2. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

2. ТИПОЛОГІЯ ПОЛІТИЧНИХ РЕЖИМІВ

Типологія політичних режимів дає змогу віднайти спільне й від­мінне в багатоманітних методах і засобах здійснення державної влади як у різні історичні епохи, так і в різних країнах. Як і будь-яка типоло­гія, вона може здійснюватись за певними підставами (ознаками), зале­жно від яких розрізняють ті чи інші типи політичних режимів.

Спроби відрізнити одні держави від інших за формами правління, методами й засобами здійснення влади сягають глибокої давнини. Як уже зазначалось, докладну типологію форм державного правління здійснили ще давньогрецькі мислителі Платон і Арістотель. Зокрема, Арістотель залежно від кількості правителів держави та мети, яку вони переслідують, вирізняв шість форм державного правління — монар­хію, аристократію, політію, тиранію, олігархію і демократію.

Типології Платона та Арістотеля відбивали політичні реалії Старо­давньої Греції. Сучасні типології політичних режимів Грунтуються на досвіді світового політичного розвитку, що як найважливішу соціаль­но-політичну цінність висунув демократію. XX ст. пов'язується, з од­ного боку, з розвитком демократії і досягненням стадії її зрілості, а з іншого — з тим, що небаченого раніше поширення набули недемокра­тичні режими.

ТИПОЛОГІЯ політичних режимів г. моски

Типологію політичних режимів залежно від рівня їх демократизму за­початкував один із основоположників теорії еліт Г. Моска. Виокремлюю­чи аристократичну й демократичну тенденції у розвитку панівного полі­тичного класу, перша з яких полягає у прагненні цього класу стати спад­ковим, а друга виявляється в оновленні його складу за рахунок представ­ників нижчих верств суспільства, він говорив про два типи організації влади. В одних випадках влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В інших випадках діє протилежний принцип — влада делегується знизу догори: тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий — ліберальним.

Автократичний режим передбачає існування автократа, тобто особи, що персоніфікує інститут, від імені якого діють усі ті, хто наді­ляється частиною або часточкою публічної влади. У разі наслідування автократії наявна комбінація автократичного принципу з аристократи­чною тенденцією, а в разі виборної автократії — комбінація автокра­тичного принципу з демократичною тенденцією.

Ліберальний режим характеризується більш-менш досконалою організацією виборчої системи. Його особливостями є те, що закон Грунтується на згоді більшості громадян, а функціонери, які прямо або опосередковано призначаються підлеглими, є тимчасовими й відпові­дальними у своїх діях перед законом.

На думку Г. Моски, автократичні режими є більш стійкими, ніж лі­беральні, оскільки останні можуть функціонувати лише за сприятли­вих умов, переважно в періоди економічного зростання та інтелектуа­льного розвитку. Він визнавав, що важко знайти політичний режим, у якому в абсолютно чистому вигляді проявлявся б той чи інший прин­цип або тенденція, однак був переконаний, що переважання автократії чи лібералізму, аристократичних або демократичних тенденцій слу­жить фундаментальним критерієм для визначення типу політичної організації будь-якого суспільства.

Г. Моска не завершив свою типологію політичних режимів. Деякі західні дослідники, узагальнюючи його міркування, доходять виснов­ку, що виокремлені вченим два принципи організації влади, комбіно­вані з двома тенденціями поповнення політичного класу, визначають чотири типи політичних режимів: 1) аристократично-автократичний (абсолютна монархія); 2) аристократично-ліберальний (парламентарна, конституційна монархія); 3) демократично-автократичний (президент­ська республіка); 4) демократично-ліберальний (парламентарна респу­бліка).

ПОЛІТИЧНІ Й ДЕРЖАВНІ РЕЖИМИ

Суттєво розширює і поглиблює знання про особливості здійснення державної влади в різних країнах наближена до наведеної вище типо­логія політичних режимів залежно від форми правління і з розрізнен­ням політичних і державних режимів. За цією типологією авторитарні політичні режими пов'язуються з абсолютною і дуалістичною монар­хією і деякими різновидами президентського республіканського прав­ління, а демократичні — з парламентарними монархією і республікою та президентським республіканським правлінням із досконалою сис­темою стримувань і противаг.

