шляхи формування політичних еліт

Якісний стан політичної еліти значною мірою залежить від особ­ливостей її формування і відтворення. Усі дослідники еліт так чи інакше торкались цього питання. Так, Г. Моска виокремив дві тенде­нції в розвитку політичного класу — аристократичну й демократич­ну і три способи його оновлення — наслідування, вибори й коопта­цію. Перша тенденція пов'язана з наслідуванням і виявляється у пра­гненні еліти стати спадковою якщо не юридично, то фактично — шляхом відтворення на власній основі. Друга тенденція пов'язана з виборами й кооптацією і полягає в оновленні складу еліти за рахунок більш здатних до управління та найактивніших представників ниж­чих верств суспільства.

У розвитку суспільства одночасно діють обидві тенденції з пере­важанням якоїсь однієї. Переважання аристократичної тенденції веде до виродження еліти, наслідком чого є суспільний застій та активізація боротьби нових соціальних сил за зайняття панівних позицій у суспі­льстві. Переважання демократичної тенденції запобігає занепаду еліти, робить її більш здатною до ефективного керівництва суспільством, однак може порушувати наступність у політиці, викликати небажані соціальні зміни. Оптимальною для суспільства є рівновага між аристо­кратичною й демократичною тенденціями, що забезпечує як наступ­ництво і стабільність в керівництві суспільством, так і якісне оновлен­ня самого керівництва.

В. Парето доводив, що рівновага в суспільстві вимагає, щоб до правлячої еліти постійно кооптувались особи з елітарними рисами, але неелітарного походження, з одночасним виведенням із неї осіб із не- елітарними рисами. Проте так не відбувається, оскільки правляча еліта прагне зберегти свої привілеї і передати їх у спадок. Цим вона погір­шує свій якісний склад і сприяє кількісному зростанню контреліти.

Серед причин занепаду правлячої еліти В. Парето називає війну і ди­ференційовану здатність до відтворення потомства. Війна звичайно зни­щує більш значну частину еліти порівняно з населенням у цілому. Еліта­рні сім'ї виявляють тенденцію до вимирання, бо в них зазвичай менше дітей, ніж у решти населення. Однак закон циркуляції еліт не дає можли­вості старій еліті, що вироджується, призвести до занепаду все суспільс­тво. Коли процеси деградації правлячої еліти й кількісного зростання контреліти набувають широких масштабів, контреліта за допомогою мас витісняє стару еліту і стає правлячою. Цей процес зміни еліт В. Парето називає «масовою циркуляцією еліти, або просто революцією». У проце­сі революції багатьох представників старої еліти знищують, ув'язнюють, висилають або опускають до найнижчого соціального рівня. Інші пред­ставники старої еліти рятуються, зраджуючи свій клас. Нерідко вони займають провідні позиції в революційному русі. В. Парето доходить висновку, що головним результатом революційних змін стає поява нової еліти з деякою домішкою старої. Маси від такої зміни еліт нічого не ви­грають і залишаються об'єктом панування та експлуатації.

Р. Міхельс головним шляхом формування еліт вважав олігархіза- цію великих організацій, передусім політичних партій. Керівництво такими організаціями не може здійснюватись усіма їхніми членами через некомпетентність, пасивність і байдужість останніх. Забезпечен­ня ефективності функціонування великих організацій потребує виок­ремлення керівної меншості, яка поступово виходить з-під конторою рядових членів, відривається від них і підпорядковує політику органі­зації власним інтересам. Так у великих організаціях і в суспільстві в цілому формується керівна меншість, яка і є елітою.

У сучасній політології виокремлюють дві основні системи відбору політичних еліт: антрепренерську і систему гільдій. Розрізняють їх залежно від того, хто, як і з кого здійснює відбір, якими є порядок і критерії відбору, наскільки широке коло селекторату, тобто тих, хто відбирає, та якими мотивами він керується у відборі.

Антрепренерська система (від фр. entrepreneur — підприємець) відбору еліт характеризується відкритістю, широкими можливостями для представників будь-яких суспільних груп претендувати на керівні посади. Відбір здійснюється на конкурентній основі за невеликої кіль­кості формальних вимог широким колом селекторату, яким можуть виступати всі виборці країни. Першорядне значення у відборі відігра­ють особистісні риси кандидата, особливо його індивідуальна актив­ність, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, захопити її яскра­вими ідеями, цікавими пропозиціями і програмами. Головним засобом відбору до еліти в антрепренерській системі є вибори.

