2. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

2. СТРУКТУРА І ФУНКЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ СУСПІЛЬСТВА

структура політичної системи

Згідно із загальною теорією систем елементами системи вважають­ся її невід'ємні й взаємопов'язані складові. Наявність кожної з них необхідна для існування і функціонування системи, досягнення її ці­лей. Такі елементи системи називаються підсистемами, кожна з яких водночас є й окремою системою. Оскільки кожна підсистема має скла­дні внутрішні зв'язки й будову, то щодо її власних складових викорис­товується термін елементи системи.

У політичній системі суспільства зазвичай розрізняють чотири ос­новні групи елементів: політичні інститути, політичні відносини, полі­тичні норми, політичну культуру. Відповідно до цих елементів виок­ремлюються інституціональна (або організаційно-інституціональна), регулятивна, функціональна і комунікативна підсистеми політичної системи.

Інституціональну підсистему політичної системи складають по­літичні інститути — формалізовані явища і процеси політичного життя суспільства, до яких належать як самі політичні установи — держава та її структурні елементи (парламент, уряд тощо), політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації, органи міс­цевого самоврядування, — так і процеси їх упорядкованого функціо­нування.

Інституціональна підсистема виступає основоположною як щодо політичної системи суспільства в цілому, так і стосовно її окремих складових. Це зумовлено тим, що саме вона є джерелом усіх найваж­ливіших зв'язків, які виникають в межах політичної системи. Інститу- ціональна підсистема визначає характер норм, які регулюють ці зв'язки. Саме щодо неї політичні ідеї, погляди, уявлення, теорії вико­нують службові функції.

Найважливішим інститутом політичної системи суспільства висту­пає держава як система органів влади та установ, яка здійснює керів­ництво та управління суспільством на основі публічної влади. Саме вона забезпечує політичну організованість суспільства, надаючи полі­тичній системі цілісності й стійкості, орієнтуючи її на найважливіші суспільні цілі. Основними державними органами і водночас інститу­тами політичної системи є вищі органи держави — глава держави, па­рламент, уряд, вищі суди. До інших органів держави належать центра­льні (міністерства, державні комітети, державні служби) та місцеві органи виконавчої влади, суди нижчих інстанцій, орган фінансово- бюджетного контролю (рахункова палата), уповноважений із прав лю­дини тощо, а до установ — різноманітні організації — від національ­ного банку до шкіл і лікарень. Більшість таких установ не мають полі­тичного характеру і не є складовою політичної системи суспільства.

Решта інститутів політичної системи суспільства — політичні пар­тії, громадські організації, недержавні засоби масової інформації, ор­гани місцевого самоврядування є складовими громадянського суспіль­ства. Найважливішу роль у політичній системі суспільства з-поміж них відіграють політичні партії. Вони виступають найважливішою ланкою, яка з'єднує громадянське суспільство з державою, є виразни­ками певних соціальних інтересів, представляють їх у політичній сис­темі, ідеологічно та організаційно об'єднують людей із метою здобут­тя, використання та утримання державної влади для задоволення цих інтересів. Кожна партія прагне зайняти таке становище в політичній системі, яке надасть їй можливість визначати політику держави або хоча б впливати на неї.

До політичної системи як її інститути входять не всі наявні в сус­пільстві громадські організації, а лише ті, що пов'язані з функціону­ванням політичної влади. На відміну від політичних партій громадські організації не прагнуть здобути владу, а обмежуються лише впливом на неї в інтересах тих верств населення країни, яких вони представля­ють. Одні громадські організації, наприклад професійні й творчі спіл­ки, об'єднання підприємців, жіночі, молодіжні, ветеранські об'єднання тощо, політичну функцію у формі взаємодії з державою і політичними партіями, як одну з основних у їхній діяльності, здійснюють постійно. Вони є складовою політичної системи суспільства. Інші громадські організації — науково-технічні й спортивні товариства, різноманітні аматорські об'єднання — автолюбителів, філателістів, рибалок, мис­ливців тощо — за звичайних умов не беруть участі у здійсненні полі­тичної влади. Формально діяльність таких організацій не передбачає політичної функції, однак за певних умов, ситуативно вони можуть бути функціональними суб'єктами політики, виступаючи як групи інтересів. Те саме можна сказати й про засоби масової інформації (друковані — пресу й електронні — радіо, телебачення, інтернет- видання). Вони виступають функціональними суб'єктами політики і складовою політичної системи суспільства тільки тією мірою, якою причетні до здійснення політичної влади.

