3. ФОРМИ ДЕРЖАВИ

магниевый скраб beletage

Єдина за своїми сутнісними характеристиками (територія, насе­лення, суверенітет, апарат тощо) держава існує в багатоманітних кон­кретних формах. Форма держави — це сукупність найбільш зага­льних ознак держави, зумовлених інституціональними, територіа­льними і функціональними способами організації влади.

У політології є три основні категорії, що розкривають форми дер­жави: форма державного правління (інституціональні характеристики організації влади), форма державного устрою (територіальні характе­ристики організації влади) і політичний режим (функціональні харак­теристики організації влади). Аналіз форм держави має особливо важ­ливе значення в пізнанні політики, оскільки дає ключ до розуміння конкретних форм організації держави і здійснення влади.

ФОРМА ДЕРЖАВНОГО ПРАВЛІННЯ

Форма державного правління — це спосіб організації держав­ної влади, зумовлений принципами формування і взаємовідносин вищих органів держави. Ідеться про систему формування і взаємо­відносин інституту глави держави, парламенту й уряду. Залежно від правового статусу глави держави й порядку формування цього вищого органу держави розрізняють дві основні форми державного правління — монархію і республіку.

Монархія (грец. monarchia — єдиновладдя, від monos — один, єдиний і arche — влада) — це форма державного правління, за якої главою держави є монарх, що отримує владу в порядку престоло- наслідування і здійснює її за власним правом довічно.

Влада монарха не є похідною від будь-якої іншої влади, органу чи виборців. Монарх формально виступає джерелом державної влади, усіх державно-владних повноважень.

Основними сучасними різновидами монархії є абсолютна, дуаліс­тична і парламентарна монархії, які відрізняються співвідношенням повноважень законодавчої і виконавчої влади, розподілених між мо­нархом, парламентом та урядом в конкретній країні. Дуалістична й парламентарна монархії називаються ще обмеженими, або конститу­ційними, монархіями, оскільки влада монарха в них обмежена консти­туцією.

Абсолютна монархія характеризується юридичним і фактичним зосередженням усієї повноти державної (законодавчої, виконавчої і судової) влади в руках монарха. Найбільшого розвитку набула за фео­далізму. У сучасному світі зберігається в Бахрейні, Брунеї, Ватикані, Катарі, Кувейті, Об'єднаних Арабських Еміратах, Омані, Саудівській Аравії.

Дуалістична монархія (від лат. dualis — двоїстий) характеризу­ється поділом влади між монархом і парламентом за домінування вла­ди монарха. Законодавча влада належить парламенту, який обирається підданими. Виконавча влада належить монарху, який може здійснюва­ти її безпосередньо або через призначений ним уряд. На формування і діяльність уряду парламент не впливає. Уряд не несе політичної від­повідальності перед парламентом. Законодавчі повноваження парла­менту суттєво обмежені на користь монарха. Він користується правом абсолютного вето, яке парламент подолати не може, а також правом розпуску парламенту.

Дуалістична монархія є історично перехідною формою державного правління від абсолютної до парламентарної монархії. У сучасному світі дуалістичними монархіями є Йорданія, Малайзія, Марокко, Таї­ланд.

Парламентарна монархія[35] характеризується формальним верхо­венством парламенту в системі організації державної влади. Влада монарха суттєво обмежена у сфері як законодавчої, так і виконавчої влади. Він «царює, але не править». Юридично за монархом можуть зберігатись значні повноваження, але фактично не всіма ними він мо­же користуватися. Так, формально за ним зберігається право призна­чення глави уряду й міністрів, але зробити це він може лише відповід­но до пропозицій лідерів партії чи коаліції партій парламентської бі­льшості, бо сформований без урахування розкладу партійно- політичних сил у парламенті уряд не отримає вотуму довіри парламе­нту й не набере чинності.

Формально уряд вважається урядом монарха, проте відповідально­сті перед монархом він не несе. Уряд формується парламентським способом і несе відповідальність за свою діяльність лише перед пар­ламентом. Політична відповідальність уряду перед парламентом, який може відправити уряд у відставку, є однією з найважливіших ознак парламентарної монархії. Звичайно це повноваження парламенту врів­новажується правом уряду запропонувати монарху розпустити парла­мент і призначити нові вибори. У разі висловлення парламентом воту­му недовіри уряду останній або йде у відставку, або через главу дер­жави розпускає парламент і призначає позачергові вибори.