Система гільдій (від нім. Gilde — корпорація, об'єднання) багато в чому протилежна антрепренерській. Вона характеризується закритіс­тю, відбором претендентів на більш високі посади головним чином із нижчих прошарків самої еліти, поступовим і повільним службовим просуванням. Відбір здійснюється на основі численних формальних вимог невеликим і відносно закритим колом селекторату, до якого входять, як правило, лише члени вищого керівного органу чи навіть один перший керівник. Крім формальних вимог, таких як освіта, вік, стаж роботи тощо, особлива увага при призначенні на посаду зверта­ється на партійність та особисту відданість вищому керівництву. Го­ловним засобом відбору до еліти за системи гільдій є призначення.

Обидві системи відбору еліт у чистому вигляді застосовуються до­сить рідко. Загалом антрепренерська система переважає в демократич­них державах, а система гільдій — за авторитарних і тоталітарних по­літичних режимів. Кожна з них має свої переваги і недоліки. Так, ан­трепренерська система добре пристосована до динамізму сучасного життя, вона більш відкрита для молодих лідерів і сприятлива для но­вовведень. Водночас із нею пов'язані велика ймовірність ризику в по­літиці, відносно слабка передбачуваність політичних процесів, схиль­ність лідерів до популізму, надмірного захоплення зовнішнім ефектом, впливом на виборців.

Система гільдій характеризується виваженістю політичних рішень, передбачуваністю політики. Вона забезпечує наступність у політиці, консенсус її суб'єктів. Проте ця система породжує бюрократизм і ма­совий конформізм і за відсутності конкурентних механізмів веде до поступової дегенерації еліти, її відриву від суспільства та перетворен­ня у вузьку привілейовану групу.

Наочним підтвердженням цього є притаманна соціалістичним країнам номенклатурна система відбору політичної еліти — один із найтиповіших варіантів системи гільдій. У контексті теорії еліт номе­нклатурою (від лат. nomenclatura — перелік, список) називають пере­лік посад, призначення на які затверджується органами вищого рівня, а також самих призначених осіб. У самому переліку як такому нічого недемократичного немає. Антидемократичним є порядок обіймання відповідних посад, який характеризується всеосяжністю, відсутністю конкурентних механізмів, повною ідеологізацією і політизацією, домі­нуванням товариських і родинних зв'язків, особистою відданістю ке­рівництву.

У теорії еліт є чимало опонентів. Справді, маючи бодай найменше реалістичне уявлення про політику і тих, хто її здійснює, важко назва­ти їх «кращими» людьми, наділяти якимись особливими позитивними соціальними, психологічними, інтелектуальними чи моральними ри­сами. Наївно вважати, що ще вчора простий громадянин, потрапивши до парламенту за партійним списком, раптом стає кращим від інших. До того ж, як тільки політик сходить із політичної сцени, про нього, а отже, і про його «особливі» риси, одразу ж забувають (насамперед засоби масової інформації, які до цього його всіляко підносили).

Очевидно, що ціннісний підхід у трактуванні політичної еліти ви­дає бажане за дійсне, ідеалізуючи політиків як особистостей. Більш реалістичним є функціональний підхід, який робить наголос не на якихось особливих рисах політичної еліти, а на її особливому місці в системі суспільного поділу праці, завдяки якому вона виступає як окрема соціальна група.

Теорія політичної еліти за всієї її небездоганності цінна вже тому, що виокремлює правлячу верству як особливу соціальну групу, з'ясовує її провідну роль у політиці, робить об'єктом наукових дослі­джень, привертає до неї увагу громадськості, ставить її під суспільний контроль. А це особливо важливо з огляду на те, що така верства віді­грає надзвичайно велику роль у суспільстві. Від якісного складу прав­лячої верстви залежить якість самої політики, а в кінцевому підсумку — якість життя кожної людини. В ідеалі така верства має бути саме елітою — носієм найкращих людських рис, на практиці вона далека від ідеалу, а термін політична еліта, що її позначає, досить умовний.