1. ПОНЯТТЯ, СУБ'ЄКТИ І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИКИ

магниевый скраб beletage

походження і сутність політики

Через невизначеність поняття політика розкриття його змісту до­цільно розпочати з етимології цього слова, тобто з пояснення його по­ходження і спорідненості з іншими словами. Слово політика як науко­вий термін відоме завдяки праці давньогрецького філософа Арістотеля «Політика» («Ta politika»), що буквально означає «те, що стосується держави». Воно є похідним від іншого давньогрецького слова — polis, що означає «місто-держава». Стародавня Греція складалась із багатьох міст, які разом із прилеглою до них сільською місцевістю були окре­мими державами — мали чітко визначену територію, населення, орга­ни управління, законодавство тощо. «Політикою» тоді називалось все, що стосувалось такого міста-держави: державні й суспільні справи, мистецтво управління суспільством і державою тощо.

Сама ж політика як певний вид людської діяльності з'явилась зна­чно раніше. Є декілька парадигм — логічних моделей постановки і вирішення пізнавальної проблеми — її походження та сутності. Відпо­відно до однієї з них, на ранніх етапах розвитку суспільство не знало іншої соціальної диференціації, окрім статевовікової та сімейно- родинної. Відсутнім було і протиставлення соціальних інтересів, оскі­льки переважав спільний інтерес, який полягав у тому, щоб вижити в боротьбі за існування зі стихійними силами природи. За цих умов у суспільстві, а точніше, у людській спільноті, яка ще не набула харак­терних для суспільства ознак цивілізованості, у процесі виробництва й розподілу продуктів, організації спільного життя діяли механізми са­морегуляції у вигляді звичаїв, релігійних догматів, міфологічних уяв­лень тощо. Вони природним шляхом регулювали процес задоволення потреб і підтримували цілісність існуючої спільноти.

Із часом поступове ускладнення матеріального виробництва, наро­стання соціальної мобільності, культурний прогрес та інші чинники сприяли посиленню класової, етнічної, виробничо-професійної, тери­торіальної, релігійної диференціації суспільства. Унаслідок цих об'єктивних процесів сформувались специфічні інтереси різноманіт­них соціальних спільнот, між якими стали виникати конфлікти. За цих умов механізми розподілу й обміну продуктів виробництва, якими були звичаї і традиції, догмати релігійної віри та інші регулятори люд­ських відносин, виявились нездатними ефективно регулювати наявні суперечності, погоджувати інтереси, субординувати їх певним чином і знаходити спільний інтерес. У суспільстві виникла потреба в утворен­ні соціальної сили, здатної реалізувати багатоманітні соціальні інтере­си і забезпечити цілісність самого суспільства. Таку потребу було реа­лізовано у процесі становлення специфічних суспільних інститутів, які завдяки використанню засобів владного примусу забезпечували необ­хідні загальнообов'язкові форми поведінки в суспільстві та його ціліс­ність. Головним таким інститутом стала держава — офіційний носій публічної влади, який узгоджує соціальні інтереси й за допомогою засобів примусу регулює суспільні відносини.

З появою суспільних інститутів як носіїв публічної влади, держави виникла й політика як відповідна владна діяльність людей і таких ін­ститутів. Соціальне призначення політики, отже, полягає в узгодженні багатоманітних інтересів і потреб людей, їх різноманітних спільнот і забезпеченні таким чином цілісності суспільства. Виконує це соціаль­не призначення політики держава як офіційний носій публічної влади. Саме так розуміли політику античні філософи. Платон, наприклад, визначав політику як «мистецтво жити разом». Арістотель виходив із того, що людина за своєю природою є політичною істотою, і завер­шення цієї її природи знаходить свій вияв саме в політичному спілку­ванні, тобто в державі.

