17.2. Форми економічних відносин у системі світового ринкового господарства

Основними формами економічних відносин у системі світового ринкового господарства є: а) світова торгівля; б) міжнародна міграція капіталу; в) міграція трудових ресурсів; г) міжнародна валютна система; д) обмін у галузі науки і техніки тощо (рис. 17.3).

Світова торгівля - історично перша і найрозвинутіша форма економічних від­носин країн, що виникає на ґрунті поділу праці. Вона являє собою не що інше, як пе­реміщення товарів та послуг з однієї країни світу в іншу. Економічною основою тор­гівлі є: а) нерівномірність розподілу і використання різних технологій або комбінацій ресурсів для виробництва різних товарів. Метою світової торгівлі є досягнення більш ефективного розміщення ресурсів і більш високого рівня матеріального добробуту суспільства. Світова торгівля складається з двох елементів: експорту та імпорту. Експорт - це вивезення товарів, вироблених у даній державі. Імпорт - це ввезення в країну товарів іноземного виробництва. Сума експорту і імпорту кожної держави називається зовнішньоторговельним оборотом.

Співвідношення коштів, отриманих протягом року за експорт, і коштів, спла­чених за імпорт товарів і послуг, називається торговельним балансом. Структур­но він складається з двох частин: надходжень і платежів. Їхнє зіставлення утворює експортно-імпортне сальдо.

Якщо країна експортує товарів більше, ніж імпортує, вона має активне (позитив­не) сальдо торговельного балансу. Якщо країна ввозить більше товарів, ніж вивозить своїх, то її торговельний баланс є дефіцитним і вона має від'ємне сальдо. Дефіцит або актив торговельного балансу відображає конкурентоспроможність товарів даної країни на міжнародних ринках, слабкість або силу її економіки.

Виникає питання: погано це чи добре, коли виникає зовнішньоторговельний де­фіцит? З одного боку, це небажане явище, оскільки виявляє недостатню конкурен­тоспроможність товарів країни на світовому ринку. З другого боку, для споживачів торговельний дефіцит не є несприятливим явищем, адже в країні з'являється більше імпортних товарів, часто кращої якості і дешевших, ніж вітчизняні.

Коли торговельний дефіцит стає небажаним, держава вдається до певних проти­діючих заходів: підвищення тарифів (митної плати), імпортних квот, ліцензій. Новою формою торговельних бар'єрів є добровільні експортні обмеження своєї продукції в певній країні з метою уникнути занадто жорстких торговельних бар'єрів.

Якщо окрема країна в своїй зовнішньоторговельній політиці застосовує торго­вельні бар'єри, то такі заходи називають протекціоністськими. Протекціонізм - еко­номічна політика держави, спрямована на захист вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку іноземних фірм.

Важливою складовою економічних відносин є міжнародна міграція (вивезення) ка­піталу. Вивезення капіталу - це переміщення його з однієї країни в іншу в пошуках сфер більш прибуткового використання. Основними причинами міграції капіталу є: а) перенакопичення капіталу в країні, звідки він вивозиться; б) розбіжність попиту і пропозиції на капітал в різних ланках народного господарства; в) наявність у країнах- імпортерах капіталу більш дешевої сировини і робочої сили. Основними формами вивезення капіталу є підприємницька і позичкова.

Підприємницька форма може виступати у вигляді прямих і портфельних інвес­тицій. Інвестиції - це ті вкладення, які утворюються шляхом придбання акцій іно­земних підприємств, які не забезпечують права власності або контролю над ними.

Прямі інвестиції забезпечують експортеру капіталу контроль за роботою підпри­ємства, в яке вкладено капітал. За визначенням МВФ, до прямих інвестицій нале­жать лише ті, які становлять не менше ніж 25% акціонерного капіталу компанії.

Портфельні інвестиції формально не пов'язані з прямим контролем над зарубіж­ними підприємствами і реалізуються найчастіше шляхом купівлі цінних паперів іно­земних підприємств або держави.

Позичковий капітал - це грошовий капітал, який надається в позику державі за плату у вигляді позичкового відсотка. Міжнародні позички виступають у формі банківських займів і комерційних кредитів.

