3. СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ КОНФЛІКТИ

ПОНЯТТЯ СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО КОНФЛІКТУ

Конфлікт (від лат. conflictus — зіткнення) — це «зіткнення двох або більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів в умовах протидії»[29].

Суб'єктами конфлікту можуть виступати індивіди, малі й великі групи людей, їхні різноманітні організації. Соціальний конфлікт — це зіткнення інтересів соціальних спільнот. Виникаючи як зіткнення передусім економічних інтересів соціальних спільнот, соціальні конф­лікти обов'язково охоплюють сферу реалізації політичної влади і тим самим набувають політичного характеру, проявляючись як соціально- політичні конфлікти. Іншими словами, соціально-політичний конф­лікт — це зіткнення інтересів соціальних спільнот з приводу здій­снення влади в суспільстві.

Не будь-яке зіткнення інтересів породжує конфлікт їх носіїв. Кон­флікт виникає тоді, коли дії сторін, що конфліктують, спрямовані на досягнення несумісних цілей або таких, що виключають одна одну. При цьому кожна зі сторін прагне контролювати і спрямовувати дії іншої сторони.

У соціальній і політичній структурі суспільства конфлікти харак­теризуються рівнем, гостротою, масштабами, сферою виникнення та іншими параметрами. У політологічному аспекті найбільш значущи­ми з них є ті, що одночасно охоплюють усі рівні соціальної і полі­тичної структур, зачіпають максимально можливу в конкретних умо­вах кількість учасників, мають загальний характер. Такі конфлікти обов'язково пов'язуються з проблемами державної влади, її зміцнен­ня або підриву, тобто мають політичний характер. До них належать, зокрема, міжкласові, міжетнічні, демографічні та міжрегіональні конфлікти.

міжкласові конфлікти

Міжкласові конфлікти проявляються в різних формах класової боротьби. Про класову боротьбу як боротьбу між бідними і багати­ми, між різними суспільними станами писали ще античні історики. Французькі вчені періоду Реставрації (О. Тьєррі, Ф. Гізо, Ф. Міньє) дійшли до розуміння класової боротьби як рушійної сили суспільно­го розвитку.

За К. Марксом і Ф. Енгельсом, класова боротьба є основним зміс­том і рушійною силою історії. Усю історію суспільства, починаючи з появи приватної власності на засоби виробництва, виникнення класів, вони подали як історію неперервної боротьби класів з протилежними інтересами — експлуатованих проти експлуататорів. Ця боротьба зав­жди вела до її найвищого прояву — соціальної революції, унаслідок якої здійснюється перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, прогресивнішої. Найбільшої гостроти класова боротьба до­сягає за капіталізму, коли пролетаріат веде боротьбу проти буржуазії. Розвиток такої боротьби призводить до соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату як засобу знищення класів вза­галі й переходу до суспільства без класів.

Досвід розвитку міжкласових відносин у XX ст., особливо у другій його половині, дає підстави зробити висновок, що марксистська теорія класової боротьби має методологічне значення для пізнання закономі­рностей розвитку класового суспільства, формаційного суспільного розвитку взагалі. Проте вона абсолютизує конфронтаційний характер відносин між класами і роль класової боротьби як рушійної сили сус­пільного розвитку.

Класова боротьба є рушійною силою історії на доіндустріальних етапах суспільного розвитку. Класичний капіталізм створив такі важкі умови існування робітничого класу, які однозначно зумовлювали його боротьбу проти буржуазії, штовхали на повалення самого капіталізму, що, зрештою, й відбулось у багатьох країнах.

У сучасному індустріальному суспільстві соціально-економічне становище робітничого класу істотно поліпшилось, натомість різко загострилися відносини між суспільством і природою, з'явились засо­би масового знищення, виникла загроза існуванню всього людства.

