3. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Однакові за своєю сутністю основні елементи і функції політичних систем неоднаково проявляються в різних історичних і національно- державних умовах, мають певні особливості в кожній конкретній краї­ні. У зв'язку із цим важливою для політології є типологія політичних систем, що дає змогу виокремлювати за певними підставами різні гру­пи систем, з'ясовувати спільне й відмінне між ними, закономірності переходу від одних типів політичних систем до інших тощо. Основним методом типології політичних систем є їх порівняльний аналіз.

традиційні типології

Класифікація політичних систем може базуватись і на виокремле­них М. Вебером трьох типах легітимності політичного панування — традиційному, харизматичному і раціонально-легальному. Відповідно до цих типів існують політичні системи із традиційним, харизматич- ним чи раціонально-легальним типами легітимності влади. У політич­них системах традиційного типу легітимність влади Грунтується на стійкому переконанні в непорушності традицій і необхідності підко­рення правителям, які здійснюють владу згідно із традиціями. У сис­темах із харизматичним типом політичного панування основою легі- тимності влади є віра у виняткові особисті риси правителів, що об'єднуються поняттям харизма. За раціонально-легального типу легі- тимності влада в політичній системі Грунтується на переконанні мас у тому, що правління здійснюється на законних підставах і найкращим чином.

ТИПОЛОГІЯ Г. АЛМОНДА

них ідеологічних позицій, які знаходять підтримку в суспільстві. Зміша- ність, фрагментарність культури зумовлює політичну нестабільність у суспільстві, яка може призводити до суттєвих змін політичної системи, як це сталося в Італії та Німеччині у 20-30-ті рр. XX ст.

У багатьох країнах Азії, Африки і Латинської Америки існує доін- дустріальний або частково індустріальний тип політичної системи. Він також характеризується неоднорідністю політичної культури, про­те ця неоднорідність суттєво відрізняється від змішаної культури країн континентальної Європи. Насамперед тим, що є сумішшю різноманіт­них і нерідко несумісних елементів — західних і східних, традиційних і сучасних цінностей, племінних, національних, расових, релігійних особливостей тощо. Труднощі комунікації і координації, різко відмінні політичні орієнтації, слабка диверсифікація ролей усіх ланок системи зумовлюють її політичну нестабільність і необхідність застосування насильства у здійсненні влади.

Тоталітарний тип політичних систем утвердився у фашистській Італії, нацистській Німеччині, франкістській Іспанії, СРСР, соціалісти­чних країнах Центральної і Східної Європи й донині зберігається у країнах соціалізму (Китай, Північна Корея, В'єтнам, Куба). Він харак­теризується високим рівнем однорідності політичної культури та єд­ності суспільства, соціальної і політичної активності громадян, однак інтегрованість й активність досягаються недемократичними методами й засобами, основними з яких є тотальний ідеологічний вплив і наси­льство.

Одним з основних у сучасній політології є поділ політичних сис­тем залежно від типу політичного режиму на демократичні, авторита­рні й тоталітарні. Демократичні політичні системи є плюралістични­ми. Політичні партії і громадські організації представляють й узго­джують у них усю багатоманітність соціальних інтересів. Влада ґрун­тується на демократичних принципах і здійснюється як безпосередньо самим народом, так і його уповноваженими в різних формах прямої і представницької демократії.

Певні елементи демократизму притаманні й авторитарним полі­тичним системам — у них можуть функціонувати партії та інші полі­тичні об'єднання, відбуватися вибори до представницьких органів влади, існувати певною мірою незалежні засоби масової інформації тощо. Однак при цьому заперечується поділ державної влади, реальні важелі управління державою і суспільством зосереджуються в руках однієї особи або групи осіб, які очолюють виконавчу владу і вдаються до насильства.

Тоталітарні політичні системи характеризуються одержавленням усіх сфер суспільного життя, запереченням багатопартійності, зро­щенням апарату єдиної правлячої партії з державним апаратом, зосе­редженням державної влади в руках вищого партійного керівництва, яке контролює діяльність усіх елементів політичної системи, здійснює владу як за допомогою всеосяжного ідеологічного впливу на суспільс­тво, так і з використанням насильства, у тому числі в його крайніх фо­рмах — масових репресій, фізичного знищення політичних суперни­ків, переслідування інакомислення тощо.

Є також інші типології політичних систем. Так, за характером вза­ємодії з навколишнім середовищем розрізняють відкриті політичні системи — ті, що мають динамічну структуру й широкі взаємозв'язки з навколишнім середовищем, і закриті, які вирізняються жорстко фік­сованою структурою і відсутністю таких взаємозв'язків. Відповідно до такого поділу демократичні політичні системи вважаються відкрити­ми, а недемократичні — закритими.

Політичні системи багатьох країн, що розвиваються, та соціалісти­чних у минулому країн мають перехідний від тоталітаризму чи авто­ритаризму до демократії характер, унаслідок чого поєднують у собі ознаки різних типів політичних систем і характеризуються як частково демократичні системи.

Сучасна політична система України, як і політичні системи біль­шості інших незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Радянського Союзу, має перехідний характер від тоталітаризму до де­мократії. В Україні конституційно закріплено основні принципи демо­кратичної організації політичного життя суспільства — народного су­веренітету, представництва, поділу влади, багатопартійності, ідеологі­чної багатоманітності тощо. За роки незалежності у країні сформовано демократичні державні інститути, створено численні політичні партії і громадські організації, впроваджено демократичну виборчу систему, яка постійно вдосконалюється. Щоправда, уже набуті демократичні форми здійснення державної влади поки що повільно наповнюються відповідним демократичним змістом. Незбалансованість повноважень вищих органів держави — президента, парламенту та уряду — поро­джує ситуації протистояння гілок законодавчої і виконавчої влади, нестабільність уряду. Політичні партії й громадські організації здебі­льшого не є виразниками інтересів широких верств населення, а об­слуговують вузькогрупові й персональні інтереси. Засоби масової ін­формації виступають не стільки посередниками у відносинах між гро­мадянським суспільством і державою, скільки використовуються для маніпулювання масовою свідомістю в інтересах їх власників і певних політичних сил. Усе це дає підстави для висновку про поки що перехі­дний тип політичної системи України від тоталітаризму до демократії.

 

FL

1L