2. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

2. СОЦІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ ЯК СУБ'ЄКТИ ПОЛІТИКИ

Сукупність соціальних спільнот і відносин між ними — це соціа­льна структура суспільства. У соціології в аналізі соціальної структури суспільства є два основні підходи — класовий (марксистський) і стра­тифікаційний. В основі класового підходу лежить виокремлення в со­ціальній структурі передусім суспільних класів і визнання відносин між ними визначальними щодо всіх інших видів суспільних відносин, у тому числі політичних. Стратифікаційний підхід (від лат. stratum — верства) акцентує увагу на багатоманітності соціального поділу суспі­льства, виокремлюючи в ньому найрізноманітніші верстви й не наго­лошуючи на визначальній ролі міжкласових відносин.

соціально-класові спільноти

Основою класової диференціації суспільства марксисти вважають відмінності у відношенні великих груп людей до власності на засоби виробництва. Відповідно суспільний клас розуміють як велику групу людей, яка характеризується особливим ставленням до власності на засоби виробництва, займає певне місце в системі суспільного поділу праці, має особливі способи отримання і розміри доходу[27].

У західній соціології немає однозначного розуміння суспільного класу. Він може виокремлюватись на основі таких показників, як професія, рівень доходу, характер наявної власності тощо (залежно від позиції того чи іншого дослідника). Такий підхід дає змогу розріз­няти скільки завгодно будь-яких класів, однак характерним для нього є виокремлення так званих вищого, середнього і нижчого класів.

Відповідно до марксистського підходу класову структуру суспільс­тва з ринковою економікою (буржуазного, капіталістичного) склада­ють три суспільні класи:

S найманих працівників, які не мають у власності засобів вироб­ництва й живуть за рахунок продажу своєї робочої сили (робітничий клас або пролетаріат);

S середніх і великих власників засобів виробництва, які мають го­ловним джерелом доходу додаткову вартість, створювану найманою робочою силою (клас капіталістів або буржуазія);

S дрібних власників засобів виробництва, які живуть виключно або головним чином власною працею (дрібна буржуазія). У класовій структурі суспільства цей клас займає проміжне становище між двома іншими класами, оскільки поєднує в собі ознаки кожного з них, тому він вважається середнім і неосновним класом.

Наявність таких трьох великих груп людей у суспільстві очевидна й не потребує яких-небудь доведень. Заперечувати їх існування — значить відкидати об'єктивну реальність. Інша річ, як тлумачити роль, особливо політичну, того чи іншого класу. Не варто також прагнути уникати вживання немодних нині слів «пролетаріат» чи «буржуазія». Хоча вони й мають ідеологічний відтінок, але виникли задовго до по­яви самого марксизму. «Пролетаріями» (лат. proletarius) у Стародав­ньому Римі називали тих, хто належав до вільного, але незаможного стану (поряд зі станами рабів і рабовласників) і міг запропонувати державі тільки своїх дітей (лат. proles), а «буржуа» в епоху феодаліз­му у країнах Західної Європи називали вільних жителів міст (від лат. burgus — укріплене місто).

За своїм соціальним складом суспільні класи не є однорідними утвореннями. Так, робітничий клас складається з різних галузевих, професійних, кваліфікаційних та інших верств і груп. У складі класу середніх і великих власників засобів виробництва вирізняються, на­приклад, промислова, фінансова, торговельна буржуазія. Своя соціа­льна градація властива й класові дрібної буржуазії. В її складі розріз­няють, наприклад, міську (ремісники, дрібні торгівці) й сільську (се­лянство) дрібну буржуазію, різні галузеві групи.

Соціальні групи і верстви як внутрішньокласові та міжкласові утворення виокремлюються за їх місцем у системі суспільного поділу праці. Такими групами є, наприклад, промисловий і сільськогосподар­ський загони робітничого класу, висококваліфіковані та некваліфіко- вані робітники, промислова, торговельна та фінансова буржуазія тощо. Верства відрізняється від групи (у разі їх розрізнення) тим, що висту­пає як прошарок у складі різних соціальних утворень, наприклад пра­цівники розумової праці (службовці, спеціалісти).