Значно різноманітнішими за цих форм правління і типів політич­ного режиму є державні режими, в основі розмежування яких лежать особливості поділу влади й реальний порядок взаємодії органів зако­нодавчої і виконавчої влади, парламенту й уряду. Так, державний ре­жим в абсолютній монархії, де поділ влади відсутній, у руках монарха зосереджується вся повнота державної влади, визначається як абсо­лютизм. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої й закріп­лення відповідних функцій за парламентом і наділеним широкими по­вноваженнями монархом у дуалістичній монархії визначають прита­манний їй державний режим як обмежений дуалізм влади.

Розвинений поділ влади за визнання принципу верховенства парламен­ту над виконавчою владою в парламентарних монархії та республіці визна­чають притаманний цим формам правління державний режим як парламе­нтаризм. Останній діє лише за умови, що в парламенті жодна політична партія не має абсолютної більшості мандатів і не може сформувати однопа­ртійний уряд. Причому чим ширшою є партійна коаліція, що сформувала уряд, тим менш стабільний уряд, оскільки тим складніше досягати згоди між коаліційними партнерами щодо різних політичних питань.

У тих країнах, де існує двопартійна система або система з доміну­ючою партією й уряди є однопартійними, парламентарна модель від­носин між парламентом і урядом практично перетворюється на свою протилежність. Юридично парламент здійснює контроль над урядом, але фактично уряд, сформований партією, що має абсолютну біль­шість парламентських мандатів, через цю більшість цілковито контро­лює роботу парламенту. Такий державний режим дістав назву системи кабінету, або міністеріалізму. Отже, за одних і тих самих форм прав­ління — у парламентарних монархії та республіці — можливі різні державні режими: парламентаризм або міністеріалізм. Визначаються ці режими типом наявної у країні партійної системи.

Найпослідовніше принцип поділу влади реалізується у президент­ській республіці, де існують два центри влади — президент, який вод­ночас є главою держави і главою виконавчої влади, і юридично неза­лежний від нього парламент. Завдяки цьому президентську республіку називають дуалістичною республікою, а притаманний їй державний режим — дуалізмом.

У соціалістичних країнах поділ влади не визнається навіть теоретично. Йому протиставляється принцип єдності влади трудового народу, втіленої в радах, які поєднують у собі законодавчі й виконавчі функції. Реальна влада в радах на кожному рівні належить верхівці апарату комуністичної партії і часто одноосібно першому секретареві відповідного партійного комітету. Такий державний режим називають партократичним.

Найпоширенішим у сучасній політології є поділ політичних режи­мів за ознакою демократизму на демократичні й недемократичні. Останні, у свою чергу, поділяються на тоталітарні та авторитарні.

тоталітаризм

Тоталітаризмом (фр. totalitarisme, від лат. totalis — увесь, повний, totalitas — цільність, повнота) називається політичний режим, який характеризується всеосяжним (повним, тотальним) контролем дер­жави над усіма сферами суспільного життя та особистим життям громадян із систематичним використанням насильства. Першими термін тоталітарний на початку 20-х рр. ХХ ст. використали італійські критики Б. Муссоліні, під керівництвом якого в Італії почала формува­тися однопартійна фашистська система. Незабаром Б. Муссоліні й сам перехопив це слово й увів його до політичного лексикону, проголосив­ши своєю метою створення «тоталітарної держави». Пізніше термін тоталітарна держава (також у позитивному значенні) використовува­ли нацистські правники в Німеччині. Паралельно формувалося уявлення про тоталітаризм як про негативне політичне явище, яке характеризує не лише фашизм, а й політичний лад у СРСР.

