витоки політичного лідерства

Існує декілька концепцій витоків політичного лідерства як тих причин, що його породжують. Основними з них є концепції: рис, ситу­ативна, послідовників і психологічна. Першою з них у XIX ст. виникла концепція (теорія) рис, яка склалась на основі аналізу ролі видатних осіб в історії. Згідно із цією концепцією лідерство є результатом наяв­ності в лідера певних психологічних і соціальних рис. На основі ви­вчення історичних постатей учені намагалися з'ясувати набір обов'язкових чи бажаних рис особи лідера. Було зібрано великий фак­тичний матеріал. Серед рис, притаманних політичним лідерам, нази­вались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетент­ність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Проте з'ясувалося, що таких рис, які були б притаманними лише політичним лідерам, немає. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи загалом. З'ясувалося, що різним лідерам можуть бути властиві й протилежні риси. Навіть такі, здавало­ся б, необхідні для лідера риси, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявилися небезсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу.

У процесі розроблення концепції рис з'ясувалося, що набір рис лі­дера значно відрізняється залежно від історичних епох та особливос­тей конкретних держав. А досліди з різними експериментальними гру­пами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визнаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків політичного лідерства — ситуативної.

Ситуативна концепція виходить з ідеї відносної множинності явищ лідерства і трактує його як функцію ситуації. За цією концепці­єю причина лідерства полягає не в індивіді, притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має виконувати за конкретних обставин. Саме об­ставини визначають вибір лідера та його поведінку. Позиції і дії ліде­ра, прийнятні в одних ситуаціях, є непридатними для інших ситуацій. У межах ситуативної концепції деякі вчені доходять висновку, що в сучасному суспільстві лідером може виступати безпринципна людина, яка є функцією ситуації, керівником, що підкоряється обставинам.

Якщо концепція рис абсолютизує значення індивідуальних якостей лідера, то ситуативна концепція, навпаки, перебільшує значення об­ставин. Вона недооцінює роль людської активності в політичному процесі, позбавляє лідера самостійного значення у функціонуванні політичної системи.

Ще одним поясненням витоків політичного лідерства є концепція визначальної ролі послідовників (конституентів). Вона трактує лі­дерство як особливий тип стосунків між керівником і послідовниками. Феномен лідерства пояснюється наявністю в лідера послідовників, а в ширшому плані — конституентів, тобто всіх суб'єктів політики, які вза­ємодіють із лідером і впливають на нього: активістів, прихильників, виборців та ін. На перший план зазначена концепція висуває аналіз не самих лідерів чи об'єктивної ситуації, а потреб та інтересів оточення лідера, його послідовників. Вважається, що аналіз складу послідовників багато в чому допомагає зрозуміти й передбачити політичну поведінку лідера. Сприймаючи лідера і ситуацію, послідовники в кінцевому під­сумку визначають або заперечують саме лідерство, група сама вибирає такого лідера, який її влаштовує. Причина лідерства, отже, корениться не в самому лідері, а у психології і запитах його послідовників.

Послідовники, у свою чергу, перебувають під безпосереднім впли­вом лідера. Взаємодія лідера з послідовниками — це двосторонній рух. Лідери мають змогу значною мірою змінювати свою соціальну опору. Самостійність лідера стосовно послідовників прямо залежить від характеру політичного устрою, міри концентрації влади в руках керівника, від політичної культури суспільства загалом.

Концепція послідовників визначає лідерство через ставлення ото­чення до самого лідера. Вона розглядає лідера та його конституентів як єдину систему. При цьому відносини між лідером і конституентами виступають у вигляді декілька взаємопов'язаних ланок: конституенти — послідовники — активісти — лідер. Це свідчить про те, що в демо­кратичних державах претенденти на лідерство, керівні посади можуть розраховувати на успіх лише у разі збігу їхнього іміджу з очікування­ми не просто найближчого оточення чи навіть послідовників, а більш широкого загалу — конституентів. Водночас прихильники концепції послідовників вважають, що визначальна роль оточення справляє на лідера негативний вплив, примушуючи його йти на поводу в натовпу. У цьому вони вбачають основну причину відсутності в наш час таких видатних особистостей, які діяли в минулому.

Важливим способом пояснення витоків лідерства є його різномані­тні психологічні інтерпретації. Психологічна концепція лідерства доводить, що в основі суспільного життя лежить людська психіка. Во­на є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Лю­дина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми. Її дії визначаються волею до влади (Ф. Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (З. Фрейд) або іншими психічними мотивами. Слідом за З. Фрейдом деякі дослідники вважають лідерство виявом невротичного стану особи лідера і навіть певним видом божевілля. Вони посилаються на те, що невротиками були такі відомі політичні діячі, як Наполеон, Робесп'єр, Лінкольн, Рузвельт, Гітлер, Сталін та ін.

Послідовники З. Фрейда поділяють суспільство на психічно нор­мальних людей, буцімто не здатних до творчості, і маніяків, психопа­тів, які нібито стають лідерами. Вони доводять, що орієнтованими на лідерство людьми рухає почуття вини, й такі люди шукають полег­шення шляхом викриття інших. Або що лідери були в дитинстві при­гніченими чи пережили крах багатьох надій і компенсують комплекс неповноцінності жорсткою боротьбою за самоутвердження і владу.

Очевидно, що концепції Ф. Ніцше та З. Фрейда описують причини виняткових виявів лідерства. Політичні лідери здебільшого й справді відрізняються особливим психологічним складом. Однак ці особливо­сті далеко не завжди пов'язані з якимись психічними аномаліями. Як стверджують психологи, всі люди поділяються на дві категорії: для одних характерна підвищена самоідентичність, а для інших — пони­жена. Перші зазвичай високої думки про себе, енергійні, впевнені в собі, легко йдуть на ризик, відкрито діляться своїми планами тощо. Інші, навпаки, оцінюють себе нижче від своїх реальних можливостей. Вони схильні до самоаналізу, зазвичай пасивні, обережні, уникають самостійних дій і рішень.

Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для ба­гатьох із них характерне відчуття необхідності власного керівництва іншими людьми. Вони прагнуть завжди бути попереду, брати на себе функції лідерства із власної ініціативи. Значно рідше роль лідера деле­гується їм оточенням.

Лідерами є не мислителі, а люди дії. Цим пояснюється, зокрема, те, що серйозні вчені не стають хорошими політичними керівниками. Професійна діяльність ученого пов'язана з розмірковуваннями, сумні­вами щодо істинності тих чи інших теоретичних положень, невпевне­ністю в очікуваних результатах дослідження, нерішучістю, він ніколи не сприймає очевидне за істинне тощо. Політичний лідер має відкину­ти будь-які сумніви, бути впевненим у собі, рішучим, не надавати осо­бливого значення негативним наслідкам своїх дій тощо.

Очевидно, що кожна з концепцій витоків політичного лідерства не заперечує, а доповнює інші, розкриває якусь сторону цього суспільно­го феномену. Лідерство є водночас і функцією ситуації, і породженням послідовників, і результатом наявності в особи лідера певних соціаль­них і психологічних рис. Роль кожного із цих чинників у формуванні лідерства в різних умовах неоднакова.