ЕЛІТА І БЮРОКРАТІЯ

магниевый скраб beletage

Посередником між елітою і масами виступає бюрократія. У прямому значенні термін бюрократія (фр. bureaucratie, від фр. bureau — канцеля­рія, контора, бюро і грец. kratos — сила, влада, панування) означає «пану­вання канцелярії», «влада контори». Як соціальний феномен бюрократія — це соціальна група, представники якої професійно здійснюють управлінські функції в органах публічної влади. Під бюрократією ро­зуміють також систему управління, здійснюваного за допомогою апарату влади, що відокремлений від суспільства, стоїть над ним, наділений спе­цифічними функціями і привілеями. Бюрократами найчастіше називають службовців середньої ланки державного апарату, чиновників. Іноді бюро­кратія трактується дещо ширше: до неї залучають також працівників ви­конавчих органів місцевого самоврядування, апарату політичних партій і громадських організацій.

Похідним від бюрократії є бюрократизм, під яким розуміють ви­вищення державних службовців над суспільством і громадянами, аб­солютизацію ними власних інтересів під виглядом державних, неви­правдану заорганізованість у вирішенні в державних установах тих чи інших важливих для громадян питань.

Бюрократія утворює апарат політичних організацій, ядро держав­них структур. Її роль у політиці полягає у виконанні функцій посеред­ника між елітою і рештою суспільства: вона є виконавцем волі еліти й безпосереднім керівником населення. Верхній прошарок бюрократії — це адміністративна еліта. Оскільки феномен бюрократії, з одного боку, зумовлений об'єктивно, а з іншого — виступає джерелом бюрократи­зму, то в політології він оцінюється неоднозначно. Є два протилежні підходи в оцінці бюрократії.

М. Вебер розглядав бюрократію як елемент раціонального типу державного устрою, вважав, що вона втілює найбільш ефективні й раціональні способи управління організаціями. Її позитивними рисами є ієрархічність управління, компетентність і дисциплінованість чинов­ників, безособовий характер відносин між ними. Принцип ієрархії, розподіл повноважень і влади між різними щаблями бюрократичної драбини, з одного боку, дає можливість кожному вищому рівню управління контролювати нижчий, а з іншого — чітко визначити права та обов'язки кожного рівня бюрократії, оформити їх приписами та інструкціями, виходити за які чиновник не має права. Звідси М. Вебер виводив характерну для бюрократії дисциплінованість і повагу до за­кону. Просування чиновника службовими сходинками Грунтується на його освіченості й досвіді. А повна зайнятість чиновника в апараті, його фіксований посадовий оклад, а також те, що він не володіє тими ресурсами, якими розпоряджається, дають змогу, на думку М. Вебера, звести до мінімуму корупцію, зробити бюрократію слугою суспільства й держави, а не окремих привілейованих осіб.

Тривалий час концепція раціональної бюрократії М. Вебера не під­давалась сумнівам, тим більше, що її було сконструйовано в руслі мето­дології «ідеального типу», яка не передбачає прямого перенесення тео­ретичної моделі на реальність. Але в 40-х рр. XX ст. американський со­ціолог Роберт Мертон (1910-2003) і його група піддали цю концепцію різкій критиці. Вони показали, що ті формальні зв'язки й відносини, принципи і функції, які відображені в концепції М. Вебера, насправді розмиті й дисфункціональні. Авторитарність та ієрархічність владних відносин породжують панування командних, адміністративних методів управління, тяганину й консерватизм, безініціативність і безвідповіда­льність. Насправді бюрократія служить не державі й суспільству, а собі. Орієнтацію на загальні інтереси вона підмінює орієнтацією на власні корпоративні інтереси. Замість раціональності бюрократичного управ­ління діє чинник ірраціональної поведінки бюрократії, замість доцільної ієрархії управління існує культ начальства, а замість деперсоніфікації відносин — неформальні зв'язки і корпоративізм.

Очевидно, що концепції М. Вебера і Р. Мертона описують крайні з можливих станів бюрократії. Реальний стан бюрократії залежить від багатьох чинників, у тому числі від якісного стану самої еліти та шля­хів її формування.