Міжнародна міграція робочої сили - переміщення працездатного населення з однієї країни в іншу в пошуках роботи і кращих умов існування. Одна з причин мігра­ції - національні розбіжності в заробітній платі. Вигоди, які отримують підприємці від використання іноземних працівників: а) їм виплачують нижчу заробітну плату, ніж місцевому населенню; б) вони виконують важчу, небезпечнішу і бруднішу робо­ту; в) у них робочий день довший, ніж установлений законодавством даної країни; г) вони не мають надійного соціального захисту; д) у випадку безробіття вони звільня­ються в першу чергу.

Міграція робочої сили здійснюється в таких формах:

-         організований набір необхідних працівників зацікавленою країною за згодою тієї

країни, з якої вони від'їзжають;

-         кадрова допомога однієї країни іншій;

-          спонтанне переміщення людей, зумовлене соціально-економічними або сімейни­ми причинами;

-          обмін фахівцями.

У сучасних умовах швидкими темпами зростають міжнародні науково-технічні зв'язки, міжнародний обмін науково-технічною інформацією. Велику кількість про­блем можна з успіхом вирішити тільки при концентрації зусиль значної кількості країн світу (наприклад, пошукових джерел електроенергії, освоєння космічного про­стору тощо). Сьогодні на передових напрямах науково-технічного прогресу широко використовується ризиковий (венчурний) капітал або малий дослідницький бізнес. Він виникає головним чином для розроблення найменш досліджених проблем науки і техніки. Це регіональні системи вільного підприємництва, які основані на зрощу­ванні різних фондів, банків, компаній, університетів, НДІ, державних і муніципаль­них органів у єдиний механізм.

Частина суверенної території, яка має вільний режим для вкладення іноземного капіталу, називається вільною економічною зоною (рис. 17.4).

Основою міждержавних економічних відносин і похідними від інших є міжна­родні валютно-кредитні відносини, сукупність валютно-грошових і розрахунково- кредитних зв'язків. За їхньою допомогою здійснюються розрахункові операції у світовій економіці. Інструментом цих відносин є міжнародна валютна система, яка обслуговує взаємний обмін результатами економічної діяльності різних країн. Між­народна валютна система пройшла тривалу еволюцію. Протягом XX ст. вона існувала в таких системах: золотого стандарту, золотодоларового (золотовалютного) стандар­ту, системи плаваючих регульованих курсів (рис. 17.5).

Сучасна міжнародна валютна система започаткована в 1976 р. на нараді представ­ників країн - членів міжнародного валютного фонду у Кінгстоні (Ямайка). Вона по­будована на принципі поєднання довготермінової гнучкості валютних курсів і корот­котермінової стабільності. Одночасно було запроваджено стандарт СДР (спеціальні права запозичення), який став основою валютних паритетів. СДР розглядались як альтернатива долара в ролі світових грошей і випускалися міжнародним валютним фондом. Це безготівкові гроші у вигляді запису на спеціальних рахунках країни у МВФ. СДР використовувалися для регулювання сальдо платіжних балансів; між­народних платежів, придбання вільно конвертованої валюти.

Іншим проявом міжнародних штучних грошей стали ЕКЮ (European Current Unit) - валюта Європейського співтовариства.

Новим етапом у функціонуванні сучасної валютної системи стало впровадження нової міжнародної валюти - ЄВРО.

Таким чином, у розвитку світової валютної системи спостерігається дуже важли­ва тенденція - поступове перетворення колективних валют на головний резервний засіб.

Ключовою проблемою зовнішньоекономічної діяльності і розрахунково- кредитних зв'язків є валютний курс, тобто ціна грошової одиниці однієї країни, вира­жена у валюті іншої країни або у міжнародних розрахункових одиницях. Валютний курс показує, скільки грошових одиниць іншої країни можна купити за одну грошову одиницю конкретної країни.

Фіксування курсу національної грошової одиниці в іноземній називається_ва- лютним котируванням.

При цьому курс національної грошової одиниці може бути встановлений у формі як прямого котирування (1, 10, 100 од. іноземної валюти = х од. національної валю­ти), так і зворотного котирування (1, 10, 100 одиниць національної валюти = х од. іно­земної валюти). У більшості високорозвинутих країн світу використовується пряме котирування. Котирування здійснюється тільки стосовно п'яти валют, найчастіше до долара США.

Для професійних учасників валютних ринків таке поняття, як «валютний курс», не існує. Воно розпадається на курс покупця і курс продавця.

Курс покупця - це курс, за яким банк-резидент купує іноземну валюту за націо­нальну, а курс продавця - курс, за яким він продає іноземну валюту за національну.