Власне теорія тоталітаризму сформувалась у 50-х рр. як наукове осмислення нацизму і сталінізму. У 1951 р. німецько-американський політичний філософ Ханна Арендт (1906-1975) опублікувала трито­мну працю «Походження тоталітаризму», у якій містився філософсь­кий аналіз тоталітаризму як суспільно-історичного феномену. Вважа­ється, що перша спроба систематизувати ознаки тоталітарного режиму була зроблена американським дослідником Карлом Фрідріхом (1901-1984) у доповіді «Унікальний характер тоталітарного суспільст­ва» (1954), у якій він сформулював п'ять ознак такого режиму: офіцій­на ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися і яка закликає до де­якого кінцевого ідеалу суспільного устрою для всього людства; єдина масова партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно; повний контроль партії і бюрократії над збройними силами та громадськими організаціями; повний контроль над засобами кому­нікації; система терористичного поліцейського контролю з викорис­танням фізичного і психологічного впливу. У 1956 р. у спільній праці К. Фрідріха та іншого американського політолога Збігнєва Бже- зінського (нар. 1928) «Тоталітарна диктатура і автократія» до цих п'яти ознак була додана шоста — централізоване управління всією економікою.

У наступні роки концепція тоталітаризму набула подальшого розвит­ку. Було, зокрема, визнано, що головною ознакою тоталітарного політич­ного режиму є всеосяжний контроль держави над суспільством, який спи­рається на систематичне використання насильства. Це режим всеохоп- люючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об'єд­нань, соціальних груп та інститутів. За нього поширена практика надмір­ного одержавлення суспільного життя, яке Грунтується на адмініструван­ні, примусі й заборонах, на бюрократизмі суспільного управління.

Спираючись на зазначені вище ознаки політичного режиму зага­лом, можна виокремити такі основні ознаки тоталітарного політичного режиму: формування вищих органів держави недемократичним шля­хом, вибори, що проводяться, мають формальний (неальтернативний) характер; відсутність поділу влади; однопартійна система з масовою політичною партією, фактичне зосередження в руках партійного апа­рату державної влади; існування лише тих громадських організацій, які визнаються за необхідні пануючою партією, жорстке підпорядку­вання їхньої діяльності державі й партії; фактична відсутність місце­вого самоврядування як певної автономії органів публічної влади на місцях щодо держави; наголошення на забезпеченні соціально- економічних прав особи, обмеження та грубе порушення державою політичних прав і свобод; запровадження державою обов'язкової ідео­логії, якої мають неухильно дотримуватися всі громадяни, жорстка боротьба з інакомисленням.

Тоталітарними політичними режимами вважаються фашизм і ко­мунізм, а класичними тоталітарними державами — фашистська Німе­ччина та СРСР, особливо періоду сталінського правління. Основна відмінність між цими різновидами тоталітарного політичного режиму полягає в тому, що фашизм припускає існування недержавного секто­ра економіки, який хоча й перебуває під жорстким державним контро­лем, але Грунтується на приватній власності, тоді як комунізм приват­ну власність на засоби виробництва заперечує принципово.

Всеосяжне одержавлення як суспільного життя, так і приватного життя громадян означає відсутність за тоталітарного режиму грома­дянського суспільства як сфери недержавних суспільних інститутів і відносин. Держава фактично поглинає громадянське суспільство. Від­сутність розвинених структур громадянського суспільства і його зво­ротного впливу на державу призводить до того, що держава вдається до довільних експериментів над суспільством, чинить над ним насиль­ство, нехтує права і свободи громадян. За тоталітаризму державне сва­вілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадя­нами і не зважає на світову громадську думку.

авторитаризм

Авторитаризмом (фр. autoritarisme, від лат. autoritas — вплив, влада) називається політичний режим, який характеризується зо­середженням державної влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному органі та здійсненням її з опорою на примус. Автори­тарним політичним режимам притаманні такі основні ознаки: форму­вання вищих органів державної влади недемократичним шляхом, ви­бори, якщо вони проводяться, мають формальний характер; фактична відсутність поділу влади за можливого формального (юридичного) його проголошення, зосередження державної влади у виконавчій гілці, наділення її функціями нормотворчості; обмеження діяльності полі­тичних партій, однопартійна або формально багатопартійна система за домінування однієї політичної партії, яку представляє глава виконав­чої влади; обмеження діяльності громадських організацій; відсутність місцевого самоврядування або жорсткий контроль держави за його функціонуванням; скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян; ідеологічна багатоманітність — більш-менш вільне дотримання і поширення в суспільстві різних поглядів та ідей, відсут­ність обов'язкової для всіх громадян ідеології.