Зазначене розуміння політики можна назвати консенсусним, оскі­льки воно Грунтується на тому, що політика є засобом узгодження со­ціальних інтересів. Однак міркування Платона, Арістотеля та інших античних філософів щодо політики і держави торкались лише частини суспільства. Річ у тому, що поліс складали тільки повноправні грома­дяни, кожен із яких мав право на земельну власність і політичні права. Значна частина населення міста до складу поліса не входила і не мала прав громадян. Це були, зокрема, вільновідпущеники і позбавлені будь-яких прав раби. Антична держава за своєю класовою природою була рабовласницькою і використовувалась для пригнічення та екс­плуатації рабів. Наочним підтвердженням цього є численні повстання рабів, якими наповнена вся історія стародавнього світу.

Згідно з іншою — марксистською — парадигмою політика і дер­жава виникли як знаряддя класового панування, а не узгодження соці­альних інтересів. «Держава, — наголошував В. Ленін, — є продукт і вияв непримиримості класових суперечностей»[10]. Таке розуміння сут­ності політики можна назвати конфліктологічним. Воно розкриває класовий аспект політики і має таке само право на існування, як і кон­сенсусне.

Відповідно до започаткованої ще в античності традиції під політи­кою тривалий час розуміли діяльність держави. В англосаксонській і французькій політологічній літературі термін політика до цього часу однозначно пов'язується з діяльністю держави, особливо з її урядови­ми органами та особами, що здійснюють політичні функції. Тут «полі­тична наука» — це наука про характер і функції держави, передусім уряду як органу, через який держава реалізує свою владу.

Таке розуміння політики є виправданим з огляду на те, що держава є головним суб'єктом політики і тривалий час залишалась, по суті, єдиним власне політичним інститутом і носієм публічної влади. Однак ситуація суттєво змінилась із появою у другій половині ХІХ ст. масо­вих політичних партій і рухів, які почали справляти все відчутніший вплив на політику, здійснення державної влади. З урахуванням розши­рення кола політичних інститутів, процесу формування політичної системи суспільства політика стала трактуватись як функціонування політичної системи. За визначенням російського дослідника Г. Полу- ніної, «політика є функція політичної системи, а також засіб і механізм її функціонування»[11]. З формального боку визначення політики через політичну систему є тавтологією, оскільки політику визначають через саму ж політику, але як систему.

Інший підхід у визначенні політики Грунтується на її органічному зв'язку із владою, на що вказував іще М. Вебер: «.. .»політика», судячи з усього, означає прагнення до участі у владі або до здійснення впливу на розподіл влади, чи то між державами, чи то всередині держави між групами людей, які вона в собі обіймає»[12].

Визначення політики через владу найбільш поширені в політологі­чній літературі. Типовим, наприклад, є твердження, що політика — це «діяльність осіб, мікро- і макрогруп, що спрямована на встановлення й утримання політичної влади»[13]. Іноді в подібних визначеннях політики наголошується на державній владі як найважливішій формі публічної влади: «політика — це особливий вид людської діяльності, пов'язаний з одержанням і здійсненням влади, насамперед державної» [14].

Проте такі визначення не відображають сутності й соціального призначення політики. Влада, через яку визначається політика, є не метою, а лише засобом політики, за допомогою якого досягаються певні суспільні цілі, найзагальнішою із яких є задоволення інтересів і потреб індивідів і соціальних спільнот. Тому точнішими є ті визначен­ня політики, у яких указується на використання влади з метою задово­лення інтересів і потреб. Так, російський політолог В. Пугачов визна­чає політику як «діяльність соціальних груп та індивідів з артикуляції (усвідомлення й представлення) своїх суперечливих колективних інте­ресів, вироблення обов'язкових для всього суспільства рішень, здійс­нюваних за допомогою державної влади»[15].

В українському політологічному енциклопедичному словнику по­літика визначається як «організаційна, регулятивна і контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямо­вана головним чином на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля здійснення власних запитів і потреб»[16].

На відміну від попередніх ці визначення політики вказують на її певну соціальну спрямованість, тобто вона є соціальною діяльністю щодо задоволення соціальних інтересів і потреб. Проте такі визначен­ня соціального призначення політики надто абстрактні. Адже будь-яка людська діяльність спрямована на задоволення певних інтересів і по­треб. Головна ж особливість політики в цьому відношенні полягає в тому, що вона пов'язана із задоволенням інтересів і потреб передусім щодо керівництва та управління суспільством, забезпечення його існу­вання як цілісності на основі узгодження тією чи іншою мірою — на засадах консенсусу чи панування — соціальних інтересів.