Ще одним правовим засобом впливу уряду на монарха є контраси­гнування (скріплення підписом, від лат. contra — проти, навпроти і sigM — підписую) актів монарха главою уряду та міністрами, відпові­дальними за їх виконання, без чого акти не набирають юридичної сили (відповідний конституційно-правовий інститут називається контраси- гнатурою або контрасигнацією). Тим самим глава уряду і міністри бе­руть на себе відповідальність за акти монарха, оскільки сам він юри­дичної відповідальності за свої дії не несе.

На відміну від дуалістичної монархії у парламентарній монархії центра­льне місце в системі органів державної влади посідає не монарх, а уряд, який не тільки здійснює повноваження та прерогативи монарха, а й контро­лює і спрямовує через парламентську більшість, на яку він спирається, дія­льність парламенту. Парламентарна монархія сформувалась у деяких роз­винених країнах — Австралії, Бельгії, Великій Британії, Данії, Іспанії, Ка­наді, Нідерландах, Новій Зеландії, Норвегії, Швеції, Японії та ін.

Специфічні риси має монархічна форма правління в тих країнах, які в минулому були домініонами Великої Британії, а пізніше ввійшли до Співдружності, — Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Власних монархів вони не мають. Главою держави в кожній із цих країн юри­дично вважається монарх Великої Британії, а фактично його функції здійснює генерал-губернатор, який призначається британським монар­хом за поданням уряду країни із числа її жителів.

Хоча в сучасних розвинених країнах монархія є здебільшого слаб­кою політичною установою, яка не відіграє суттєвої ролі у здійсненні державної влади, загалом на сьогодні вона існує в 44 країнах світу, у тому числі 11 європейських. У 1978 р. було поновлено монархію в Іспанії. На референдумі, проведеному 1999 р. в Австралії, виборці ви­словилися на користь збереження монархічної форми правління.

Одна з основних причин збереження монархії полягає в тому, що інститут монархії сприймається як запорука непорушності політичної системи, монарх виступає символом єдності й верховним арбітром нації, оскільки його влада не залежить від гри політичних сил. За від­сутності в парламенті чітко визначеної більшості монарх може відігра­ти вирішальну роль у її утворенні та формуванні уряду. Монархи за­безпечують наступність у політичному розвитку, оберігають традиції й політичну культуру країни.

Республіка (лат. respublica — суспільна, всенародна справа, від res — справа і publicus — суспільний, всенародний) — це форма дер­жавного правління, за якої суверенне право на владу належить народу, а вищі органи державної влади або обираються народом, або формуються загальнонаціональною представницькою устано­вою (парламентом).

Правління, що здійснюється на основі представництва народу, вважається республіканським незалежно від того, користуються гро­мадяни дійсними чи тільки формальними правами на владу. Формаль­не визнання за народом суверенного права на владу в державі й вибо­рність органів державної влади є підставою вважати республіку демо­кратичною формою правління.

Як форма організації найвищої державної влади республіка існува­ла ще за умов рабовласницького (республіки Стародавньої Греції, Римська республіка) і феодального (Новгородська, Венеціанська, Ге­нуезька республіки) суспільства. Є найпоширенішою формою прав­ління — понад три чверті сучасних держав мають республіканську форму правління.

За такими ознаками, як спосіб обрання глави держави — президен­та (шляхом загальних виборів чи парламентом), суб'єкт формування уряду (президент чи парламент), політична відповідальність уряду (перед президентом чи парламентом), у сучасному світі розрізняють два основні різновиди республіканської форми правління — президе­нтську і парламентарну республіку. Третім різновидом республікансь­кої форми правління є змішана республіка, що поєднує елементи пре­зидентської і парламентарної республік.

Президентська республіка характеризується тим, що обраний шляхом загальних виборів президент юридично і фактично є главою держави і главою виконавчої влади. Основними ознаками класичної президентської республіки є: жорсткий поділ влади і збалансована система стримувань і противаг; обрання президента шляхом загальних виборів; поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента і відсутність посади прем'єр-міністра; формування уряду президентом за номінальної участі парламенту; відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом; відсутність у президента права на розпуск парламенту та права законодавчої ініціативи; відсут­ність інституту контрасигнатури.

Класичною президентською республікою, у якій найповніше втіле­но перераховані ознаки, є США. Президентсько-республіканська фор­ма правління запроваджена у більшості країн Латинської Америки та Африки, а також у Південній Кореї, на Філіппінах, деяких інших краї­нах, у тому числі в колишніх радянських республіках — Грузії, Казах­стані, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані. У деяких президент­ських республіках є посада прем'єр-міністра, президент наділений правом законодавчої ініціативи й розпуску парламенту.

