4. ПРАВОВА ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

магниевый скраб beletage

Держава відіграє вирішальну роль у житті суспільства. Вона узго­джує багатоманітні соціальні інтереси, упорядковує життєдіяльність суспільства, забезпечує його цілісність, захищає слабких від свавілля сильних, утверджує у відносинах між людьми панування сили права замість панування права сили, яке притаманне додержавному стану.

Проте держава не є абсолютним благом, з нею пов'язано й чимало негативного. Уже за своєю сутністю вона є носієм примусу в суспільс­тві. Держава може зловживати своїм монопольним правом примусу й чинити насилля над суспільством. Держави втягують народи у крово­пролитні війни, можуть здійснювати геноцид стосовно власних наро­дів, уводити жорстокі закони, обкладати населення непомірними пода­тками тощо. Держава, отже, не є ні абсолютним благом, ні абсолют­ним злом. З метою обмеження негативних наслідків функціонування держави для суспільства, можливого зла від неї людство напрацювало низку теоретичних і практичних засобів. До них належить насамперед теорія демократії з її концепціями і принципами та їхньою практичною реалізацією. Особливе місце в арсеналі теоретичних засобів впливу суспільства на державу посідають теорії правової держави і громадян­ського суспільства.

СУТНІСТЬ ТА ОСНОВНІ ОЗНАКИ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

Сенс ідеї правової держави, яка лежить в основі відповідної теорії, полягає в обґрунтуванні необхідності обмежити державу правом, установити правові межі її влади і тим самим захистити громадян від можливого свавілля з боку держави. Ця ідея притаманна політико- правовій думці на всіх історичних етапах її розвитку. Вагомий внесок в її обґрунтування внесли, зокрема, Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, І. Кант. Сам термін правова держава (Rechtsstaat) утвердився в німецькій юридичній літературі в першій третині ХІХ ст. у працях К. Велькера, Р. фон Моля та інших правознавців, а в подальшому набув значного поширення. На початку ХХ ст., особливо після Жовтневої революції в Росії, популярність ідеї правової держави різко зросла, що було зумов­лено прагненням зняти напругу міжкласового протистояння та уник­нути за допомогою соціального компромісу революцій і дезорганізації суспільного життя. Ідея правової держави, верховенства права вияви­лася однією з найпродуктивніших у розв'язанні суспільних суперечно­стей ненасильницьким шляхом, ураховуючи інтереси всіх учасників політичного життя.

Згідно з теорією правової держави закон мусить бути єдиним для всіх — і для держави, і для громадян — і мати правовий характер, тоб­то відповідати високим моральним вимогам. Державне правління, за­сноване на законах, може мати й деспотичний характер, якщо закони не відповідають вимогам моральності, гуманізму, демократизму та справедливості й спрямовані лише на захист державної влади.

За своєю сутністю правова держава, отже, є такою державою, у якій панує право як синонім моральності, гуманізму, демократизму і справедливості. З урахуванням зазначеного, можна дати таке загальне її визначення: правова держава — це правова форма організації і функціонування політичної влади в країні та її взаємовідносин з індивідами як суб'єктами права.

Правова держава характеризується певними ознаками, які стосу­ються організації державної влади, стану правової і судової систем, діяльності правоохоронних органів, правового статусу особи, її взає­мовідносин із державою тощо. До основних таких ознак, які назива­ються також принципами і в тій чи тій формі закріплюються в консти­туціях, належать: народний суверенітет; верховенство права; взаємна відповідальність держави і громадянина; поділ державної влади; неза­лежність суду; реальність прав і свобод особи; пріоритет норм міжна­родного права над нормами національного законодавства та ін.

Народний суверенітет полягає у визнанні народу єдиним джере­лом і верховним носієм влади в державі. Визнання народу єдиним джерелом влади в державі означає, що всі повноваження органів пуб­лічної влади (як органів державної влади, так і органів місцевого са­моврядування) йдуть від народу. Верховенство влади народу полягає в тому, що ця влада є найвищою в державі та стоїть над владою всіх державних органів, які за демократії безпосередньо або опосередкова­но формуються шляхом волевиявлення народу. Принцип народного суверенітету в тій чи тій формі закріплюється в конституції правової держави.

Головною ознакою правової держави є верховенство права, яке означає панування права в усіх сферах суспільних відносин, підпоряд­кування всіх громадян і держави правовим законам, тобто таким, що відповідають вимогам права.

