2. ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ : Політологія : B-ko.com : Книги для студентів

2. ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Формування науки про політику від Стародавнього світу до Но­вого часу відбувалось головним чином завдяки вивченню інституці- ональних форм політики, передусім таких проблем, як форма держа­ви, спосіб організації державної влади, образ ідеального правителя, відносини правителів із підданими, взаємодія суспільних інтересів і шляхи розв'язання конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні політичного життя суттєво змінились. Увагу дослідників дедалі більше привертав такий аспект політичних відносин, як пове­дінка масового їх учасника, мотиви й форми його впливу на політич­ні інститути, ступінь і характер залежності останніх від участі лю­дей. Це було зумовлено залученням мас до активної участі в політиці як через революції та національно-визвольні рухи, так і через полі­тичні інститути — державу, політичні партії, громадські організації. Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій і масових громадсь­ких організацій створила можливості для його реальної участі в полі­тичних процесах.

Як результат вивчення участі людей у політичних процесах сфор­мувалась специфічна галузь політологічних знань — наука про полі­тичну поведінку, що прагне вивчати її за допомогою точних і формалі­зованих методів: експериментів, анкетних опитувань, інтерв'ю тощо. Основну схему пояснення політичної поведінки при цьому було запо­зичено із психології, де точні методи аналізу поведінки почали засто­совуватись раніше. На передній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого проголосили курс на ви­вчення конкретної поведінки як у формальних, юридично оформле­них, так і в неформальних групах.

Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктами політоло­гічного дослідження мають бути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, не суспільство й політика загалом, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуа­ціях, біхевіоризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.

поняття політичної поведінки

Поняття політична поведінка є однопорядковим із такими понят­тями, як політична діяльність, політична активність, політична участь. Найбільш загальним серед них є поняття політична діяль­ність, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політи­ки як у персоніфікованих, так і в інституціональних формах. Поняття політична активність наголошує на певній спрямованості політичної діяльності — спрямованості на вдосконалення або зміну соціально- економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політич­на активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, у яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття політична участь у політології використовується для позна­чення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною дія­льністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, ре­ферендумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійс­ненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залу­чення до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів із метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється в багатоманітних формах.

ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Найзагальнішу типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією[43]. Політиками за випадком є більшість гро­мадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і проявляється лише час від часу: під час голосування, прису­тності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, вона не є для них про­фесійним заняттям, першочерговою справою життя ні в матеріально­му, ні в інтелектуальному сенсі. Вони беруть участь у роботі предста­вницьких органів, політичних партій, обговоренні й прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. По­літична діяльність є для них професійним заняттям та основним дже­релом засобів існування. Вона проявляється в постійній роботі в полі­тичних організаціях або в політичному лідерстві.

Поширеною є типологія політичної поведінки, запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два основні типи полі­тичної поведінки: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність, або іммобільність). У межах відкритої політичної пове­дінки особа може виконувати такі політичні ролі:

S звичайний член суспільства, громадянин із незначним політич­ним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;

  • громадянин — член громадської організації, громадського руху або декількох організацій;
  • громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
  • громадський, особливо політичний, діяч;
  • професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом існування, а й сенсом життя;
  • політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керів­ник політичної партії, громадсько-політичної організації чи громадсь­ко-політичного руху.

Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятись у різних формах, а саме:

  • виключеність із політичних відносин, зумовлена низьким рів­нем розвитку особи або суспільного розвитку загалом;
  • політичне виключення як результат заорганізованості політич­ної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах і байду­жості до їхньої діяльності;
  • політична апатія як форма неприйняття політичної системи, відмови від будь-яких форм співробітництва з нею. Може бути резуль­татом насадження політичної системи насильницьким шляхом — при­душенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо;
  • політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної від­чуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв'язанні проблем особистого життя та їх протиставленні життю суспільному й політичному зокрема. У міру зростання політичної відчуженості уко­рінюється згубна для існування політичної системи суспільства ідея, що кожен захищає себе сам, що сподіватись на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.