У класичному варіанті президентської республіки є два центри влади — президент і парламент, між якими немає тісних функціональ­них зв'язків. Виконавча влада має порівняно невеликі можливості для впливу на законодавчу владу, тоді як остання наділена певними засо­бами контролю за діяльністю першої. Однак при цьому обидві гілки влади залишаються незалежними одна від одної, що в разі досконалої системи стримувань і противаг забезпечує демократичне здійснення державної влади. Через наявність двох центрів влади президентську республіку називають іще дуалістичною республікою.

Парламентарна республіка характеризується формальним верхо­венством парламенту в системі організації державної влади. Основни­ми ознаками парламентарної республіки є: обрання президента парла­ментом або особливою колегією вибірників, утвореною на його осно­ві; здійснення повноважень глави держави і глави уряду різними осо­бами, наявність посади прем'єр-міністра; обмеження владних повно­важень президента і водночас віднесення реальної компетенції у сфері виконавчої влади до уряду та його глави; формування уряду парламе­нтом за номінальної участі президента; політична відповідальність уряду перед парламентом; право президента розпустити парламент, яке контролює уряд; контрасигнування актів президента прем'єр- міністром і міністрами, відповідальними за їх виконання.

У парламентарній республіці, як і в парламентарній монархії, центром здійснення державної влади виступає не глава держави чи парламент, а уряд, глава якого фактично є першою особою в державі. Усі важелі реальної влади тут зосереджено в руках лідерів тих полі­тичних партій, яким належить більшість мандатів у парламенті та які формують уряд. Тому в політологічній літературі парламентарні фор­ми правління нерідко визначаються як «правління партій».

Парламентарна республіка як форма правління досить поширена. В Європі парламентарними республіками є Албанія, Греція, Естонія, Італія, Латвія, Словаччина, Угорщина, Чехія, ФРН, з деякими застере­женнями — Швейцарія. Парламентарно-республіканську форму прав­ління мають також Ізраїль, Індія, Ліван, Пакистан, Туреччина та деякі інші країни.

Змішана форма республіканського правління (змішана респуб­ліка) характеризується поєднанням елементів президентської і парла­ментарної республік й називається ще напівпрезидентською республі­кою. Основними ознаками змішаної республіки є: обрання президента шляхом загальних виборів; формування уряду спільно президентом і парламентом; подвійна політична відповідальність уряду — перед пре­зидентом і парламентом; дуалізм виконавчої влади — розподіл повно­важень із її здійснення між президентом та урядом; право президента на розпуск парламенту; право президента на законодавчу ініціативу; відсу­тність інституту контрасигнатури або його формальний характер.

Залежно від співвідношення елементів президентської і парламен­тарної республік у конкретній країні, передусім повноважень президе­нта і парламенту щодо формування і функціонування уряду, розрізня­ють, відповідно, президентсько-парламентарний і парламентарно- президентський різновиди змішаної республіки. За першого вирішаль­ну роль у формуванні й функціонуванні уряду відіграє президент, за другого — парламент.

Типовим прикладом змішаної республіки є Франція за Конституці­єю 1958 р. В Європі змішаними республіками є також Австрія, Болга­рія, Ірландія, Ісландія, Македонія, Польща, Португалія, Румунія, Сло­венія, Фінляндія, Хорватія. З колишніх радянських республік таку фо­рму правління мають Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Литва, Росія, Україна. Деякі зі змішаних республік (Австрія, Ірландія, Ісландія, Польща, Словенія, Литва) мало чим відрізняються від парла­ментарних республік (передусім обранням президента на загальних виборах), інші — тяжіють до президентських республік (Азербайджан, Білорусь, Росія, Франція).

Кожній з охарактеризованих форм республіканського правління потенційно притаманні певні переваги й недоліки порівняно з іншими формами. Так, президентська форма республіканського правління дає можливість сформувати сильну виконавчу владу на чолі з главою дер­жави, забезпечувати стабільність функціонування уряду, який перебу­ває поза сферою безпосереднього впливу парламенту і не залежить від розкладу в ньому партійно-політичних сил. Парламент має більш реа­льні повноваження, ніж за парламентарних форм правління, оскільки не залежить ні від президента, який не може його розпустити і не наді­лений правом законодавчої ініціативи, ні від уряду. Сильна і стабільна виконавча влада є особливо важливою за умов гострого ідеологічного розмежування в суспільстві, відсутності у країні впливових політич­них партій, політичної неструктурованості парламенту.