Принцип верховенства права передбачає розмежування права й за­кону. Право є системою встановлених або санкціонованих державою загальнообов'язкових норм (правил поведінки), дотримання й вико­нання яких забезпечується шляхом переконання і державного приму­су. Норми права мають об'єктивну основу у вигляді закономірностей розвитку суспільних відносин, традицій того чи іншого суспільства. Правові норми покликані бути втіленням справедливості й завжди вимагають визнання їх суспільством. Норми, які не вважаються спра­ведливими і не визнаються суспільством, не є правовими і приречені на недотримання, врешті-решт, на скасування.

Законами в широкому розумінні є вся сукупність державно- владних приписів — законів, що приймаються парламентом, нормати­вно-правових актів глави держави, уряду, центральних органів вико­навчої влади (міністерств), рішень органів судового конституційного контролю тощо незалежно від того, сприймаються вони громадянами як справедливі, чи ні. В ідеалі закон повинен відповідати вимогам пра­ва, тобто бути справедливим, гуманним, демократичним тощо. Але він пов'язаний з волею законодавця і може не відповідати суспільним від­носинам, що об'єктивно склалися, і вимогам права. Саме тому в демо­кратичних державах громадяни можуть оскаржувати в судовому по­рядку певні законодавчі акти, апелюючи до ідей свободи, рівності, справедливості та необхідності дотримання норм права, закладених у конституції. Більш того, навіть норми конституції можуть змінюватись на вимогу громадян, якщо вони не відповідають новим суспільним умовам.

Розрізнення права й закону в теорії правової держави дає можли­вість розмежовувати та протиставляти право і свавілля панівних сус­пільних груп, зведене в ранг закону, досягати правочинності законода­вчих актів державних органів. Ототожнення закону і права, навпаки, призводить до того, що за право видаються будь-які акти державних органів, тоді як такі акти можуть порушувати невід'ємні права особи та соціальних груп за збереження видимості законності. На законах, їх суворому дотриманні можуть Грунтуватися і диктаторські режими, проте такі закони не є правовими, а відповідні держави — правовими.

Важливою ознакою правової держави є утвердження правової фо­рми і правового характеру взаємовідносин між державою і громадяна­ми як суб'єктами права, визнання й належне гарантування формальної рівності й свободи всіх індивідів, прав і свобод особи як людини та громадянина. У правовій державі за особою визнаються невід'ємні та непорушні права і свободи. При цьому, що особливо важливо, визна­ється, що права і свободи особи — це не продукт волі держави, не її поступка громадянам, а суттєва складова права, яке об'єктивно фор­мується в суспільстві й дотримання якого є юридичним обов'язком усіх, передусім — держави.

У правовій державі права і свободи особи закріплюються конститу­ційно. За своєю сутністю конституція є системою обмежень державної влади шляхом проголошення та законодавчого забезпечення прав і свобод особи як людини та громадянина. У сучасних конституціях закріплено широкий спектр особистих, економічних, соціально-економічних, соціа­льних, політичних і культурних прав і свобод особи.

Теорія і практика правової держави передбачає не тільки конститу­ційне проголошення, а й гарантування прав і свобод особи. Реальність останніх залежить від рівня економічного, соціального і політичного розвитку суспільства, його правової культури, міри незалежності судо­вої влади та інших чинників. Особливо важливе значення мають юри­дичні гарантії прав і свобод, якими є норми й принципи матеріального і процесуального права, що закріплюються в конституції, конкретизу­ються у звичайних законах і реалізуються в судовій практиці. Головною гарантією прав і свобод особи виступає суд. Право, яке неможливо за­хистити в суді, залишається лише конституційною декларацією. Само­стійність суду і незалежність суддів, що гарантується особливим поряд­ком заміщення посад суддів, їх незмінюваністю та юридичною недотор­канністю, є важливою умовою реалізації конституційно проголошених прав і свобод особи та ознакою правової держави.

У правовій державі забезпечення прав і свобод особи невід'ємне від визнання за нею певних обов'язків. Найважливішим із них є обов'язок неухильно додержуватися конституції та законів держави, без чого неможлива правова держава. До числа інших обов'язків на­лежать, зокрема, обов'язки захищати Вітчизну, відбувати військову службу, сплачувати податки.

