12.1. СОЦІАЛЬНЕ ПАРТНЕРСТВО НА ПІДПРИЄМСТВІ: СУТНІСТЬ І ФУНКЦІЇ

Важливим елементом у діяльності служб управління персоналом є за­безпечення соціального захисту працівників підприємства, реалізація ідей соціальної справедливості в межах підприємства, задоволення більш широкого кола потреб, ніж просто матеріальне забезпечення. Соціальний захист персоналу дозволяє підприємству представити себе колективним членом співтовариства, продемонструвати розуміння соціальної відпові­дальності і нестатків своїх працівників, прагнення гнучко реагувати на різноманітні їхні потреби, забезпечуючи тим самим атмосферу співпраці, взаєморозуміння, що є основою ефективної взаємодії у підприємстві. Зви­чайно, не завжди підприємство може забезпечити задоволення потреб своїх працівників, але прагнення до цього і реалізація цього прагнення звичайно високо цінується колективом і викликає позитивне ставлення до підприємства і його керівництва. Так, кадрова політика, елементом якої є соціальний захист персоналу, є показником внутрішньої етики підприємс­тва, що становить його імідж.

Незважаючи на наявні розходження в інтересах, основу взаємин підприємства і персоналу становить партнерство в досягненні спіль­них цілей, співпраця і взаєморозуміння.

Соціальне партнерство — така система відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, при якій визнаються розбіжності економічних інтересів різних соціальних груп і право ко­жної з них відстоювати свої інтереси через пошук компромісів, шляхів взаєморозуміння і співпраці в умовах злагоди.

Соціальне партнерство на підприємстві — це система заходів, що забезпечує співпрацю найманих працівників з роботодавцями. Така співпраця здійснюється постійно на двосторонній основі, переважно у формі колективних переговорів, колективних договорів і угод, які ре­гулюють соціально-трудові відносини. Специфічною формою парт­нерства у підприємстві є трипартизм (включає три складові), тобто за­лучення до переговорів представників виконавчої влади.

Ідеологічною і теоретичною основою соціального партнерства є визнання:

 необхідності існування в суспільстві різних соціальних груп зі своїми специфічними функціями;

 об'єктивності розходжень і конфлікту їхніх інтересів, боротьби між соціальними групами;

• можливості ввести цю боротьбу в цивілізовані рамки і досягти її конструктивного результату у вигляді взаємоприйнятого і суспільного розвитку, що відповідає перспективним завданням, компромісу.

Соціальне партнерство, отже, є не що інше, як визнання конфлікту і введення його в легітимні і конструктивні рамки. Воно будується на принципі рівності партнерів і їхніх здібностей домовитися між собою.

Становлення системи соціального партнерства пройшло довгий і складний шлях. Коли працівники почали об'єднуватися у професійні організації (1867 p.), вже тоді були започатковані перші спроби соціа­льного партнерства у вигляді переговорів і консультацій між представ­никами найманої робочої сили і роботодавцями. Перші колективні до­говори ввійшли в практику в кінці XIX ст. у Франції, США і Велико­британії. Проте пройшло багато років, перш ніж колективно-договірні системи набули законодавчого закріплення.

Поступово система колективно-договірних переговорів, укладання угод одержала офіційний статус і стала одним з ключових елементів соціально-трудових відносин у багатьох країнах, а з 1993 року — і в Україні, коли у липні був прийнятий Закон «Про колективні договори та угоди».

Таким чином, громадська думка пройшла шлях від заперечення со­ціального партнерства як форми насильства над вільним ринком і сво­бодою підприємств до усвідомлення об'єктивної необхідності узгод­ження інтересів різних верств населення.

Застосування силових засобів (страйків) лише посилює розкол у суспільстві, призводить до подальшого руйнування виробництва, заго­стрення економічної ситуації.

Здоровий глузд і світовий досвід переконують, що швидше й ефек­тивніше вийти з кризи можна в умовах соціального миру і злагоди у суспільстві і перш за все на виробництві.

Розвиток ринкових відносин обов'язково приводить до пошуку та знаходження тієї чи іншої моделі відносин між власниками засобів ви­робництва та власниками робочої сили, до подолання суперечностей, які виникають між ними. При всій різноманітності моделей, у цілому їх можна розподілити між двома полюсами, двома ідеями. Перша — ідея класової боротьби, друга — ідея соціального партнерства. У світі є прихильники як першої, так і другої ідеї.

Ідеологія соціального партнерства глибоко проникла у соціально- трудові відносини країн з ринковою економікою. Тому соціальне парт­нерство є основним для нашої держави як у даний період, так і на май­бутнє. Україна стоїть перед необхідністю переходу від економіки ін­дустріального типу до економіки науково-технічної або, як її назива­ють, інформаційної економіки, її найсуттєвіша риса — зміна ролі пра­цівника в процесі виробництва.