Домінуючими в суспільному розвитку стають не класові, а загально­людські інтереси Це породжує об'єктивну межу для класової конфро­нтації, спонукає уникати найгостріших форм прояву й розв'язання міжкласових конфліктів — повстань, громадянських війн, революцій. На перший план висуваються завдання досягнення в суспільстві соціа­льної злагоди, пошук компромісних форм і засобів розв'язання між- класових суперечностей. Рушійною силою суспільного розвитку стає солідарність усіх соціальних спільнот, а не їх конфронтація.

Проте це не означає, що в суспільстві з ринковою економікою зни­кли міжкласові суперечності, а класова боротьба залишилась даниною історії. Наявність у суспільстві класів власників засобів виробництва і найманих працівників, зайнятих на підприємствах, що є приватною власністю, означає існування суперечності в їхніх інтересах. Прибу­ток, який є формою доходу власників, і заробітна плата як форма до­ходу найманих працівників перебувають в обернено пропорційній за­лежності: чим більша частка заробітної плати в доході підприємства, тим менша в ньому частка прибутку і навпаки. Звідси прагнення влас­ників до максимізації прибутку за рахунок заробітної плати і прагнен­ня найманих працівників до збільшення заробітної плати за рахунок прибутку, зіткнення їхніх інтересів.

Зазначена суперечність є головною соціально-економічною супе­речністю капіталістичного суспільства, джерелом багатьох соціаль­но-політичних конфліктів, які в ньому відбуваються, — революцій, повстань, страйків тощо. Класичному капіталізму знадобилося понад століття, щоб надати проявам цієї суперечності, соціальному проти­стоянню цивілізованих форм, перейти від повстань і революцій до соціального партнерства і злагоди. У розвинених капіталістичних країнах важливим засобом розв'язання суперечностей та запобігання конфліктів між інтересами найманих працівників і підприємців є по­літика соціального партнерства, яку проводять профспілки та об'єднання підприємців. Вона передбачає, зокрема, володіння робіт­никами засобами виробництва (акціями підприємств), залучення їх до участі в управлінні підприємствами, створення сприятливих умов для праці, відпочинку, професійного зростання працівників. Посере­дником у міжкласових відносинах і конфліктах виступає держава, яка законодавчо регламентує трудові відносини на підприємствах, регулює рівень доходів найманих працівників і підприємців, розви­ває систему соціального забезпечення тощо. Політика соціального партнерства за участі трьох партнерів (профспілок, об'єднань під­приємців і держави) отримала назву трипартизму і стала одним з основних чинників політичного життя в багатьох країнах, передусім тих, які проголосили себе соціальними.

Досвід розвинених капіталістичних країн щодо регулювання між- класових відносин має велике значення для колишніх соціалістичних країн, у яких у процесі переходу до ринкової економіки формуються класи з відмінними інтересами, отже, виникатимуть і міжкласові кон­флікти.

Історичний досвід свідчить, що в розв'язанні міжкласових конфлі­ктів, виборі шляхів і засобів суспільних перетворень перевагу слід від­давати еволюційному шляху перед революційним. Еволюційний шлях характеризується поступовістю суспільних перетворень. Засобом їх здійснення стають реформи, у проведенні яких наголос робиться не на забезпеченні радикальності й всебічності, а на послідовності, доведен­ні перетворень до кінця. Велике значення при цьому надається забез­печенню всезагальної підтримки перемін, досягненню згоди в суспіль­стві щодо їх здійснення. Наслідки й розмах політичних і соціальних перетворень, які настають у ході реформ, можуть бути такими ж, як і за революції, однак їх суттєва відмінність від революції полягає в по­етапності змін, наявності проміжних ланок у процесі перетворень, не­насильницькому характері їх здійснення.

Досвід суспільних перетворень у колишніх соціалістичних країнах свідчить, що руйнівними за своїми соціально-економічними наслідка­ми можуть бути й так звані радикальні реформи, якщо вони здійсню­ються непослідовно, без належного наукового обґрунтування, у формі соціальних експериментів, за методом спроб і помилок, на догоду ли­ше певним соціальним і політичним силам і не мають загальної під­тримки в суспільстві.