М. Вебер писав, що поняття політики «має надзвичайно широкий сенс і охоплює всі види діяльності щодо самостійного керівництва. Говорять про валютну політику банків, про дисконтну політику Імпер­ського банку, про політику профспілки під час страйку; можна говори­ти про шкільну політику міської або сільської громади, про політику правління, яке керує корпорацією, нарешті, навіть про політику розу­мної дружини, яка прагне управляти своїм чоловіком»[17].

Сутністю політики, отже, є не влада, а управління. Родовим щодо поняття політика є поняття управління, влада виступає видовою озна­кою політики як управлінської діяльності. Соціальне управління є сві­домим впливом на суспільну систему задля досягнення певних цілей. У широкому значенні воно охоплює й керівництво як вищий рівень управлінської діяльності. У політиці доцільно розрізняти керівництво та управління як, відповідно, діяльність щодо визначення цілей і за­вдань суспільного розвитку і діяльність щодо їх реалізації. Політичне керівництво є найвищим рівнем соціального управління, саме політика визначає стратегічні цілі й завдання розвитку суспільства в межах ко­жної окремої країни, людської спільноти загалом. У сучасному демок­ратичному суспільстві основні цілі й завдання суспільного розвитку визначають політичні партії у своїх програмних документах. У разі оволодіння державною владою вони реалізують їх у конкретній влад­но-управлінській діяльності в межах як суспільства загалом, так і його окремих ланок.

З урахуванням зазначеного про політику можна дати таке її визна­чення: політика — це діяльність щодо керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

Це визначення є субстанційним — розкриває сутність політики як владно-управлінської діяльності. Воно охоплює управлінську діяль­ність, здійснювану на основі не лише державної, а й інших форм полі­тичної влади, що в сукупності визначаються як публічна влада, і най­повніше відповідає предмету політології. В інших науках визначення політики даються з урахуванням специфіки їхнього предмета. Розріз­няють, наприклад, економічні, соціологічні, правові, нормативно- етичні, культурологічні, антропологічні, конфліктно-консенсусні та інші визначення і трактування політики.

Свої особливості має марксистське трактування політики. Такими особливостями є, зокрема, наголошення на класовому характері полі­тики й на державній владі як головному інструменті її здійснення. В. Ленін зазначав, що політика — це «галузь відносин усіх класів і верств до держави і уряду, галузь взаємовідносин між усіма класа­ми»[18], що «у політиці... найістотніше: устрій державної влади»[19], «по­літика є участь у справах держави, напрям держави, визначення форм, завдань, змісту діяльності держави»[20].

Класовий аспект політики, безперечно, є одним із визначальних. Уся людська історія наповнена класовою боротьбою як політичними зіткненнями великих груп людей, які по-різному ставляться до власно­сті на засоби виробництва.

Проте класовий чинник у політиці не є єдино визначальним. Не менш важливу роль може відігравати, наприклад, етнічний чинник. Марксистський підхід зберігає свою цінність щодо дослідження по­ходження й сутності політики в контексті історичних міжформацій- них процесів, а також у ситуаціях соціальних зіткнень, коли політич­на боротьба має тенденцію до загострення, політичні позиції індиві­дів і соціальних спільнот діаметрально протиставляються внаслідок різного усвідомлення класової належності й класового інтересу. У сучасному ж суспільстві в політиці все більше виявляється спіль­ний інтерес, домінування загальнолюдських інтересів над класовими, а сама політика внаслідок реального співвідношення класових сил виступає засобом досягнення балансу соціальних інтересів, а не кла­сового панування. Не можна заперечувати класову природу політи­ки, однак не можна і зводити її зміст до відображення тільки класо­вих інтересів і тим самим спрощувати розуміння сутності державної політики.

