2. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

За наявності спільних для всіх партій ознак, які визначають їхню сутність і відображаються у визначеннях, партії відрізняються за сво­єю соціальною основою, організаційною побудовою, характером член­ства, ідеологією, місцем у системі влади, цілями, методами й засобами діяльності тощо. Типологія політичних партій за цими та іншими ознаками є одним із найважливіших питань політології. Вона допома­гає глибше розкрити сутність і структуру партій, їхнє місце в політич­ній системі суспільства.

ТИПОЛОГІЯ ПАРТІЙ ЗА СОЦІАЛЬНОЮ ОСНОВОЮ

зайнятого в сільському господарстві, селянські й поміщицькі — партії відповідно дрібних і великих землевласників.

Практика показала, що в сучасному суспільстві партія не може до­сягти значного впливу, спираючись лише на якийсь один суспільний клас чи на його частину. У боротьбі за виборця кожна з політичних партій орієнтується на певну систему цінностей, більшість із яких (власність, праця, демократія, свобода, рівність, справедливість, солі­дарність тощо) є загальнолюдськими і приваблюють на бік партії представників різних суспільних класів і соціальних верств. У тому разі, коли партія не має більш-менш чіткої соціальної основи, вона виступає як інтеркласова, або партія виборців. Інтеркласовими є, на­приклад, Демократична й Республіканська партії США.

Отже, за класовою ознакою розрізняють: робітничі, дрібнобуржуа­зні, буржуазні, поміщицькі та інтеркласові політичні партії. Такий по­діл притаманний в основному марксистській традиції в політології.

Оскільки інтеркласові партії орієнтуються на різні суспільні класи й соціальні верстви, то вони можуть визначатись і як загальнонаціона­льні, якщо націю розуміти як державно-політичну (сукупність усіх громадян держави), а не етнічну (особи певної етнічної належності) спільноту. У такому разі загальнонаціональний чинник у соціальній орієнтації партії має раціональний зміст і демократичну спрямова­ність. Від партій цього типу потрібно відрізняти національні партії, які виходять з етнічного розуміння нації, за якого національне переростає в націоналістичне, а нерідко і в шовіністичне. На національний чинник найчастіше посилаються ультраправі (фашистські, націоналістичні) партії. Щоправда він може відіграти і прогресивну роль, наприклад як консолідуючий чинник у боротьбі за національну незалежність.

У багатьох країнах світу є суто жіночі партії, причому не стільки за соціальною орієнтацією, скільки за складом. За характером своєї дія­льності вони часто наближаються до відповідних громадських органі­зацій. Є молодіжні партії, але здебільшого об'єднання молоді діють як громадські організації. Однак кожна з більш-менш впливових полі­тичних партій, приділяючи велику увагу залученню молоді до своїх лав, створює молодіжні партійні осередки або організації при партії.

Існують і регіональні партії, тобто такі, що діють не в загальнонаціо­нальному, а в регіональному масштабі й виражають інтереси населення певного адміністративно-територіального утворення, автономії чи суб'єкта федерації. У діяльності таких партій часто виявляються націона­лістичні й сепаратистські тенденції, тому в багатьох країнах утворення політичних партій за територіальною ознакою не допускається.

Нарешті, є так звані гротескні партії, які не мають більш-менш пе­вної соціальної основи, а об'єднують прихильників якого-небудь роду занять чи захоплення, наприклад «шанувальників пива». Не претен­дуючи на владу, вони досить стійко відстоюють своє коло інтересів, мають невеликий, але згуртований склад.

Таким чином, за соціальною основою, тобто за орієнтацією на пев­ну соціальну спільноту або її відсутністю, крім робітничих, дрібнобу­ржуазних, буржуазних і поміщицьких партій, виокремлюються також інтеркласові, національні, жіночі, молодіжні, регіональні, гротескні партії.