Авторитаризм є режимом жорсткого примушування до дотримання законів і виконання непопулярних, але формально легальних вимог. Тому головною опорою авторитарних режимів є силові структури вла­ди — армія, поліція, служба безпеки тощо.

Авторитаризм властивий будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотального контролю над суспільством. Нейтралізувати цю тенденцію може лише спротив громадянського суспільства, наявність у нього реальних важелів впливу на державу.

Причинами встановлення авторитарних політичних режимів мо­жуть бути риси загальнонаціонального харизматичного політичного лідера як авторитарної особистості, надзвичайні обставини — соціаль­ні конфлікти, стан війни, стихійні лиха тощо. Об'єктивні підстави ав­торитаризму можуть бути пов'язані також з активною перетворюючою діяльністю влади, особливо в умовах переходу від одного суспільного ладу до іншого. Авторитарні режими вважаються природними або ви­правданими в умовах зламу старих суспільних структур, у процесі переходу від традиційного до індустріального стану суспільства або від тоталітаризму до демократії. Це пов'язано зі здатністю авторитар­ного правління забезпечити суспільний порядок, особливо в екстрема­льних ситуаціях, швидко здійснити реорганізацію суспільних струк­тур, сконцентрувати зусилля й ресурси на вирішенні актуальних конк­ретних завдань.

На відміну від тоталітаризму авторитарним формам влади прита­манні певні елементи демократизму, зокрема автономія особи й суспі­льства в неполітичних сферах, відмова від тотального контролю над суспільством, єдиної загальнообов'язкової ідеології. За авторитарних режимів зберігається недержавний сектор економіки, держава безпо­середньо не втручається в економічні процеси. Пом'якшені варіанти авторитаризму допускають поділ влади, багатопартійність, діяльність громадських організацій, проведення виборів до представницьких ор­ганів влади. Однак при цьому домінує виконавча влада, апарат прав­лячої партії зрощується з державним апаратом, переважають силові методи правління. Це означає наявність за авторитарного політичного режиму громадянського суспільства, підпорядкованого державі. За авторитаризму громадянське суспільство не контролює державу.

Авторитарні політичні режими є найпоширенішими як в історії людства, так і в сучасному світі. Вони встановлюються в умовах абсо­лютної і дуалістичної монархій, диктатури, правління військових хунт тощо. Авторитаризм означає різке посилення влади глави держави, який так чи інакше виконує і функції глави виконавчої влади, фактич­не позбавлення парламенту прерогатив контролю за політикою держа­ви, послаблення інститутів тиску на урядову політику, пристосування інститутів виборів і референдуму до потреб режиму особистої влади, зокрема використання референдумів для створення ілюзії єдності на­роду з главою держави. За сучасних умов авторитарними є політичні режими у так званих суперпрезидентських республіках, які переважа­ють у країнах Латинської Америки, та монократичних республіках, що переважають в Африці. Елементи авторитаризму досить виразно про­являються в багатьох колишніх республіках СРСР, які стали незалеж­ними державами, зокрема в Азербайджані, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстані, Росії, Таджикистані, Туркменістані, Узбекистані. Респуб­ліки з президентською й особливо змішаною президентсько- парламентарною формами правління взагалі тяжіють до авторитариз­му глави держави — президента. Це пов'язано як з обранням президе­нта на загальних виборах, що надає йому рис харизматичного лідера і можливість виступати від імені всього народу, так і з наділенням його широкими повноваженнями.

