МЕХАНІЗМИ ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОГО ЛІДЕРСТВА

У загальному вигляді механізми формування політичного лідерст­ва є складовими політичної соціалізації як процесу засвоєння індиві­дом політичної культури. Лідерство проявляється вже в ранньому ди­тинстві, воно властиве шкільним і студентським групам. Об'єднання дорослих для проведення дозвілля також висувають своїх лідерів. Лі­дерство існує в сім'ї. В усіх таких випадках йдеться про лідерів по­всякденного, побутового, дозвільного життя людей.

Лідерство на побутовому рівні ґрунтується майже виключно на особистих рисах лідера. Умовно можна виокремити чотири групи та­ких рис: по-перше, розвинений розум, кмітливість, досвід, які мають бути вище від середнього рівня тієї спільноти людей, до якої належить лідер; по-друге, здатність не тільки швидше за інших оцінювати ті чи інші проблемні ситуації, а й пропонувати оптимальний шлях і засоби їх розв'язання; по-третє, здатність переконувати оточення у правиль­ності пропонованого, воля та організаторські здібності; по-четверте, моральні якості: здатність слухати і розуміти ближнього, співчувати йому, надавати безкорисливу допомогу тощо.

Звичайно, у реальному житті окрема людина може й не мати всієї сукупності зазначених рис. Найчастіше буває та чи інша їх комбінація, що й зумовлює багатоманітність типів лідерства. Трансформація таких рис у сферу політичних відносин тісно пов'язана з політичним вихо­ванням. Ідеться як про політичне виховання в межах існуючої системи освіти, яка дає знання про суспільство, його політичні інститути, дер­жавний устрій, так і про навчання через участь у діяльності політич­них організацій, де набувається досвід громадської й політичної діяль­ності.

Результатом загального й політичного виховання стає набуття ін­дивідом особистісних і соціальних рис політичного лідера. До них, зокрема, належать: велика працездатність; висока аналітичність розу­му; компетентність; яскраво виражена схильність до громадської і державної діяльності; твердість принципів і переконань за здатності до сприйняття альтернатив і пошуку нового; вміння переконувати й вести за собою людей; оптимізм; увага до людини. Ці риси тією чи іншою мірою притаманні не тільки політичним, а й іншим лідерам. До спе­цифічних рис політичного лідера, зокрема, належать: вміння врахову­вати, виражати й обстоювати погляди тієї чи іншої групи; здатність поставити суспільні інтереси вище за особисті (саме це значною мірою створює лідеру авторитет); вміння організувати дії; комунікабельність та ораторські здібності; високий рівень політичної культури.

Можна, звичайно, виокремлювати й інші риси політичного лідера. Та очевидно, що за наявності відповідних рис необхідні ще й конкрет­ні механізми, які забезпечували б просування їх носія на керівну поса­ду, перетворення неформального лідера на політичного керівника. Го­ловним таким механізмом у сучасному демократичному суспільстві є вибори.

Реальні особисті риси кандидата відіграють у його перемозі на ви­борах вирішальну роль лише в межах невеликих територіальних гро­мад — жителів села, селища, невеликого міста, де наявні безпосередні контакти кандидата з виборцями. З розширенням кола електорату де­далі відчутнішу роль починають відігравати імідж кандидата як поєд­нання реальних і приписуваних йому рис, підтримка його засобами масової інформації, політичними партіями, громадськими організація­ми, підприємницькими структурами.

Одним з основних механізмів формування політичного лідерства є партійно-політична діяльність. У розвинених демократичних держа­вах політичні партії виступають головними суб'єктами виборчого процесу. Вони складають і висувають списки кандидатів у депутати на виборах за пропорційною виборчою системою, висувають кандидатів у депутати за мажоритарної системи виборів, ведуть передвиборну агітацію, надають кандидатам фінансову підтримку тощо. Без партій­ної підтримки кандидат має дуже мало шансів на перемогу.