Комп'ютеризація і автоматизація виробництва ведуть до зменшен­ня частки простої праці та збільшення частки складної, творчої праці. Відбувається своєрідне «олюднення» виробництва. За таких умов пра­цівника дуже важко примушувати до високоефективної праці, його треба заохочувати. Це заохочення, як показує досвід Японії, Західної Європи, здійснюється шляхом залучення працівників до участі в управлінні виробництвом, в основі якого лежить соціальне партнерст­во, що виступає складовим елементом суспільного життя.

Останні досягнення управлінської теорії та практики підтверджу­ють, що в основу побудови системи управління персоналом необхідно закладати ідею соціального партнерства, яка передбачає співпрацю кі­лькох контрагентів, об'єднаних єдиною метою.

Соціальне партнерство є специфічною формою соціальних відно­син між трьома суб'єктами (тріада) ринкової економіки: державою, найманими працівниками та роботодавцями. Основні положення соці­ального партнерства відображуються в законодавчих актах, перш за все в Конституції. Для регулювання умов оплати праці укладаються угоди про мінімальну заробітну плату, тарифні угоди тощо.

Соціальне партнерство формується як специфічна необхідна скла­дова ринкових відносин. Це — відносини між найманими працівника­ми і власниками підприємств (роботодавцями). Наймані працівники через свої об'єднання (профспілки) та власники засобів виробництва через свої представницькі органи і є двома сторонами соціального партнерства на різних рівнях: від виробничого до загальнонаціональ­ного. Третьою специфічною стороною є держава або місцеве самовря­дування, які встановлюють правила гри для двох інших сторін соціа­льного партнерства та для органів влади.

Система регулювання відносин між найманими працівниками і ро­ботодавцями за участю держави називається трипартизмом.

Потреба регулювання відносин між сторонами виникає як на рівні підприємства, так і на національному рівні. У підприємствах здійснен­ня соціального партнерства відбувається на основі колективного дого­вору.

Сторонами соціального партнерства виступають первинні носії прав та інтересів найманих працівників і власників засобів виробницт­ва. Профспілкові комітети, ради, об'єднання роботодавців, органи ви­конавчої влади та місцеве самоврядування реалізують делеговані їм повноваження і виступають сторонами переговорів, сторонами колек­тивної угоди (колективного договору), сторонами колективної трудо­вої суперечки або конфлікту. Виходячи з цього соціальне партнерство — це врегульована нормами права специфічна система дво- або три­сторонніх суспільних колективних правовідносин між власниками за­собів виробництва (роботодавцями), найманими працівниками і дер­жавою (з місцевим самоврядуванням) або їхніми представницькими органами в процесі реалізації прав та інтересів сторін з соціально- економічних і трудових питань.

Згідно із Законом України «Про соціальне партнерство» визнача­ються такі форми співпраці:

 консультації, переговори, укладання колективних договорів і угод, спільне розв'язання колективних трудових суперечок;

 організація арбітражних процедур;

 участь у роботі органів соціального партнерства;

 розглядання та вирішення претензій і розбіжностей;

 контроль за виконанням спільних домовленостей.

Проте переліченим не можна обмежуватись, бо практика наводить інші форми співпраці, які є в Україні та за її межами, зокрема на виро­бничому рівні; це — участь працівників в управлінні виробництвом, у корпоративних правових діях (розподіл прибутку, доходів від власно­сті тощо), в управлінні коштами обов'язкового соціального страхуван­ня та соціального забезпечення.

Договірний процес соціальних партнерів — це механізм перетво­рення соціально-економічних інтересів сторін в конкретне право, яке захищається законом.

Соціальне партнерство в економіці розглядається як етичне понят­тя і організаційний принцип.

Практика доводить, що багато проблем підприємства вирішується простіше, якщо сторони (роботодавці та наймані працівники) є парт­нерами, а не групами, зорієнтованими на конфлікт. Соціальне парт­нерство передбачає визнання певного рівня взаємної залежності і солі­дарності в міжособистісному та соціальному контексті. Беручи до уваги загальнолюдські цінності, робиться спроба в інтересах сторін- учасників подолати те, що їх роз'єднує.

Як організаційний принцип, соціальне партнерство — це, з одного боку, подолання тиску авторитарних бюрократичних структур власни­ків підприємств, а з другого — страхування односторонніх егоїстич­них групових дій найманих працівників.

Крім цього, соціальне партнерство передбачає визнання різного роду соціальних інтересів окремих суспільних груп і надання їм права брати участь у формуванні та прийнятті рішень з питань розподілу ва­лового продукту. Одночасно це означає відхід від віри в утопічну со­ціальну гармонію. Соціальний мир розглядається як наслідок активної співпраці партнерів, їх взаємних зусиль.