ДЕМОКРАТИЧНИЙ ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ

Поняття демократія є багатогранним: у широкому значенні — це фо­рма внутрішнього устрою будь-якої суспільної організації, а у вузькому значенні воно має тільки політичну спрямованість і означає владу народу. Розуміння демократії як народовладдя Грунтується на визнанні народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі, суб'єктом визна­чення характеру і змісту владних функцій, щодо яких державна влада відіграє обслуговуючу роль. Демократичний політичний режим харак­теризується визнанням народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі та його реальною участю в її здійсненні.

Для демократії недостатньо формального (конституційного) про­голошення народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в державі, необхідні такі правові механізми, які забезпечували б його реальну участь у її здійсненні. Основними ознаками демократичного політичного режиму є: формування вищих органів державної влади шляхом демократичних виборів; розвинений поділ влади зі збалан­сованою системою стримувань і противаг; розвинена багатопартій­ність, альтернативна партійна система, що передбачає можливість зміни політичних сил при владі шляхом виборів; вільні утворення й діяльність громадських організацій у суспільстві; наявність місцево­го самоврядування на всіх рівнях адміністративно-територіального поділу держави, його автономія щодо органів державної влади; про­голошення і гарантування широкого кола прав і свобод людини і громадянина з наголошенням на політичних правах і свободах; ідео­логічний плюралізм — свобода дотримання і поширення в суспільст­ві різних поглядів та ідей.

Важливими складовими процесу демократичного здійснення влади в суспільстві є універсальні демократичні процедури, які характери­зують сучасну демократію і полягають у такому: вищий політичний законодавчий орган повинен обиратися народом; поряд із ним мають існувати виборні органи влади менш високих рівнів, аж до самовряду­вання; виборці повинні бути рівними у правах, а виборче право — за­гальним; голосування має бути вільним; вибір із декількох альтерна­тив повинен виключати голосування списком; вибори мають здійсню­ватися на всіх рівнях більшістю голосів, значення такої більшості мо­же визначатися по-різному; рішення більшості обмежує права меншо­сті; орган влади повинен користуватися довірою інших органів влади; відносини суспільства та обраних ним органів влади мають бути взає­мними й симетричними, з гарантованою законом і реакціями виборців відповідальністю носіїв влади; демократія існує під неперервним і пи­льним громадським контролем; держава й суспільство напрацьовують дієві механізми запобігання і розв'язання конфліктів на всіх соціаль­них і політичних рівнях: між поділеними владами, більшістю і менші­стю, соціальними групами, націями, містом і селом тощо[41].

Забезпечення цих демократичних процедур передбачає конститу­ціоналізм, тобто наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади, механізми їх формування, визначає правовий статус особи та принципи рівності перед законом і поділу влади на законода­вчу, виконавчу і судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них. Важливою складовою демократичного політичного ре­жиму є багатопартійність, вільна діяльність політичних партій і гро­мадських організацій, у тому числі опозиційних.

Демократія дає кожній окремій особі певну міру свободи, право ді­яти на власний розсуд в особистому житті, свободу вибору та обрання представників влади, свободу слова, зборів, об'єднань тощо. Вона означає заперечення таких порядків, які обмежували б законні права і свободи людей. Проте демократія — це не вседозволеність, не анархія і не охлократія (влада натовпу). Ознакою демократичного режиму є чітке визначення всіх процедур і процесів прийняття політичних рі­шень. Демократія вимагає жорсткої системи державної субординації із чітким розподілом повноважень, що дотримуються не тільки завдяки виданню правових актів, а й через силові структури верховних органів, обраних народом і підтримуваних ним.

Демократія передбачає процедури прийняття державних рішень відповідно до волі більшості, але з визнанням і поважанням прав і по­треб меншості. Вона вимагає культури дотримання закону й конститу­ційного порядку, толерантного ставлення до інших думок і позицій, готовності до компромісу у вирішенні спірних питань.

