3. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ДЕМОКРАТІЇ

магниевый скраб beletage

поняття демократії

Демократичне державне правління має довготривалу історію і Гру­нтується на вагомих теоретичних засадах. У буквальному розумінні демократія (грец. demokratia, від demos — народ і kratos — влада) означає «народовладдя». З'явилося це поняття ще у Стародавній Гре­ції, де демократія визначалась як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, як за монархії чи тиранії, і не групі осіб, як за аристократії чи олігархії, а всьому народу, точніше, усім вільним громадянам полісу — міста-держави. Особливого розви­тку демократія набула в V ст. до н. е. в Афінській державі, де громадя­ни на своїх зібраннях спільно й безпосередньо вирішували загально­державні справи. Кожен мав право брати участь у законодавчих зі­браннях і голосувати. Значна частина громадян обіймала в полісі чис­ленні посади. Суспільне життя характеризувалось значним інтересом громадян до політики та їхньою політичною активністю. Така безпо­середня демократія була можливою завдяки обмеженим розмірам дав­ньогрецьких держав. Але й за цих умов на народних зборах нерідко не було належної організованості, елементарного порядку й виваженості у прийнятті політичних рішень, тому відомі давньогрецькі мислителі, зокрема Платон та Арістотель, розцінювали демократію як гіршу, по­рівняно з монархією чи аристократією, форму правління. Вони ж сфо­рмулювали деякі положення теорії демократії, зокрема щодо співвід­ношення безпосереднього народовладдя і закону, демократії і свободи.

У середні віки в центрі суспільно-політичної думки перебувала про­блема найдосконалішої форми правління, заснованої на ідеї спільного блага і згоди всіх членів суспільства. При цьому більшість мислителів вважали монархію найбільш придатною для забезпечення єдності суспі­льства формою правління. Панівною формою державного правління в ті часи була абсолютна монархія, несумісна з демократією. Відповідно, не було потреби й у розвитку теорії демократії. Активна розробка демокра­тичних ідей розпочалася з настанням Нового часу і пов'язувалася з розви­тком капіталізму й ранніми буржуазними революціями у країнах Західної Європи. Особлива увага при цьому приділялась ідеям природного права й договірного походження держави.

політичні принципи демократії

дільна, здійснюється безпосередньо самим народом і не може бути передана окремій особі чи органу. Ідея народного суверенітету, тобто визнання народу єдиним джерелом і верховним носієм влади в держа­ві, стала вихідним принципом теорії і практики демократії.

Заперечуючи можливість передання народом влади окремим особам чи органам, Ж.-Ж. Руссо виступав за пряме народоправство. Це був елемент утопізму в його концепції демократії, оскільки постійне пряме народоправство можливе лише в невеликих спільнотах і нездійсненне в масштабах держав зі значною кількістю населення. Тому наступним принципом демократії стала обґрунтована, зокрема, Ш. Монтеск'є, ідея представництва, згідно з якою народ як єдине джерело і верховний носій влади в державі делегує владні повноваження державним органам. Головним таким органом є загальнонаціональна представницька уста­нова (парламент), що формується шляхом виборів. Виборність органів влади також виступає одним із принципів демократії.

Обов'язковим принципом демократії є громадянський консенсус, тобто принципова згода основної маси громадян дотримуватися вста­новлених правових умов, у межах яких мають досягатися часткові ці­лі. Громадянський консенсус передбачає ще один принцип демократії — мажоритаризм, тобто правління більшості. Політичні рішення, особливо ті, що мають суспільне значення, приймаються більшістю або з її згоди. Цей принцип вимагає використання форм і процедур, які дають змогу виявити політичну більшість. Основними з них є предста­вницьке правління і форми безпосередньої демократії — вибори та референдум. Правління більшості передбачає ще один принцип демо­кратії — дотримання та охорону інтересів меншості, що виокреми­лась унаслідок виборів, референдуму чи у представницькому органі.