Отже, політика є багатоманітним суспільним явищем: однією зі сфер суспільного життя; особливим видом суспільних відносин (пере­дусім великих соціальних груп), пов'язаним із реалізацією влади в суспільстві; засобом узгодження соціальних інтересів; боротьбою за оволодіння державною владою та участю у її здійсненні; організацією і функціонуванням держави й політичної системи загалом тощо. Най­точніше сутність політики, на нашу думку, відображає її визначення як діяльності щодо керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.

В англійській мові, а також в американській і загалом світовій по­літичній науці, для позначення різних сторін політики використовують три самостійні терміни: polity, policy і politics, які торкаються, відпові­дно, форми, змісту й функціонального аспекту політики. Перший (по- літія) позначає політичну організацію суспільства, усю сукупність по­літичних інститутів, політико-правовий механізм здійснення влади, другий — цілі й цінності політики, мотиви і механізми політичних рішень, третій — політичний процес, політику як діяльність багатома­нітних суб'єктів під кутом зору виникнення і розв'язання в ній конф­ліктів.

СУБ'ЄКТИ політики

никами політики є не тільки індивіди, а й різні групи людей і політичні інститути.

Знання про суб'єкти політики суттєво поглиблює їх класифікація, здійснювана за різними підставами. Найвідомішою в західній політо­логії є класифікація суб'єктів політики («політичних індивідів») зале­жно від міри усвідомленості участі людей у політиці, запропонована відомим американським політологом Г. Алмондом[21]. За цією ознакою виокремлюються три ступеня усвідомленості участі в політиці: цілком несвідома, стихійна; напівсвідома — розуміння сенсу ролей за безпе­речного підпорядкування їм як чомусь наперед заданому, незапереч­ному; цілком свідома, утвердження своїх усвідомлених інтересів і цін­ностей.

Відповідно виокремлюються три типи суб'єктів політики. Перший тип називають паройкіальним (від грец. para — навколо та oicos — дім, господарство). Цей тип суб'єктів політики живе безпосередньо інтересами найближчого оточення. У його представників украй обме­жене або взагалі відсутнє усвідомлення політичної системи як спеціа­лізованого утворення.

Другий тип — це суб'єкт-підданий, для якого характерним є сві­доме виконання наказу, обов'язку. Представники цього типу можуть усвідомлювати значення багатьох управлінських ролей, проте не во­лодіють конкретним знанням того, як вони можуть впливати на полі­тичну систему.

Нарешті, третій тип політичних суб'єктів — це учасник, або парти- сипант (від фр. participant — учасник). Це найактивніший і найсвідо- міший суб'єкт політики, що формує спеціальні ставлення до політич­них інститутів, а також до тих ролей, які він здатен у них відігравати.

У російській та українській політологічній літературі набула по­ширення класифікація суб'єктів політики за характером і місцем, яке вони посідають у суспільній структурі. За цією ознакою виокремлю­ються три групи суб'єктів політики: соціальні, інституціональні та функціональні[22].

Соціальними суб'єктами політики виступають індивіди й різно­манітні соціальні спільноти. Є п'ять основних груп таких спільнот: соціально-класові, етнічні, демографічні, професійні, територіальні. Головною їх особливістю виступає те, що вони сформувались у проце­сі історичного розвитку об'єктивно, тобто незалежно від свідомості та волі людей.

Інституціональні суб'єкти політики, якими є політичні інститути (організації), навпаки, виступають результатом свідомої цілеспрямо­ваної діяльності людей. Політичними інститутами є такі політичні ор­ганізації, як держава та її структурні елементи (глава держави, парла­мент, уряд), політичні партії, громадсько-політичні організації та рухи, органи місцевого самоврядування тощо. Оскільки інституціональні суб'єкти політики похідні від соціальних, вони вважаються вторинни­ми, тоді як соціальні — первинними.