Демократичний політичний режим найповніше проявляється за па­рламентарної форми правління — у парламентарній республіці та пар­ламентарній монархії. Меншою мірою — у президентській республіці, де президент очолює виконавчу владу й тяжіє до авторитарного прав­ління. Залежно від форми правління можна виокремити два основні різновиди демократичного політичного режиму — парламентаризм і президенціалізм. За змішаної форми республіканського правління політичний режим визначається її тяжінням до парламентарної або президентської республіки і може бути парламентарним або президен- ціалістським.

За будь-якої форми державного правління до числа важливих спі­льних рис демократичних режимів належить пріоритет прав людини над правами держави, що означає визнання пріоритету громадянського суспільства над державою. У цьому полягає принципова відмінність відносин держави і громадянського суспільства за демократичного політичного режиму. Якщо за авторитарного режиму громадянське суспільство зберігається, але підпорядковується державі, то в умовах демократії держава і громадянське суспільство виступають партнера­ми. Вони на паритетних засадах беруть участь у розв'язанні тих чи інших суспільних проблем. За демократичного політичного режиму громадянське суспільство здійснює ефективний контроль над держа­вою через засоби прямої і представницької демократії, свої політичні інститути — політичні партії, громадські організації, засоби масової інформації.

На практиці кожен із трьох основних типів політичних режимів рі­дко існує в чистому вигляді. Найчастіше політичний режим у кожній країні виступає як поєднання у певній пропорції ознак різних типів, передусім демократичного та авторитарного, з переважанням ознак того чи того режиму. У зв'язку із цим виокремлюють також жорстко авторитарний, авторитарно-демократичний і демократично-авторитар­ний, розгорнуто-демократичний та анархо-демократичний (спотворено демократичний, який призводить до дезорганізації суспільного життя і врешті-решт переростає в тоталітаризм або жорсткий авторитаризм) режими.

трансформація політичних режимів

Трансформація, тобто перетворення, політичних режимів може відбуватися як у напрямі переходу від тоталітаризму та авторитаризму до демократії, так і у зворотному напрямі. Навіть країни з розвинени­ми демократичними механізмами здійснення державної влади, висо­ким рівнем політичної культури населення, давніми демократичними традиціями не застраховані від проявів авторитаризму. Останній іма­нентно властивий будь-якій політичній владі, яка постійно виявляє тенденцію до розширення своїх повноважень і встановлення тотально­го контролю над суспільством. Найчіткіше зазначена тенденція прояв­ляється в діях виконавчої влади, в розпорядженні якої перебувають матеріальні, фінансові, силові та інформаційні засоби владного впливу на суспільство. Президентська і змішана президентсько-парламен­тарна форми правління взагалі тяжіють до авторитаризму обраного на загальних виборах глави держави, у руках якого зосереджуються зна­чні повноваження, особливо у сфері виконавчої влади. Демократія не дається раз і назавжди. Громадянське суспільство має постійно бути насторожі, захищатись від зазіхань держави на його інтереси і бороти­ся за контроль над нею.

Провідною тенденцією світового політичного розвитку у другій половині XX ст., особливо в останні його десятиліття, є перехід від тоталітаризму та авторитаризму до демократії. Про це наочно свідчать крах фашистських режимів у Португалії та Іспанії, військових дикта­тур у Греції, Бразилії, Південній Кореї, Аргентині, перехід у минулому соціалістичних країн Центральної і Східної Європи від комуністично­го тоталітаризму до демократії, намагання більшості молодих незале­жних держав, що утворилися на теренах колишнього СРСР, розбуду­вати демократичну державність. Вивчення цих процесів дало політо­логам можливість зробити певні узагальнення щодо демократичної трансформації політичних режимів.

Так, польський соціолог і політолог Є. Вятр, узагальнюючи досвід руху авторитарних режимів до демократії на прикладах Туреччини, Греції, Іспа­нії, Португалії, Аргентини, Бразилії, Чилі, Південної Кореї, Філіппін, східно­європейських країн, дійшов висновку, що перехід до демократії є найбільш імовірним в умовах мирних змін і відбувається у трьох формах: реформа згори; швидкий розпад; реформа, узгоджена між владою та опозицією[42].

