2. ОСНОВНІ ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Формування науки про політику від Стародавнього світу до Но­вого часу відбувалось головним чином завдяки вивченню інституці- ональних форм політики, передусім таких проблем, як форма держа­ви, спосіб організації державної влади, образ ідеального правителя, відносини правителів із підданими, взаємодія суспільних інтересів і шляхи розв'язання конфліктів між ними тощо. У XIX ст. акценти у вивченні політичного життя суттєво змінились. Увагу дослідників дедалі більше привертав такий аспект політичних відносин, як пове­дінка масового їх учасника, мотиви й форми його впливу на політич­ні інститути, ступінь і характер залежності останніх від участі лю­дей. Це було зумовлено залученням мас до активної участі в політиці як через революції та національно-визвольні рухи, так і через полі­тичні інститути — державу, політичні партії, громадські організації. Введення загального виборчого права зробило рядового громадянина суб'єктом політики, а поява політичних партій і масових громадсь­ких організацій створила можливості для його реальної участі в полі­тичних процесах.

Як результат вивчення участі людей у політичних процесах сфор­мувалась специфічна галузь політологічних знань — наука про полі­тичну поведінку, що прагне вивчати її за допомогою точних і формалі­зованих методів: експериментів, анкетних опитувань, інтерв'ю тощо. Основну схему пояснення політичної поведінки при цьому було запо­зичено із психології, де точні методи аналізу поведінки почали засто­совуватись раніше. На передній план у політологічних дослідженнях висувається біхевіоризм, представники якого проголосили курс на ви­вчення конкретної поведінки як у формальних, юридично оформле­них, так і в неформальних групах.

Згідно з вихідними принципами біхевіоризму об'єктами політоло­гічного дослідження мають бути не законодавчі норми та формальні аспекти політичної системи суспільства, не суспільство й політика загалом, а дії людей, спрямовані на досягнення своїх політичних цілей. Роблячи наголос на вивченні поведінки індивіда в конкретних ситуа­ціях, біхевіоризм сприяв глибокому пізнанню конкретної політичної, особливо електоральної, поведінки.

поняття політичної поведінки

Поняття політична поведінка є однопорядковим із такими понят­тями, як політична діяльність, політична активність, політична участь. Найбільш загальним серед них є поняття політична діяль­ність, яке відображає всю багатоманітність дій людей у сфері політи­ки як у персоніфікованих, так і в інституціональних формах. Поняття політична активність наголошує на певній спрямованості політичної діяльності — спрямованості на вдосконалення або зміну соціально- економічного й політичного порядку, політичних інститутів. Політич­на активність на індивідуальному рівні — це сукупність тих форм життєдіяльності окремої особи, у яких виявляється її прагнення брати активну участь у політичних процесах, відстоювати свої політичні права та інтереси.

Поняття політична участь у політології використовується для позна­чення тих форм політики, які не пов'язані з професійною політичною дія­льністю. Формами політичної участі є, наприклад, участь у виборах, ре­ферендумах, мітингах, демонстраціях тощо. Під політичною поведінкою розуміють будь-яку форму участі у здійсненні влади або протидії її здійс­ненню. Це поняття розкриває структуру й механізм політичної діяльності. Воно охоплює участь у формальних організаціях і масових рухах, залу­чення до різних елементів політичної системи чи свідоме відмежування від них, активну публічну маніфестацію своїх поглядів із метою впливу на політичні інститути чи політичну апатію. Отже, політична поведінка проявляється в багатоманітних формах.

ТИПИ Й ВИДИ ПОЛІТИЧНОЇ ПОВЕДІНКИ

Найзагальнішу типологію політичної поведінки здійснив М. Вебер. Залежно від участі людей у здійсненні влади він розрізняв три типи політичної поведінки: політики за випадком, політики за сумісництвом і політики за професією[43]. Політиками за випадком є більшість гро­мадян. Участь у політиці для них не є ні професійним, ні постійним заняттям і проявляється лише час від часу: під час голосування, прису­тності на політичних зборах тощо. Політики за сумісництвом ведуть політичну діяльність лише в разі необхідності, вона не є для них про­фесійним заняттям, першочерговою справою життя ні в матеріально­му, ні в інтелектуальному сенсі. Вони беруть участь у роботі предста­вницьких органів, політичних партій, обговоренні й прийнятті рішень. Політики за професією живуть «для» або «за рахунок» політики. По­літична діяльність є для них професійним заняттям та о