суспільства, вона відповідає державницькій традиції, започаткованій іще Б. Хмельницьким. Це має бути трудова, правова і спадкова (дідична) монархія на чолі з гетьма­ном. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів дер­жавного правління: демократії з республікою; охлократії з диктату­рою; класократії із правовою («законом обмеженою і законом обме­жуючою») монархією. Демократичний метод притаманний республіці й заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точить­ся між різними групами суспільства. Охлократичний метод характер­ний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно- політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класокра- тії, яка складається із провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Основними підвалинами, на яких має засновуватися українська монархія, В. Липинський вважав аристократію, класократію, територі­альний патріотизм, український консерватизм і релігійний етос.

Гетьман як спадковий монарх репрезентує державу, уособлює її авторитет. Разом із гетьманом управління державними й суспільними справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, не­залежно від їх соціального походження. В аристократії існують стати­чна й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який історичний період, — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна оновлюватися, інтегруючись з іншими соціальними верствами, які становлять монархічну державу.

Такі особливості формування аристократії забезпечують представ­ництво в її складі всіх суспільних класів і станів: промислового (фаб­риканти, інженери, робітники), хліборобського (поміщики, селяни, сільськогосподарські робітники), купецького і фінансового (усі, хто живе з обміну продуктами), комунікаційного (залізничники, водії), інтелігенції. У результаті аристократія виступає як класократія — вла­да найкращих представників усіх суспільних класів і станів. Класокра- тія як спосіб організації державної влади, на думку В. Липинського, забезпечує єдність нації і заперечує буржуазний парламентаризм, со­ціалізм і націоналізм. Перший роз'єднує націю за партійною ознакою, другий — за класовою, а третій — за етнічною.

Нація у В. Липинського виступає не як етнічна, а як політична спі­льнота, що включає в себе всіх громадян держави, незалежно від їх етнічної належності. Забезпеченню єдності нації слугує і територіаль­ний патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної принале­жності, віросповідання тощо. Кожна нація є соціально-диференційо­ваною й охоплює як прогресивні, так і консервативні елементи. Кон­сервативні елементи — це верхні соціальні верстви громадянства, що несуть у собі стародавню політичну культуру й традиції державного життя, здатні приборкати анархію і свавілля.

Важливою умовою побудови держави і формування української нації В. Липинський вважав її релігійну єдність. На його думку, тільки християнська етика (релігійний етос) спроможна створити моральний клімат, необхідний для державного будівництва. Наголошуючи на жи­вотворній силі релігії, яка може примирити українство, спрямувати його до зміцнення держави, він водночас застерігав проти церкви, пристосованої до політичної кон'юнктури, підкреслював, що тільки та церква може піднести священний національний прапор боротьби за волю, яка не служить політиці.

Відстоюючи незалежну українську державність, В. Липинський водночас наголошував, що географічне положення України, спільне історичне минуле, спільні економічні інтереси вимагають тісного еко­номічного і воєнного союзу суверенної Української національної дер­жави з Росією і Білоруссю.

Близькою до політичних поглядів В. Липинського була консерва­тивна концепція українського державотворення відомого галицького історика Стефана Томашівського (1875-1930), викладена ним, зокрема, у працях «Українська історія», «Під колесами історії» (1925), «Про історію, героїв і політику» (1929).

Державницька концепція С. Томашівського ґрунтується на ідеї особливої ролі Галичини та уніатської церкви в українському держа­вотворенні. Якщо М. Грушевський витоки української державності вбачав у Київський Русі, В. Липинський — у козацько-шляхетській державі Б. Хмельницького, то С. Томашівський відносив їх до Галиць­ко-Волинської держави XII-XIV ст. Основними чинниками, на яких базується його концепція, є земля, нація і держава.