На відміну від громадських організацій і засобів масової інформа­ції органи місцевого самоврядування (представницькі установи та їхні виконавчі органи) є безпосередньо органами публічної влади і постій­ною (а не лише функціональною) складовою політичної системи сус­пільства.

Інститутами політичної системи суспільства, отже, є лише ті орга­ни, організації та установи, які беруть активну участь у здійсненні по­літичної влади і для яких така діяльність є істотною характеристикою.

Важливим елементом структури політичної системи суспільства є регулятивна (або нормативна) підсистема. Її утворює сукупність норм, за допомогою яких здійснюється регулювання політичних від­носин. Політичні норми є різновидом соціальних норм і вирізняються тим, що спрямовані на регулювання політичних відносин. Одні полі­тичні норми цілеспрямовано створюються державою (правові норми), політичними партіями і громадськими організаціями (корпоративні норми), інші складаються й розвиваються поступово, під впливом як політичних, так і економічних, соціальних, соціокультурних чинників. До них належать норми моралі, звичаї і традиції.

Головною складовою регулятивної підсистеми політичної системи суспільства є норми національного права. Норми права — це встанов­лені або санкціоновані державою і спрямовані на регулювання суспі­льних відносин загальнообов'язкові правила поведінки, додержання й виконання яких забезпечується шляхом переконання і державного примусу. Особи, що порушують правові норми, притягуються до ад­міністративної або кримінальної відповідальності.

За допомогою норм права регулюються суспільні відносини в ці­лому. Ті з відносин, які виникають у процесі або у зв'язку зі здійснен­ням державної влади, регулюються нормами особливої галузі права — конституційним (або державним) правом. Саме йому належить прові­дна роль у національній системі права. Зумовлено це тим, що в нормах конституційного права закріплюються основні засади організації сус­пільного життя, визначаються організація й функціонування держав­ної влади та основи взаємовідносин держави й особи. Найважливіші норми конституційного права містяться в конституції як основному законі держави, що має найвищу юридичну силу щодо всіх інших на­ціональних правових актів.

Поряд із нормами права як регулятори політичних відносин діють також норми партійного життя та правила, встановлювані різними громадськими організаціями. Такі норми не мають правового, загаль­нообов'язкового характеру. Вони обов'язкові лише для членів відпові­дних партій і громадських організацій. Однак програмні настанови, сформульовані партією, можуть справляти суттєвий вплив на політику держави, політичну систему в цілому, особливо тоді, коли партія стає правлячою.

У суспільстві діють також інші правила й приписи, яким слідують люди та їх об'єднання в політичному житті. Різновидом соціальних норм є норми моралі як вияву духовного життя суспільства. Вони на­дають змогу формувати моральну свідомість та оцінювати вчинки лю­дей, забезпечуючи рівновагу суспільства та орієнтуючи громадян на дотримання спільних інтересів. Моральні норми не оформлені з тим рівнем урегулювання, як правові, вони більшою мірою розраховані на розвиток здатності індивіда до саморегулювання, на самостійність і самоконтроль. Найбільший вплив на політичну поведінку справляють норми політичної етики, які торкаються саме політичного спілкування.

Суттєвий вплив на політичну систему суспільства справляють зви­чаї і традиції його політичного життя. Звичай — це правило, що скла­лося на основі постійного й одноманітного повторення певних факти­чних відносин. Звичаї і норми, що передаються від покоління до поко­ління, є традиціями. Хоча політичні звичаї не формалізовані й не ма­ють юридичного значення, вони можуть справляти значний вплив на реальні дії політичних інститутів. Так, порядок, за яким уряд форму­ється лідером партії чи коаліції партій, які представлені в парламенті за результатами виборів, застосовується і в тих країнах із парламента­рною формою правління, де він законодавством не передбачений. В останніх цей порядок утвердився як політичний звичай. Роль звичаїв у загальній системі регулювання суспільних відносин оцінюється по- різному. Корисним звичаям у необхідних випадках надається юридич­не оформлення.

Політична система суспільства є неперервно функціонуючим соці­альним утворенням. Складний і багатоплановий характер її не може бути розкритий без з'ясування основних форм і напрямів діяльності, способів і засобів впливу на суспільно-політичне життя. Конкретне вираження і вияв функціональна підсистема політичної системи зна­ходить у політичному процесі й політичному режимі.

