Резюме

Важливим елементом у діяльності служб управління персоналом є забезпечення соціального захисту працівни­ків підприємства, реалізація ідей соціальної справедливос­ті в межах підприємства, задоволення більш широкого ко­ла потреб, ніж просто матеріальне забезпечення.

Соціальне партнерство на підприємстві — це система заходів, що забезпечує співпрацю найманих працівників з роботодавцями. Така співпраця здійснюється постійно на двосторонній основі, переважно у формі колективних пе­реговорів, колективних договорів і угод, які регулюють соціально-трудові відносини. Специфічною формою парт­нерства у підприємстві є трипартизм, тобто залучення до переговорів представників виконавчої влади.

Ідеологічною і теоретичною основою соціального пар­тнерства є визнання: необхідності існування в суспільстві різних соціальних груп зі своїми специфічними функція­ми; об'єктивності розходжень і конфлікту їхніх інтересів, боротьби між соціальними групами; можливості ввести цю боротьбу в цивілізовані рамки і домогтися її конструктив­ного результату у вигляді взаємоприйнятого і суспільного розвитку, що відповідає перспективним завданням, комп­ромісу.

Соціальне партнерство — це врегульована нормами права специфічна система дво- або тристоронніх суспіль­них колективних правовідносин між власниками засобів виробництва (роботодавцями), найманими працівниками і державою (з місцевим самоврядуванням) або їхніми пред­ставницькими органами в процесі реалізації прав та інте­ресів сторін із соціально-економічних і трудових питань.

Згідно із Законом України «Про соціальне партнерст­во» визначаються такі форми співробітництва: консульта­ції, переговори, укладання колективних договорів і угод, спільне розв'язання колективних трудових суперечок; ор­ганізація примирних та арбітражних процедур; участь у роботі органів соціального партнерства; розгляд та вирі­шення претензій і розбіжностей; контроль за виконанням спільних домовленостей.

Соціальне партнерство в економіці розглядається як етичне поняття і організаційний принцип.

Соціальне партнерство виконує три функції: захисну (ви­рівнювання шансів працівників, недопущення зміни умов праці не на користь працівника), організаційну (гласність і чі­тко визначений порядок укладання угод, їх стандартизація тощо), миротворчу (на період дії угоди не допускаються тру­дові конфлікти, не висуваються нові вимоги).

Соціальне партнерство спрямоване на: залучення пра­цівників до участі в управлінні підприємством (виробнича демократія); фінансову участь працівників, тобто участь у власності і доходах (економічна демократія); укладання угод і колективних договорів; регулювання соціально- трудових відносин; проведення переговорів на національ­ному, регіональному та місцевому рівнях.

Головними завданнями системи соціального партнерства в Україні слід вважати: залучення всіх суб'єктів суспільних відносин до управління і подолання на цій основі монополії в розподілі створеного продукту; посилення мотивації до праці для забезпечення високих результатів роботи як необхідної умови підвищення якості життя; усунення непорозумінь та суперечностей щодо намірів, які представляють законні інте­реси кожної із сторін; досягнення взаємного прагнення до ви­конання намічених програм, що сприятимуть утвердженню в суспільстві соціального миру і злагоди.

В процесі реалізації системи соціального партнерства мають бути вирішені такі важливі проблеми: формування но­вої мотиваційної поведінки суб'єктів суспільних відносин, яка відповідає вимогам конкурентного ринку; заснування со­ціально-трудових відносин, що визначають рівноправність усіх форм власності та встановлюють недискримінаційні умо­ви формування їх вартості; усунення чинників соціального напруження в суспільстві і зменшення на цій основі негатив­них економічних наслідків; створення умов для поступового формування ефективного власника.

Соціальне партнерство має стати: елементом форму­вання соціальної політики, що визначає рівні і форми від­повідальності за невиконання умов домовленості (вияв­лення недовіри відповідальній особі, звільнення з посади, відшкодування матеріальних збитків); організаційним принципом організації відносин власності, що за згодою з партнерами визначає рівні умови створення ринку праці, засобів виробництва, капіталу через узгодження політики податків, цін, заробітної плати.

Трудові відносини — це стійкі зв'язки між людьми в процесі трудової діяльності. До них належать: відносини між роботодавцем і найманими працівниками, між керів­никами і підлеглими, між робітниками і трудовим колек­тивом, між адміністрацією і персоналом. Правовою осно­вою регулювання системи трудових відносин є закон України «Про колективні договори і угоди».

Соціально-трудові відносини — це система взаємних погоджень, компромісів, угод і договорів між роботодав­цями і найманими працівниками за участю держави.

Соціально-трудові відносини ґрунтуються на таких принципах, як: добровільність і рівноправність сторін; вза­ємна повага їх позицій.

Регулювання соціально-трудових відносин у підприємстві здійснюється на договірній та адміністративній основах. На договірній основі — через систему колективних договорів, консультацій, переговорів та індивідуальних трудових угод або контрактів. На адміністративній основі — через систему управлінських рішень і методів управління.

Організаційно-нормативним закріпленням соціального партнерства у підприємстві є колективний договір — пра­вовий акт, який регулює трудові, соціально-економічні та професійні відносини між роботодавцями та найманими працівниками підприємств. Його функції полягають не тільки в регулюванні соціально-трудових відносин, а й у пом'якшенні соціального напруження, вирішенні трудових спорів і протиріч цивілізованим способом.

Колективний договір формується на основі таких принципів: рівноправність сторін, свобода вибору питань для обговорення, добровільність прийняття обов'язків, га­рантія реального виконання обов'язків, проведення систе­матичного контролю і взаємної відповідальності.

У колективних договорах встановлюються взаємні обов'язки сторін стосовно регулювання виробничих, тру­дових, соціально-економічних відносин. Ці обов'язки на­лежать до: організації виробництва і праці; нормування і оплати праці; встановлення форм, систем, розмірів заробі­тної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надба­вок, премій); участі трудового колективу у формуванні, розподілі і використанні доходів підприємства, якщо це передбачено Статутом; режиму роботи, тривалості робо­чого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслугову­вання; організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантії діяльності профспілок або інших представницьких організацій працівників.

Колективний договір вирішує ряд виробничих і соціаль­них завдань, а саме: деталізація і конкретизація чинного зако­нодавства про працю з максимальним врахуванням специфі­ки підприємства; розгляд нових питань, поставлених часом і виробництвом, які ще не відрегульовані нормативними доку-

 

ментами; стимулювання працівників шляхом встановлення пільгових умов праці, забезпечуючи виконання договірних обов'язків сторін; встановлення конкретної відповідальності господарських і професійних органів за поліпшення умов праці і безпеки робітників; залучення працівників до управ­ління виробництвом; врегулювання протиріч між роботодав­цем і найманими працівниками.

Моделі соціального партнерства у різних країнах відрізня­ються організаційним механізмом, нормами і правилами регу­лювання соціально-трудових відносин, ступенем централізації процедури, участі держави в соціальному діалозі. Однак зага­льним для всіх є те, що більшість питань, які виникають у соці­ально-трудовій сфері, вирішуються на базовому рівні.

Важливою умовою успішної реалізації соціально-еко­номічних перетворень є соціальне партнерство. В Україні необхідно формувати свідомість працівників у напряму активної позиції щодо переговорного процесу, наполегли­во формувати інфраструктуру соціального партнерства, підводити під неї наукову і методичну базу.