ІНШІ ТИПОЛОГІЇ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

За ідеологічною ознакою політичні партії поділяються на ідейно- політичні, прагматичні та харизматично-вождистські. Ідейно-політич­ними є партії більш-менш чітко визначеної ідеологічної спрямованос­ті: комуністичні, соціал-демократичні, ліберальні, консервативні, фа­шистські, християнські, ісламські тощо. Прагматичні — це такі пар­тії, які орієнтуються не на певну ідеологію, а на широкий спектр ідей і суспільних проблем з метою залучення на свій бік якомога більше ви­борців. Це ті самі інтеркласові партії, або партії виборців. Харизма­тично-вождистські партії формуються навколо особи конкретного політика і діють як групи його підтримки. Ці партії також мають певну ідеологічну спрямованість, але вона визначається не стільки їхньою соціальною основою, скільки лідерами.

Ідеологічна спрямованість політичних партій значною мірою ви­значає їх основні, загальні цілі й характер діяльності, за якими партії поділяються на революційні, реформістські та консервативні. Рево­люційні партії заперечують існуючий суспільний лад і прагнуть замі­нити його іншим. Реформістські орієнтуються на значні перетворення існуючого ладу, але зі збереженням його основ. Революційними ви­явили себе комуністичні партії, реформістськими — соціал-демо- кратичні. Консервативні партії прагнуть зберегти існуючий лад, до­пускаючи лише найнеобхідніші його зміни.

За соціальною основою, ідейно-політичною спрямованістю, основ­ними цілями та характером діяльності політичні партії поділяються на ліві, праві й центристські. Нагадаємо, що такий поділ був започатко­ваний у часи Великої французької революції XVIII ст., коли в залі за­сідань Національної асамблеї — парламенту Франції — праворуч від головуючого розташовувалися консерватори (прихильники монархії), ліворуч — радикали, які обстоювали ідеї загальної рівності, а помірко­вані займали місця в центрі зали — посередині між консерваторами і радикалами. Відтоді правими стали називати прихильників збережен­ня існуючого ладу, а лівими — прихильників радикальних змін.

Соціальною базою лівих партій є здебільшого наймані працівни­ки, а ідеологією — комунізм, соціалізм чи соціал-демократизм. Такі партії прагнуть суспільних змін. Соціальною основою правих партій є передусім підприємці-власники, а ідеологією — лібералізм чи консе­рватизм. Такі партії, особливо консервативні, схильні до збереження існуючого ладу. Партіями крайньої лівої орієнтації є організації анар­хістського й неотроцькістського, а крайньої правої — націоналістич­ного й фашистського спрямування. У спектрі політичного життя конк­ретної країни політичні партії різної соціальної й ідейно-політичної орієнтації зліва направо розміщуються таким чином: неотроцькісти — анархісти — комуністи — соціалісти — соціал-демократи — ліберали — консерватори — націоналісти — фашисти. Відповідно до такого розміщення центристськими виступають соціал-демократичні й лібе­ральні партії, а точніше, праве крило соціал-демократичних і ліве кри­ло ліберальних партій.

Звичайно, поділ партій на ліві, праві й центристські відносний. Ос­новні цінності та орієнтації правих і лівих, особливо в останні десяти­ліття, часто перетинаються. Так, у 80-ті рр. XX ст. соціал-демо- кратичні партії багато чого запозичили в лібералів, наприклад орієнта­цію на приватну власність і ринкове регулювання економіки. Зі свого боку, ліберали й навіть консерватори за прикладом соціал-демократів стали приділяти значну увагу проблемам соціального забезпечення, боротьбі з безробіттям тощо.

Залежно від типу організаційної структури політичні партії поді­ляються на кадрові й масові. Кадрові партії об'єднують у своїх лавах невелику кількість впливових професійних політиків і спираються на фінансову підтримку підприємницьких структур. Французький полі­толог М. Дюверже, який ще в 50-х рр. XX ст. запропонував таку (біна­рну) класифікацію політичних партій, назвав кадрові партії «партіями нотаблів» (від фр. notable — видний, почесний, іменитий) — людей, чиє становище в суспільстві забезпечує їм авторитет у політичному житті.

