1. ПОНЯТТЯ І СУЧАСНІ КОНЦЕПЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ

поняття політичної еліти

Як уже зазначалось, елітизм як напрям політичної думки склався на­прикінці ХІХ — на початку XX ст. Творцями теорії еліт були італійські соціологи Г. Моска і В. Парето та німецький соціолог Р. Міхельс. Суть елітизму полягає у визнанні того, що суспільством завжди править вибра­на меншість, наділена особливими соціальними, психологічними і полі­тичними рисами, — еліта (від фр. elite — краще, добірне, вибране). Почи­наючи із XVII ст. цей термін вживався спершу для позначення товарів найвищої якості, а згодом і для виокремлення у структурі суспільства «обраних людей», передусім вищої знаті. У своєму початковому значенні термін еліта не містить нічого антидемократичного й широко використо­вується у повсякденній мові, наприклад, коли йдеться про елітне насіння, елітну худобу тощо. Однак вживання цього терміна щодо людей надає йому недемократичного відтінку, оскільки передбачає переважання одних людей над іншими завдяки наявності у них якихось особливих позитив­них для суспільства рис. Уже сама наявність таких рис не може вважатись безумовним фактом, до того ж людям взагалі важко дається визнання переважання над собою когось іншого. Тому теорія еліт має немало опо­нентів, причому не тільки із числа послідовних демократів, а й узагалі серед людей із почуттям власної гідності.

Та хоч би як там було, поділ будь-якого суспільства на тих, хто править, і тих, ким управляють, є незаперечним фактом. Причому сто­совно політичних еліт ідеться не про управління взагалі, а саме про політичне керівництво та управління, яке здійснюється особливою, більш-менш сталою за своїм складом і згуртованою групою людей з опорою на правові норми і силу державного примусу. Називати цю групу можна по-різному: політичною елітою, політичним класом (Г. Моска), панівним класом, правлячою верствою тощо. Творцям тео­рії еліт найбільш прийнятним видавався термін політична еліта, оскі­льки вже як такий виправдовував панування чи правління меншості наявністю у її представників якихось особливих позитивних рис.

У політології найпоширенішими в поясненні феномену політичних еліт є ціннісний і функціональний підходи. Ціннісний підхід, започат­кований В. Парето, пояснює існування політичної еліти наявністю в належних до неї осіб особливо цінних для суспільства інтелектуаль­них, психологічних, моральних, організаторських та інших рис, які забезпечують їм переважання над іншими людьми. Еліта таким чином видається за найціннішу частину суспільства, панівне становище якої відповідає його інтересам.

Як стверджують прихильники ціннісного підходу, формування еліт є не стільки результатом жорсткої боротьби за владу, скільки наслід­ком природного відбору суспільством найцінніших представників. Елітарність закономірно випливає з рівності можливостей людей і не суперечить сучасній представницькій демократії. Соціальну рівність треба розуміти як рівність можливостей людей, а не їхнього соціаль­ного статусу. Оскільки люди нерівні за фізичними та інтелектуальни­ми здібностями, за своєю життєвою енергією та активністю, то саме суспільство заінтересоване в тому, щоб добирати для керівництва най­кращих. Сама ж еліта має бути моральним взірцем для інших і викли­кати до себе повагу. Справжня еліта не владарює, а керує масами з їхньої добровільної згоди, яка виявляється на вільних виборах.

Згідно із ціннісним підходом політична еліта — це наділена осо­бливими соціальними, інтелектуальними, психологічними, орга­нізаторськими та іншими рисами меншість суспільства, яка без­посередньо здійснює політичне керівництво та управління суспі­льством.

Найпоширеніші в політології визначення політичної еліти ґрунту­ються на ціннісному підході. Водночас його критикують за перебіль­шення значення соціальних і психологічних чинників, аристократизм та антидемократизм, за переоцінку ролі керівників і недооцінку актив­ності мас, цинічне ставлення до боротьби за владу. Опоненти цінніс­ного підходу наголошують, що немає жодних підстав вважати політи­ків і вищих чиновників найкращою частиною. Справді, якщо вважа­ють, що політика — брудна справа, то чи може заняття нею формувати кращих людей?

Г. Моска і Р. Міхельс започаткували функціональний, або органі­заційний, підхід у трактуванні феномену політичних еліт. Він пояс­нює існування політичної еліти важливістю функцій управління, які зумовлюють особливу роль людей, що їх виконують. Прихильники цього підходу вважають, що закон поділу праці вимагає професійного заняття управлінською працею, як необхідної умови її ефективності. Широкі маси населення політично пасивні, їх