С. Томашівський вважав, що про Україну як про певну цілісність упродовж усієї історії можна говорити тільки як про землю в геогра­фічному розумінні. Українська земля як чинник історії України — це історичний процес здобування українським народом землі. Другим важливим чинником історії українського державотворення є процес формування української нації, у якому поєднані дві протилежні тенде­нції: консолідація і роз'єднання. Третім чинником державотворення є перетворення української народності в націю і становлення першої української національної держави — Галицько-Волинського князівст­ва, що утворилося після остаточного розпаду Київської держави та об'єднало вже тільки суто українські землі. Значення Галицько- Волинської держави полягає, зокрема, в тому, що вона зберегла Украї­ну від поневолення та асиміляції як з боку Польщі, так і з боку Моско­вщини. Розірвавши династичні й церковно-політичні зв'язки з Моско­вщиною, Галицько-Волинська держава відкрила українській народно­сті можливість формувати власну національну культурну й політичну індивідуальність, доступ західноєвропейської культури на українські землі. Саме завдяки цій державі утворюється сучасна національна, політична, культурна і мовна самостійність України серед слов'ян.

Становленню сучасної самостійної української держави, на думку С. Томашівського, мають сприяти територіальний патріотизм і націо­нальна ідея. Територіальний патріотизм покликаний служити приєд­нанню польського населення Галичини до спільних з українцями полі­тичних цілей. Відсутність об'єднуючої національної ідеї була однією з важливих причин втрати Україною державності. Державність — це та форма, у якій національні сили можуть найкраще розвинутися. Якщо зазначена форма є недосяжною, то необхідно спрямувати всі зусилля на формування національної ідеї, яка містила б такі економічні, соціа­льні, культурні й моральні цінності, які дали б можливість утворити незалежну державу.

Учений доводив, що традиції українського народу, наявність внут­рішніх розбіжностей між провідниками і станами українського суспі­льства зумовлюють необхідність впровадження в Україні монархічної форми правління як такої, що найкраще сприяє утвердженню автори­тету і порядку. Однією з основних причин поразки української інтелі­генції у її прагненні в 1917-1920 рр. збудувати свою державу він вва­жав орієнтацію на демократію і республіку, яких, на його думку, ніко­ли не знав український народ.

Учений не ототожнював демократію лише з республікою. Він вва­жав, що монархія, якщо вона не є абсолютною, також сумісна з демок­ратією. Не заперечував учений і прийнятність для України республі­канського ладу. Коли республіканська форма правління утвердиться шляхом еволюції із традиційної монархічної — гетьманської — фор­ми, вона може бути прийнятною для України. Головне, щоб зміна форм правління відбувалася еволюційним шляхом.

С. Томашівський вважав, що майбутня українська держава пови­нна формуватися на основі політичної автономії західноукраїнських земель, мати власне законодавство, адміністрацію, армію, систему освіти. Автономія має спиратися на традиції Галицько-Волинського князівства, а також політичний досвід Австро-Угорської монархії і польського республіканського правління.

Важливу роль в українському державотворенні він відводив уніат­ській церкві. Історію церкви в Україні розглядав у контексті відносин між римською і візантійською церквами, доводячи, що церковна унія 1596 p. — це не випадковість в українській історії, а закономірне яви­ще. Тривку форму національної держави дала тільки унія, ідея якої нерозривно пов'язана з напрямом і духом усієї української історії. А тому уніатська церква має відігравати важливу роль у розбудові украї­нської держави і впливати на форму державного правління.

Таким чином, у державотворчій концепції С. Томашівського українська державність виступає у формі клерикальної монархії. Історичні досліджен­ня вченого, як і творчість М. Грушевського і В. Липинського, є класичним прикладом державницького пояснення історії українського народу.

Певний вплив на розвиток консервативного напряму української полі­тичної думки мав Василь Кучабський (1895-1945). Свої політичні ви­сновки, зокрема у працях «Більшовизм і сучасне завдання українського народу» (1925), «Україна і Польща» (1933), він робив на основі дослі­дження розвитку української державності в 1917-1920 рр. Основні при­чини занепаду Західноукраїнської Народної Республіки В. Кучабський вбачав у відсутності єдиного об'єднавчого керівництва й непродуманості питань державного будівництва на західноукраїнських землях. Однією з найважливіших суперечностей гетьманщини, що призвела до занепаду української держави, він вважав «сили української демократії». Вони хоч і були переповнені патріотизмом, проте не мали властивостей, притаман­них лише правлячій верстві, — політичних традицій і досвіду. Демократія стала в опозицію до гетьманщини. Остання не могла утвердитися, оскіль­ки не спиралася на підтримку народу.