Кадрові партії є децентралізованими об'єднаннями. Вони, як пра­вило, не мають фіксованого членства, звертаються до громадян лише в періоди виборчих кампаній. Такими є, наприклад, консервативні й ліберальні партії країн Західної Європи, Республіканська й Демокра­тична партії США.

Масові партії орієнтуються на залучення до своїх лав якнайбіль­шого числа членів з метою забезпечення завдяки членським внескам фінансової підтримки своєї діяльності. Вони мають фіксоване членст­во, розгалужену організаційну структуру й порівняно значну кількість членів, між якими встановлюється тісний постійний зв'язок. Це партії з більш-менш чіткою ідеологічною орієнтацією. Вони беруть активну участь у виборах. До масових належить більшість соціал-демо- кратичних, соціалістичних, комуністичних, християнських і фашист­ських партій.

Масові партії можуть мати слабку або міцну організаційну струк­туру. Партії з міцною організаційною структурою — це партії центра­лізовані, із чітким членством, ієрархічною побудовою, сильним керів­ним центром, здатним забезпечити партійну дисципліну і проведення програмної політичної лінії. До них належать передусім комуністичні й фашистські партії. Партіями зі слабкою організаційною структурою є соціалістичні й соціал-демократичні.

М. Дюверже згодом доповнив свою бінарну класифікацію, виокре­мивши поряд із кадровими й масовими третій тип політичних партій — непрямі партії. Це такі партії, належність до яких визначається членством в іншій організації. Наприклад, у Великій Британії член профспілки, яка входить до Британського конгресу тред-юніонів, ав­томатично стає (якщо не відмовляється) членом Лейбористської партії. Отже, ця партія є непрямою.

За місцем, яке партії посідають у політичній системі, вони поділя­ються на: неподільно панівні в політичній системі, як це буває за то­талітарних та авторитарних режимів; правлячі, тобто такі, що само­стійно або в коаліції з іншими партіями легітимним шляхом здобули і здійснюють державну владу; опозиційні — такі, які не є правлячими на даний момент і перебувають в опозиції щодо здійснюваного прав­лячими партіями політичного курсу.

На відміну від таких партій, що легально діють у політичній сис­темі, у країні можуть бути й нелегальні партії — законодавчо заборо­нені чи такі, які через переслідування діють у підпіллі. Заборона всіх або майже всіх політичних партій притаманна диктаторським режи­мам. У деяких країнах забороненими є комуністичні партії як такі, що прагнуть до зміни суспільного ладу неконституційним шляхом.

За парламентською основою розрізняють парламентські, або пар­ламентсько-електоральні, і непарламентські політичні партії. Для пар­тій парламентського типу характерним є використання форм і мето­дів діяльності в межах правових норм держави. Своїх політичних ці­лей вони прагнуть досягти через законні органи влади, які самі й фор­мують за результатами виборів. Як зазначає М. Дюверже, для таких партій здобуття місць у представницьких органах є сутністю життя, причиною існування й вищою метою, а парламентська фракція висту­пає головною ланкою, іноді — керівним та організаційним центром.

Характерними рисами непарламентських партій, за М. Дюверже, є доктринальна програмна єдність і централізм у структурі. Парламе­нтська й виборча діяльність для них не є головними цілями. Свою ува­гу вони зосереджують на досягненні доктринальних, тобто таких, що випливають з політичного вчення, цілей. Фракції в парламенті органі­заційно і в ході здійснення політичної лінії для таких партій відіграють меншу роль, аніж для парламентських.

Можливі й інші типології політичних партій. У сучасній західній політології поширена трикомпонентна типологія — виокремлення ка­дрових партій, масових партій і партій виборців. Різні характеристики партій дають можливість глибше зрозуміти їхню сутність, стратегію й тактику діяльності, місце і роль у політичній системі.