Однак президентській формі республіканського правління прита­манні й суттєві недоліки. Суперечність закладена в самій ідеї подвій­ної легітимності: народ як єдине джерело влади обирає два функціона­льно не пов'язані між собою центри влади — парламент і президента. Відносно незалежні один від одного парламент і президент претенду­ють на вираження волі всього народу та провідну роль у державній політиці, з приводу чого між ними існує суперечність. Вона згладжу­ється у разі належності президента до політичної партії, яка має біль­шість мандатів у парламенті, що значно посилює владу президента, або, навпаки, загострюється аж до протистояння в разі розділеного правління, тобто коли президент і парламентська більшість представ­ляють взаємно опозиційні політичні сили.

Президентське правління постійно тяжіє до авторитаризму глави держави, який обирається шляхом загальних виборів, очолює вико­навчу владу, а також наділений широкими повноваженнями у сферах законодавчої і судової влади. Самі загальні вибори президента в су­часних умовах, коли на користь кандидатів на цей пост залучаються величезні фінансові, матеріальні й людські ресурси, новітні технології маніпулювання масовою свідомістю, набули форми соціального й по­літичного протистояння в суспільстві, яке зазвичай завершується нав'язуванням меншістю суспільства небажаного або байдужого для його більшості президента. Оскільки у президентських виборах зазви­чай беруть участь 50-60 % зареєстрованих виборців, половини голосів яких достатньо для обрання президента, то це означає, що президент обирається меншістю не тільки населення, а й виборців країни.

Наділення президента широкими повноваженнями підвищує ризик одноособового прийняття невиважених політичних рішень. Невиправ­дано велику роль у керівництві державою відіграє безпосереднє оточен­ня (адміністрація, секретаріат) президента. Президентська форма прав­ління, по суті, ставить суспільство в залежність від особистих якостей президента та його найближчого оточення. Яку політику не проводив би президент, якими згубними не були б її наслідки для країни, усунути його з поста до закінчення терміну повноважень практично неможливо через ускладненість і недієвість процедури імпічменту.

Нарешті, не передбачаючи дієвого впливу політичних партій на формування і діяльність уряду, президентська форма правління не сприяє становленню у країні впливових політичних партій, без яких неможливе демократичне здійснення державної влади.

Недоліки президентської форми правління, основними з яких є ав­торитаризм глави держави та суперечність між ним і парламентом, що породжує політичну нестабільність, наочно виявилися майже в усіх країнах, де вона була запроваджена. Єдиною країною, у якій ця форма виявляється ефективною, є США, що пов'язано, зокрема, з особливос­тями політичної культури і партійної системи американського суспі­льства, децентралізованим федеративним устроєм держави.

Переваги парламентарної форми республіканського правління вба­чаються передусім у тому, що вона не призводить до авторитаризму президента й протистояння органів виконавчої і законодавчої влади, уряду й парламенту. Обраний парламентом президент реально має незначні повноваження і не може протиставити себе ні парламенту, який його обрав, ні уряду, який через інститут контрасигнатури конт­ролює його діяльність. Уряд формується парламентом, підконтроль­ний та підзвітний йому і, на відміну від уряду, сформованого президе­нтом, може бути відправлений у відставку парламентом через вислов­лення йому вотуму недовіри. Уряд, зі свого боку, є противагою парла­менту, оскільки може впливати на нього через парламентську біль­шість, на яку він спирається, а також ініціювати дострокове припи­нення повноважень парламенту президентом.

Парламентарна форма правління є більш демократичною, ніж пре­зидентська. Проте вона ефективна лише за наявності у країні розвине­ної партійної системи, впливових політичних партій і представництва в парламенті небагатьох із них. Для ефективної роботи самого парла­менту на додаток до партійного представництва необхідні також під­порядкованість парламентаріїв жорсткій партійній дисципліні й по­стійно діюча парламентська більшість із якомога меншої кількості партій.

У разі, коли в парламенті представлено багато дрібних партій, гос­тро постають проблеми утворення постійно діючої парламентської більшості, формування на її основі уряду й забезпечення стабільності його діяльності. Відсутність у парламенті постійно діючої більшості із депутатів від однієї або небагатьох (двох-трьох) політичних партій, слабкість і нетривалість партійних коаліцій зумовлюють нестабіль­ність уряду, всієї системи виконавчої влади, а у зв'язку із цим — і са­мого парламенту, повноваження якого можуть бути достроково при­пинені главою держави з ініціативи уряду. Міністерські пости стають об'єктом виснажливого міжпартійного торгу, нерідко їх обіймають далекі від професіоналізму у відповідній галузі, але близькі до партій­ного керівництва політики. Унаслідок особливостей розкладу в парла­менті партійно-політичних сил невиправдано велику роль у форму­ванні урядових коаліцій, здійсненні державної влади можуть відігра­вати окремі дрібні партії.