Як і В. Липинський та С. Томашівський, найбільш придатною фо­рмою державного правління для України В. Кучабський вважав мона­рхію. Особливу роль у заснуванні монархічної держави в той період, на його думку, була покликана відіграти провідна верства, сформована з «людей військового духу і організації», з огляду на втрату іншими суспільними верствами здібностей і можливостей стати на чолі держа­вотворення. Ця концепція, на формування якої не в останню чергу справило вплив те, що її автор сам був військовим, дістала назву по­зитивний мілітаризм.

В. Кучабський поділяє ідеї В. Липинського й С. Томашівського про те, що справу створення української держави може вирішити не етнічне об'єднання українців у межах чужої держави, а формування психологіч­ного складу нації на певній території її проживання. Необхідною умовою цього є державотворча національна ідея. Для початку потрібен своєрідний український П'ємонт8, який зможе організувати решту України на визво­льну боротьбу. На думку В. Кучабського, роль П'ємонту мала відіграти Галичина, у якій склалися для цього найбільш сприятливі умови.

Військові могли б стати провідною верствою в українському дер­жавотворенні у 1917-1920 рр. — тоді, коли, на думку В. Кучабського, інші верстви виявилися нездатними до цього. Провідну ж верству, що зберегла в собі консервативні лицарські риси, несе відповідальність за державну справу, гарантує стабільність внутрішнього устрою держави, В. Кучабський вбачає у великих землевласниках. Щоправда, провід­ною верствою, наголошував він, може бути як один суспільний клас, так і представники кількох чи й усіх суспільних класів, об'єднані вір­ністю до монарха — виразника єдності. Формування провідної верстви є одним із головних завдань українського консерватизму.

НАЦІОНАЛІЗМ

Ідея незалежної української державності була центральною не тільки у творчості представників консервативного напряму українсь­кої політичної думки. Головну увагу обґрунтуванню цієї ідеї приділя­ли також ідеологи ще двох

напрямів політичної думки — націоналістичного і націонал- демократичного. Найвідомішими представниками націоналістичного напряму є М. Міхновський, Д. Донцов, М. Сціборський. Вони вважа­ли, що до революції 1917 р., коли Україна отримала реальний шанс здобути політичну самостійність, нація прийшла ідеологічно непідго- товленою, а найголовніше — неготовими виявилися її провідники, які часто поступалися національними інтересами на користь соціальних демагогів і маніпуляторів привабливими гаслами. Ідеологи націоналі­зму вважали за свій обов'язок формувати національну свідомість українського народу, всебічно сприяти усвідомленню ним необхіднос­ті здобуття незалежної державності. Однак при цьому вони негативно ставилися до деяких інших народів, особливо російського, у тій чи іншій формі пропагували ідею національної винятковості українців. Засновником українського націоналістичного руху вважається М. Мі- хновський.

Громадський і політичний діяч Микола Махновський (1873­1924), навчаючись на юридичному факультеті Київського універси­тету, 1893 р. приєднався до таємної студентської націоналістичної групи «Братство Тарасівців» і розробив її основні політичні засади. Метою групи проголошувалося досягнення повної державної незалеж­ності України.

У 1900 р. М. Міхновський виголосив у Полтаві й Харкові промову, що вийшла окремою брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» і стала програмним документом утвореної в цьому ж році у Харкові Української революційної партії. «Самостійна Україна» вва­жається першим програмним документом українського націоналізму. Зазначивши, що світ вступив у нову фазу свого розвитку — боротьбу народів за самовизначення, а український народ перебуває в становищі «зрабованої нації», М. Міхновський порушує питання про можливості її національного визволення. Як юрист, він розглядає правові підстави перебування України у складі Московської держави згідно з Переяс­лавською угодою 1654 р. За цим документом Україна — самостійна держава з республіканським устроєм — вступила в договірні відноси­ни з Московською монархією як «вільний із вільним» і «рівний із рів­ним». Основні статті угоди спрямовувались на збереження політичної самостійності української держави під протекцією московського царя, який не мав права втручатись у внутрішні справи України. Оскільки пізніше московський уряд порушив ці домовленості, то Україна має всі правові підстави для розірвання угоди і здобуття політичної само­стійності.