Забезпечення верховенства правового закону, прав і свобод особи можливе лише за наявності поділу державної влади на законодавчу, виконавчу й судову гілки з досконалим механізмом стримувань і про­тиваг, який унеможливлює монополізацію влади однією особою, орга­ном або соціальною верствою і забезпечує відповідність усієї системи публічної влади вимогам права та їх послідовне дотримання.

Пріоритет норм міжнародного права над нормами національ­ного законодавства як ознака правової держави полягає у визнанні державою верховенства норм міжнародних договорів, до яких вона приєдналась, над нормами національної конституції і законів. Ідеться передусім про міжнародно-правові акти із прав особи. У деяких краї­нах принцип пріоритету міжнародного права закріпляється безпосере­дньо в конституції, в інших основний закон визнає міжнародні дого­вори, до яких приєдналася держава, частиною національного законо­давства і в разі колізії національних норм і норм міжнародного дого­вору діють останні.

Охарактеризовані принципи правової держави тією чи тією мірою втілюються в державно-правову практику. Побудова правової держави — це тривалий і складний процес перетворень у всіх сферах суспіль­ного життя. Конституційне проголошення держави правовою може бути лише початком цього процесу і саме по собі не означає наявності у країні правової держави.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО ТА ЙОГО ВЗАЄМОЗВ'ЯЗОК ІЗ ДЕРЖАВОЮ

Формування і функціонування правової держави нерозривно пов'язані зі становленням і розвитком громадянського суспільства. В основі ідеї останнього лежить проблема взаємовідносин людини і по­літичної влади, суспільства й держави. Ця проблема завжди перебува­ла в центрі філософської і політичної думки. Поступово склалась кон­цепція громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних відносин, що так чи інакше співвідноситься і взаємодіє з державою як політичним інститутом. Під громадянським суспільством стали розу­міти все те в суспільстві, що не є державою і державним. Іншими сло­вами, громадянське суспільство — це сфера недержавних суспіль­них інститутів і відносин.

Концепція громадянського суспільства має сенс лише в межах ди­хотомії «громадянське суспільство — держава». Полягає він у тому, щоб шляхом розмежування громадянського суспільства і держави ро­бити їх соціальними партнерами, заперечувати вивищення держави над суспільством, доводити, що держава є похідною від громадянсько­го суспільства й повинна слугувати йому, а не навпаки, як це нерідко відбувається.

Як сфера недержавних суспільних інститутів і відносин громадян­ське суспільство тією чи тією мірою існує у будь-якому суспільстві. Однак як автономне щодо держави утворення, її партнер у суспільних відносинах громадянське суспільство є продуктом буржуазної епохи. Становлення громадянського суспільства як партнера держави розпо­чалося із зародженням капіталізму, коли буржуазія повела боротьбу проти абсолютистського одержавлення суспільного життя, жорстких меж станового феодального ладу, за вільну економічну діяльність, права і свободи особи, демократичні форми державного правління. Виникнення громадянського суспільства у цьому сенсі пов'язується з появою громадянина як носія невідчужуваних прав і свобод, який ус­відомлює власну громадянську гідність і виступає партнером держави в суспільних відносинах. Переломним рубежем у становленні у краї­нах Західної Європи правової держави і громадянського суспільства була Велика французька революція XVIII ст., а в політико-правовому відношенні — прийнята під час її здійснення «Декларація прав люди­ни і громадянина» (1789), яка проголошувала невідчужуваність і непо­рушність природних прав людини і прав громадянина і яка стала своє­рідним маніфестом правової держави і громадянського суспільства.

Відокремленість громадянського суспільства від держави не озна­чає, що воно перебуває поза сферою державного впливу. Так чи інак­ше держава регулює всі суспільні відносини — від сімейних до полі­тичних, однак це регулювання може здійснюватись як на основі зако­ну, який у правовій державі є результатом суспільного консенсусу, так і шляхом довільної регламентації з боку різних державних структур і посадових осіб, нерідко всупереч суспільним інтересам. Громадянське суспільство перебуває поза межами такої довільної регламентації з боку держави. Воно повинно мати певну автономію щодо держави як політичного інституту.

Конкретизації уявлень про громадянське суспільство сприяє з'ясу­вання його структури, яку складають багатоманітні суспільні відно­сини — економічні, соціальні, політичні, соціокультурні тощо та їх суб'єкти, за винятком держави.