У політичній поведінці як колективній дії залежно від ступеня ак­тивності її учасників можна виокремити такі основні типи:

  • лідери — очолюють політичні організації і рухи, своїми діями та авторитетом сприяють їх згуртуванню й досягненню накреслених цілей;
  • послідовники — підтримують висунені лідерами цілі як такі, що відповідають їхнім інтересам; їх політична поведінка характеризу­ється різним ступенем активності й участі в організаціях і рухах;
  • активісти — є посередниками між лідерами й послідовниками, організують учасників політичного руху, постачають лідерам інфор­мацію про його розвиток;
  • лідери думки — справляють на політичну організацію чи рух, політичне життя в цілому не організаційний, а інтелектуальний вплив. Це, наприклад, публіцисти, письменники, поети, відомі актори й жур­налісти, ведучі популярних теле- і радіопрограм та ін. Будучи широко­відомими і вміючи володіти аудиторією, вони через засоби масової інформації справляють величезний вплив на політичне життя суспіль­ства. Проте за браком у більшості представників зазначених професій ґрунтовних знань, потрібних для політичного керівництва, — політо­логічних, правових, економічних, їхній вплив на політичне життя сус­пільства, особливо в разі ангажованості тими чи іншими політичними силами, не завжди сприятливий.

ОСНОВНІ ФОРМИ ПОЛІТИЧНОЇ УЧАСТІ. РЕФЕРЕНДУМ

Політична поведінка особи як активна політична дія може прояв­лятись в інституціоналізованих та неінституціоналізованих формах. До інституціоналізованих форм політичної поведінки належать участь у виборах, референдумах, громадсько-політичних рухах, діяльності політичних партій та ін. У сучасному демократичному суспільстві ос­новними інституціоналізованими формами політичної участі, тобто непрофесійної політичної діяльності, для абсолютної більшості грома­дян є вибори і референдум. Про особливості виборів за різних вибор­чих систем йшлося вище. Тут розглянемо таку форму політичної учас­ті, як референдум.

У політичній практиці сучасних держав референдум (від лат. referendum — те, що має бути повідомлено) — це народне волевияв­лення шляхом голосування з важливого державного або суспіль­ного питання.

За способом організації і проведення референдум близький до ви­борів. На референдумі волевиявлення шляхом голосування надає юри­дичної сили вирішенню якого-небудь важливого питання щодо розви­тку суспільства, державності, а також місцевих проблем. На загально­державний референдум виносяться ті питання, що стосуються найваж­ливіших проблем політичного життя країни: прийняття конституції, внесення змін до неї, зміни форми державного правління чи форми державного устрою, вступу держави до міжнародних організацій то­що. Найважливіші питання державно-політичного життя, які підляга­ють вирішенню шляхом референдуму, у багатьох державах визнача­ються конституціями.

Повноваження ініціювати і призначати загальнодержавний рефе­рендум належить звичайно главі держави і парламенту. Глава держави чи парламент призначають референдум або з власної ініціативи, або з ініціативи інших уповноважених суб'єктів, якими можуть бути уряд, частина складу парламенту, регіональні органи влади, група виборців. Референдум з ініціативи групи виборців називається референдумом за народною ініціативою, або петиційним, оскільки група виборців має підписати петицію (звернення) на адресу глави держави чи парламенту з вимогою призначити референдум з певного питання. Законодавство встановлює мінімальну кількість виборців, на вимогу яких має бути проведений референдум. В Італії, наприклад, цей мінімум становить 500 тис. виборців, у Білорусі — 450 тис., Словаччині — 350 тис., Швейцарії — 50 тис., в Україні — 3 млн.