Політичний процес є сукупністю дій, спрямованих на збереження або зміну певної політичної ситуації. Це практична діяльність, метою якої виступає досягнення певного політичного результату. Найважли­віший елемент політичного процесу — прийняття і реалізація політи- ко-управлінських рішень, що передбачає здійснення таких дій, як зби­рання й систематизація необхідної інформації, розроблення на цій ос­нові альтернативних пропозицій і проектів, формалізація рішення, тобто надання йому обов'язкової сили, втілення в життя і контроль за виконанням.

Політичний процес, звичайно, не зводиться до прийняття й вико­нання політичних рішень. Важливими його елементами є ставлення різних соціальних спільнот до тієї чи іншої політичної ситуації — рі­шення, події тощо, поведінка і дії мікро- і макрогруп і їх різноманітних об'єднань. Від такої поведінки, дій або бездіяльності мас, їхньої під­тримки або протидії багато в чому залежить можливість прийняття рішень, а ще більшою мірою — їх реалізація.

Функціональна підсистема знаходить свій вияв не лише в політич­ному процесі, а й у політичному режимі, під яким звичайно розуміють сукупність методів і засобів здійснення політичної влади. Найважли­вішими показниками політичного режиму є рівень демократії і реаль­ний політико-правовий статус особи. Докладніше про політичний ре­жим та інститути політичної системи йтиметься у наступних главах.

Комунікативна підсистема політичної системи охоплює політич­ні відносини, тобто ті зв'язки між людьми та їх різноманітними спіль­нотами, які складаються у процесі здійснення політичної влади або з її приводу. До цієї підсистеми входять як формалізовані відносини, що ґрунтуються на нормах права і регулюються ними, так і ті неформаль­ні зв'язки, що не закріплені у праві, але відіграють суттєву роль у по­літичному житті.

Суб'єктами політичних відносин є індивіди та їх різноманітні об'єднання, соціальні спільноти, політичні інститути. Залежно від суб'єктного складу політичні відносини поділяються на три основні групи. Передусім це відносини між соціальними спільнотами — суспі­льними класами, соціальними верствами і групами, націями, народно­стями тощо. Міжкласові й міжнаціональні відносини становлять соці­альну основу політичної системи і відображаються у функціонуванні відповідних політичних організацій та їх взаємовідносинах.

Другу групу становлять відносини, однією зі сторін яких є полі­тична організація. Ці так звані вертикальні відносини виникають у процесі здійснення політичної влади, впливу органів керівництва та управління на соціально-економічні, політичні й культурні процеси. Вони також мають важливе значення для характеристики сутності й функцій політичної системи, методів здійснення політичної влади.

До третьої групи політичних відносин входять ті, що складаються між політичними організаціями — державою, партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування тощо, а також усе­редині таких організацій. Якщо відносини між соціальними спільно­тами є первинними, то відносини між політичними організаціями, які виражають їхні інтереси, виступають як вторинні. Іноді саме ці відно­сини, поряд із політичними організаціями, об'єднують поняттям полі­тичної системи суспільства.

Органічні взаємозв'язки між елементами політичної системи є сис- темотворчими зв'язками. Комунікативна підсистема охоплює також інші взаємодії, винятково важливе значення серед яких мають ті, що складаються між політичною системою та іншими системами — еко­номічною, соціальною, соціокультурною, екологічною тощо.

До числа елементів політичної системи суспільства належить та­кож політична культура, складовою якої, поряд із політичною поведі­нкою, є політична свідомість. Політична культура становить духовно- ідеологічну підсистему політичної системи. Під політичною культу­рою звичайно розуміють сукупність стійких форм політичної свідомо­сті й поведінки. Складовими політичної культури є не вся багатомані­тність проявів політичної свідомості й поведінки, а тільки їх найпоши­реніші, типові форми. Політична свідомість є відображенням політич­ного буття, передусім політичних відносин. Це відображення відбува­ється у формі поглядів, уявлень, ідей, концепцій, теорій тощо. Полі­тична поведінка як складова політичної культури охоплює типове, найхарактерніше в поведінці суб'єктів політики — індивідів, різнома­нітних соціальних спільнот та організацій.

Політична культура відіграє надзвичайно важливу роль у функціо­нуванні політичної системи. З одного боку, політична система детер­мінує форми і типи політичної свідомості й поведінки, а з іншого — зазнає їх відчутного зворотного впливу. Політична культура впливає на форми і функціонування політичних інститутів, зумовлює політич­ну поведінку індивідів і мас.

