націонал-демократизм

Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям. За­родився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насампе­ред із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. Згодом націонал-демократизм набув певного поширення серед діячів Наддні­прянщини, які до революційних подій і боротьби за українську держа­вність у 1917-1920 рр. перебували в основному на соціалістичних по­зиціях і поступово еволюціонували від ідеї федералізму до ідеї націо­нально-державної незалежності. Прискоренню цієї еволюції сприяло усвідомлення провини українських соціалістів за поразку національної революції 1917-1920 рр.

Типовими представниками українського націонал-демократизму першої половини XX ст. вважаються С. Дністрянський, В. Старосоль- ський та О. Бочковський. У центрі їхніх політичних концепцій також перебувало українське національне питання, однак вирішення його, на відміну від націоналістів, вони пропонували в демократичних формах. Провідною ідеєю їхніх державницьких концепцій була ідея безумов­ного визнання права кожної нації на самовизначення.

Основоположником націонал-демократичного напряму української політичної думки у його розвиненій формі вважається галицький пра­вознавець і політолог Станіслав Дністрянський (1870-1936), відо­мий, зокрема, своїми працями «Нові проекти української конституції» (1920), «Загальна наука права й політики» (1923), «Нова держава» (1923), «Погляд на теорії права та держави» (1925).

С. Дністрянський сформулював національно-державницьку конце­пцію, провідною ідеєю якої є право кожної нації на автономію та дер­жавну незалежність. Він доводив, що кожна нація має право на само­визначення на її етнічній території. В основу своєї концепції вчений поклав розроблену ним теорію суспільних зв'язків, які він поділяв на органічні, суб'єктами яких є сім'я, рід, плем'я, народ, держава, та ор­ганізаційні, носіями яких виступають класи, партії, товариства, церква. Суспільним зв'язкам притаманні такі найважливіші характеристики: держава є лише суспільним зв'язком найвищого типу; усі правові но­рми є також і соціально-етичними нормами; все, що впродовж століть генетично склалося в суспільних зв'язках, є реальною основою держа­ви і права; авторитет держави як суспільного зв'язку знаходить голо­вну підтримку в авторитеті окремих суспільних зв'язків, які є вищим критерієм істини, оскільки формуються на основі норм, прийнятих в окремих сім'ях, родах, племенах, класах, політичних партіях, країнах, окремими громадянами; суспільні зв'язки мають свої специфічні інте­реси.

Виходячи із цих характеристик суспільних зв'язків, С. Дніст­рянський робить висновок, що в їх основі лежать традиції певного народу й держави, що історично склалися. Україна має не тільки право на самовизначення, а й відповідні державницькі традиції. Розвиток суспільного життя в Україні відбувається так, як і в інших країнах Західної і Середньої Європи. У ній суспільний лад спира­ється на сім'ю, рід, плем'я. Основи майбутньої державності склада­лися ще в родовій суспільній організації: кожний рід очолював князь, обраний усіма членами роду. Першу українську державу С. Дністрянський, таким чином, відносить до часів Київської Русі, як це робив М. Грушевський.

На відміну від племен Західної Європи, де держави часто форму­валися шляхом завоювань чужих земель, український народ постійно проживав на власних землях. Київська держава також існувала на вла­сній землі. Козацько-гетьманська держава часів Б. Хмельницького теж виникла іншим, не загальноприйнятим шляхом, а внаслідок спротиву народу економічному кріпацтву з боку Польщі та кримських татар. Ця держава не була агресивною, вона створювалася лише для оборони.

С. Дністрянський робить висновок, що Україна має всі історичні та правові підстави для національного самовизначення, утворення влас­ної державності на своїй етнічній території. Майбутню незалежну українську державу він уявляв як народну республіку, влада в якій належить народові та обраним органам і здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу й судову.

Правознавець і політолог Володимир Старосольський (1878­1942) сформулював концепцію побудови української державності, за­сновану на поєднанні національного й соціально-класового чинників у цьому процесі. Свої погляди він виклав в основному у працях «Теорія нації» (1922), «Політичне право», «Держава і політичне право» (1924).