Політична суб'єктність суспільних класів найповніше проявля­ється у класовій боротьбі, яка відбувається в економічній, політич­ній та ідеологічній формах. Економічна боротьба спрямована на зміцнення й поліпшення економічного становища класів. Головною метою політичної боротьби для кожного класу є завоювання, утри­мання й використання державної влади, встановлення політичного панування в суспільстві. Ідеологічна боротьба має на меті теорети­чне обгрунтування економічних і політичних інтересів суспільних класів.

Безпосередньо в політичній сфері боротьба класів проявляється як боротьба їхніх політичних об'єднань — партій, громадських організа­цій (профспілок та об'єднань підприємців). Кожен із суспільних класів створює такі об'єднання для захисту власних інтересів.

соціально-етнічні спільноти

країнах Африки, де вони справляють відчутний вплив на політику, у деяких південноамериканських країнах.

У поняття нації в науковій літературі та політичному вжитку вклада­ється різний зміст. Спершу латинське слово natio мало в основному етні­чне значення і тлумачилось як рід, плем 'я, народ. Етнічне розуміння таких спільнот Грунтувалось на спільності для їхніх представників таких ознак, як мова, культура, побут, звичаї, традиції, особливості свідомості тощо. Поступово слово нація набувало також іншого — державно-політичного — сенсу. Ним стали позначати сукупність усіх громадян держави. Особ­ливо наочно це проявилось під час Великої французької революції XVIII ст., коли терміном нація позначали все населення Франції. Державно- політичне значення цього слова відтоді стає домінуючим у французькій, а згодом і англійській мовах. У німецькій і російській мовах, як і в більшос­ті мов інших східноєвропейських народів, переважним залишилось пер­винне — етнічне — значення цього слова.

Отже, націю можна розуміти як етнічну і як державно-політичну спільноту. Як державно-політична спільнота нація — це сукупність усіх громадян держави, незалежно від їхньої етнічної належності. Ви­значення нації як етнічної спільноти дав И. Сталін: «Нація — це істо­рично сформована стійка спільність людей, яка виникла на основі спі­льності мови, території, економічного життя та психічного складу, що виявляється в спільності культури»[28].

Це визначення вважається прийнятним і в сучасних умовах. Як ба­чимо, воно поєднує низку об'єктивних ознак нації (спільність терито­рії, економічного життя) з її етнічними ознаками (мова, психічний склад, культура). Сучасні дослідники до етнічних ознак нації додають іще національну самосвідомість та самоназву. Є й інші трактування нації, зокрема як лише культурної спільноти.

Нації сформувались в період виникнення капіталізму на базі народно­стей. Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і культурна спільність людей, яка передує нації. Вона ха­рактеризується тими самими ознаками, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціально-класові стру­ктури націй і народностей суттєво відрізняються. На відміну від нації у народності немає промисловості й відповідно «свого» робітничого класу. Для перетворення народності в націю важливо, щоб вона з традиційно- аграрної стала аграрно-промисловою, урбанізованою. Крім того, народ­ність, як правило, менш численна за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Терміни нація і народність не охоплюють усіх людей однієї націо­нальної (етнічної) належності. Поряд із компактно розселеною в ме­жах певного територіально-політичного утворення основною масою осіб однієї національної належності звичайно наявні особи цієї ж самої національності, які проживають за межами такого утворення. Ці пред­ставники складають національні групи, наприклад росіяни, євреї, німці, греки та інші в Україні, етнічні українці в інших державах. Оскільки національні групи менш численні, ніж корінна нація, їх називають іще національними меншинами.

Політична суб'єктність нації проявляється в тому, що вона висту­пає головним соціальним суб'єктом державотворення. Кожна нація прагне до політичного самовизначення й утворення власної державно­сті. Формами такої державності можуть бути окрема держава, держав­не утворення у складі федеративної держави, національно-державна або національно-територіальна автономія. Право націй (народів) на політичне самовизначення є міжнародно визнаним правом.