Перелічені принципи демократії в узагальненому вигляді форму­люються як принцип участі народу у здійсненні державної влади. Ця влада має здійснюватись на основі її поділу на законодавчу, виконавчу й судову гілки. Поділ влади та взаємна урівноваженість повноважень її гілок завдяки механізму стримувань і противаг покликані унеможли­вити зосередження державної влади в одному органі чи узурпацію її однією особою. Принцип поділу державної влади є одним із найваж­ливіших принципів демократії.

До основних принципів демократії належать також принципи рів­ності й свободи. Традиційне для теорії демократії трактування свобо­ди полягає в тому, що останню звичайно сприймають як відсутність широких обмежень діяльності особи. Це не означає абсолютної свобо­ди. Межею свободи будь-якої людини є свобода інших людей. Держа­ва встановлює певні вимоги, яким має відповідати діяльність кожної особи. Межі свободи держава визначає законом. Тому в юридичному сенсі свобода сприймається як можливість робити те, що дозволено (або не заборонено) законами. Принцип свободи деталізується в кон­ституційно проголошених правах і свободах, до найважливіших з яких належать політичні: право на участь в управлінні державними справа­ми; виборче право; свобода об'єднань; свобода зборів, мітингів, похо­дів і демонстрацій; право на звернення; право на місцеве самовряду­вання тощо. Демократія передбачає надійні гарантії прав і свобод осо­би, передусім юридичні.

Принцип рівності полягає в тому, що всі громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Він означає відсутність закріплених у праві привілеїв чи обмежень за будь-якими ознаками — раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання тощо.

Ще одним принципом демократії є політичний та ідейний плю­ралізм, згідно з яким політичне життя має включати багато різних взаємозалежних і водночас автономних політичних груп, ідеї і про­грами яких постійно змагаються. Політичний плюралізм найповніше проявляється у багатопартійності. Він передбачає право кожної полі­тичної організації дотримуватися будь-яких поглядів і зобов'язує по­важати інші думки. Плюралізм охоплює також політичне суперництво, наявність та офіційне визнання опозиції щодо існуючої влади.

Розрізняють пряму, або безпосередню, і представницьку демокра­тію. Пряма демократія передбачає безпосереднє волевиявлення на­роду з тих чи інших питань життєдіяльності суспільства і держави, наприклад на референдумі, виборах, зборах, мітингу, демонстрації тощо. Представницька демократія передбачає, що основні рішення приймаються повноважними зборами обраних народом представників — парламентами і представницькими органами місцевого самовряду­вання. Найважливішими засобами безпосередньої демократії є вибори й референдум, а виборче право як юридична можливість брати участь у виборах і референдумах визнається головним політичним правом громадянина.

основні концепції демократії

Основна суперечність демократії — це суперечність між ідеєю де­мократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здій­снення. Відомий англійський філософ Карл Раймунд Поппер (1902— 1994) вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною.

Справді, демократія у прямому її розумінні (як безпосередня влада народу) неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які забезпечували б пряме народоправство з будь-якого державного питання на всіх рівнях. Більше того, таке народоправство недоцільне й під кутом зору ефективності державної влади, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних питань управління державою і суспільством. До того ж правляча більшість, як і народ загалом, за певних умов може бути таким само тираном, як і одноособовий правитель.

Різне теоретичне вирішення суперечності між ідеалом демократії (повновладдям народу) та її реальністю знаходить свій вияв в існуван­ні багатоманітних концепцій демократії, як способів її теоретичного обґрунтування. Історично першою була класична ліберальна конце­пція демократії, тією чи тією мірою втілена у політичній практиці більшості держав світу. Вона найповніше ґрунтується на перелічених вище принципах демократії. Головна ідея лібералізму — ідея індиві­дуальної свободи. Відповідно до неї ліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу як незалежність особистого життя індивіда від політичної влади. Забезпечення громадянської свободи ґрунтується на реалізації передусім особистих прав (на життя; на сво­боду та особисту недоторканність; на власність; на недоторканність приватного життя та ін.) і свобод (совісті; віросповідання; думки і сло­ва; пересування, вибору місця перебування і проживання тощо) інди­віда. А наявність в індивіда політичних прав і свобод надає йому мож­ливість брати участь у здійсненні державної влади, впливати на дер­жаву з метою задоволення особистих і спільних інтересів і потреб.

Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлен­ня народу, але віддає перевагу представницькій демократії, яка дає змогу найповніше поєднати ідеал демократії та можливості його прак­тичного здійснення. Відповідно демократію розуміють як відповідаль­не правління, здатне приймати рішення і нести за них відповідаль­ність. Основними елементами представницької демократії визнаються конституційність та обмеження політичного панування. Тому лібера­льну демократію називають іще конституційною демократією. За неї воля народу проявляється не повною мірою і безпосередньо, а делегу­ється представникам, що у процесі прийняття політичних рішень ви­ражають цю волю самостійно і під власну відповідальність.

Сутність ліберальної демократії в концентрованому вигляді знай­шла своє відображення у запропонованій президентом США Авраамом Лінкольном (1809-1865) формулі: government of the people, by the people, for the people (правління народу, обране народом і для народу).

Лібералізм виник і розвивався як ідеологія буржуазії. Відповідно класична ліберальна концепція демократії та її практичне втілення відбивали інтереси передусім цього суспільного класу. Притаманна лібералізму абсолютизація індивідуальної свободи спричиняє соціаль­ну поляризацію суспільства, загострення класової боротьби, породжує політичну нестабільність тощо. Подолати ці й подібні недоліки класи­чної ліберальної демократії покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид лі­беральної демократії. Згідно із цією концепцією демократія Грунтуєть­ся на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інте­ресів. Основною її ознакою є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади, які в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій і багатоманітних груп інтересів.

У концепції плюралістичної демократії політична система суспіль­ства розглядається як механізм, що забезпечує баланс інтересів класо­вих, етнічних, демографічних, професійних, територіальних, релігій­них та інших спільнот і їхніх організацій. Кожна з них впливає на фо­рмування політики, проте жодна не займає монопольного становища. Відбувається розподіл політичної влади між державними і громадсь­кими інститутами. Різноманітні соціальні інтереси, у тому числі інте­реси трудящих, таким чином якнайповніше враховуються. Якщо ж яка-небудь соціальна група вважає, що здійснювана політика не відпо­відає її інтересам, то вона має можливість домагатися відкритого обго­ворення відповідних проблем і прийняття необхідних політичних рі­шень.

Концепція плюралістичної демократії була найвпливовішою і по­ділялась більшістю політологів у 60-ті — на початку 70-х рр. XX ст. У подальшому вона отримала найповніше втілення в концепції полі­архії (від грец. poly — багато і arche — влада) американського політо­лога Р. Даля, згідно з якою демократія полягає в політичному предста­вництві багатоманітних соціальних інтересів і наявності множинних центрів влади — від державних органів і правлячих політичних партій до різноманітних громадських організацій.

На перший погляд, плюралістична демократія — це демократія для всіх. Проте вона не позбавлена низки недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і потреб певних суспільних груп, наприклад молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв і пільг для тих чи інших соціальних груп супере­чить одному з основних принципів демократії — рівності всіх грома­дян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.

Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолютизує мож­ливості політичного представництва соціальних інтересів через полі­тичні партії і різноманітні громадські організації як групи інтересів. Рядові члени партій і громадських організацій реально відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів.

Нарешті, нереальна сама установка концепції плюралістичної де­мократії на те, що все населення буде представлене в партіях і громад­ських організаціях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політич­ним впливом. Найбільший вплив на політику у країнах із розвиненою ринковою економікою справляють різноманітні підприємницькі стру­ктури, особливо загальнонаціональні, галузеві й міжгалузеві об'єднан­ня підприємців. Саме вони мають найширші матеріальні й фінансові можливості для впливу на органи влади. Відчутний вплив на політику справляють і профспілки, які є наймасовішими організаціями найма­них працівників.