Автор виходив із того, що в розумінні нації існують два основні під­ходи: атомістичний і психологічний. Перший трактує націю як суму яко­їсь кількості людських одиниць, що відрізняються від інших спільними ознаками. Такими ознаками можуть бути мова, культура, територія тощо. За такого підходу нації не притаманна вища, об'єднуюча її цілість, і вона не існує як правовий суб'єкт. За психологічного підходу націю розуміють як окрему цілість, окремий суб'єкт із власним життям, волездатністю, долею. На основі цього підходу В. Старосольський стверджує, що нація є витвором психології, а не раціонального мислення. Тому інтерес для неї має інше значення, ніж для доцільно утворених спілок. Інтерес допомагає створенню нації шляхом впливу на настрої і почуття людей. Виникнувши, нація стає до певної міри незалежною від інтересу й сама починає вирі­шувати долю притаманних їй інтересів.

Джерелом існування національної спільноти, її життєдайною енер­гією є прагнення до політичної самостійності, яке історично проявля­ється як боротьба за власну державу. Рушійними силами цієї боротьби є не тільки національні, а й класові інтереси. Національний і класовий інтереси є двома взаємодоповнюючими чинниками суспільно- історичного поступу, й недооцінка або ігнорування одного з них, на­голошує В. Старосольський, веде до нерозуміння уроків історії, а тому й до небезпеки знову повторити помилки минулого. Він вважає, що поняття держави тісно пов'язане з пануванням, яке існує у двох фор­мах: поневолення одного класу іншим і поневолення однією нацією іншої. Відповідно існують дві форми визвольної боротьби — соціаль­на й національна. Перша форма базується на спільності інтересів і ці­лей, друга — на чуттєвій основі, на стихійній волі членів національної спільноти, їхньому прагненні належати до цієї спільноти і творити одну гуртову цілість.

Докладно аналізуючи джерела формування української національ­ної ідеї в її етнічному, соціальному й геополітичному вимірах, В. Старосольський робить висновок про те, що ця ідея завжди була пов'язана із синтезом національного і соціального визволення. Широкі маси народу, які брали участь у боротьбі за національне визволення, пов'язували з ним і своє соціальне визволення. Поразки в національно- визвольній боротьбі траплялися саме тому, що сили, які очолювали цю боротьбу, у вирішальний момент ігнорували якусь із складових украї­нської національної ідеї заради здобуття власних вигод і привілеїв. У результаті вони втрачали довіру й підтримку всього народу, і чергова визвольна війна ставала «кінцем великого титанічного розмаху і поча­тком нової руїни». Через втрату народної підтримки українські прав­лячі верстви ставали зденаціоналізованими й починали служити загар­бникові.

Проте В. Старосольський не абсолютизував значення класового чинника в суспільному розвитку, як це робили марксисти. Він виокре­млював три шляхи побудови держави: на основі економічних і полі­тичних інтересів і національної єдності. У першому випадку утворення держави відбувається шляхом економічного відокремлення її від мет­рополії (США). Утворення держави на основі політичних інтересів передбачає захоплення політичної влади партією, яка виступає від імені одного суспільного класу (СРСР). Найкращим і єдино прийнят­ним для України шляхом утвердження державності є утворення її на основі національної єдності (як, наприклад, Чехії на початку XX ст.).

Ідея В. Старосольського про необхідність урахування соціально- класового чинника, інтересів усіх суспільних класів і верств у розбу­дові державності є особливо актуальною для сучасної України. Ігно­рування цього чинника є однією з основних причин незначного впливу в Україні політичних організацій націонал-демократичного і особливо націонал-радикального спрямування.

Відомим представником націонал-демократичного напряму украї­нської політичної думки був соціолог і політолог Ольгерд Боч- ковський (1885-1939). У своїх працях «Боротьба народів за націона­льне визволення» (1932), «Народження нації» (1939), «Життя нації» (1939) та інших він приділяє багато уваги розробленню національно- державницької концепції щодо національного самовизначення україн­ського народу.