Держави можуть формуватись на базі однієї або декількох націй, відповідно вони вважаються мононаціональними або полінаціональ- ними. Можливі й такі варіанти взаємодії нації і держави, коли спершу на базі різних національних груп виникає держава, а вже потім форму­ється нація, як це відбулось, наприклад, у США. Нація, від назви якої походить назва держави, називається титульною.

До політичного самовизначення прагнуть і народності. Оскільки вони існують у межах якоїсь держави, то за ними визнається право на державність лише у формі державного чи автономного утворення, але не окремої держави.

Національні меншини можуть претендувати тільки на національно- культурну автономію, оскільки їхня етнічна нація зазвичай уже має свою державність.

Однією з форм національного (етнічного) представництва на дер­жавному рівні є надання представникам народностей і національних меншин певної кількості мандатів (квоти) в загальнонаціональному представницькому органі (парламенті).

соціально-демографічні спільноти

При цьому маються на увазі не суто фізіологічні, а соціальні відмінно­сті між такими групами людей, тобто відмінності за їх становищем у суспільстві. Так, і до сьогодні залишається актуальною проблема за­безпечення не лише формально-юридичної, а й фактичної рівності жінок із чоловіками, усунення дискримінації жінок в оплаті праці, наймі на роботу, доступі на високі державні посади, у політичному житті загалом, хоча боротьба жінок за розв'язання цієї проблеми три­ває вже декілька століть.

Молодь — це соціально-демографічна група, яка вирізняється на основі сукупності вікових характеристик, особливостей соціа­льного становища та зумовлених ними соціально-психологічних властивостей. Як певний етап життєвого циклу молодість є біологіч­но універсальною, але її конкретні вікові межі, соціальний статус і соціально-психологічні особливості мають соціально-історичну при­роду й залежать від властивих тому чи іншому суспільству особливос­тей соціалізації.

Вікові межі молодості, а отже, і належність до молоді як соціально- демо графічної групи, визначаються в інтервалі від 14-16 років (вік статевого дозрівання) до 25-30 років (вік закінчення навчання й поча­тку самостійного трудового життя). У багатьох країнах діє законодав­ство, яке передбачає встановлення вікових меж молодості, створення умов для соціального становлення та розвитку молоді, забезпечення правових і політичних гарантій здійснення цього процесу тощо. Це законодавство становить правову основу особливого виду політики — молодіжної.

Особи старшого віку — це здебільшого пенсіонери за віком, який не­однаковий у різних країнах і визначається в межах 55-70 років. Пенсіоне­ри також є об'єктом особливого різновиду політики — пенсійної.

Як й інші соціальні спільноти, молодь і пенсіонери теж прагнуть до представництва своїх інтересів на державному рівні. Здійснюється воно як через політичні партії, так і через численні молодіжні й вете­ранські громадські організації. Молодь і пенсіонери нерідко є найак­тивнішими складовими електорату.

СОЦІАЛЬНО-ПРОФЕСІЙНІ СПІЛЬНОТИ

мічному, соціальному, політичному й духовному житті суспільства. Важливо визначити соціальний склад основних професійних груп.

Робітниками є наймані особи ручної праці. Основою виокремлен­ня робітників як соціально-професійної групи є те, що вони працюють за наймом на підприємствах чи в установах різних форм власності. Ознакою, що відрізняє їх від інших категорій осіб найманої праці (слу­жбовців і спеціалістів), є переважання в трудовій діяльності фізичної, ручної праці, але остання стає все більш відносною, оскільки у праці робітників багатьох новітніх професій переважає не ручна, а розумова складова. Формальною ознакою розрізнення спеціалістів і робітників може бути те, що першим для професійної діяльності потрібна освітньо- професійна підготовка (вища чи середня спеціальна освіта), тоді як дру­гим для цього достатньо лише професійної підготовки.