Соціальне партнерство — інтегруючий елемент ринкової економі­ки, а види та принципи співпраці залежать від того, на якому рівні здійснюється соціальне партнерство. Розрізняють соціальне партнерс­тво на підприємстві та соціальне партнерство поза підприємством, але у всіх випадках воно передбачає готовність до взаєморозуміння і праг­нення до соціальної рівності.

Соціальне партнерство виконує три функції (рис.13.1):

 захисну — вирівнювання шансів працівників, недопущення змі­ни умов праці не на користь працівника;

 організаційну — гласність і чітко визначений порядок укладан­ня угод, їх стандартизація тощо;

 миротворчу — на період дії угоди не допускаються трудові конфлікти, не висуваються нові вимоги.

Соціальне партнерство спрямоване на (рис. 13.2):

 залучення працівників до участі в управлінні підприємством (виробнича демократія);

 фінансову участь працівників, тобто участь у власності і дохо­дах (економічна демократія);

 укладання угод і колективних договорів;

 регулювання соціально-трудових відносин;

 проведення переговорів на національному, регіональному та міс­цевому рівнях.

Головними завдання системи соціального партнерства в Україні слід вважати (рис. 13.3):

 залучення всіх суб'єктів суспільних відносин до управління і подолання на цій основі монополії в розподілі створеного продукту;

 посилення мотивації до праці для забезпечення високих резуль­татів роботи як необхідної умови підвищення якості життя;

 усунення непорозумінь та суперечностей щодо намірів, які представляють законні інтереси кожної із сторін;

— досягнення взаємного прагнення до виконання намічених про­грам, що сприятимуть досягненню у суспільстві соціального миру і злагоди.

Залучення всіх суб'єктів суспільних відносин до управління

Посилення мотивації до праці

Усунення непорозумінь та суперечностей щодо намірів, які представляють законні інтереси кожної із сторін

Досягнення взаємного прагнення до виконання намічених програм, що сприятимуть утвердженню в суспільстві соціального миру та злагоди

Рис. 13.3. Завдання системи соціального партнерства

При цьому в процесі реалізації цієї системи мають бути вирішені такі важливі проблеми:

 формування нової мотиваційної поведінки суб'єктів суспільних відносин, яка відповідає вимогам конкурентного ринку;

 заснування соціально-трудових відносин, що визначають рівно­правність усіх форм власності (на землю, капітал, засоби виробництва і робочу силу) та встановлюють недискримінаційні умови формування їх вартості;

 усунення чинників соціального напруження в суспільстві і зме­ншення на цій основі негативних економічних наслідків;

 створення умов для поступового формування ефективного влас­ника .

Соціальне партнерство слід сприймати як форму існування різних суб'єктів суспільних відносин, які стають партнерами в процесі вироб­ництва. Ставши зацікавленими учасниками єдиного процесу, сторона­ми партнерства на принципі співпраці та пошуку компромісів, узго­дження дії в реалізації своїх інтересів, вони домовляються на демо­кратичних засадах про оптимальні параметри соціально-економічного розвитку, визначають умови створення та розподілу виробленого продук­ту. По суті, соціальне партнерство — це нова система суспільних відно­син, яка повинна забезпечити принципово відмінний тип розподілу про­дукції на демократичних принципах, а саме — на основі домовленості про частку створеного валового продукту кожного суб'єкта.

Соціальне партнерство має стати:

 елементом формування соціальної політики, що визначає рівні і форми відповідальності за невиконання умов домовленості (виявлення недовіри відповідальній особі, звільнення з посади, відшкодування ма­теріальних збитків);

 організаційним принципом організації відносин власності, що за згодою з партнерами визначає рівні умови створення ринку праці, за­собів виробництва, капіталу через узгодження політики податків, цін, заробітної плати.

Соціальне партнерство, що базується на основі відповідної законо­давчої бази, чітких принципах, балансі інтересів усіх сторін партнерс­тва, значною мірою сприяє економічному розвитку держави, досяг­ненню злагоди і соціального миру в суспільстві.

Слід пам'ятати, що ринковій економіці притаманні як соціальна співпраця, так і соціальні конфлікти. У зв'язку з цим Верховна Рада України прийняла Закон «Про порядок вирішення колективних трудо­вих спорів (конфліктів)». Для посилення примирної роботи в 1998 році в Україні створено незалежну Національну службу примирення.

Законодавча база, що створена в Україні з урахуванням міжнародно­го досвіду, норм і положень конвенцій та рекомендацій МОП, дозволить успішно вирішувати основні завдання соціального партнерства.

За останні роки нашою країною ратифіковано 50 конвенцій МОП з питань регулювання соціально-трудових відносин і соціального парт­нерства.