О. Бочковський, як і В. Старосольський, розуміє націю як духовну спільноту, що Грунтується на національній свідомості та прагненні до волі. Національна свідомість формується з попередніх підсвідомих національних почувань. Вольовий момент у своєму житті нація найпо­вніше виявляє у прагненні до утворення власної державності, пошире­ному серед найбільшої частини її представників. Підсвідомі почуття і прагнення до волі й створення держави характеризують націю як ор­ганічну спільноту, що сформувалася на ґрунті природних сил і потреб, на відміну від спілки як статутно організованого об'єднання на основі розуму.

О. Бочковський з'ясовує роль органічних і механічних чинників у процесі формування нації. На його думку, каста, церква, клас, партія, держава є механічними формами суспільного об'єднання людства по­рівняно з нацією. Нації є найбільш пізніми та органічними формами об'єднання людей. Це — продукт природного розвитку суспільства. Можливе створення націй і механічним шляхом — за допомогою дер­жави. Так відбувається тоді, коли спершу виникає держава, а вже по­тім у її межах формується нація (як це було, наприклад, в Англії, Франції чи Іспанії).

Процеси формування нації у народів державних і недержавних, або історичних і неісторичних, за О. Бочковським, визначаються трьома чинниками: хронологічним, географічним і суспільним. Дія хроноло­гічного чинника виявляється в тому, що процеси творення недержав­них народів є значно пізнішими і припадають на кінець XVIII — сере­дину XIX ст. Історичні процеси творення недержавних народів неод­наково відбувалися і щодо їхнього географічного положення: у Серед­ній Європі вони проходили швидше, ніж на Сході. Суспільний чинник пов'язаний із розвитком капіталізму й демократії. Завдяки демократії, на його думку, нижчі верстви суспільства стають повноправними чле­нами національної спільноти. Неісторичні, недержавні народи почи­нають формуватися в сучасні демократичні нації.

У процесах утворення націй в історичних і неісторичних народів О. Бочковський розрізняє пробудження, відродження й самовизначен­ня народів. Відроджуватися може лише те, що вже історично існувало, але занепало. Відроджувалися напівісторичні народи — чехи, прован­сальці, каталонці, фламандці та ін. А пробуджується те, що раніше не витворило своїх історичних форм, як це сталося, наприклад, у фінів, латишів чи естонців. Самовизначення йде слідом за пробудженням і відродженням і передбачає утворення національної державності. Су­часна нація, доводив він, не може існувати без політичної самостійно­сті у формі власної держави. Наявність держави є запорукою повного і всебічного розвитку нації.

Український народ О. Бочковський вважав напівісторичним. Перед самовизначенням він має пройти дві попередні стадії національного розвитку — пробудження і відродження. На думку вченого, українсь­кий народ у своїй національно-визвольній боротьбі нерідко діяв на­вмання, мало використовував досвід інших народів. Тому одним з ос­новних завдань своєї національно-державницької концепції автор вва­жав усебічний аналіз такого досвіду з метою застосування його в Україні. У зв'язку із цим він докладно аналізує національно-визвольну боротьбу інших народів.

Націонал-демократичний напрям української політичної думки, та­ким чином, уникає крайнощів марксистського соціалізму з його абсо­лютизацією класового чинника суспільного розвитку і націоналізму, який абсолютизує чинник національний, розуміючи націю лише як етнічну спільноту. У сучасній Україні носіями націонал-демокра- тичних ідей тією чи іншою мірою виступають або виступали правоце- нтристські партії — Українська республіканська партія, Народний рух України, Українська народна партія, Народний союз «Наша Україна», Демократична партія України, Християнсько-демократична партія України та ін.

Розглядаючи історію української політичної думки, ми зупинилися тільки на основних її етапах і ключових постатях. Насправді політична думка України значно багатоманітніша як за її ідеями й концепціями, так і за їх творцями.

 

€ Щ