Наочним прикладом урядової нестабільності може бути Італія, де за повоєнні роки змінилося понад шістдесят урядів. У сприятливій соціально-економічній обстановці часті зміни урядів не викликають важких негативних наслідків, однак у кризових ситуаціях урядова не­стабільність може спричинити дезорганізацію державного управління й руйнування владних структур.

Змішана форма республіканського правління покликана поєднува­ти переваги президентської і парламентарної республік — очолювану президентом сильну і стабільну виконавчу владу та парламентський контроль за діяльністю уряду — й уникати притаманних їм потенцій­них недоліків. Проте на практиці вона може поєднувати недоліки цих форм — авторитаризм президента і нестабільність уряду, не викорис­товуючи їхніх переваг, що нерідко трапляється.

У будь-якому разі змішаній республіці потенційно притаманні ще два недоліки, як джерела політичної нестабільності. Це політична від­повідальність уряду перед главою держави і дуалізм виконавчої влади. Перша означає, що президент на власний розсуд може відправляти уряд у відставку. Другий полягає в розподілі повноважень виконавчої влади між двома її центрами — президентом та урядом, що породжує суперечності між ними. Дуалізм виконавчої влади долається або під­порядкуванням уряду президенту через інститут політичної відповіда­льності (президентсько-парламентарна республіка), або підпорядку­ванням президента уряду через інститут контрасигнатури (парламен­тарно-президентська республіка).

Ідеальної форми державного правління немає. Стабільність полі­тичної системи, демократизм і ефективність державної влади залежать не стільки від форми правління, скільки від досконалості та узгодже­ності всіх елементів механізму здійснення державної влади аж до най- дрібніших деталей парламентського регламенту й виборчої системи. Але ще більше значення, ніж формально-юридичні механізми, для стабільності демократії має політична культура суспільства, особливо його політичної еліти. Якщо в суспільстві немає консенсусу щодо ос­новних економічних, соціальних, політичних і духовних цінностей, політичні еліти не здатні до компромісу і влада здійснюється через їхнє протистояння, то жодна форма правління не забезпечить стабіль­ності й ефективності державної влади.

ФОРМИ ДЕРЖАВНОГО УСТРОЮ

Форма державного устрою — це спосіб територіальної організа­ції держави, що визначається принципами взаємовідносин держави як цілого та її територіальних складових. Якщо форма державного прав­ління — це відносини між вищими органами держави, то форма дер­жавного устрою — це відносини між органами державної влади, що існують у територіальних одиницях держави, із центральними органа­ми державної влади. Хоча форми державного устрою різноманітні й у кожній країні мають свої особливості, розрізняють дві основні форми — унітарну і федеративну.

Унітарною (фр. unitake — єдиний, від лат. unitas — єдність) є дер­жава, територія якої складається з адміністративних або політико- адміністративних одиниць. Відмінність між адміністративними й полі- тико-адміністративними одиницями полягає в тому, що останні мають ті чи інші ознаки власної державності й виступають як автономні утворення. За своєю юридичною природою автономія є самоврядуванням населення на частині території держави, що проявляється в наданні органам автоно­мії законодавчих повноважень із питань місцевого значення. Правовий статус автономних одиниць відмінний від статусу звичайних адміністра­тивно-територіальних одиниць. Найчастіше цей статус надається лише окремим частинам держави, хоча є такі країни, уся територія яких склада­ється з автономних утворень (Іспанія, Італія).

У кожній автономії створюються представницькі органи, які вико­нують законодавчу функцію в межах своєї компетенції. Представни­цькі органи автономій формують виконавчі органи, які несуть перед ними політичну відповідальність. Діяльність таких органів контролю­ється центральними органами державної влади. Зміст та обсяг повно­важень органів автономій у різних країнах неоднакові.

З урахуванням історичних і географічних чинників автономії мо­жуть утворюватись за адміністративним або національним принципа­ми. В Іспанії, наприклад, більшість автономних областей утворено за адміністративним принципом, а Галісію, Каталонію і Країну Басків — за національним. За національним принципом утворено автономні об­ласті Валь д'Аоста, Трентіно-Альто Адідже і Фріулі-Венеція Джулія в Італії. Національні автономії існують також у Данії, Молдові, Узбеки­стані, Фінляндії та деяких інших державах.

За ознакою централізації політичної влади унітарні держави поді­ляють на децентралізовані, відносно децентралізовані й централізова­ні. У децентралізованих унітарних державах існує конституційний розподіл повноважень між центральними органами влади та органами влади територіальних одиниць вищого рівня. Відносно децентралізо­ваними унітарними державами є такі, у яких територіальні одиниці вищого рівня мають винятково або головним чином адміністративний характер, а самоврядний характер — лише територіальні одиниці ни­жчого рівня. У централізованих унітарних державах місцевої автоно­мії немає взагалі, а функції влади на місцях здійснюють тільки при­значені центральною владою адміністратори.

