1. СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

СУТНІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ

У політології існують різні підходи в розумінні сутності політичної культури та її визначенні. Такі відмінності пов'язані передусім з неод­нозначністю самого поняття культура. Як зазначається в енциклопе­дичному словнику, культура (від лат. cultura — обробіток, вихован­ня, освіта, розвиток, шанування) — історично визначений рівень роз­витку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у ти­пах і формах організації життя і діяльності людей, їх взаємовідноси­нах, а також у створюваних ними матеріальних і духовних цінностях. Поняття культура вживається для характеристики певних історичних епох (антична культура), конкретних суспільств, народностей і націй (культура майя), а також специфічних сфер діяльності або життя (культура праці, політична культура, художня культура); у більш вузь­кому сенсі — сфера духовного життя людей[53].

Як видно з наведеного визначення, культуру можна розуміти як феномен матеріального й духовного життя суспільства і як вияв ли­ше його духовного життя. Ця відмінність дається взнаки і в розумін­ні політичної культури. В одних випадках її трактують лише як фе­номен свідомості, духовного життя суспільства, соціальних спільнот, індивідів, в інших — розуміють ширше. Розглянемо такі відмінності докладніше.

Термін політична культура вперше ввів до наукового вжитку ні­мецький філософ-просвітитель іоганн Готфрід Гердер (1744-1803). Концептуальне осмислення політичної культури як складової політич­ного життя та об'єкта вивчення політології було здійснено лише в 50- 60-х рр. XX ст. Інтерес до політичної культури зумовлювався переду­сім усвідомленням західними дослідниками необхідності з'ясування впливу глибинних, емоційних і соціально-психологічних чинників на стабільність політичних систем. Значний внесок у становлення й роз­виток теорії політичної культури зробили американські політологи Габріел Алмонд (1911-2002) і Сідней Верба (нар. 1932). Вони, зок­рема, започаткували розуміння політичної культури як сукупності орі­єнтацій індивідів щодо політичних об'єктів. Такі орієнтації виявля­ються на трьох рівнях. Це, по-перше, пізнавальні орієнтації, які охоп­люють знання про політичну систему та її функціонування. По-друге, емоційні орієнтації, які виражають почуття щодо політичної системи, учасників політичного процесу. По-третє, це — оціночні орієнтації, які виражають особисте ставлення до політичної системи, її учасників та їхніх дій. «Поняття «політична культура», — писали Г. Алмонд і С. Верба у праці «Громадянська культура» (1965), — вказує на специфіч­ні політичні орієнтації — установки стосовно політичної системи та її окремих частин і установки щодо власної ролі в системі. Це сукуп­ність орієнтацій стосовно особливої сукупності об'єктів і процесів. Коли ми говоримо про політичну культуру суспільства, ми маємо на увазі політичну систему, інтеріоризовану у знаннях, почуттях та оцін­ках його членів»[54].

Отже, автори обмежили політичну культуру лише сферою політич­ної свідомості. Поряд із цим, традиційним, підходом у розумінні полі­тичної культури існує інший підхід, який розглядає її як органічну єд­ність політичної свідомості й політичної поведінки. Так, на думку поль­ського соціолога й політолога Є. Вятра, «політична культура — це су­купність позицій, цінностей і зразків поведінки, які стосуються взаємо­відносин влади і громадян»[55]. Такий підхід, що Грунтується на визнанні органічної єдності в політичній культурі двох сторін — духовної, ідео­логічної і практичної, діяльної, досить поширений. Очевидно, він по­вніше розкриває сутність політичної культури, ніж попередній, бо пове­дінка — це спосіб існування культури, без якого вона неможлива.

З наведеного вище визначення культури загалом видно, що вона охоплює не всю багатоманітність проявів матеріального і духовного життя суспільства, а лише типи і форми організації життя й діяльності людей, створювані ними матеріальні й духовні цінності. Це саме сто­сується й політичної культури. Вона охоплює не всі прояви політичної свідомості й політичної поведінки, а лише те в них, що є найпошире­нішим, типовим для суспільства, соціальної спільноти чи індивіда. Отже, політична культура — це сукупність стійких форм політич­ної свідомості й поведінки.

Іноді поряд із політичною свідомістю й поведінкою до політичної культури долучають також способи функціонування політичних інсти­тутів, які можуть розглядатись і як різновиди політичної поведінки.