Радикальні суспільні перетворення звичайно супроводжуються по­літичними міфами, які висувають заінтересовані в цих перетвореннях соціальні й політичні сили з метою їх ідеологічного обґрунтування. Такими міфами можуть бути, наприклад, обіцянки забезпечити світле майбутнє для всього людства, заможне життя за ринкових умов, побу­дови суспільства загального добробуту тощо.

Одним із найпоширеніших у колишніх соціалістичних країнах, що стали на шлях ринкових перетворень, є міф про так званий середній клас. Суть його полягає в тому, що внаслідок роздержавлення власно­сті, її приватизації сформується середній клас як клас власників засо­бів виробництва, який становитиме більшість суспільства, основу його соціальної і політичної стабільності, безконфліктного розвитку.

Однак такого середнього класу ніде немає і в принципі бути не може. За умов ринкової економіки, жорсткої конкурентної боротьби власність на засоби виробництва не може бути розпорошеною в усьо­му суспільстві, вона неодмінно концентрується в його незначної мен­шості. У країнах із розвиненою ринковою економікою понад 80 % са­модіяльного населення є не власниками, а найманими працівниками. Основна частка власності на засоби виробництва зосереджується там у якихось 4-5 % населення.

Середній клас ні в марксистському (дрібні власники засобів вироб­ництва), ні в поширеному в західній соціології розумінні (дрібні влас­ники, службовці, інтелігенція) не може бути основою соціальної і по­літичної стабільності суспільства. Проміжне соціально-економічне становище дрібних власників нестійке, що зумовлює розмаїтість і не­стійкість їхніх ідейно-політичних уподобань. Дрібні власники є актив­ними учасниками як право-, так і лівоекстремістських політичних ру­хів. Ще більша розмаїтість ідейно-політичних поглядів буде характер­ною для середнього класу, коли до його складу, крім дрібних власни­ків, залучити ще й службовців та інтелігенцію.

Зазначене зовсім не означає, що потрібно відмовитися від обГрун­тованої ще Арістотелем тези про середній клас як основу соціальної і політичної стабільності суспільства, від прагнення створити такий клас в Україні. Середній клас має визначатись незалежно від володін­ня людьми засобами виробництва на основі їхнього доходу, матеріа­льного добробуту. Відповідно суспільством середнього класу є суспі­льство достатку, тобто таке, більшість членів якого має належний рі­вень матеріальної забезпеченості. Лише суспільство достатку може бути соціально й політично стабільним. І навпаки, суспільство з низь­ким життєвим рівнем більшості його членів не може бути стабільним. За наявності в ньому, з одного боку, незначного прошарку багатіїв, які наживаються за рахунок решти, а з іншого — більшості, яка злидарює, суспільство стає поляризованим, політично нестабільним і соціально вибухонебезпечним.

міжетнічні конфлікти

Не меншої, ніж міжкласові, а нерідко ще більшої гостроти можуть набувати міжетнічні (етнополітичні) конфлікти. Глибинні причини цих конфліктів кореняться в історії етнічних спільнот та відносин між ними, національній свідомості, психології, традиціях, ідеологічних сте­реотипах, які переходять із покоління в покоління. Найчастіше причи­ною міжетнічних конфліктів стає войовничий націоналізм. Він проявля­ється в тенденції до суверенізації великих і малих етнічних спільнот із метою створення незалежної державності. Однак прагнення тієї чи ін­шої етнічної спільноти до самовизначення та утворення власної держав­ності нерідко суперечить інтересам інших етнічних спільнот, зокрема щодо збереження єдності й територіальної цілісності поліетнічної за складом держави, що породжує міжетнічні конфлікти.

Спричиняє конфлікти й суперечність між формально проголоше­ним у державі принципом рівності всіх етнічних спільнот і фактичною їх нерівністю, пов'язаною з неоднаковими можливостями задоволення матеріальних, культурних і політичних потреб.