Першою й головною ознакою унітарної держави, отже, є те, що її те­риторія складається з адміністративних або політико-адміністративних одиниць. Із цією особливістю територіального устрою пов'язані інші ознаки унітарної держави. Це, по-друге, єдина конституція, норми якої застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень або об­межень. По-третє, єдина система вищих органів державної влади, юрис­дикція яких також поширюється на територію всієї країни. По-четверте, єдина система права. Місцеві органи влади зобов'язані застосовувати у відповідних адміністративних і політико-адміністративних одиницях но­рмативні акти, що видаються центральними органами державної влади. їхня власна нормовстановлювальна діяльність має суто підлеглий харак­тер. По-п'яте, єдина судова система, яка здійснює правосуддя на всій те­риторії держави, керуючись єдиними нормами права. Судові органи, що створюються в територіальних одиницях, є ланками єдиної централізова­ної судової системи. По-шосте, єдине громадянство. Населення унітарної держави має єдину правову належність. Жодні адміністративно- територіальні одиниці власного громадянства мати не можуть.

Унітарна форма державного устрою найпоширеніша у світі. Унітарни­ми є, зокрема, більшість держав Європи, Латинської Америки та Африки.

Федеративною (від лат. foederatio — союз) є держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і пев­ною політичною самостійністю. Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держа­ви складається із тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають юридичної і політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворен­ня зі своїми органами влади, власним адміністративно-територіальним поділом, юридичною і певною політичною самостійністю, а сама федера­тивна держава виступає як об'єднання таких утворень. Тому унітарні держави вважаються простими, а федеративні — складними. Складними вважаються й ті унітарні держави, що мають автономні утворення.

Державні утворення, які складають федерацію (суб'єкти федера­ції), не є державами в повному розумінні слова, оскільки не мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет, тобто верховенства на своїй території і незалежності в зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб'єктами міжнародного права. За суб'єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з федерації (виняток становили лише Радянський Союз і Че- хословаччина, конституції яких таке право передбачали, однак право­вого механізму виходу не існувало).

Федеративна форма державного устрою існує більш ніж у 20 краї­нах: Австралії, Австрії, Аргентині, Бельгії, Бразилії, Венесуелі, Індії, Канаді, Малайзії, Мексиці, Нігерії, Росії, США, ФРН, Швейцарії та ін. Території державних утворень як суб'єктів федерації мають різні на­зви: штат (Австралія, Бразилія, Венесуела, Індія, Малайзія, Мексика, Нігерія, США), провінція (Аргентина, Канада, Пакистан), земля (Авс­трія, ФРН), республіка (Росія), кантон (Швейцарія), емірат (ОАЕ).

Першою й головною ознакою федеративної держави, отже, є те, що її територія складається з державних утворень. Із цією особливістю територіального устрою пов'язані інші ознаки федеративної держави. Це, по-друге, наявність поряд із федеральною конституцією конститу­цій суб'єктів федерації за верховенства федеральної конституції і роз­поділу в ній сфер компетенції федерації та її суб'єктів. Не всі суб'єкти федерацій мають власні конституції. В Індії, наприклад, із 26 штатів тільки один — Джамму і Кашмір — має власну конституцію. За відсу­тності конституції правовий статус суб'єкта федерації зазвичай визна­чається іншим законом основоположного характеру (статутом).

По-третє, наявність у суб'єктів федерації власної правової систе­ми. Така правова система Грунтується на конституції або іншому за­коні основоположного характеру, який зазвичай називається стату­том. Суб'єкти федерації наділяються правом видання нормативно- правових актів у межах встановленої федеральною конституцією компетенції. Такі акти діють лише на території суб'єкта федерації і повинні відповідати федеральним конституції і законам. У разі по­рушення суб'єктом федерації федеральних конституції чи законів центральні органи державної влади мають право застосувати щодо нього примусові заходи.

По-четверте, наявність у суб'єктів федерації власної системи орга­нів законодавчої, виконавчої і судової влади. їхню організацію і ком­петенцію визначають, як правило, конституції чи статути суб'єктів федерації. Закономірністю є те, що система організації влади суб'єктів федерації відтворює федеральну форму державного правління — пре­зидентську, парламентарну чи змішану. У межах власної компетенції органи влади суб'єктів федерації діють незалежно від центральних органів державної влади. Окремі суб'єкти федерації можуть не бути самоврядними утвореннями і не мати власних органів влади, напри­клад союзні території в Індії. У деяких федераціях поряд із суб'єктами наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колу­мбія у США з розташованою в ньому столицею держави Вашингтон.