Та самих лише юридичних підстав, зауважує М. Міхновський, за­мало, необхідні ще достатні фізичні й матеріальні засоби. Головною проблемою української нації є відсутність провідної національно сві­домої верстви — інтелігенції. Інтелігенція польського походження розбудовувала Польщу, діяла в інтересах Росії. Лише нинішня інтелі­генція не хоче миритися з пануванням чужинців на своїй землі й ви­ступає з вимогами захисту інтересів власної нації.

Однією з основних причин втрати українцями державності Міх- новський вважав відсутність внутрішньої єдності й висував ідею наці­онального солідаризму, яка має об'єднати окремі частини нації в єдине ціле: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпа- тів аж по Кавказ». Ідея національного солідаризму найповніше була сформульована в «X заповідях УНП» — заснованої Міхновським Української народної партії. «Заповіді» мають важливе значення для розуміння політичної позиції автора, українського націоналізму в ці­лому, тому наведемо їх тут дослівно:

«І. Одна, єдина, неподільна від Карпат аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей — отсе національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал.

II. Усі люди — твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жи­ди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами і визис­кують нас.

III. Україна для українців! Отже, вигонь звідусіль з України чужин- ців-гнобителів.

IV. Усюди і завсігди вживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гноби- телів.

V. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

VI. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

VII. Не зробись ренегатом-відступником.

VIII. Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

IX. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Держись купи.

X.Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі воро­гами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги; не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником бу-

деш»[8].

Потрібно сказати, що у своїй громадській і політичній діяльності М. Міхновський сповідував ці заповіді впродовж усього життя. У 1912 р.

в Харкові він майже цілий рік видає газету «Сніп», у якій друкує статті націоналістичного характеру. Бере участь у створенні в липні 1917 р. у Лубнах націоналістичної Української демократично-хліборобської партії, а у грудні цього року — в об'єднанні в одну партію (Українську партію соціалістів-самостійників) усіх націоналістичних груп і течій. Намагається створити українську національну армію. Бере участь в організації у липні 1917 p. в Києві заколоту проти московсько- більшовицького впливу.

М. Міхновський був одним із авторів конституційного проекту «Самостійна Україна» (1905), за яким Україна мала бути президентсь­кою республікою з двопалатним парламентом — Радою представників і Сенатом. Парламентські вибори мали відбуватися з урахуванням на­ціонально-економічних особливостей дев'яти вільних і самоуправних земель. Передбачалися широкі громадянські свободи, суд присяжних, націоналізація землі за викуп і розподіл її за національною ознакою. Для М. Міхновського розв'язання національного питання мало пере­дувати вирішенню питання соціального. Хоч би якими великими не були завдання соціальної революції, вона, на його думку, не принесе справжнього звільнення поневоленій нації.

Якщо М. Міхновський був засновником українського націоналіс­тичного руху, то публіцист і громадсько-політичний діяч Дмитро Донцов (1883-1973) виступив його головним ідеологом. Він був чле­ном Української соціал-демократичної робітничої партії, Партії хлібо- робів-демократів, редактором декількох періодичних видань, автором численних творів, найвідомішими з яких є «Підстави нашої політики» (1921), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944).

Філософським фундаментом поглядів Д. Донцова був ідеалізм із його приматом духовного над матеріальним. Відповідно до своєї філо­софської позиції мету існування нації він убачав не в матеріальних, а в духовних благах. Ідея добробуту й матеріального блага приноситься ним у жертву ідеї честі й слави, благополуччя одиниці — величі нації в цілому, тому що тільки в межах національного організму існують і творяться духовні цінності. Ідея примату духовного над матеріальним обґрунтовує і принцип ієрархічності у внутрішньому устрої держави. Належність до того чи іншого стану визначається не за соціальною, а за психологічною ознакою.

Д. Донцов заперечував традиційний український націоналізм XIX ст. за раціоналізм, лібералізм і соціалізм, федералістичні та авто- номістичні ідеї. Натомість він сформулював концепцію нового — ін­тегрального, або чинного, українського націоналізму. Інтегральний націоналізм передбачає пристрасне ставлення до світу і є своєрідною формою світогляду, покликаною об'єднати населення в народ і пере­творити його в націю. Чинність націоналізму означає дійовість, а не пасивну споглядальність.