Інтелігенція (спеціалісти) — це соціальна група (верства) лю­дей складної розумової праці. За цим визначенням до інтелігенції належать не взагалі всі люди розумової праці, а лише особи складної (висококваліфікованої) праці, виконання якої передбачає наявність вищої або середньої спеціальної освіти. Через високий рівень освіти, професійної підготовки представників інтелігенції називають ще спе­ціалістами або професіоналами. Основними професійними групами у складі інтелігенції є інженерно-технічна, наукова, педагогічна, медич­на, художня, адміністративно-управлінська, військова інтелігенція.

Близькою до інтелігенції соціально-професійною групою є службовці — наймані особи нефізичної праці. До службовців належать як особи простої розумової праці (в основному торгові й конторські працівники), яких називають службовцями-неспеціалістами, так і ті представники інте­лігенції (спеціалісти), що працюють за наймом. У західній соціології осо­би розумової праці визначаються також як «білі комірці», на відміну від «синіх комірців» — осіб ручної праці, робітників.

Терміном селянство можуть позначатися різні спільноти: усе са­модіяльне населення, зайняте в сільському господарстві (наймані робі­тники, дрібні й середні власники засобів виробництва, передусім зем­лі); тільки дрібні або дрібні й середні власники засобів виробництва у сфері сільського господарства. Традиційно під селянами розуміють тільки дрібних власників засобів виробництва.

Нарешті, підприємці — це власники засобів виробництва, які функціонують як його організатори. Навіть найвищі посадові особи підприємств не є підприємцями, якщо вони цими підприємствами не володіють. Водночас не є підприємцями і власники засобів виробниц­тва, які не причетні до організації самого виробництва. На практиці власники підприємств найчастіше є і їх вищими посадовими особами. Оскільки функціонування приватних підприємств передбачає викори­стання найманої робочої сили, то їх власників-підприємців називають іще роботодавцями.

У політиці інтереси соціально-професійних спільнот можуть про­являтись як класові, тобто інтереси класу найманих працівників (робі­тників, службовців, спеціалістів) і власників засобів виробництва (під­приємців, селян), а також як професійні — пов'язані з певними видами трудової діяльності.

СОЦІАЛЬНО-ТЕРИТОРІАЛЬНІ СПІЛЬНОТИ

Соціально-територіальні спільноти виокремлюються за ознакою спільності місця проживання. Ними виступають жителі окремих адмі­ністративно-територіальних одиниць держави, якими є села, селища, міста, райони, області (провінції, регіони тощо). Як соціально-­територіальні спільноти розрізняють також сільське і міське населення в цілому.

Такі спільноти займають неоднакове становище в суспільстві. Так, щодо працевлаштування, умов праці, побуту міське населення має більше можливостей, ніж сільське. Унаслідок нерівномірності еконо­мічного розвитку окремих регіонів країни їх жителі відрізняються за умовами праці, побуту, рівнем життя тощо. Такі відмінності справля­ють відчутний вплив на політику.

Політична суб'єктність соціально-територіальних спільнот прояв­ляється передусім у тому, що вони виступають суб'єктами місцевого самоврядування. На відміну від інших соціальних спільнот, політична суб'єктність яких не має формалізованого характеру, тобто не визна­чається офіційними актами, право соціально-територіальних спільнот (територіальних громад) на місцеве самоврядування закріплюється конституціями майже всіх держав. Публічну владу на місцях (місцеве самоврядування) соціально-територіальні спільноти здійснюють як безпосередньо — через місцеві референдуми, сільські сходи, збори громадян за місцем проживання тощо, так і через обрані ними органи місцевого самоврядування.

Існування різних соціальних спільнот означає наявність багатома­нітних соціальних інтересів, у тому числі пов'язаних із політикою, функціонуванням державної влади. Безпосередньо в політичній сфері такі інтереси представляють політичні партії, різноманітні громадські організації та рухи. Так, існують політичні партії і громадські органі­зації, які відображають інтереси різних суспільних класів. Є політичні партії і громадські організації, що орієнтуються на інтереси конкрет­них етнічних, демографічних чи територіальних спільнот. Взаємодія різноманітних соціальних інтересів визначає основний зміст політич­ного життя суспільства, а їх зіткнення породжує соціально-політичні конфлікти.