Залежно від рівня представництва в парламенті партія впливає на його функціонування. У разі отримання більшості парламентських мандатів вона контролює не лише законодавчу, а й тією чи іншою мі­рою виконавчу владу, рекомендує своїх представників на найважли­віші посади в державі й таким чином сприяє формуванню політичних лідерів.

Лідерство формується також всередині політичних партій. Вони мають змогу просувати своїх представників на керівні посади в держа­вному апараті навіть тоді, коли не представлені в парламенті, але під­тримують високих посадових осіб — главу держави чи прем'єр- міністра. Подібне відбувається як на загальнодержавному рівні, так і в межах окремих адміністративно-територіальних одиниць. У сучасних демократичних державах партії так чи інакше контролюють усе полі­тичне життя.

Будь-яке лідерство від початку прагне заявити про себе, мати яко­мога більше прихильників, формалізуватися та увійти до існуючої по­літичної системи. Важливим механізмом формування політичного лі­дерства є діяльність у громадських організаціях і рухах. На базі громадських рухів та організацій нерідко формуються політичні пар­тії. Процес формалізації рухів та їхніх лідерів проходить кілька стадій. Спершу це виникнення громадських рухів і висування їхніх неформа­льних лідерів. Потім — трансформація руху у громадську організацію з інституціоналізацією лідерства. Далі — утворення на базі громадсь­ких організацій політичних партій, напрацювання їхніх програмних настанов та організаційних принципів, формування ієрархії партійно- політичного керівництва. Нарешті, це боротьба за владу і прихід партії до влади, просування партійних лідерів на керівні державні посади, поява лідерів-керівників.

Велику роль у механізмах формування політичного лідерства віді­грають засоби масової інформації, особливо телебачення. Вони фор­мують імідж лідера, через них ведеться передвиборна агітація, бороть­ба між різними політичними силами.

Конкретизацією механізмів формування політичного лідерства є політичні технології як системи послідовних дій, спрямованих на досягнення необхідного політичного результату. Політичні технології охоплюють як кінцеві цілі, на досягнення яких вони спрямовані, так і методи й засоби їх досягнення. Є багато різновидів політичних техно­логій: прийняття політичних рішень, виборів, лобіювання, формування іміджу, комунікативні тощо. Найбільшу роль у формуванні політично­го лідерства відіграють технології виборів і формування іміджу. Полі­тичні технології є об'єктом дослідження окремої галузі політологічних знань — прикладної політології.

Оскільки лідерство є результатом взаємодії, з одного боку, рис са­мого лідера, а з іншого — зовнішніх стосовно нього чинників (членст­во в політичній партії чи громадській організації, підтримка засобів масової інформації, наявність джерел фінансування тощо), які нерідко відіграють вирішальну роль у формуванні лідера, то не виключено висунення в лідери й на керівні посади далеко не найкращих людей.

Свої особливості має лідерство в переломні періоди суспільного розвитку, коли на хвилі радикальних перетворень на керівні посади можуть підійматися популісти, вуличні демагоги, «захисники інтере­сів народу», «борці за демократію» тощо. Як і завжди, на поверхні політичного життя в такі періоди перебувають кон'юнктурники всіх мастей.

Демократичне суспільство має створювати умови для захисту від негідних лідерів та їхнього свавілля. Для цього створюються інститути демократії, правової держави і громадянського суспільства. Але най­більшого значення набуває політична культура суспільства, високий рівень якої передбачає нетерпиме ставлення до будь-яких порушень норм суспільного життя політичними лідерами. Переважання політич­ної культури, орієнтованої на активну участь у політичному житті, наявність стійких демократичних традицій, незалежного від держави громадянського суспільства звужують можливості для некомпетентно­го політичного лідерства, виявів волюнтаризму і зловживання лідера­ми владою. Можливість законним шляхом усунути від влади негідного лідера є однією з ознак демократії.