Економічною основою, фундаментом громадянського суспільства є недержавна власність на засоби виробництва. Основними її формами є приватна й комунальна власність. Приватна власність може існувати в індивідуальній і колективній формах. Суб'єктами різновидів індиві­дуальної власності виступають індивіди та домашні (сімейні) госпо­дарства. Колективною є власність акціонерних товариств, кооперати­вів, релігійних і громадських організацій, трудових колективів різних форм господарювання тощо. Комунальна власність є власністю тери­торіальної громади — спільноти жителів окремих адміністративно- територіальних одиниць держави (сіл, селищ, міст, районів, областей). Наявність у громадян власності на засоби виробництва робить їх неза­лежними від держави в економічному відношенні. І навпаки, тотальне одержавлення власності, яке відбувається за соціалізму, ліквідує еко­номічну основу громадянського суспільства, ставить громадян у повну залежність від держави як роботодавця. Поряд із правом приватної власності важливе значення для громадянського суспільства має гара­нтована державою свобода підприємницької, трудової і споживчої діяльності.

До соціальної структури громадянського суспільства входять різ­номанітні соціальні спільноти — класові, етнічні, демографічні, про­фесійні, територіальні та відносини між ними. Такі спільноти є в будь- якому суспільстві. Особливість громадянського суспільства полягає в наявності в ньому класів власників засобів виробництва, економічною основою існування яких є приватна власність. Характерною рисою соціально-класової структури сучасного розвиненого громадянського суспільства є переважання в ній так званого середнього класу як про­шарку людей із відносно високим рівнем матеріального достатку. Ін­дивіди виступають представниками громадянського суспільства тією мірою, якою вони не є безпосередніми носіями державної влади.

Первинним соціальним осередком громадянського суспільства є сім'я. Це — заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною відповідальністю і взаємодопомогою. Як соціальний інститут сім'я характеризується су­купністю соціальних норм, санкцій і зразків поведінки, що регламен­тують відносини між подружжям, батьками, дітьми та іншими роди­чами. Сім'я є найбільш сталим інститутом громадянського суспільст­ва, який зберігає певну автономію щодо держави навіть у тотально одержавлених суспільствах.

Елементами політичної структури громадянського суспільства виступають недержавні політичні інститути, якими є політичні партії, громадські організації і рухи, органи місцевого самоврядування, засо­би масової інформації. Найважливішими політичними інститутами громадянського суспільства є політичні партії. Це — добровільні об'єднаннями громадян, що виконують у громадському суспільстві низку важливих функцій: вираження соціальних інтересів, ідеологічну, політичної соціалізації, формування громадянської думки тощо. Вод­ночас політичні партії є найважливішою ланкою, яка з'єднує грома­дянське суспільство з державою, передусім саме завдяки їм здійсню­ється представництво багатоманітних соціальних інтересів на держав­ному рівні.

Інституціональними елементами структури громадянського суспі­льства є багатоманітні громадські організації. Політичними інститута­ми є ті з них, що тією чи іншою мірою впливають на здійснення публі­чної влади, тобто виступають як групи інтересів. Групами інтересів є передусім професійні, жіночі, молодіжні, ветеранські об'єднання. Інші громадські організації як групи інтересів проявляють себе лише ситуа­тивно — у разі безпосередньої чи опосередкованої взаємодії з полі­тичними інститутами (органами державної влади, органами місцевого самоврядування, політичними партіями).

Управлінська діяльність в адміністративно-територіальних одини­цях держави поділяється на місцеве управління і місцеве самовряду­вання. Місцеве управління здійснюється органами виконавчої влади держави і не є інститутом громадянського суспільства. Місцеве само­врядування — це діяльність територіальної громади та формованих нею органів з управління місцевими справами. Як недержавна діяль­ність воно є інститутом громадянського суспільства.

Важливими політичними інститутами, за допомогою яких грома­дянське суспільство справляє суттєвий вплив на державу, є засоби ма­сової інформації. Інститутами громадянського суспільства виступають лише недержавні засоби масової інформації, а як політичні інститути вони проявляють себе тоді, коли виконують політичну функцію, взає­модіючи з органами публічної влади та політичними партіями.

Структуру духовної сфери громадянського суспільства становлять соціокультурні відносини, а її елементами є школа, церква, різномані­тні наукові й культурно-мистецькі заклади — тією мірою, якою вони виступають як недержавні утворення. Духовне життя громадянського суспільства характеризується ідеологічною багатоманітністю. Воно несумісне з пануванням єдиної ідеології, з так званою державною іде­ологією, насаджуваною ідеологізованою державою.