Різниця між курсом продавця і курсом покупця називається маржою. Вона по­криває витрати і формує прибуток банку за валютними операціями.

Для обміну валют може використовуватися крос-курс, коли дві валюти порів­нюються з третьою, потім через неї одна з одною. Припустимо, 1,6790 фунт стер.= 1 дол. США, 1,4940 швейц. франків=1$. Тоді крос-курс ФС до швейцарського франка дорівнює 1,4940:1,6790 = 0,8839.

Вартісною основою валютного курсу є купівельна спроможність валют, що відо­бражає середні національні рівні цін на товари, послуги та інвестиції. Валютний курс формується під впливом співвідношення попиту та пропозиції валюти, які визнача­ються багатьма чинниками. Основні з них:

-          конкурентоспроможність товарів на світових ринках;

-          темпи інфляції;

-          стан і розвиток платіжного балансу країни;

-          стан національного фінансового ринку;

-          ступінь використання валюти в міжнародних розрахунках;

-          національне та міжнародне регулювання валютних ресурсів;

-          валютні обмеження тощо.

Валютні курси класифікуються на фіксовані, плаваючі та змішані. Стабільність валютних курсів передбачає збалансовані зовнішньоекономічні від­носини і, навпаки, нестабільні валютні курси негативно впливають на розвиток цих відносин.

Саме тому режим валютних курсів і валютних паритетів є об'єктом національно­го та міждержавного регулювання.

Основні методи регулювання валютних курсів:

•         валютна інтервенція (втручання держави в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти. Формами такого втручання є ревальвація і девальвація);

•         дисконтна політика - вона полягає у регулюванні облікового відсотка;

•         валютні обмеження.

У системі валютного регулювання важливе місце відводиться комплексу заходів із забезпечення конвертованості валюти.

Одним із найсуттєвіших елементів міжнародних валютних відносин є світовий валютний ринок.

Валютний ринок— це: 1) підсистема валютних відносин у процесі операцій купівлі-продажу іноземних валют і платіжних документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні бір­жі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.

Валютний ринок як економічна категорія — це система стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах. На валютному ринку здійснюється широке коло операцій щодо зовнішньоторговельних розрахунків, туризму, міграції капіталів, робочої сили тощо, які передбачають використання іноземної валюти по­купцями, продавцями, посередниками, банківськими установами та фірмами. Існує чотири групи суб'єктів валютного ринку:

-          державні установи, основне місце серед яких займають центральні банки та каз­начейства окремих країн;

-          юридичні та фізичні особи, зайняті у різноманітних сферах зовнішньоекономіч­ної діяльності;

-          комерційні банківські установи, які забезпечують валютне обслуговування зо­внішніх зв'язків, особливо брокерські контори;

-          валютні біржі та валютні відділи товарних та фондових бірж.

Основні суб'єкти валютного ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

Банки та інші учасники валютного ринку пов'язані між собою у режимі реального часу за допомогою телефонних, телексних і комп'ютерних засобів зв'язку. За допо­могою мережі кореспондентських рахунків банки здійснюють переказ платежів від імпортера до експортера, а сучасні електронні і телекомунікаційні можливості дають змогу переказувати гроші в будь-яку точку планети за лічені хвилини. Територіально валютні ринки, як правило, прив'язані до великих банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд із міжбанківською торгівлею валютою існують і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валют­ним курсом.

На сьогодні сформувалися такі найбільші регіональні валютні ринки:

-          Європейський (з центрами в Лондоні, Франкфурті-на-Майні, Парижі, Цюріху);

-          Американський (з центрами в Нью-Йорку, Чикаго, Лос-Анджелесі, Монреалі);

-          Азіатський (з центрами в Токіо, Гонконгу, Сінгапурі, Бахрейні).

Денний оборот на трьох найбільших валютних ринках світу (Лондон, Нью-Йорк, Токіо) становить на сьогодні понад 4500 млрд дол. США. Річний обсяг на світових валютних ринках сягає 250 трлн дол. США.

Специфічним міжнародним ринком валют країн Західної Європи є ринок євро- валют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі транснаціональні корпорації цих регіо­нів. Поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі трансна­ціональних корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори стали об'єктивною причиною і безпосереднім стимулом виникнення і розвитку ринку євровалют. Цим самим було створено умови для масштабних і стійких валютно-фінансових зв'язків цієї групи країн.

