4. Релігієзнавство як пошук нових форм співіснування релігійних і світських елементів

магниевый скраб beletage

На межі XX-XXI ст. майже всі основні конфесії при­йняли програмні документи, в яких сформульована установка на взаємодію зі світським суспільством, наукою. Світська ж сторо­на, навпаки, відносно пасивна. Світська культура вичерпала свій ідеологічний потенціал. Це значить, що вона не має цілісної кон­цепції взаємодії з релігією, а лише законодавчо закріплену сво­боду віросповідання і вибору релігії (ст. 35 Конституції України).

Однак на боці світської культури сьогодні, як не дивно, її тради­ційність. Адже саме вона створює реальну живу традицію, яка регу­лює всі сторони життя нашого суспільства і кожного з нас. І ця тра­диція в доступному для огляду майбутньому залишиться основою суспільного устрою, тоді як релігія тільки починає відновлюватися, розгортатися в повнокровну живу традицію, якою була колись. І всі відносини між релігією і суспільством сьогодні опосередковуються світською культурою. Поки що йде спонтанний процес пошуку но­вих форм співіснування в суспільному житті релігійних і світських елементів. Це ще не релігійне відродження, а «передвідродження». І вирішувати ці завдання саме релігієзнавству.

Одним із найважливіших питань релігієзнавства і академічної науки взагалі залишається релігійна освіта. Яким має бути викла­дання релігієзнавства у вузах, чи потрібна релігійна освіта у школі? З існуючих підходів (конфесійна релігійна освіта, некон- фесійна та атеїстичний підхід до викладання релігій) найперспек- тивнішим вважається позаконфесійний.

Напевно, правильно буде визначати неконфесійну релігійну освіту як освіту, в якій акт віросповідання не є складовою освіт­нього процесу. І це правильно, якщо ми хочемо будувати релігій­ну освіту на педагогічних засадах. Тому що освіта і віроспові­дання — надто різні форми самовираження і види духовної активності людини. Релігія — це найглибший прояв людської особистості. Ні мистецтво, ні наука, ні філософія її не замінять, хоча вони є рівноцінними джерелами пізнання.

Російська дослідниця І. Колеснікова розробляючи типологію па- радигмальних просторів, у яких здійснюється педагогічна діяль­ність, виділяє три основні реальності — об'єктивну, суб'єктивну і трансцендентну. Професійна діяльність у цих трьох планах реаль­ності поєднана з використанням різних методів, пізнавального ін­струментарію і т. ін. У цьому сенсі можна говорити про три педаго­гічні парадигми. Колеснікова назвала їх технократичною, гуманітарною і езотеричною. І основний напрям розвитку релігійної педагогіки пов'язаний з переходом із езотеричного та технократич­ного в гуманітарний простір з введенням поняття інтерсуб'єк- тивності замість об' єктивності. Це значить, що існування певної трансцендентної реальності, найбільш повними даними про яку во­лодіє певне релігійне співтовариство, більше не є аксіомою. Так са­мо, як будь-які «наукові» пояснення того, що віра в Бога — це «від­творення відносин відчуження». Тобто ми не претендуємо на те, що наше знання про Бога, духовність є об' єктивним. Але не йдеться і про те, що воно є тільки суб'єктивним. Маючи різні джерела, в освіт­ньому процесі й у методологічному плані воно принципово інтер- суб'єктивне. Подолання суб'єктивності виражається в нашій здат­ності трансцендентувати, співпереживати, співчувати і приймати на підставі цього те, що говорить інша людина, або те, що ми прочита­ли в книзі, як правду або як неправду. Ідея гуманності, гуманітарно- сті — це еллінська спадщина. Але тут два змісти, вкладені в слово «гуманітарний», поєднуються в одному. З одного боку гуманітар­не — це значить, що ми ставимо релігійну освіту в ряд інших пред­метів гуманітарного циклу. Не треба, щоб релігієзнавство займало особливий статус (шкільного цензора, наприклад). З другого бо­ку — пов'язане з поняттям гуманітарності як гуманності. Вони пов'язані між собою через ставлення до людини як до джерела істи­ни. І як до суб'єкта розуміння, і як до істоти, здатної самостійно знаходити істину в силу власної духовності. Звідси діалог, актив­ність пошуку, активність життєвої позиції учня стають необхідним елементом, а автономність, негетерономність свідомості (тобто від­мова від прийняття істин без їх осмислення) стає метою.

Будь-яка освіта має бути контекстуалізованою. Це класичний підхід, який з часу К. Ушинського відрізняє українську педагогіку.

Ідею такої «освітньої» релігійної освіти активно розвивав в Англії Нініан Смарт, потім Майкл Гримміт, який вдало знайшов для неї назву — «навчання в релігії». Можна вчитися «у релі­гії» — це інтроспективне, катехітичне навчання, але є «навчання про релігію» — об'єктивне. Навчання «в релігії» — ні те, ні інше. У ньому релігія розкривається як деякий ресурс духовного росту, як деякий дар, що пропонується людині. Можна цю тричленну класифікацію подати в такий спосіб: релігія вивчається як закон, як факт зовнішнього життя або як дар. У концепції релігії як дару ми не обов' язково повинні прагнути до наукової об' єктивності. Наука, орієнтована на діалог, виходить не тільки з того, що релі­гія може вирішити якісь суспільні проблеми або перешкодити їх вирішенню, а й з того, що вона є ще й особливим світом, який ба­гато в чому відрізняється від її світу. Суть у тому, щоб, перефра­зувавши Канта, не використовувати один одного як засіб, а пого­джувати свої цінності, мету і способи їх досягнення. А для цього треба знати себе і вивчати іншого.