Існують й інші аспекти та елементи структури громадянського су­спільства. У будь-якому разі йдеться про все те, що перебуває поза межами держави як політичного інституту, що не є державним.

Громадянське суспільство й держава перебувають у тісному взає­мозв'язку, перше неможливе без другої. Завдяки державі людська спі­льнота набуває цивілізованості та стає суспільством. Громадянське суспільство — це не тільки школа і церква, а й громадянська війна, протистояння соціальних інтересів, антисуспільна поведінка, мафія тощо, з якими може впоратись лише держава. Водночас держава не може існувати поза суспільством. Вона похідна від громадянського суспільства, призначення її полягає в тому, щоб служити йому. Грома­дянське суспільство є противагою державі у її постійному прагненні до панування над суспільством. Від ступеня розвиненості громадянсь­кого суспільства залежить рівень демократизму держави.

У розумінні ролі держави в суспільстві є дві крайні позиції — ана­рхізм та етатизм. Анархізм (грец. апагсМа- безвладдя) заперечує дер­жаву загалом як орган примусу і насильства над людьми. Етатизм, навпаки, всіляко перебільшує роль держави в житті суспільства. Ета­тизм (від фр. etat — держава) — це засилля держави в економічному, соціальному, політичному й духовному житті суспільства. Теоретично етатизм обґрунтовує необхідність активного втручання держави в усі сфери суспільного життя, виходячи зі сприйняття держави як загаль­ної цінності, вищого результату й мети суспільного розвитку. Практи­чно етатизм проявляється в централізації, концентрації і бюрократиза­ції політичної влади, поширенні організаційно-контрольних функцій держави за межі оптимального співвідношення держави й суспільства.

Процес етатизації суспільного життя веде до послаблення громадянсь­кого суспільства, його впливу на державу, що, у свою чергу, негативно відбивається на самій державі, спричиняючи її занепад.

Етатизація суспільного життя найбільшою мірою відбувається за недемократичних, особливо тоталітарних, політичних режимів. За то­талітаризму централізація влади, утиск прав і свобод громадян, свавіл­ля й волюнтаризм правлячої верхівки набувають крайніх форм. Деякі риси етатизму зберігаються і в демократичному суспільстві, але тут він охоплює, головним чином, сферу економіки і контролюється полі­тичними інститутами громадянського суспільства.

Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є полі­тичний режим як система методів і засобів здійснення політичної вла­ди, а різні типи політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — є різними формами такої взаємодії.

Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є все­осяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний кон­троль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму громадянсь­ке суспільство не справляє відчутного впливу на державу, вона факти­чно поглинає його. Зародки громадянського суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавле­ні довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до дефо­рмації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експери­ментів над суспільством, втягується у війни тощо.

Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосере­дження державної влади в одному органі, у руках однієї особи чи групи осіб і здійснення її з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітариз­му у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в неполітичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Про­те реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої вла­ди. Домінує одна політична партія. Інші партії, громадські організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснен­ня державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер. Це означає, що за авторитарного політичного режиму громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського сус­пільства тією чи іншою мірою є характерним для більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демок­ратичного політичного режиму.

Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму. Поняття правова держава і демократична держава близькі за змістом, але не тотожні. Демократична держава не може не бути правовою. Однак не всяка правова держава є справді демократичною. Поняття правова держава є формально-юридичною характеристикою державності. За формальної наявності основних ознак правової держави — конститу­ційному проголошенні принципів народного суверенітету, верховенс­тва права, поділу влади, прав і свобод особи тощо — у країні насправ­ді може існувати авторитарний політичний режим, який прикривається демократичною риторикою і через низький рівень політичної культури мас сприймається ними саме як демократичний.

Правова держава не може існувати без громадянського суспільст­ва. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі дер­жаву і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї ґрунтується передусім на принципах демократії. Ви­хідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету на­роду, що громадянське суспільство створює й утримує державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не по­винна вивищуватися над суспільством і покликана йому слугувати. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між грома­дянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їхньої демократичної політичної культури і самого громадянського суспільства.

У демократичному суспільстві найважливішим засобом впливу громадянського суспільства на державу є вибори. Принцип виборності як принцип демократії передбачає формування органів державної вла­ди шляхом виборів. Від якості виборчого законодавства і його дотри­мання на практиці вирішальною мірою залежать демократизм та ефек­тивність державної влади. Важливою ланкою, що з'єднує громадянсь­ке суспільство й державу, є політичні партії. У демократичних держа­вах вони виступають головними суб'єктами виборчого процесу. Вплив на державу громадянське суспільство здійснює також через громадські організації та засоби масової інформації.