функції політичної системи

Структура і функціонування політичної системи суспільства підпо­рядковуються її цільовому призначенню, вирішенню тих завдань, за­ради розв'язання яких вона створена і діє. Основні напрями діяльності політичної системи утворюють у своїй сукупності її функції, які ви­значають структуру, інститути та процес дії системи.

Функції політичної, як і будь-якої іншої, системи не зводяться до простої суми функцій її складових. Держава, партії та інші інститути здійснюють притаманні їм функції. Сама ж політична система має вла­сні функції, які можуть диференціюватись і деталізуватись у діяльнос­ті її підсистем та їхніх елементів. Усі функції системи тісно пов'язані між собою і певною мірою накладаються одна на одну.

Щодо суспільства в цілому політична система виступає як управлін­ська система. Загальне її призначення полягає в керівництві суспільст­вом та управлінні суспільними справами. Управлінська діяльність здій­снюється як спеціалізованими державними органами, установами й по­садовими особами, так і недержавними політичними інститутами. Кон­кретизуючи це загальне призначення політичної системи, науковці вио­кремлюють її різноманітні функції, висловлюючи при цьому різні по­гляди щодо кількості та змісту цих функцій, що, зрештою, зумовлюєть­ся масштабністю і багатоманітністю проявів дій політичної системи.

Виходячи з призначення політичної системи в цілому та її основ­них підсистем, узагальнюючи наявні погляди, можна виокремити такі найважливіші функції політичної системи: політичне цілепокладання; владно-політична інтеграція суспільства; регулювання режиму соціа­льно-політичної діяльності. Розглянемо їх докладніше.

Здійснюване політичною системою керівництво суспільством пе­редбачає передусім визначення стратегічних цілей і перспектив суспі­льного розвитку, у якому і знаходить свій вияв функція політичного цілепокладання. Остання має першорядне значення для існування й розвитку будь-якої суспільної системи. Мета виступає як передбачу­ваний майбутній стан, до якого свідомо прагнуть люди та їхні органі­зації. Політичне цілепокладання означає передусім визначення власне політичних цілей, які стосуються зміцнення влади, політичних інсти­тутів, розвитку демократії, соціальних відносин тощо. Воно охоплює і встановлення загальних цілей розвитку інших сфер суспільного життя — економічної, соціальної, духовної тощо. Закріплення цілей у полі­тичних документах партій, конституціях і законах означає надання їм загального характеру. Політичне цілепокладання передбачає і ранжу- вання цілей залежно від їхньої природи та реальних можливостей здійснення на стратегічні й тактичні, а також визначення пріоритетів у досягненні різних цілей.

Для забезпечення цілісності та єдності суспільства, стабільності полі­тичної системи необхідно, щоб вона, ураховуючи інтереси всіх учасників суспільного життя та суперечності, які між ними виникають, домагалася оптимального узгодження інтересів, координувала зусилля наявних у су­спільстві соціальних спільнот та їхніх організацій. Політична система, отже, покликана інтегрувати різноманітні соціальні інтереси і таким чи­ном забезпечувати цілісність і єдність суспільства, його мобілізацію на досягнення суспільно значущих цілей. У цьому знаходить свій вияв її функція владно-політичної інтеграції суспільства.

Важливе значення має регулятивна функція політичної системи. Вона пов'язана з потребами впорядкування й регламентації політичної поведінки та політичних відносин і полягає в утвердженні таких спо­собів поведінки і діяльності індивідів, груп, організацій, форм їх взає­мовідносин, які забезпечували б дотримання спільних інтересів і стій­кість суспільних відносин. Здійснюється це на базі політичних норм, які впроваджують ідеали й цінності, стимули і мотиви суспільної по­ведінки, покликані допомагати уникненню й подоланню конфліктів та утвердженню прийнятних суспільних порядків. Регулятивна функція політичної системи, отже, полягає не лише у створенні особливої під­системи політичних норм, а й у виробленні таких стереотипів поведін­ки, слідування яким визнається зразком суспільно прийнятної і розум­ної поведінки.

Поряд з охарактеризованими основними функціями в науковій лі­тературі виокремлюють й інші функції політичної системи, зокрема мобілізаційну, що забезпечує максимальне використання ресурсів сус­пільства відповідно до цілей і потреб суспільного розвитку, та дистри­бутивну, спрямовану на розподіл ресурсів і цінностей у суспільстві. До функцій політичної системи належить також легітимація, під якою розуміють приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних і правових норм.