Функціональні суб'єкти політики є такими суспільними інститу­тами, які не виконують політичну функцію постійно, а беруть участь у політиці лише ситуативно, за певних умов, вступаючи у взаємодію з політичними інститутами. Це, наприклад, церква, армія, більшість громадських організацій, засоби масової інформації, різноманітні еко­номічні об'єднання тощо. Так, у демократичних державах церква має опікуватись моральним вихованням громадян і безпосередньо не втру­чатись у політику. Однак нерідко вона стає активним чинником полі­тичного життя, а в деяких країнах, наприклад у Ватикані чи Ірані, як офіційний політичний інститут стоїть над державою.

Армія є складовою держави і тому не повинна виступати окремим, самостійним суб'єктом політики. Проте в деяких країнах вона відіграє самостійну роль у політичному житті, а в окремих випадках, здійсню­ючи воєнний переворот, перебирає на себе всю повноту державної влади. За звичайних умов більшість громадських організацій не здійс­нюють політичних функцій. Але в разі взаємодії з політичними інсти­тутами вони стають суб'єктами політики як групи інтересів. Ті засоби масової інформації, що виконують політичні функції постійно, є ін- ституціональними суб'єктами політики, а ті, які виявляють причет­ність до політики лише ситуативно, є її функціональними суб'єктами.

Зазначене розмежування суб'єктів політики, особливо другої і тре­тьої груп, звичайно, не є абсолютним. Функціональні суб'єкти політи­ки можуть перетворюватись на інституціональні й навпаки. Політична суб'єктність багатьох соціальних спільнот, наприклад класів чи націй, виявляється лише через політичні інститути.

Важливо також враховувати відмінності між суб'єктами політики залежно від їх ставлення до влади. Одні з них (держава, правляча пар­тія, політичні лідери) безпосередньо здійснюють процес владарювання й управління, інші (опозиційні партії, громадські організації, виборці тощо) можуть лише тією чи іншою мірою брати участь у політичному житті, підкоряючись чужій волі й захищаючи власні інтереси. Набли­женість до центрів влади чи віддаленість від них багато в чому визна­чають лінію поведінки суб'єкта політики, як то активна підтримка, відкрита протидія, опозиція чи глибока апатія.

Різні суб'єкти політики мають неоднакові динамічні якості. Деякі з них є консервативними, змінюються вкрай повільно, наприклад нація, церква, держава, партія. Інші, навпаки, схильні до гнучкого реагування на ситуації і наділені підвищеним динамізмом — індивіди, виборці, масові рухи популістського характеру тощо.

ФУНКЦІЇ політики

Функції політики — це основні напрями її впливу на суспільство. Оскільки вплив політики на суспільство є багатоманітним, то виокре­млюються багато різних її функцій. Головною з них є та, що випливає із самої сутності політики та її соціального призначення і полягає в керівництві та управлінні суспільними процесами й забезпеченні за­вдяки цьому єдності та цілісності суспільства.

Інші функції політики підпорядковуються головній. До них, зокре­ма, належать:

  • відображення і задоволення соціальних інтересів. Політика по­кликана створювати членам суспільства можливості для вираження і задоволення їхніх суспільно значущих інтересів і потреб. Ті чи ті соці­альні інтереси відображаються у відповідній політичній ідеології та реалізуються у практичній діяльності політичних сил;
  • інтеграція суспільства на основі узгодження соціальних інтере­сів, запобігання і розв'язання конфліктів. Політика координує соціаль­ні інтереси і потреби, певним чином здійснює їхню субординацію, підпорядковує часткові інтереси загальним. Вона може виражати пе­редусім інтереси лише частини суспільства, підпорядковуючи їй інші інтереси. У такому разі політика відіграє дестабілізуючу роль і може викликати гострі соціальні конфлікти й навіть руйнування суспільства як політично організованої спільноти;
  • визначення цілей і завдань суспільного розвитку, організація мас і мобілізація ресурсів на їх досягнення. У демократичному суспі­льстві цілі й завдання розвитку суспільства та його складових визна­чаються у програмних документах політичних партій, відображаються в урядових програмах у разі здобуття ними державної влади і реалізу­ються в державній діяльності;
  • соціалізація особи, тобто становлення індивіда як члена людсь­кої спільноти, включення його до складного світу суспільних відно­син. З одного боку, політика забезпечує цілеспрямований вплив на соціалізацію особи, а з іншого — виступає засобом, за допомогою яко­го індивід здатен набувати соціальних якостей, формувати себе як су­спільно активного суб'єкта. Причому у сфері політики домінуючим мотивом соціальної активності особи є не пристосування до середо­вища, а потреба у його зміні та вдосконаленні;