Вихідною ідеєю інтегрального націоналізму є ідея переорієнтації українства на Захід, відхід його від Росії, як несумісного з нею за істо­ричними політичними традиціями, національними звичаями, способу життя. Росіянам, доводив М. Донцов, природно притаманні абсолю­тизм і правовий нігілізм, тоді як Україна культурою, засадами в соціа­льному й політичному житті залишилася з Європою. Тому основною заповіддю зовнішньої і внутрішньої політики України мусить бути «повна сепарація від Росії». У праці «Підстави нашої політики» автор стверджував, що призначення України — бути аванпостом захисту культури Заходу від російського впливу. У цьому він вбачав зміст української національної ідеї.

Політична та ідеологічна концепція Д. Донцова найповніше викла­дена у праці «Націоналізм». Він писав, що починаючи з XVIII ст. в Європі відбувся поділ на дві частини, в одній із яких панувала воля, а в іншій — інтелект. Українські політичні мислителі та діячі XIX ст. апе­лювали до інтелекту, раціоналізму, тому й не досягли успіху в націо­нальному визволенні. У XX ст. назріла потреба в такому націоналізмі, головною рушійною силою якого були б не інтелект, а воля як інстин­ктивне прагнення нації до життя, влади і панування. Воля має бути зорієнтована на боротьбу за поширення української ідеї та національне визволення.

Націю він розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона діс­тала у спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям. Розумію­чи, що традиції минулого українців не дуже сприяють державотворен­ню, Д. Донцов переорієнтовує увагу на майбутнє. Головною ознакою нації стає ідеал політичного владарювання, державної незалежності. На відміну від В. Липинського, для якого створення держави було під­ставою для формування нації, для Д. Донцова саме поява нації, її пра­гнення до самостійного політичного життя є необхідною передумовою створення власної держави.

Боротьба за формування нації і державну незалежність повинна ґрунтуватися на романтизмі, фанатизмі та аморальності. Романтизм є догматичним, отже, релігійним за своїм характером відчуттям, що в історії часто постає у формі різних легенд і міфів. Фанатизм випли­ває з релігійного характеру догматизму, бо віруючі дивляться на свої ідеї як на правду, обов'язкову для всіх. Фанатизм є аморальним, він суперечить буденній моралі, оскільки звичайні люди керуються у своїх діях не загальнонаціональними, а передусім власними інтере­сами, що виправдовує існуюча мораль. Аморальність у політиці означає можливість використання будь-яких засобів для досягнення політичних цілей.

Необхідною умовою національного поступу, перетворення маси в націю Д. Донцов вважав формування національної політичної еліти як державотворчого елемента. Цей елемент він називає по-різному: арис­тократією, провідною верствою, ініціативною меншістю, правлячою кастою. Говорячи про головну причину всіх історичних бід українців, Д. Донцов зазначає, що вона полягає не в географічному розташуванні України, не у власне національній свідомості широких мас, а у виро­дженні державотворчого елемента, відсутності власної провідної верс­тви. У найвідповідальніші історичні моменти українська еліта виявля­лася не гідною свого народу і свого призначення. Тому першочерго­вим завданням українського націоналізму є формування саме провід­ної верстви, гідної завдань, що стоять перед нацією.

Провідна верства має визначитися своїм окремим становищем у суспільстві та окремими, тільки їй притаманними, державотворчими функціями. Маси не можуть творити державу, оскільки їхнім покли­канням є фізична праця, і вони прив'язані до землі як до засобу вироб­ництва. Це люди земних інтересів і земної праці, які приносять суспі­льству користь тим, що сумлінно виконують своє призначення. Прав­ляча ж верства — це аристократи духу, для яких земля — передусім арена боротьби й захисту інтересів усього суспільства. Аристократ б'ється за землю й віддає за неї своє життя; межі своєї землі він вста­новлює не плугом, а мечем.

Крім відчуття духу землі, для належності до провідної верстви не­обхідні ще й інші ознаки. Це, по-перше, шляхетність, яка виявляється в домінуванні духовного над матеріальним, прагненні до високих іде­алів, цінуванні ідеалів честі, слави й морального обов'язку. По-друге, мудрість, здатність до розуміння тих одвічних законів, на яких трима­ється світ у цілому й суспільство зокрема. По-третє, мужність, що проявляється здатністю жертвувати своїм життям в ім'я загального блага, виконувати своє призначення, незважаючи ні на що. Методом реалізації провідною верствою ідейних настанов інтегрального націо­налізму, за Д. Донцовим, має бути «творче насильство», що означає орієнтацію на примус у процесі боротьби за державну незалежність.