Основна відмінність між виборами й референдумом полягає в то­му, що на виборах громадяни визначають, хто з кандидатів представ­лятиме їхні інтереси у представницьких органах чи обійме виборну посаду, а на референдумі вони самі приймають остаточне рішення з того чи іншого питання. Цим зумовлюється досить поширена висока оцінка референдуму як демократичного інституту і його часте засто­сування в колишніх соціалістичних країнах, які стали на шлях демок­ратії.

Проте оцінка референдуму як інституту прямої демократії не має бути однозначно позитивною, бо він нерідко виступає засобом полі­тичного маніпулювання масами й досягнення правлячими колами ба­жаних політичних цілей. Розглянемо докладніше деякі тіньові, тобто слабкі й непомітні з першого погляду, сторони референдуму.

Референдум призначається президентом чи парламентом лише тоді, коли вони сподіваються отримати бажані результати голосування. Якщо такої певності немає, то рішення про референдум не приймається, а іні­ціюванню референдуму громадянами чиняться всілякі перепони. Крім того, рядові громадяни самі по собі проведення референдуму не ініцію­ють, їх завжди організовує якась відома особа чи політична сила, в інте­ресах яких і відбувається референдум за народною ініціативою.

Той, хто призначає чи ініціює референдум, виносячи на нього те чи інше питання, як правило, намагається сформулювати його так, щоб по можливості наперед визначити бажану для себе відповідь. На під­тримку бажаного для влади результату референдуму мобілізуються засоби масової інформації, владні й провладні структури.

Іноді на референдум виноситься питання, у вирішенні якого тим чи іншим чином заінтересовані президент, парламент чи уряд, але відпо­відь на яке вимагає від виборця спеціальних знань. Наприклад, про запровадження двопалатного парламенту, того чи того різновиду рес­публіканської форми правління. Однозначної відповіді на такі питання не мають навіть фахівці, і вони не можуть вирішуватись всенародним голосуванням.

Іманентним недоліком референдуму є те, що рішення з найважли­віших питань, які мають довготривале, стратегічне значення для сус­пільства і держави, на ньому приймається за ситуативного, моментно- го стану громадської думки, що формується і змінюється значною мі­рою під впливом поточних політичних подій, засобів масової інфор­мації, пропаганди, агітації тощо. Громадяни голосують, що називаєть­ся, під настрій. Громадська думка може невдовзі змінитись, результати референдуму не відповідатимуть настроям більшої частини суспільст­ва, проте зберігатимуть свою силу.

Нарешті, хоч як дивно, але всупереч самій ідеї референдуму як ін­ституту безпосередньої демократії, за якої рішення приймаються бі­льшістю, зазвичай на референдумі рішення приймаються меншістю суспільства. Референдум вважається таким, що відбувся, якщо в ньому взяли участь більшість зареєстрованих виборців, а рішення на рефере­ндумі приймається більшістю від тих, хто взяв у ньому участь. Така більшість може становити тільки чверть усіх виборців і ще меншу час­тину населення країни, оскільки до нього належать також неповноліт­ні, які ще не набули активного виборчого права і не беруть участі в референдумі.

Навіть у тому разі, коли рішення на референдумі приймається бі­льшістю від усіх виборців, у суспільстві завжди залишається меншість з протилежними інтересами, які вона може захищати різними засоба­ми. А це означає, що референдум може призвести до соціального й політичного протистояння в суспільстві.

Зазначене зовсім не означає необхідності відмовитись від референ­думу як способу прийняття політичних рішень. Референдум може бути ефективним засобом безпосередньої демократії за умови дотримання, зокрема, таких вимог щодо його проведення:

  • на референдум не повинні виноситись питання: надзвичайного або невідкладного характеру; такі, що вимагають від виборця спеціа­льних знань; відповідь на які відома заздалегідь; пов'язані з вирішен­ням питань конкретних осіб;
  • не проводяться референдуми з питань податків, бюджету, аніс- тії, помилування;
  • питання референдуму за змістом і формою має бути доступним для розуміння рядового виборця;
  • бажані й можливі небажані наслідки того чи того варіанту ви­рішення питання референдуму до голосування мають бути ґрунтовно роз'яснені виборцям через засоби масової інформації;
  • унеможливлення тиску на виборців під час голосування із чийо­го б то не було боку.