У кожній країні міжетнічні суперечності проявляються по-різному, неоднакові їх масштаби, гострота й наслідки. Проте за наявності таких відмінностей міжетнічні конфлікти мають деякі спільні риси, певну логіку свого розвитку, яка виявляється, зокрема, у порядку висунення вимог. Конфлікти часто починаються з постановки та обговорення проблеми національної мови, культури. У подальшому вимоги пере­ходять, як правило, у політичну площину, переростаючи у статусні домагання. Нарешті, боротьба за особливий статус набуває форми те­риторіальних претензій. Під час цієї боротьби відбувається оживлення архаїчних уявлень і вимог про історичну виправданість таких претен­зій. Спотворені архаїчні ідеї насичують конфлікт історичним змістом, який кожна з конфліктуючих сторін використовує для обґрунтування своєї позиції. Подібні історичні аргументи найчастіше неможливо ні підтвердити, ні заперечити.

Так, починаючись із безневинних, на перший погляд, закликів на захист мови, культури, продовжуючись під гаслами «збереження етні­чної чистоти» тієї чи іншої спільноти, відновлення «історичної спра­ведливості» стосовно неї тощо, міжетнічні зіткнення нерідко перерос­тають у широкомасштабні криваві конфлікти, під час яких уже не до мови й культури. Про таку логіку розгортання міжетнічних конфліктів свідчать не тільки численні історичні події, а й нинішній міжетнічний розбрат у колишніх радянських республіках та між ними, криваве роз'єднання Югославії, мало не щоденні міжетнічні зіткнення в деяких африканських країнах.

Оскільки міжетнічні спільноти, як правило, компактно розселені на певних територіях, то нерідко суперечності й конфлікти між ними на­бувають міжрегіонального характеру. Міжрегіональні конфлікти можуть виникати й через помилкову політику центральних властей щодо розвитку окремих регіонів, необґрунтовані прагнення регіональ­ної еліти до набуття тим чи іншим регіоном особливого, привілейова­ного статусу в державі, через відмінності в політичних настроях насе­лення регіонів, рівнях їхнього економічного розвитку тощо.

Головне завдання національної і регіональної політики держави полягає в тому, щоб своєчасно виявляти міжетнічні та міжрегіональні суперечності, робити все можливе для запобігання конфліктів, особ­ливо в гострих, руйнівних формах. Повною мірою це стосується й де­мографічних суперечностей і конфліктів, зокрема так званих конф­ліктів поколінь, коли виникає непорозуміння між молодим і старшим поколіннями. Певна незгода між поколіннями була завжди, але в окремі періоди суспільного розвитку вони можуть набувати конфлікт­ного характеру, виливатись у хвилі молодіжного бунтарства, як це сталось у багатьох країнах Західної Європи в 60-70-х рр. XX ст., масо­ві альтернативні рухи тощо.

Причини виникнення і шляхи розв'язання конфліктів у суспільстві, їх значення для суспільного розвитку, соціального управління, гармо­нізації суспільних відносин вивчає конфліктологія — самостійна га­лузь наукового знання, що виникла на межі соціології, політології і політичної психології.

соціальна політика

У пізнанні соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні й розв'язанні конфліктів між ними полягає призначення політики, на­самперед соціальної. У науковій літературі й політичній практиці ос­новне призначення соціальної політики держави традиційно зводиться до задоволення багатоманітних інтересів і потреб громадян у сфері праці, освіти, культури, охорони здоров'я, забезпечення житлом, від­починку тощо, тоді як воно має бути значно ширшим, тобто соціальну політику слід розглядати як найважливіший засіб соціальної інтеграції — узгодження інтересів різних спільностей людей, розв'язання соціа­льних суперечностей, забезпечення цілісності суспільства. Іншими словами, соціальна політика — це один із видів політики, спрямо­ваний на інтеграцію інтересів соціальних спільнот, розв'язання соціальних суперечностей з метою забезпечення єдності та цілісно­сті суспільства.