Д. Донцов рішуче заперечував ідею федералізму, яка була прові­дною в українській політичній думці XIX ст. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуа­зної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою ви­живання української нації. Він поділяв нації на панівні й непанівні та вважав, що сильніші нації мають перемогти слабших і «накинути» їм свій спосіб життя. Він виходив з того, що гуманізм і демократія не­сумісні з національною волею, національною ідеєю і тому на них не слід зважати.

У 20-30-х рр., коли в Європі поширювалася фашистська ідеологія і в деяких країнах було встановлено фашистські режими, ідеї Д. Донцо- ва набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націона­лізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналіс­тичних організацій.

Свою модель майбутньої української державності, заснованої на ідеях націоналізму, запропонував один із лідерів ОУН Микола Сціборський (1897-1941). Свого часу він був офіцером УНР, з 1920 p. перебував в еміграції. Є автором праць — «Робітництво і ОУН», «ОУН і селянство», «Націократія», «Нарис проекту Основних Законів (Конституції) Української держави» та ін.

Якщо Д. Донцов сформулював головні засади ідеології нового на­ціоналізму, то М. Сціборський був автором політичної доктрини цього націоналізму, яка ґрунтується на концепції національної революції, що мала проводитись «власними силами української нації». Рушійною силою революції мало бути селянство, підставою революції — гасла приватної власності на землю, загальної солідарності всіх свідомих сил України.

Гостро критикуючи демократію, соціалізм і монархізм, М. Сцібор­ський сформулював концепцію націократії як альтернативної їм фор­ми держави. За його визначенням, націократія — «це режим панування нації у власній державі, що здійснюється владою усіх соціально кори­сних верств, об'єднаних — відповідно до їх суспільно-продукційної функції — у представницьких органах державного управління»[9]. Об­стоюючи гасло ОУН «Держава вище партій і класів», М. Сціборський заперечував право політичних партій на участь в управлінні державою і вважав диктатуру оптимальним засобом здійснення державної влади на час національної революції. Опорою політичного режиму мала ста­ти революційна націоналістична організація, яка виконувала б дикта­торські функції.

Після певного періоду диктатури та стабілізації національної дер­жавності в Україні має встановитися республіканський лад, за якого влада мусила бути в руках націократії. Тоді законодавчу владу матиме Державна Рада — національний парламент, депутатів якого обирати­муть усі громадяни. Очолюватиме державу Голова — вождь нації, якого обиратиме Національний Збір. Членами Збору будуть депутати

Державної Ради, Всеукраїнської Господарської Ради, представники Крайових Рад і профспілок. Голова держави буде водночас і прем'єр- міністром, призначатиме міністрів, які звітуватимуть перед ним. Він наділятиметься також іншими важливими повноваженнями: правом законодавчої ініціативи, розпуску парламенту, вето на прийняті ним закони, буде головнокомандувачем збройних сил. На чолі місцевих адміністрацій стоятимуть представники центрального уряду на місцях, вони ж будуть Головами Крайових Рад. Політичні партії стануть непо­трібними. Функції політичного керівництва виконуватиме ОУН, яка буде не політичною партією, а загальнонаціональним рухом.

Націократія М. Сціборського є своєрідним поєднанням елементів політичної доктрини фашизму і президентської форми республікансь­кого правління. За його проектом Україна мала стати республікою із жорстким авторитарним політичним режимом і політичним керівниц­твом націоналістичної організації.

Ідеологія нового українського націоналізму тією чи іншою мірою є теоретичною засадою діяльності політичних організацій націонал- радикального спрямування в сучасній Україні. До таких організацій на­лежать або належали Конгрес українських націоналістів, Всеукраїнське політичне об'єднання «Державна самостійність України», Всеукраїнсь­ке об'єднання «Свобода», Українська консервативна республіканська партія, Організація українських націоналістів в Україні, Українська на­ціональна асамблея, Українська народна самооборона та ін.