1. ОБ'ЄКТ І ПРЕДМЕТ ПОЛІТОЛОГІЇ

магниевый скраб beletage

ПОЛІТОЛОГІЯ ТА ІНШІ НАУКИ ПРО СУСПІЛЬСТВО

Питання про предмет є одним із найскладніших у політології, як і в більшості інших наук про суспільство. Здавалося б, відповідь на це питання лежить на поверхні: політологія (від грец. politika — державні й суспільні справи і logos — слово, поняття, учення) — це наука про політику. Проте таке визначення є надто абстрактним і само по собі ще нічого не говорить про предмет цієї науки. Саму політику в сучас­ній науці трактують неоднозначно, до того ж вона виступає об'єктом дослідження багатьох галузей наукового знання. Перелік цих галузей є досить широким: політична філософія, політична історія, політична соціологія, політична економія, політична психологія, правознавство, політична культурологія, політична етика, політична антропологія, політична етнографія, політична демографія, політична статистика, політична географія, політична кібернетика, політична екологія, біо- політологія і навіть... політична астрологія[1].

Досить поширеним у політології є розуміння її як міждисциплінар­ної науки, що охоплює всі перелічені й подібні галузі наукового знан­ня про політику. Так, російський політолог В.П. Пугачов вважає, що політологія — «загальна, інтегральна наука про політику у всіх її про­явах, яка охоплює увесь комплекс наук про політику та її взаємовід­ношення з людиною і суспільством: політичну філософію, політичну соціологію, політичну психологію, теорію політичних інститутів і пе­редусім держави і права тощо»[2].

Такий підхід ґрунтується на ототожненні політології як науки і будь-яких наукових знань про політику. Він не розрізняє об'єкт полі­тології — політику — з її предметом, яким при цьому також виступає політика. З одного боку, цей підхід відмовляє іншим наукам у праві на самостійне дослідження політики, проголошуючи політологією будь- яке наукове знання про політику, а з іншого — веде до необґрунтова- ного розширення предмета політології, ототожнення його з її об'єктом, розчиняє політологію в інших науках і фактично відводить їй, образно кажучи, роль бідної приживалки в багатих родичів, якими є усталені й безумовно визнані галузі наукового знання: філософія, історія, право­знавство, соціологія, психологія тощо. Розширене трактування політо­логії, включення до неї будь-якого наукового знання про політику, по суті, знімає питання про політологію як окрему навчальну дисципліну, оскільки жодна навчальна дисципліна не може охопити всю сукуп­ність знань про політику.

Соціологія (від лат. societas — суспільство і logos — слово, поняття, учення), як відомо, є наукою про суспільство. Проте ніхто не називає соціологією всю сукупність наукових знань про суспільство. Вона існує передусім як окрема, самостійна наука з власним предметом, який вирі­зняє її з-поміж інших наук про суспільство. Так само немає підстав на­зивати політологією всю сукупність наукових знань про політику.

Очевидно, відчуваючи непереконливість зазначеного трактування предмета політології, деякі дослідники всю сукупність наукових знань про політику називають політологією у широкому розумінні, що, зреш­тою, не є виходом зі становища, оскільки породжує питання про політо­логію у вузькому розумінні, чіткої відповіді на яке також немає. Та й наука є лише одна, вона не існує в широкому й вузькому розумінні.

Науки розрізняються не за об'єктом, а за предметом їхнього дослі­дження. Останній пов'язаний лише з одним із багатьох аспектів і скла­дових пізнаваного об'єкта і передбачає дослідження лише якоїсь пев­ної, специфічної групи закономірностей. Відповідь на питання про предмет політології потрібно шукати через з'ясування не спільного, а відмінного між нею та іншими науками про суспільство.

