ЗАКОНОМІРНОСТІ ПОЛІТОЛОГІЇ

Та чи інша сукупність знань про навколишній світ може претендува­ти на статус науки лише тоді, коли відображає не всю багатоманітність відповідних явищ і процесів, а насамперед закони їх виникнення і функ­ціонування.

Закон — це необхідний, суттєвий, стійкий і повторюваний зв'язок між явищами. Регулярна повторюваність вияву закону є закономірністю. По­няття закону в соціально-політичних науках означає загальне, стисло сформульоване теоретичне положення, яке визначає сутність соціальних і політичних явищ та об'єктивно існуючий між ними взаємозв'язок.

Щодо існування закономірностей політики, а також відповідних їм і відображених у теоретичній формі законів чи закономірностей полі­тології є дві протилежні позиції. Одна з них, досить широко представ­лена у марксистській літературі, визнає наявність необхідних, стійких і повторюваних зв'язків, тобто законів, у суспільних, у тому числі по­літичних, відносинах, які формулюються в суспільствознавстві, зокре­ма в теорії політики. Такими в марксизмі є, наприклад, «закон класової боротьби», «закон визначальної ролі продуктивних сил щодо вироб­ничих відносин», «закон визначальної ролі економічного базису (ви­робничих відносин) щодо політичної надбудови», «закон соціальної революції», «закон зміни суспільно-економічних формацій» тощо.

Інша позиція, характерна для немарксистського суспільствознавст­ва, заперечує не стільки саму наявність об'єктивних закономірностей суспільного, у тому числі політичного, розвитку, скільки можливості їхнього наукового пізнання. Методологічною основою такої позиції є напрям філософії, що отримав назву позитивізму. Він виходить із того, що істинне (позитивне) знання можна здобути лише спеціальними (то­чними) науками. Істинним позитивізм визнає лише те знання, яке мо­же бути підтверджене (верифіковане) у результаті його емпіричної перевірки. Оскільки знання про суспільство емпіричним шляхом пере­вірити зазвичай неможливо, то воно не визнається істинним, а суспі­льствознавчі дисципліни не вважаються науками.

Позитивізм, щоправда, допускає деякі винятки щодо окремих сус­пільствознавчих дисциплін, зокрема стосовно політології. Істинним він визнає те політологічне знання, яке або експериментально підтвер­джене, або здобуте за допомогою формально-логічних чи математич­но-формалізованих методів. Однак можливість пізнання саме законо­мірностей суспільного розвитку позитивізм заперечує в принципі.

Зазначена позиція позитивізму певною мірою зумовлена його нега­тивною реакцією на марксистський економічний детермінізм, за яким усе суспільне життя в кінцевому підсумку визначається розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, що й спричинює закономір­ний характер зміни суспільно-економічних формацій. Однак, запере­чуючи економічний детермінізм, позитивізм узагалі відмовився від визнання будь-яких закономірностей суспільного розвитку і можливо­стей їхнього наукового пізнання, тим самим відмовивши суспільство­знавству, у тому числі політології, у статусі науки.

Заперечення закономірностей політичного розвитку і можливостей їх пізнання не є іманентно притаманною немарксистській політології рисою. Багато зарубіжних дослідників визнають такі закономірності, а деякі з них навіть сформулювали загальновідомі в політології закони, наприклад «залізний закон олігархічних тенденцій» Р. Міхельса, «закон циркуляції еліт» В. Парето, закони взаємодії виборчих і партійних сис­тем М. Дюверже, закони бюрократизації С. Паркінсона тощо.

Політологічними за своїм характером є закономірності функціонуван­ня державної влади, сформульовані наукою конституційного права, на­приклад такі: чим більше парламент усунутий від обрання президента, тим більша роль президента у здійсненні державного керівництва суспі­льством; чим далі процес формування верхніх палат парламентів віддале­ний від виборчого корпусу, тим менший обсяг їхньої компетенції; парла­мент завжди працює відповідно до законодавчої програми уряду[5].

Звичайно, закони суспільного, у тому числі політичного, розвитку не діють з такою очевидністю й необхідністю, як закони природи. Закономі­рність або закон, передбачаючи причинно-наслідковий зв'язок, унемож­ливлює випадковість або ж відводить їй другорядну роль. Суспільно- політичні явища і процеси характеризуються динамізмом, перебувають під впливом багатьох випадковостей, у тому числі суб'єктивного чинни­ка, а тому не можуть визначатись у межах суворо детермінованих при- чинно-наслідкових зв'язків. Закономірності суспільного розвитку вияв­ляються лише як тенденції, що відображають необхідні й стійкі зв'язки між істотними сторонами явищ і процесів. Можна сперечатися щодо кон­кретних закономірностей політології чи їхніх формулювань, однак запе­речувати їх узагалі — це заперечувати саму можливість цієї науки.

З урахуванням зазначеного про закономірності суспільного розви­тку можна дати таке визначення предмета політології: політологія — це наука про закономірності діяльності щодо керівництва та управління суспільством на осно­ві публічної влади.

Отже, політологія виступає як спеціальна теорія політики, що відріз­няється від інших наук: по-перше, тим, що вивчає політичну сферу сус­пільного життя не в загальному ряду багатьох інших об'єктів, як це роб­лять, наприклад, філософія, соціологія чи історія, а як єдиний і основний об'єкт; по-друге, тим, що вивчає не окремі аспекти політичного життя, а розглядає його як багатовимірну, цілісну систему; по-третє, тим, що голо­вним своїм предметом має пізнання притаманних цій системі закономір­ностей, що виступають як закономірності діяльності щодо керівництва та управління суспільством на основі публічної влади.