Зростання політичного впливу об'єднань підприємців і профспілок спричинило появу концепції корпоративної демократії. Корпорація (від лат. corporatio — об'єднання) — це сукупність осіб, об'єднаних на основі цехових, кастових, комерційних та інших інтересів. У краї­нах Заходу корпораціями називають, зокрема, акціонерні товариства, профспілкові організації та місцеві самоврядні об'єднання (муніципа­літети). Згідно з концепцією корпоративної демократії політика має здійснюватись за участю держави та обмеженої кількості наймасові- ших і найвпливовіших організацій, передусім об'єднань підприємців і профспілок як виразників інтересів широких верств населення. Така політика дістала назву політики соціального партнерства, або трипар- тизму. У багатьох країнах Заходу діють засновані на представництві підприємців, профспілок і держави спеціальні трипартистські органи, які визначають основні параметри соціально-економічної стратегії держави.

За своїм змістом концепція корпоративної демократії наближена до концепції плюралістичної демократії. Основна відмінність між ними полягає в тому, що плюралістична демократія передбачає політичне представництво всієї багатоманітності соціальних інтересів, а корпора­тивна демократія обмежує це представництво лише найвпливовішими об'єднаннями. Якщо прихильники плюралістичної демократії вважають, що найоптимальніший вплив на державну політику справляють багато­манітні конкуруючі між собою групи інтересів, то прихильники корпо­ративної демократії визнають такий вплив лише за обмеженою кількіс­тю організацій, які не конкурують між собою, а співпрацюють під конт­ролем держави. За таких умов корпоративні об'єднання набувають пра­ва на монопольне політичне представництво інтересів не тільки членів цих об'єднань, а й інших верств населення. Якщо врахувати, що у краї­нах Заходу більше половини найманих працівників не є членами проф­спілок, то це означає, що вони не мають власного політичного предста­вництва в системі корпоративної демократії.

Обмеженість концепцій ліберальної, плюралістичної та корпорати­вної демократії спонукає політологів шукати інші теоретичні моделі демократичного здійснення державної влади. Однією з них є концеп­ція партисипітарної демократії (від фр. participer — брати участь). Партисипітарна демократія — це демократія участі. Якщо ліберальна демократія обмежується формально-правовим забезпеченням рівності й свободи, то партисипітарна демократія спрямовується на досягнення дієвої свободи й рівності, забезпечення реальної участі якомога шир­ших верств населення у здійсненні влади.

Усупереч досить поширеним уявленням про недемократичні настрої мас, здатних сприяти встановленню тиранічного правління, прихильни­ки партисипітарної демократії стверджують, що антидемократична по­зиція мас — це не іманентно притаманна їм риса, а результат їхньої не­достатньої освіченості, низької матеріальної забезпеченості, відсутності можливостей реально впливати на політику. У зв'язку із цим ставиться завдання підвищення матеріального, освітнього й загального культурно­го рівня населення, особливо його нижчих прошарків, залучення їх до вирішення суспільних і державних справ. А утвердженню недемократи­чного державного правління повинні запобігати не відлучення неосвіче- них мас від політики, а інституціональні перешкоди. Освічена й добре інформована громадськість здатна здійснювати демократичний конт­роль через загальні вибори і представницький уряд.

Концепція партисипітарної демократії передбачає, що широке за­лучення освічених громадян до участі у здійсненні влади, децентралі­зація політичних рішень, громадський контроль над їх прийняттям сприятимуть досягненню справжньої рівності й свободи як найважли­віших засад демократії. Зважаючи на неможливість переходу до пря­мої демократії, прихильники партисипітарної демократії пропонують змішану форму політичної організації, у якій поєднувались би елемен­ти прямої і представницької демократії. На їхню думку, демократія участі — це пірамідальна система із прямою демократією в основі й представницькою демократією вище від неї.