Однопорядковим із поняттям правова держава є поняття соціальна держава. Правова державність як формально-юридична характеристика держави сама по собі нічого не говорить про реальне життя громадян. За допомогою права (у його звичайному розумінні — як сукупності законів та всіляких підзаконних актів: указів, постанов, наказів, службових інструкцій тощо) можна витонченіше і довше знущатися над людьми, ніж з викорис­танням відкритого і грубого насильства. Причому влада спроможна домог­тися легітимності (тобто визнання) такого «права» громадянами.

Творці й прихильники теорії правової держави вважали, що така держава, забезпечуючи кожному свободу і рівність, роблячи приватну власність доступною для кожного, стимулюючи конкуренцію, підпри­ємливість та активність громадян, приведе їх до загального добробуту. Однак цього не сталося. Абсолютизація індивідуальної свободи, не­втручання держави в економічну і соціальну сфери громадянського суспільства призвели до посилення монополізації економіки і соціаль­ної нерівності, загострення соціальних суперечностей, знецінення са­мих ідей свободи і рівності, оскільки більшість громадян у буржуазній державі не мали для них матеріального підґрунтя.

За таких умов конструктивним доповненням правової державності стали теорія і практика соціальної держави. Поняття соціальна держа­ва виникло в повоєнній політичній і суспільній теорії для позначення держави сучасного демократичного типу за умов відносно стабільної і розвиненої економіки. Кожна держава є соціальною з огляду на вико­нання нею соціальної функції. Особливістю сучасної соціальної дер­жави є здійснення нею активної соціальної політики, спрямованої на забезпечення прав людини, працевлаштування населення, захист прав працівника на підприємстві, створення систем охорони здоров'я і со­ціального страхування, підтримку незаможних, сім'ї і материнства, досягнення високого рівня добробуту всіх верств населення. У соціа­льній державі політичні права особи доповнюються соціально- економічними та соціальними правами, що передбачають надання всім членам суспільства певного мінімуму матеріальних і соціальних благ. Із цією метою держава активно втручається в економіку й соціальні відносини, за допомогою податків і різних соціальних виплат перероз­поділяє через бюджет значну частину валового внутрішнього продук­ту на користь менш забезпечених верств населення.

Започаткували таку соціальну політику соціал-демократичні партії, які в повоєнні роки тривалий час перебували при владі в деяких захід­ноєвропейських країнах, зокрема у Швеції та Німеччині. Створена ними в 60-х рр. державність дістала спершу дещо ідеологізовану назву держава загального добробуту, а згодом стала позначатись науковим поняттям соціальна держава.

Отже, соціальна держава — це держава, яка проводить соціа­льну політику, спрямовану на забезпечення високого рівня добро­буту всіх верств суспільства.

Політика соціальної держави ґрунтується на принципі соціальної справедливості, який передбачає більш-менш рівномірний розподіл матеріальних благ у суспільстві. Альтернативою соціальної держави є ліберальна держава, що ґрунтується на принципах індивідуальної сво­боди, невтручання держави в економічні й соціальні відносини, нас­лідком чого стає глибоке майнове розшарування суспільства.

Активну соціальну політику проводить і соціалістична держава. Однак відбувається це за відсутності правової державності й грома­дянського суспільства, що призводить до довільного розподілу держа­вою матеріальних благ і соціальних послуг, зрівнялівки, зниження стимулів до трудової діяльності, спричиняє застій виробництва, що, у свою чергу, унеможливлює виконання в повному обсязі намічених соціальних програм. Як показала практика соціал-демократичного правління, подібні наслідки соціальної політики можливі й у правовій державі в разі абсолютизації соціальних завдань і надмірного втручан­ня держави в економіку та перевантаження її податками. Правовий і соціальний принципи організації і здійснення державної влади пере­бувають у суперечливій єдності. Абсолютизація формально-правового боку державності шкодить вирішенню соціальних завдань. І навпаки, перебільшення значення останніх обмежує індивідуальну свободу, породжує зрівняльні тенденції та інші негативні наслідки в суспільно­му житті. Оптимальне поєднання правового й соціального принципів у функціонуванні держави позначається терміном соціально-правова держава.