Соціальна політика є не просто одним із видів політики, а найваж­ливішим її видом, бо саме вона забезпечує виконання основного при­значення політики взагалі, яким є не боротьба за владу та її викорис­тання, а управління суспільством на основі узгодження соціальних інтересів.

Залежно від об'єктів соціальної політики виокремлюються ті чи інші її різновиди, наприклад політика соціального партнерства, націо­нальна (етнополітика), демографічна, молодіжна, пенсійна, регіональ­на політикатощо. Відповідно визначаються завдання соціальної полі­тики. Головною ж її проблемою є забезпечення в суспільстві соціаль­ної справедливості.

Соціальна справедливість — це міра досягнення в суспільстві соціальної рівності й свободи. Соціальна рівність і свобода є альтер­нативними явищами суспільного життя, вони пов'язані таким чином, що чим більше в суспільстві свободи, тим менше в ньому соціальної рівності й навпаки. Реалізація неоднакових розумових і фізичних здіб­ностей людей з необхідністю призводить до соціальної нерівності, поглиблення якої створює напруженість у суспільстві, породжує кон­флікти. Тому суспільство об'єктивно заінтересоване в обмеженні соці­альної нерівності, створенні перешкод для її зростання. Однак обме­ження соціальної нерівності призводить до обмеження свободи, ство­рення перешкод для реалізації неоднакових здібностей людей, що га­льмує суспільний, передусім економічний розвиток.

Так, втілення в життя класичної ліберальної моделі суспільного розвитку, яка ґрунтується на абсолютизації індивідуальної свободи і формально-правовому розумінні рівності, призводило до глибокого розшарування суспільства, загострення соціальних суперечностей і виникнення соціально-політичних конфліктів. Водночас абсолютиза­ція соціальної рівності в ході реалізації соціалістичної моделі суспіль­ного розвитку призводила до обмеження індивідуальної свободи лю­дей, зрівнялівки, втрати стимулів до високопродуктивної праці, соціа­льного споживацтва, що гальмувало економічний розвиток.

Завдання, отже, полягає в тому, щоб для кожного конкретного сус­пільства знайти оптимальне поєднання (міру) соціальної рівності та свободи. Для цього потрібно враховувати особливості історичного розвитку суспільства, конкретного етапу, на якому воно перебуває, суспільної свідомості тощо. У протилежному разі здійснювана держа­вою політика сприйматиметься як несправедлива і не знайде підтрим­ки більшості суспільства. Цим, зокрема, пояснюється несприйняття ліберальної моделі ринкової економіки з її абсолютизацією індивідуа­льної свободи та ігноруванням соціальної рівності більшістю населен­ня колишніх соціалістичних країн, вихованого на ідеї соціальної рів­ності.

Таким чином, соціальні суб'єкти політики — це спільноти людей, що сформувались об'єктивно у процесі історичного розвитку, — сус­пільні класи, соціальні групи й верстви, нації, народності тощо. Вони мають як спільні, так і відмінні інтереси, які обстоюють із викорис­танням політичної влади. Такі інтереси виступають соціальними заса­дами політики. Неузгодженість інтересів соціальних спільнот, загост­рення суперечностей між ними призводять до соціальних конфліктів, які, охоплюючи сферу реалізації політичної влади, набувають полі­тичного характеру. Соціально-політичні конфлікти — не виняткове, а закономірне явище, зумовлене багатоманітністю соціальних інтересів.

Інша річ — гострота і масштабність конфліктів, форми й засоби їх розв'язання, які залежать від ефективності політики.

Соціальне призначення політики полягає в урахуванні всієї бага­томанітності соціальних інтересів, їх узгодженні, запобіганні конфлік­там, розв'язанні їх в оптимальних, ненасильницьких формах. Найбі­льше цьому призначенню відповідає соціальна політика, основними різновидами якої є політика соціального партнерства, національна, демографічна, регіональна політика. Соціальна політика, здійснювана в будь-яких формах, має виходити із принципу соціальної справедли­вості, забезпечувати щодо кожного конкретного суспільства оптима­льне поєднання соціальної рівності й свободи.