Євровалютний ринок — це автономний і незалежний оптовий ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підкоряєть­ся національному законодавству, майже не оподатковується. Євровалюти є джере­лом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця.

Від самого початку свого виникнення (кінець 80-х років) ринок євровалют розви­вається переважно як ринок євродоларів. Європейські долари — це тимчасово вільні грошові кошти в доларах США, які розміщені організаціями і приватними особами різних країн у європейських банках і використовуються останніми для кредитних операцій. Додаток «ЄВРО-» засвідчує вихід національної валюти з-під контролю на­ціональних валютних органів. Це так звані бездомні валюти. Наприклад, операції з євродоларами, переказаними в іноземні банки за межами США або у вільній банків­ській зоні в Нью-Йорку (впроваджена з 1981р.), не підлягають регламентації з боку країни-емітента цієї валюти — Сполучених Штатів Америки. Відповідно до додатка «ЄВРО-» називають суми в японських єнах — євроєнами, в німецьких марках — єв- ромарками та ін.

Головним джерелом ринку євродоларів виступають іноземні держави, юридичні чи фізичні особи, а також транснаціональні корпорації із запасами готівки понад по­точні потреби та офіційні резерви центральних банків.

З погляду техніки операцій ринок євродоларів відзначається високою оператив­ністю. Він складається із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобільності ри­нок євродоларів перетворився на найбільший міжнародний валютний ринок, важли­ву складову сучасної міжнародної валютної системи.

Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його прибутковість порівняно з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

Важливим інструментом валютного ринку виступає Співтовариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ), яке було створено в 1973 р. 239 банками 15-ти країн. Зараз у системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи). Міжна­родні центри розрахунків цієї системи розміщені в Голландії, Бельгії, США. Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені міжнародні стандарти, які систематизу­ють різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронного оброблення. У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, че­рез які замовлення передаються в міжнародні розрахункові центри, а через їх посеред­ництво національні пункти, в свою чергу, пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передавання інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год. до 20 хв.).

У березні 1993 р. Україна стала 92-ю державою, яка увійшла до системи СВІФТ і представлена в цій системі 10-ма українськими банками. Вступний внесок для кожного банку — 55 тис. дол. США, а перший внесок українських банків становив 250 тис. дол. США.

Становлення і розвиток системи світового господарства привело до глобалізації світо господарських зв'язків і виникнення загальноцивілізаційних проблем людства.

Глобалізація - це планетарний складний багатогранний процес, який поширюєть­ся на всі сфери суспільного життя: економічну, соціальну, духовну, військову тощо.

Це не тільки об'єктивне явище техніко-економічного розвитку, це ще й результат певної політики держави. У зв'язку з цим глобалізація має суперечливий характер. З одного боку, вона створює широкі можливості для співпраці різних економічних систем і їхніх народів, розвитку їхньої економіки, науки і культури, а з другого - від­творює старі і породжує нові загрози існування людства, абсолютизує економічну і політичну владу транснаціональних монополій, фінансово-олігархічних структур, які вийшли з-під контролю своїх держав.

Домінуючою складовою глобалізації і закономірною тенденцією інтеграції світо­вого господарства є глобалізація економіки. Це якісно новий стан економіки, яка по­ступово перетворюється на цілісний організм, поєднаний фінансовою, інформацій­ною і виробничо-збутовою мережею. Сутність глобалізаційних процесів в економіці найбільш повно виражається в її ознаках:

•         освоєння зарубіжного ринку стає основною метою процесу господарювання;

•         чільне місце в глобальному конкурентному середовищі посідають регіональні угруповання країн (ЄС, Монетарний союз);

•         здійснюється поступова конвергенція національних економічних систем;

•         спеціалізація національних економік і посилення ролі держави в регулюванні соціально-економічних процесів;

•         наявність серйозних проблем у розвитку паливно-енергетичної і сировинної сфе­ри;

•         зростання різниці щодо рівнів добробуту населення, спричинене демографічни­ми проблемами.

Формування світової ринкової економіки і повного глобалізованого переходу змушує всі країни світу, в тому числі й Україну, розв'язати складну проблему - як найбільш повно реалізувати свої національні інтереси. Це одна з найактуальніших і найбільш складних проблем нашої держави. Для ефективного її розв'язання нашому політикуму потрібно перейти від політики пріоритетностей до політики взаємовигід­ної співпраці з усіма економічними системами.