специфіка масової поведінки в політиці

Суб'єктами політичних дій індивіди виступають не лише як пред­ставники певних соціальних спільнот, члени тих чи інших громадсько- політичних об'єднань, а й як учасники прямих дій, випадкових і тим­часових утворень — зборів, мітингів, походів, демонстрацій, пікету­вань тощо. Залежно від стихійності виникнення та організованості таких масових утворень вони можуть набувати рис натовпу, політич­на поведінка якого є різновидом масової поведінки і має свої особли­вості.

Натовп виникає на основі фізичної взаємодії людей, які підтриму­ють між собою безпосередній контакт, наприклад на мітингу, зупинці транспорту, взагалі під час затримки на одному місці якими-небудь зовнішніми обставинами. Випадковість утворення, неоднорідність складу визначають специфічну манеру політичної поведінки людей у натовпі, яка виявляється у придушенні раціональності, різкому пере­важанні почуттів над розумом. На основі анонімності самого натовпу й кожного його учасника виникає почуття безкарності, щезають відпо­відальність і соціальний страх, що викликає агресивні настрої і пове­дінку.

У міру нарощування в політиці стихійних засад вона дедалі менше відповідає своєму призначенню, втрачає здатність бути регулюючим чинником соціальних відносин, не управляє суспільством, а дезоргані­зує його. Негативні наслідки залучення мас до безпосередньої участі в політиці, впливу на неї поведінки натовпу давно помітили філософи. Ще Платон і Арістотель негативно ставились до демократії, яка за тих часів нерідко набувала форми охлократії — влади натовпу, що перебу­ває під впливом політичних демагогів.

Скептично ставився до участі мас у політиці, у тому числі в сучас­них демократичних формах, відомий іспанський філософ X. Ортега-і- Гассет. На його думку, маса є множинністю людей без особливих до­стоїнств, панування яких обертається торжеством повсякденності та людської посередності. Трагедія сучасної західної цивілізації полягає у привласненні масами функцій здібної і кваліфікованої меншості — еліти як носія творчих і управлінських засад і традицій у будь-якому суспільстві. У політиці маса здатна діяти єдиним найдоступнішим їй методом прямої дії, постійне використання якого призводить до по­ступового наростання розриву між складністю проблем, які необхідно вирішувати суспільству, та примітивністю засобів, які при цьому ви- користовуються[44].

Очевидно, X. Ортега-і-Гассет правильно помітив деякі негативні наслідки участі мас у політиці, але абсолютизував їх. Без участі мас у політиці немає демократії, взаємодії громадянського суспільства й держави, без контролю з боку мас правляча еліта відривається від на­роду й абсолютизує власні інтереси. Понад те, масові виступи, прямі дії іноді виявляються не тільки найефективнішим, а й єдиним засобом розв'язання тих чи інших проблем, особливо в суспільствах із низьким рівнем розвитку демократії, де погано працює зворотний зв'язок між громадянським суспільством і державою, відсутні або надто слабкі реальні важелі впливу людей на державу.

Отже, завдання демократичного суспільства полягає не в обмежен­ні участі мас у політиці, а в мінімізації негативних наслідків цієї учас­ті, особливо у формі стихійних виступів, уникненні деструктивного впливу натовпу на політику.

мотивація політичної поведінки

Для розуміння політичної поведінки важливо з'ясувати інтереси й потреби, які спонукають людей до участі в політиці. Психологи ствер­джують, що участь у політиці, здійсненні влади є однією з основних потреб особи. Вона виявляється у прагненні особи до свободи, неза­лежності, переважання, панування над іншими, високого статусу, пре­стижу, слави, задоволення матеріальних потреб тощо. Залежно від переважання тих чи інших потреб формується відповідний тип і вид політичної поведінки.