S забезпечення наступності та інноваційності суспільного розвит­ку. Завдяки політиці забезпечується послідовність розвитку суспільст­ва, в управлінні суспільними процесами враховується досвід попере­дніх поколінь і водночас упроваджуються зумовлені назрілими потре­бами й вимогами новації.

Це найзагальніші напрями впливу політики на суспільство. До числа її функцій належать і ті, що здійснюються окремими суб'єктами політики. Така всеосяжна роль політики зумовлена трьома її найважливішими влас­тивостями: універсальністю, інклюзивністю та атрибутивністю. Універса­льність політики полягає в її всеосяжному характері, здатності впливати практично на будь-які сторони та елементи життєдіяльності суспільства, починаючи з масштабів держави й закінчуючи індивідуальними рисами характеру людини. Інклюзивність (від лат. indudere — включати) полі­тики — це її здатність необмежено проникати в усі сфери суспільного життя. Атрибутивність політики виявляється в її здатності поєднуватись із неполітичними суспільними феноменами, відносинами і сферами, утворюючи інші види суспільних відносин і сфери суспільного життя.

Атрибутивність притаманна й іншим організаційно-регулятивним сферам, але різною мірою і не в такій імперативній формі. Так, право може не охоплювати культуру, ідеологію чи мораль, морально-етична сфера може не впливати на економіку тощо. Політика безперешкодно вступає в найрізноманітніші взаємодії, утворюючи різні види і сфери суспільних відносин (політико-економічні, соціально-політичні, полі- тико-культурні, політико-правові, морально-політичні тощо) і поро­джуючи відповідні галузі управління та наукового знання про них.

Функції і властивості політики реалізуються за допомогою низки засобів, якими є право і примус як найважливіші засоби здійснення влади, а також мораль, мова, символіка тощо. Примус, насильство до­мінували в політиці впродовж всієї історії людства. У сучасних демок­ратичних державах у політиці переважають право і мораль. Це зовсім не означає відмови від примусу. Ефективна політика передбачає опти­мальне поєднання примусу, права й моралі. За відсутності оптималь­ного співвідношення цих засобів політика втрачає свою здатність ві­дображати інтегрований суспільний інтерес.

Співвідношення в політиці примусу і права значною мірою зале­жить від морального стану суспільства. Чим вищий рівень моральності суспільства, тим більший обсяг правового регулювання суспільних відносин. І навпаки, низький рівень морального стану суспільства по­требує використання у збільшеному обсязі примусу.

Завершуючи розгляд сутності та функцій політики, доцільно зупи­нитись на її основних політологічних концепціях — директивній, функціональній і комунікативній. Директивне (або силове чи автори­тарне) розуміння політики має у своїй основі тезу про владу як сут­ність політики. Функціональне розуміння політики, започатковане ще Платоном, виходить із того, що сутність політики полягає в розподілі обов'язків і повноважень за неодмінного їх узгодження, а також у за­безпеченні ефективності управління й цілісності суспільства як полі­тичної спільноти. Політика при цьому трактується як уміння, здатність домогтися розподілу функцій, зберігаючи їх взаємодію та цілісність суспільної системи. Комунікативне розуміння політики, біля витоків якого стояв Арістотель, виходить із всеосяжності політики як людсь­кого спілкування, взаємодії людей, вирішення ними спільних справ, які розуміють як справи держави.

Усі три концепції політики тісно взаємопов'язані. Директивний підхід охоплюється функціональним, оскільки керівництво та управ­ління суспільством як найважливіша функція політики Грунтуються на використанні влади. Усі функції політики формуються і визначаються у процесі спілкування, а це означає, що комунікативне розуміння полі­тики охоплює також функціональне, а через нього — й директивне.