Головною особливістю марксистської концепції демократії є роз­гляд її в нерозривному зв'язку з матеріальними умовами життя суспільст­ва та його класовою структурою. Марксизм вважає, що у класовому сус­пільстві демократія є виявом диктатури економічно панівного класу. В умовах експлуататорського ладу — рабовласницького, феодального і буржуазного — інститути демократії служили і служать тим класам, у руках яких перебували й перебувають засоби виробництва: рабовласни­кам, феодалам і буржуазії. Марксизм водночас вважає, що буржуазна де­мократія є найрозвиненішим історичним типом демократії експлуататор­ського суспільства вже тому, що покінчила з абсолютизмом і формально проголосила найважливіші права і свободи особи.

Вищим типом політичної демократії марксизм визнає соціалістич­ну, або пролетарську, демократію. Головна відмінність соціалістичної демократії від буржуазної вбачається в тому, що вона є владою біль­шості суспільства — трудящих (диктатурою пролетаріату), спрямова­ною проти його експлуататорської меншості, тоді як буржуазна демо­кратія є владою незначної меншості — власників засобів виробництва. Соціалістична демократія базується на суспільній власності на засоби виробництва, яка виступає економічною основою утвердження соціа­льної рівності людей та їх справжньої свободи як звільнення від капі­талістичної експлуатації. Вважається, що на відміну від буржуазної демократії соціалістична не тільки проголошує політичні й соціально- економічні права та свободи, а й надійно їх гарантує. Поряд із пред­ставницькою демократією за соціалізму використовуються різні фор­ми безпосередньої демократії, що знаходить вияв у діяльності громад­ських організацій, у системі народного контролю, практиці всенарод­ного обговорення проектів найважливіших законів тощо.

Реально ж за соціалізму встановлюється не повновладдя народу, а всевладдя однієї політичної партії, яке внаслідок недемократичної по­будови самої партії переростає у всевладдя партійного керівництва. Соціалістична демократія заперечує поділ влади. Представницькі ор­гани влади хоча й обираються населенням, але перебувають під жорс­тким партійним контролем. Вибори мають формальний характер уже хоча б тому, що проводяться за наявності лише однієї кандидатури на виборну посаду. Громадські організації також діють під жорстким партійним керівництвом і використовуються насамперед як засоби партійного впливу на маси. Це саме стосується і засобів масової інфо­рмації, які перебувають у державній власності й контролюються кому­ністичною партією.

Крім зазначених, у теорії демократії існують також інші концеп­ції демократії: ринкова, плебісцитарна, консенсусна, референдумна та ін. Окрему групу становлять концепції елітарної демократії як намагання поєднати несумісні, на перший погляд, теорії демократії та еліт. Такі концепції розглядаються нижче в контексті теорії полі­тичних еліт.

Численність концепцій демократії свідчить про те, що вона є бага­томанітним суспільним явищем, той чи інший аспект якого розкриває кожна з них. Попри всю багатоманітність концептуальних підходів у розумінні демократії суть її залишається незмінною і полягає в участі народу у здійсненні державної влади. Ступінь цієї участі визначає рі­вень демократизму політичного режиму. Причому наявність демокра­тичних інститутів — виборчого права, представницьких органів влади, політичних партій, громадських організацій, незалежних засобів масо­вої інформації тощо — і формальна реалізація принципів демократії ще не означають реального народовладдя. Демократичні форми здійс­нення влади далеко не завжди наповнюються відповідним змістом. Демократичні ідеї і гасла взагалі нерідко використовуються для при­криття фактично олігархічного правління.

Зазначене не ставить під сумнів демократію як принцип політичної організації суспільства. Ідеться передусім про проблеми практичної реалізації демократичних принципів і форм, бо навіть у тих державах, які видають за зразок народовладдя, реальність демократії досить да­лека не тільки від її ідеалу, а й від цього пропагованого зразка.