Реформа згори відбувається тоді, коли автократичні правителі з власної волі, а не внаслідок тиску з боку опозиції, вирішують змінити політичну систему. Так, у Бразилії група генералів, що захопила владу в 1964 р., із часом пішла на створення цивільного демократичного правління. Подібне відбулось і в Чилі після здійснення генералом А. Піночетом у 1973 р. воєнного перевороту.

Проте такі реформи рідко закінчуються успіхом. Вони проводяться надто довго, нерішуче й непослідовно, оскільки реформатори намага­ються демократизувати систему, залишаючись при владі. До того ж, нерідко вони опиняються немовби між двох вогнів. На них, з одного боку, впливає частина правлячої консервативно налаштованої верхів­ки, яка контролює значну частину старої державної машини, зокрема найбільш консервативно орієнтовані силові структури, а з іншого боку

— тиснуть знизу розбуджені перетвореннями і радикально налашто­вані маси. У результаті перед реформаторами постає альтернатива: або згортання реформ, або залишення політичної арени.

Такий шлях демократичних перетворень має й безумовні переваги порівняно з іншими, тому що є поступовим і найменш радикальним, отже, і найменш болісним для суспільства. Відомі випадки як успіш­ного здійснення подібних перетворень, наприклад у Туреччині, Брази­лії, Чилі, так і безуспішного (хрущовська «відлига»).

Швидкий розпад влади, або абдикація (лат. abdicatio, від abdico

— зрікаюсь, — зречення престолу, відмова від влади, посади або са­ну), означає крах авторитарного режиму в історично короткий промі­жок часу. Здебільшого це відбувається під впливом зовнішніх чинни­ків, якими можуть бути події в сусідніх країнах, участь і поразка у вій­ськовому конфлікті тощо. Прикладами такого розпаду авторитарних режимів може бути крах встановленого 1974 р. у Греції правління «чорних полковників», який відбувся внаслідок конфлікту цієї країни з Туреччиною на Кіпрі, або крах воєнної хунти в Аргентині в результаті поразки останньої у війні з Великою Британією за Мальвінські (Фолк- лендські) острови 1982 р. Перебудова в СРСР сприяла краху комуніс­тичних режимів у країнах Центральної і Східної Європи.

Третя форма демократичної трансформації авторитарного режиму — це поступова реформа, узгоджена між владою та опозицією. Вона Грун­тується на компромісі в інтересах країни, народу між правлячими та опо­зиційними політичними силами. Такий компроміс означає, що влада та опозиція можуть дійти згоди, попри тиск соціальних сил, які стоять за ни­ми. Вони намагаються уникати взаємних звинувачень і спекуляцій щодо минулого та у зв'язку з неминучим погіршенням соціально-економічного становища у країні, відмовляються від радикальних позицій і методів бо­ротьби. Така форма дає можливість в історично короткий проміжок часу і з мінімальними суспільними втратами досягти значних успіхів на шляху демократичних перетворень. Зразковим прикладом узгодженого здійснен­ня демократичних перетворень вважається Іспанія. Проведені в ній спіль­ними зусиллями уряду й короля Хуана Карлоса після смерті 1975 р. дикта­тора Франко реформи дали можливість менш ніж за 10 років піднятися до стану сучасної демократичної держави. Прикладом компромісної моделі демократичної трансформації суспільства може бути й Польща.

Перехід від тоталітаризму до демократії має свої особливості. Як­що перехід від авторитаризму до демократії — це головним чином зміна політичного режиму, то демократична трансформація тоталіта­ризму вимагає перетворень у всіх сферах суспільного життя, зміни соціально-економічного ладу. Перехід до демократії суттєво полегшу­ється за сприятливого стану економіки й утруднюється в умовах її кризи. Найсприятливішою для переходу до демократичного політич­ного режиму є децентралізована економіка з обмеженим державним контролем. Відповідно найменш сприятливі умови складаються за жорсткої системи державного управління економікою.