ОБ'ЄКТОМ ПОЛІТОЛОГИ як науки є політична сфера суспіль­ного життя, основний зміст якої складають політичні відносини, що виступають як відносини щодо влади в суспільстві. Політична сфера суспільного життя, політичні відносини, або політика, є об'єктом до­слідження багатьох наук про суспільство, причому кожна з них має у цій сфері свій предмет і досліджує його притаманними їй методами і засобами. Так, філософія виступає теоретичною основою світогляду людини. Відповідно, політична філософія, Грунтуючись на нормати­вно-ціннісному підході, з'ясовує значення політичних явищ для життя людини й суспільства, оцінює їх під кутом зору загального блага, принципів справедливості, свободи, рівності тощо. Якщо, наприклад, політологія досліджує політичну свободу, аналізуючи й систематизуючи сукупність різних видів конкретних свобод, класифікуючи їх тощо, то політична філософія розглядає політичну свободу як гуманістичну цін­ність в її зв'язках з іншими цінностями. Нормативно-ціннісний підхід політичної філософії орієнтується на розробку ідеалу політичного уст­рою та шляхів його практичного втілення. Зазначений підхід більшою мірою виходить із того, що повинно бути або є бажаним, аніж із дійсно­го, і вимагає спиратися в політичних рішеннях на етичні цінності й нор­ми. Політична філософія, отже, формулює ціннісно-нормативні критерії політики. Такий підхід у пізнанні політики найповніше виявляється в політичній етиці як складовій політичної філософії.

Складаючи теоретичну основу світогляду людини, філософія вод­ночас виступає загальною методологією пізнання, спрямованою на розкриття найбільш загальних закономірностей розвитку природи, суспільства і людського мислення. Відповідно, політична філософія аналізує найбільш загальні методи пізнання політики, сутність полі­тичних явищ, причинно-наслідкові зв'язки політики і влади та з'ясовує, як виявляються ці найзагальніші закономірності в політичній сфері суспільного життя. У значенні найзагальнішої методології пі­знання політичної сфери суспільного життя політична філософія ви­ступає як філософія політики.

Світоглядна й методологічна сторона філософського підходу в аналізі політики свідчать про те, що політична філософія є світогляд­но-методологічною основою досліджень політики. Вона забезпечує цілісність у вивченні політики, з'ясовує її сутнісні характеристики, оцінює сенс і значення різних політологічних концепцій, формулює принципи й закономірності взаємовідносин індивіда, суспільства і влади, визначає мотиваційну основу й моральні критерії політичної поведінки. Політична філософія є найбільш загальним і абстрактним рівнем пізнання політичної сфери суспільного життя й тому виступає складовою філософії, а не політології.

Тісними є зв'язки політології з історичною наукою, зокрема з полі­тичною історією. Історія як наука вивчає минуле людства в усій його кон­кретності й багатоманітності. За всієї багатоманітності минулого голо­вним у ньому для історії є політичні явища і процеси. Загальна історія є передусім історією політики — вона вивчає головним чином процеси ви­никнення, розвитку й занепаду держав, відносини між ними, війни, рево­люції тощо і в цьому відношенні виступає як політична історія. Прин­ципова відмінність історичного дослідження від політологічного поля­гає в тому, що перше йде від вивчення конкретних явищ і процесів до певних теоретичних узагальнень, тоді як друге використовує вже наявні теоретичні узагальнення — форми наукового знання про політику (ідеї, гіпотези, парадигми, концепції, теорії тощо) в аналізі конкретних явищ і процесів. Політологія виступає як теорія політики, а не її історія.

Дослідження конкретних явищ і процесів як минулого, так і тепе­рішнього політичного життя суспільства саме по собі не є політологі­чним. Останнім воно стає тоді, коли використовує притаманний полі­тології методологічний і теоретичний інструментарій. Якщо, напри­клад, процес становлення багатопартійності в сучасній Україні дослі­джується зі з'ясуванням того, коли і як конкретно виникали політичні партії, хто їх очолював, якими були їхні дії, як відбувалася боротьба за керівництво в партіях тощо, то це — історичне дослідження. Політо­логічне дослідження процесу становлення багатопартійності в Україні передбачає використання, зокрема, основних положень партології як галузі науки про політику, що вивчає політичні партії, в аналізі цього процесу. Політолог повинен з'ясувати, як співвідноситься процес ста­новлення багатопартійності в Україні з уже відомими закономірностя­ми такого процесу, чи відповідають політичні партії України наявним теоретичним моделям партій, якою є партійна система в країні, класи­фікувати партії тощо. Якщо ж не проводити таке розмежування між політичною історією і політологією, то політологічними виявляться більшість історичних досліджень, зокрема дисертацій, і більшість іс­ториків стануть політологами.

Ще один аспект співвідношення політології та історії стосується історії політичних учень. Трапляється думка, що остання не є складо­вою політичної науки. Наприклад: «неодмінним атрибутом практично всіх підручників і навчальних посібників є опис історії політичної ду­мки. Ця історія розглядається як складова політології. Нам уявляється, що має бути ясно усвідомлено, що історія політичної думки не є сама політична наука. Так, скажімо, нікому не прийде в голову вважати історію соціології або фізики складовою цих наук»[3].