Та хоч би яким широким не був перелік функцій політичної систе­ми, безперечним слід визнати те, що основними серед них є політичне керівництво суспільством (цілепокладання), інтеграція суспільства та регулювання суспільно-політичних відносин. Інші функції тією чи тією мірою похідні від них. Кожна функція політичної системи умовно ніби розпадається на підфункції, що виконуються політичними інсти­тутами, на взаємопов'язані й послідовні політичні дії. Загальні функції політичної системи реалізуються державою та її органами, а також інститутами громадянського суспільства — партіями, громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування.

З урахуванням зазначеного про структуру та функції політичної системи можна дати таке її стисле визначення: політична система суспільства — це інтегрована сукупність державних і недержав­них політичних інститутів, яка здійснює керівництво та управлін­ня суспільством на основі публічної влади.

закономірності функціонування політичної системи

Функціонування політичної системи відбувається за певними зако­номірностями. Одні з них мають загальний характер і притаманні будь-яким системним утворенням, інші виявляють себе лише в полі­тичних системах і мають, відповідно, політичний характер.

Загальними закономірностями функціонування систем, у тому числі політичної, вважаються, зокрема, закономірності рівноваги і маятника. З одного боку, політична система постійно змінюється у зв'язку зі змінами внутрішніх і зовнішніх чинників її функціону­вання. З іншого — для її нормального функціонування необхідна певна врівноваженість усіх підсистем. За наявності впливу на неї динамічних чинників система прагне до досягнення стану оптима­льної рівноваги, який забезпечував би нормальне здійснення систе­мою її функцій.

Суть закономірності маятника полягає в тому, що будь-яка сис­тема, виведена зі стану оптимальної рівноваги, неодмінно спочатку переходить у свою протилежність. Причому наскільки значним бу­ло відхилення системи в один бік, настільки значним буде її відхи­лення у протилежний. Дією цієї закономірності можна певною мі­рою пояснити, наприклад, те, що тоталітарний політичний режим спершу змінюється на свою протилежність — анархію та охлокра­тію і лише в подальшому відбувається еволюція політичної системи до справжньої демократії. Наявність закономірності маятника за­стерігає від різких змін у політичній системі, як і в суспільстві в цілому.

До інших закономірностей політичної системи належать її само­збереження, кореляційна залежність між складовими системи та пере­творюючий вплив системи на її складові[32]. Будь-яка соціальна систе­ма, у тому числі політична, прагне до збереження свого існування й бореться з усіма силами, які можуть його припинити. У прагненні по­літичної системи до стабільного функціонування, збалансованості по­лягає закономірність її самозбереження, як вияв загального закону самозбереження систем.

Важливою закономірністю, що характеризує політичну систему суспільства як різновид цілісної соціальної системи, є кореляційний зв'язок між її складовими, за якого зміни в одних із них із необхідніс­тю викликають зміни в інших, а іноді й системи в цілому. Так, зміни у нормативній основі політичної системи відбиваються на структурі та функціонуванні держави — її головного елемента. Зміни держави, у свою чергу, неодмінно позначаються на характері нормативного регу­лювання та інших складових політичної системи, а найсуттєвіші з них можуть вплинути на систему в цілому.

Політична система, як і будь-яка інша, активно впливає на її скла­дові і прагне перетворити їх відповідно до власної природи. У цьому полягає ще одна закономірність функціонування політичної системи суспільства як цілісного соціального організму.

Політичній системі притаманні й власне політичні закономірності — об'єктивні зв'язки, які з необхідністю складаються у процесі функ­ціонування політичної влади. Ці закономірності опосередковуються людською діяльністю і водночас існують об'єктивно, незалежно від визнання чи заперечення їх людьми. До закономірностей функціону­вання політичної влади належать, зокрема, такі: змістом і метою дія­льності будь-якого політичного лідера є здобуття та утримання полі­тичної влади; відносини в системі політичної влади визначають всі інші відносини у політичній системі суспільства; будь-яка політична влада (хоч би якою була її соціальна природа та якими мотивами вона не виправдовувала б свої дії) має тенденцію до розширення своїх пов­новажень і встановлення тотального контролю над суспільством; полі­тична влада практично завжди і всюди має політичну опозицію (від­криту або нелегальну) та ін.[33].

Нарешті, є закономірності, які характеризують зв'язки політич­ної системи з навколишнім середовищем — економічною, соціаль­ною, соціокультурною та іншими системами. Крім закономірностей функціонування політичної системи в цілому, діють також законо­мірності функціонування й розвитку її окремих елементів — дер­жави, партій тощо. Питання про закономірності, які функціонують у політичному житті суспільства, є одним із найменш розроблених у політології.