Усвідомлена потреба — це інтерес, який є найважливішим моти­вом політичної діяльності. Джерелом мотивації політичної дії є наяв­ність певної проблеми в життєдіяльності будь-якої спільноти людей або індивіда, усвідомлення необхідності її розв'язання. На основі цьо­го виникає психологічний імпульс готовності до дії, який складається з бажання взяти участь у дії і впевненості в можливості успіху. Моти­вами переходу від розуміння проблеми до дій щодо її розв'язання мо­жуть бути усвідомлення громадянського обов'язку, інформація, не­вдоволення або прагнення до досягнення мети. Залежно від доміну­вання того чи іншого мотиву формується характер політичної поведін­ки. Вона може мати вигляд суто емоційної реакції на ту чи іншу подію або бути продуманою системою дій, спрямованих на реалізацію певної програми.

У політології існує також традиція аналізу політичної поведінки залежно від її підсвідомої мотивації, неусвідомлюваних засад, таких як потяг до агресії, нарцисизм, сексуальне утвердження, почуття вини тощо. Такий підхід дає можливість з'ясувати особистісний, причому далеко не завжди раціональний, сенс політики й політичної поведінки.

Для розуміння мотивів політичної поведінки в її найпоширеніших виявах потрібно враховувати, що сприйняття передусім власної корис­ті є нездоланною рисою людської природи, і ставлення людини до по­літики зумовлюється передусім прагненням реалізації особистих інте­ресів. Тяжіння людини до влади не в останню чергу пов'язується з тим, що оволодіння нею є найкоротшим шляхом до встановлення осо­бистого впливу і збагачення. Для того щоб досягти успіху, майстерно­сті, досконалості майже в усіх видах діяльності — ремеслі, науці, мис­тецтві, спорті тощо, потрібні багаторічне навчання, довготривала практика, тренування. Політика є чи не єдиним видом діяльності, який дає можливість швидко зробити кар'єру, а відтак і використати набуту владу з метою особистого збагачення. Щоправда, швидкі політичні кар'єри є нетиповими і трапляються, головним чином, у суспільствах нестабільних, особливо перехідних, з нерозвиненою демократією.

Корисливість політиків, зловживання ними владою, особливо в не­прихованих формах, спричиняють падіння інтересу до політики, зни­ження політичної активності рядових громадян. Втраті довіри до полі­тики та її офіційних представників сприяють і такі чинники, як дева­львація основних політичних цінностей та ідеалів, відхід політичних лідерів від передвиборчих обіцянок і програм, маніпулювання ними громадською думкою, поширення корупції тощо. Послаблення інтере­су до політики та довіри до політиків найвиразніше проявляється в абсентеїзмі (від лат. absens, absentis — відсутній) — ухиленні вибор­ців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.

Частка людей, які відмовляються брати участь у виборах, є знач­ною в більшості країн світу, у тому числі й зі стабільною демократич­ною системою. На виборчі дільниці, наприклад у таких країнах, як США, Франція, Велика Британія, у дні виборів рідко приходять більше 50-60 % тих, хто має право голосу. У багатьох колишніх соціалістич­них країнах, а також колишніх радянських республіках, які стали неза­лежними державами, через низьку активність громадян у багатьох ви­борчих округах вибори часто не відбуваються, переносяться, прово­дяться повторно. Однак якщо у країнах із розвиненою демократією байдужість громадян до політики пов'язана з високим рівнем незале­жності від неї їхнього особистого життя, розвитку громадянського суспільства, то в постсоціалістичних країнах ухилення від виборів є, передусім, результатом розчарування людей у політичних лідерах і тих соціально-економічних перетвореннях, які здійснюються під їхнім керівництвом.

Оскільки політична поведінка, політика загалом мають етичний аспект, то доцільно докладніше розглянути проблему співвідношення політики і моралі, яка є основною в політичній етиці — галузі науко­вих знань, що виникла на межі етики й політології.