По-п'яте, двопалатна структура федерального парламенту. Верхня палата є органом представництва на загальнодержавному рівні інтере­сів суб'єктів федерації. На сьогодні однопалатні парламенти мають тільки п'ять федеративних держав — Коморські Острови, Об'єднані Арабські Емірати, Сент-Крістофер-Невіс-Ангілья, Танзанія і Федера­тивні Штати Мікронезії.

По-шосте, існування поряд із федеральним громадянством грома­дянства суб'єктів федерації. Наявність громадянства суб'єктів федера­ції не є обов'язковою її ознакою. Там, де таке громадянство є, напри­клад в Австрії, США, ФРН, Швейцарії, ідеться не про подвійне грома­дянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою набуття громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедера- льного громадянства. Громадянство суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнаро­дно-правових відносинах усі громадяни федеративної держави мають рівний правовий статус. Конституції деяких федеративних держав, наприклад Індії, Малайзії, визнають лише громадянство федерації.

Є два основні шляхи утворення федеративних держав. Перший по­лягає в укладенні договору між незалежними державами про утворен­ня нової держави з перетворенням учасників договору в суб'єктів фе­дерації. Так були утворені, зокрема, США, Швейцарія, Австралія, Ма­лайзія, ОАЕ. Такі федерації є союзними і називаються договірними. Перехідною формою на цьому шляху може бути конфедерація.

Конфедерація (від лат. сonfoederatio — союз, об'єднання) — це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. Конфедерація є не особливою формою державного устрою поряд з унітаризмом і федералізмом, а формою об'єднання суверенних держав. Вона утворюється для досягнення певних спіль­них державних цілей — економічних, військових, зовнішньополітич­них тощо і поєднує в собі риси як міжнародно-правової, так і держав­ної організації, зокрема має спільні органи для координації дій її суб'єктів.

Конфедерація характеризується такими ознаками, що відрізняють її від федерації: утворення на основі договору між суб'єктами конфе­дерації (політико-правовою основою федерації є конституція); право сецесії — вільного виходу з конфедерації її суб'єктів (за суб'єктами федерації таке право зазвичай не визнається); суверенітет суб'єктів конфедерації (суб'єкти федерації суверенітету не мають); віднесення до предмета відання конфедерації невеликого кола питань: війни і ми­ру, зовнішньої політики, створення єдиної армії, єдиного економічного простору, єдиної системи комунікацій тощо; утворення тільки тих спі­льних органів, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокре­млених за договірними актами; відсутність у постійно діючих спіль­них органів владних повноважень; право нуліфікації — відмови суб'єкта конфедерації від визнання або застосування актів спільних органів; відсутність спільних судових органів; формування парламен­ту конфедерації представницькими органами її суб'єктів; створен­ня військових формувань суб'єктами конфедерації за наявності об'єд­наного командування; формування бюджету конфедерації за рахунок добровільних внесків її суб'єктів; відсутність зазвичай єдиної системи грошового обігу; право суб'єктів конфедерації встановлювати митні та інші обмеження, що перешкоджають пересуванню осіб або перемі­щенню товарів, послуг і капіталів; відсутність громадянства конфе­дерації.

Зазначені ознаки втілюються у практику конфедеративних утво­рень тією чи тією мірою. Наявність чи відсутність у конфедерації окремих із таких ознак визначають ступінь її інтегрованості. У різний час конфедераціями були: Швейцарія (1291-1798, 1815-1848 рр., хоча й тепер Швейцарія офіційно називається конфедерацією, реально за своїм устроєм вона є федерацією), Нідерланди (1579-1795), США (1776-1787), Германський Союз (1815-1867), Швеція і Норвегія до 1905 р., Австро-Угорщина до 1918 р., Об'єднана Арабська Республіка (Єгипет і Сирія, 1958-1961), Сенегамбія (Сенегал і Гамбія, 1982-1989).

Зазвичай конфедерації утворювались через якусь необхідність й істо­рично мали тимчасовий характер. Вони або перетворювались у тісні­ший союз — федерацію, або припиняли своє існування. У разі розпаду унітарної або федеративної держави конфедерація може бути однією із форм часткового збереження традиційних зв'язків між новими держа­вами. Деякі ознаки конфедерації як такої перехідної форми наявні у Співдружності Незалежних Держав, хоча вона не є конфедеративним утворенням. У сучасному світі конфедеративним утворенням є Євро­пейський Союз, що має риси не тільки конфедерації, а й федерації.