Усупереч подібним твердженням історія кожної науки зазвичай роз­глядається як її складова. «Історія різних сторін культури, науки і техніки, — зазначається у статті «Історія» енциклопедичного словника, — вивча­ється історичними розділами відповідних наук (історія математики, істо­рія фізики тощо) і видів мистецтва (історія музики, історія театру тощо)»[4]. Без вивчення історії виникнення, становлення і розвитку науки неможли­во опанувати її теорію. Історія політичних учень, отже, є невід'ємною складовою політології як історія виникнення, становлення і розвитку цієї науки і не входить ні до загальної, ні до політичної історії.

Складним є зв'язок політології із соціологією, зокрема з політич­ною соціологією. Досить поширене ототожнення політології і полі­тичної соціології частково виправдане тим, що тривалий час політоло­гія розвивалась у складі соціології. Політологія справді тісно зв'язана із соціологією, проте вона не може бути включена до неї ні як власне така, ні як політична соціологія. Як зазначалось вище, хоча соціологія у найбільш загальному, етимологічному її визначенні і є наукою про суспільство, вона зовсім не претендує на всю сукупність наукових знань про суспільство, а виступає як окрема суспільствознавча наука з притаманним лише їй предметом. Стосовно предмета соціології, як і щодо предмета політології, також немає єдиного погляду. Незапереч­ним визнається те, що основною складовою предмета соціології є со­ціальна структура суспільства, сукупність багатоманітних соціальних спільнот і відносин між ними.

У дослідженні політичної сфери суспільного життя соціологія йде від соціального до політичного, тобто від відносин між соціальними спільнотами до відносин стосовно політичної влади. Досліджуючи соціальний аспект політичної сфери суспільного життя, соціологія виступає як політична соціологія. Використовуючи при цьому при­таманні їй методи й засоби дослідження — опитування, анкетування, інтерв'ю тощо, вона виступає як соціологія політики.

Політологія, навпаки, іде від визначень політики, влади до їхніх суб'єктів, у тому числі соціальних. Вона традиційно досліджує в осно­вному інституціональний аспект політики, передусім організацію й діяльність держави та інших інституціональних суб'єктів політики.

Органічним є зв'язок політології із правознавством, насамперед із такими його складовими, як теорія держави і права та наука конститу­ційного права. Політологія і теорія держави і права мають спільний головний об'єкт дослідження — державу. Політологію іноді назива­ють державознавством. Однак у вивченні політики вона, на відміну від теорії держави і права, не обмежується державою, а досліджує також інші політичні інститути — політичні партії, громадські організації, органи місцевого самоврядування тощо, усю багатоманітність суб'єктів і виявів політичних відносин. А з усіх багатоманітних галу­зей і норм права політологію цікавлять лише ті, які регулюють полі­тичні відносини — це передусім норми конституційного права.

Об'єктом науки конституційного права є державно-політичні відно­сини, тобто ті, суб'єктом яких тією чи іншою мірою виступає держава. Політологія ж виходить за межі цих відносин, досліджуючи також інші форми і види політичних відносин, використовуючи притаманні їй мето­ди і засоби пізнання. Щодо правознавства політологія виступає більш загальною теорією, його теоретико-методологічною основою.

Зазначене стосовно розмежування філософії, історії, соціології, правознавства і політології стосується й інших суспільствознавчих наук, які також досліджують політичну сферу суспільного життя. Так, політична психологія вивчає роль орієнтацій, переконань, очікувань, мотивацій, сприйняття у політичній поведінці людей, що особливо важливо у дослідженні громадської думки, політичних конфліктів, електоральної поведінки тощо. Політична економія розробляє мето­ди, прийоми, засоби державної політики щодо функціонування еконо­мічної системи суспільства загалом, основи і напрями державного ре­гулювання економічних процесів, економічної стратегії і тактики. По­літична антропологія досліджує зв'язок політики з біосоціальними рисами людини. Її пріоритетним напрямом є виведення характерних рис політичної культури того чи іншого народу з особливостей його національної культури. Політична географія вивчає залежність полі­тичних процесів від їхнього просторового розташування, зумовленість політики розмірами території, економіко-географічними, кліматични­ми та іншими природними чинниками. Однак усі ці галузі наукового знання є складовими відповідних наук — психології, економічної тео­рії, антропології, географії, а не політології.