8.2. Механізм і способи виробництва додаткової вартості

Високорозвинуте товарне виробництво має двоїстий характер. Воно являє собою єдність процесу праці і процесу зростання вартості.

Процес праці - це процес впливу людини на природу з метою створення матері­альних благ. Проте в кожній суспільно-економічній формації процес праці здійсню­ється в конкретних соціально-економічних умовах, які визначаються панівною фор­мою власності на засоби виробництва.

У капіталістичному суспільстві, де поєднання робочої сили із засобами вироб­ництва здійснюється через ринок, де підприємець (капіталіст) купує робочу силу і засоби виробництва, процес праці характеризується двома особливостями.

По-перше, робітник працює під постійним контролем підприємця, якому він про­дав свою робочу силу; по-друге, вироблений найманим працівником продукт нале­жить підприємцю-власнику авансованих коштів.

Отримавши у своє розпорядження робочу силу і засоби виробництва, підпри­ємець намагається вилучити додаткову вартість, тобто він хоче виробити товар, вар­тість якого була б більшою від суми вартості засобів виробництва і робочої сили, на які він авансував свої гроші.

Механізм утворення додаткової вартості К. Маркс показав на прикладі виробни­цтва пряжі на бавовно-прядильному комбінаті (рис. 8.3).

Для виробництва пряжі підприємець купує необхідні засоби виробництва, на­приклад, вартістю 12$, а також робочу силу, денна вартість якої дорівнює 3$. При­пустимо, що при тривалості робочого дня 10 годин робітник відтворює вартість своєї робочої сили протягом 5 годин праці.

У процесі виробництва робітник конкретною працею: а) створює нову споживчу вартість; б) зберігає і переносить вартість засобів виробництва (12$) на новий про­дукт - пряжу.

Абстрактною працею він створює нову вартість, яка дорівнює денній вартості ро­бочої сили (3$).

Якби робітник працював на підприємстві тільки 5 годин, а підприємець заплатив денну вартість робочої сили (3$), то вартість нового товару - пряжі дорівнювала б початковій авансованій вартості, тобто 15$. Таким чином, процес виробництва для підприємця не досягає основної мети - отримання додаткової вартості.

Додаткова вартість може виникнути лише за умови, якщо робітник працюватиме більше того часу, який необхідний для відтворення вартості робочої сили, тобто біль­ше ніж 5 годин. Підприємець відповідно до угоди заплатив денну вартість робочої сили і тому може змусити робітника працювати протягом усього робочого дня, тобто протягом 10 годин.

Оскільки денна вартість робочої сили уже оплачена, підприємець додатково ку­пує лише засоби виробництва, які необхідні для продовження процесу виробництва протягом наступних 5 годин, вартістю 12$. Як і в першій половині робочого дня ро­бітник своєю конкретною працею зберігає і переносить на новий товар вартість засо­бів виробництва, а абстрактною працею створює нову вартість, яка дорівнює 3$.

У підсумку процес виробництва протягом усього робочого дня матиме такий ви­гляд:

Г = 27-Т<3РВС\2*...В,..Т'< g4-r' = 30

Підприємець витратив на засоби виробництва і робочу силу 27$, а повна вартість створеного продукту - пряжі становила 30$. Авансовані гроші принесли додаткову вартість, яка дорівнює 3$.

Аналіз процесу виробництва дав К. Марксу можливість показати, як вирішують­ся протиріччя загальної формули капіталу.

По-перше, привласнення підприємцем додаткової вартості відбувається без пору­шення законів товарного виробництва і обміну, на основі закону вартості. По-друге, процес перетворення грошей на капітал відбувається на основі єдності виробництва і сфери обігу.

Як видно з наведеного прикладу, у процесі створення додаткової вартості окремі складові капіталу (РС і ЗВ) відіграють різну роль (рис. 8.4).

Ті складові капіталу, величина вартості яких у процесі виробництва не зміню­ється і переноситься конкретною працею на новостворений продукт (повністю або частково), класики політекономії називають постійним капіталом (с). Постій­ний капітал, який розглядається лише з боку матеріально-речового змісту (тобто як техніко-організаційна основа виробництва), в практиці господарювання України та інших країн СНД прийнято називати виробничими фондами (рис. 8.5). Структура фондів підприємства і ефективність їх використання розглядаються в наступних те­мах.

Частина капіталу, яка авансується на купівлю робочої сили і в процесі виробни­цтва змінює величину своєї вартості, називається змінним капіталом (V) .

Теоретичний зміст поділу капіталу на постійний і змінний полягає у виявленні тієї частини капіталу, функцією якої є створення додаткової вартості.

Позначивши додаткову вартість буквою m, отримаємо структуру вартості (W) виробленого товару.

W=с+V+m.

Відношення додаткової вартості до змінного капіталу називається нормою до­даткової вартості (m ):

m' = —100% v

Норма додаткової вартості показує в якій пропорції робочий час поділяється на необхідний і додатковий, а новостворена вартість - на вартість що дорівнює величині змінного капіталу, і додаткову вартість. Тому норма додаткової вартості є виражен­ням рівня експлуатації найманої праці, вона показує, скільки часу протягом робочого дня найманий працівник працює на себе і скільки на власника засобів виробництва.

Не менше значення має і показник маси додаткового продукту (М) :

M = —V, v

де m' - норма додаткового продукту; V - кількість найманих працівників; v - вар­тість робочої сили (заробітна плата одного робітника).

Кожний підприємець (власник капіталу) зацікавлений у збільшенні маси і норми додаткової вартості. Цієї мети можна досягти за допомогою різних методів (способів) отримання останньої. Ними є абсолютна і відносна додаткова вартість (рис.8.6).

Виробництво абсолютної додаткової вартості реалізується шляхом збільшення тривалості робочого дня, а отже, і збільшенням додаткового робочого часу при ста­більному необхідному робочому часі.

Виробництво відносної додаткової вартості здійснюється продовженням додат­кового робочого часу шляхом скорочення необхідного робочого часу в межах того самого робочого дня.

Надлишкова додаткова вартість виникає в результаті зниження індивідуальної вартості товарів порівняно із суспільною вартістю внаслідок зростання продуктив­ності праці на підприємствах, які використовують нову техніку і технологію.