Утворення конфедерації є одним із найреальніших шляхів перехо­ду незалежних держав до федеративної форми державного устрою. Досвід історій конфедерацій свідчить про те, що ця форма є перехід­ною або до повного розпаду федеративної держави, або до її утворен­ня із незалежних держав. Перехід від унітарної до федеративної форми державного устрою приховує в собі загрозу перетворення держави на конфедерацію з її подальшим розпадом на незалежні держави.

Своєрідною формою конфедерації за умов монархічного правління є унія (від лат. unio — єдність, об'єднання) — об'єднання кількох держав під правлінням одного монарха. Розрізняють унію особисту й реальну. Особиста унія — це об'єднання кількох держав під владою одного монарха зі збереженням органів влади цих держав. Історични­ми прикладами особистої унії є: польсько-литовська (1386-1669), анг- ло-ганноверська (1714-1838), нідерландсько-люксембурзька (1815­1890). У наш час своєрідним прикладом особистої унії є те, що Королева Великої Британії водночас вважається главою держави в тих країнах, що були британськими колоніями і є членами Співдружності, — Австралії, Канаді, Новій Зеландії та ін. Реальна унія, крім об'єднання держав під владою одного монарха, передбачає також утворення спільних органів влади. Історичними прикладами реальної унії є: шведсько-норвезька (1814-1905), австро-угорська (1867-1918), датсько-ісландська (1918-1944). Унії мають тимчасовий характер і зазвичай не приводять до утворення нової держави.

Інший шлях утворення федеративної держави полягає в підвищен­ні статусу адміністративно-територіальних одиниць вищого рівня уні­тарної держави і перетворенні їх на суб'єкти федерації. Утворені та­ким чином федерації не є союзними утвореннями і називаються недо- говірними або конституційними. Цим шляхом до федеративного уст­рою перейшли Індія, Нігерія, Пакистан та деякі інші держави. Новіт­нім прикладом такого перетворення є Бельгія, яка 1994 р. перейшла від унітарної до федеративної форми державного устрою.

Для деяких країн, наприклад Швейцарії, США, Німеччини, феде­рація була історично необхідною як форма подолання політичної роз­дрібненості. Становлення федеративного устрою було в них тривалим і поступовим процесом, а політико-територіальний устрій не пов'язувався з національним складом населення. Такі федерації ви­явились найстабільнішими. Менш стабільними були федерації, побу­довані за національним принципом, — СРСР, СФРЮ, ЧССР, які роз­палися. Протягом останніх десятиліть від федеративної форми з різних причин відмовились Індонезія, Камерун, Лівія та деякі інші держави. В африканських і латиноамериканських країнах федеративна форма державного устрою має значною мірою штучну природу, оскільки фе­дерації там звичайно утворювались за рішенням центральних органів влади. При цьому форму державного устрою змінювали іноді по кіль­ка разів (Аргентина, Мексика). У результаті деякі з таких федерацій мало чим відрізняються від унітарних держав із поділом на автономії (Іспанія, Італія).

Федерації є відносно недавніми утвореннями. Історично їм пе­редували імперії. Імперія (від лат. imperium — влада, панування) — це велика держава, яка містить у своєму складі території ін­ших народів і держав. Імперії не є об'єднаннями державних утво­рень. Вони створювались із головної держави — метрополії і кіль­кох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли сформували власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

Імперії відомі в усі історичні епохи. Хоча деякі з них існували тривалий час (наприклад Римська, Візантійська, Російська, стародав­ні східні імперії), загалом вони виявились нестійкими утвореннями і припинили своє існування. Причини розпаду імперій різні: зовнішні завоювання, внутрішній соціальний розклад, формаційні соціально- економічні перетворення тощо. Паралельно існуванню імперій і на основі їх розпаду відбувався процес утворення національних держав. Нині імперських утворень у світі не існує. Однак хоча час імперій безповоротно закінчився, проблема адекватності державного, націо­нального й соціально-економічного розвитку залишається актуаль­ною для багатонаціональних і навіть однонаціональних держав із компактно розселеними національними меншинами. Загострення цієї проблеми, особливо пов'язане з тим чи іншим видом соціальної нері­вності, породжує сепаратизм, який є найбільшою загрозою єдності країни.

Поняття форми правління і форми устрою дають уявлення перева­жно про зовнішній вияв державності, її структурний аспект. Важливе значення має функціональний аспект держави, що охоплюється понят­тям політичного режиму, про який йтиметься у подальшому.