12.1. Витрати виробництва, їхня суть і види. Собівартість продукції, її структура і шляхи зниження

У процесі господарської і фінансової діяльності власники авансованого капіталу здійснюють виробництво з метою отримання прибутку, величина якого залежить від величини витрат виробництва.

В умовах капіталістичного (підприємницького) товарного виробництв, витрати виробництва визначаються як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками і мо­жуть по-різному розподілятися між суб'єктами економічних відносин. Тому в сучас­ній економічній науці немає і єдиного підходу до методів визначення витрат і резуль­татів виробництв.

За Марксовою методологією, витрати виробництв (сукупні витрати живої та уре­чевленої праці) складаються з витрат суспільства і витрат підприємства.

Витрати суспільства - це сукупність матеріальних витрат уречевленої та жи­вої праці, яка відображає вартість виробництва того чи іншого продукту для суспіль­ства (рис. 12.1).

Суспільні витрати утворюють вартість товару. Структурними елементами вар­тості виробленого на основі найманої праці товару (w) є вартість спожитого постій­ного капіталу (С), вартість необхідного та додаткового продукту, які набувають фор­му відповідно змінного капіталу (V) та додаткової вартості (m). Звідси W=C+V+ m. Вартість товару показує, що дійсними (повними) витратами цього виробництва для суспільства є витрати праці.

Однак те, у що обходиться виробництво товару для суспільства, не тотожне тому, чого коштує його виробництво підприємцю-капіталісту.

Для нього виробництво товару визначається не витратами праці, а витратами ка­піталу - грошовими витратами на придбання засобів виробництва і робочої сили, які в процесі виробництва функціонують як постійний та змінний капітал. Якщо позна­чити капіталістичні витрати виробництва через К, то K=C+V, тобто вони дорівнюють сумі вартості постійного і змінного капіталу, витраченого на виробництво товару.

Отже, капіталістичні витрати виробництва менші за дійсні на величину додатко­вої вартості, яку створює додаткова праця найманих працівників і яку безкоштовно привласнює підприємець-капіталіст. У практиці господарювання країн СНД в період переходу до ринкової економіки витрати виробництва підприємств, виражені у вар­тісній формі, мають назву собівартості продукції.

Залежно від функціонального призначення собівартість у господарській практи­ці поділяється на: розрахункову, фактичну, виробничу і комерційну (рис. 12.2).

Розрахункова собівартість відображає затрати, що очікуються у періоді, на який розробляється виробнича програма.

Фактична собівартість відображає дійсний рівень затрат, що склався за підсум­ковий період.

Виробнича собівартість складається із затрат на виготовлення товару і затрат на оплату праці управлінського та допоміжного персоналу, утримання офісів тощо.

Комерційна собівартість включає виробничу собівартість і затрати, пов'язані з реалізацією.

Перелічені види собівартості на різних підприємствах, які виготовляють одно­типний товар, неоднакові. У цьому зв'язку виділяють собівартість індивідуальну та суспільну.

Індивідуальна собівартість характеризує витрати на виготовлення продукції, що склались у кожного конкретного товаровиробника.

Суспільна собівартість - це узагальнена середньозважена індивідуальна со­бівартість для певного виробу на різних підприємствах, яка визнана споживачами. На основі суспільної собівартості встановлюють ціни на товари однієї галузі. Напри­клад, якщо собівартість індивідуальна дорівнюватиме собівартості суспільній, то під­приємство матиме прибуток, а якщо менше, то отримає додатковий прибуток. Приклад. Ц опт. = с/в + р; 100 = 80 с + 20 р; 100 = 70 інд + 20р + 10 А р. Враховуючи визначені обставини, товаровиробник завжди спрямовує свої зусил­ля на зниження собівартості.

Основні шляхи зниження собівартості:

-          підвищення продуктивності праці на основі механізації і автоматизації виробництва;

-          застосування прогресивних технологій;

-          спеціалізація і кооперація виробництва;

-          удосконалення структури і управління виробництвом;

-          раціональне розміщення виробництва;

-          підвищення коефіцієнта змінності роботи устаткування;

-          зниження витрат на сировину, матеріали, паливо та електроенергію.

Пошук і виявлення цих та інших шляхів зниження собівартості дає змогу здій­снити структура собівартості. На практиці структуру собівартості розглядують у двох площинах:

1)      за елементами затрат;

2)       за статтями калькуляції.

Структура собівартості за елементами затрат характеризує загальний економіч­ний стан підприємства, висвітлює джерела перевитрат або економії, а також виявляє загальні потреби підприємства в матеріальних, трудових і фінансових ресурсах. Вона визначається у розрахунку на повний обсяг виробництва. Витрати, що становлять со­бівартість продукції (робіт, послуг), групуються відповідно до їх економічного скла­ду за такими показниками і в середньому становлять (%):

•         витрати на сировину. матеріали, паливо, енергію - 70-75;

•         витрати на оплату праці - 10-15;

•         відрахування на соціальні потреби - 2-3;

•         витрати на амортизацію основних фондів - 6-8;

•         інші витрати - 3-4.

Вони постійно змінюються і в різних галузях економіки будуть різними, виходя­чи зі специфіки виробництва.

За допомогою собівартості за статтями калькуляції обчислюється собівартість одиниці продукції. Калькуляція потрібна для обґрунтування цін на вироби; обчислен­ня рентабельності виробництва; аналізу витрат на виробництво однакових виробів на різних підприємствах; визначення економічної ефективності різних організаційно- технічних заходів.

У кінцевому підсумку калькуляція є документом, у якому представлені всі ви­трати на виробництво і реалізацію одиниці конкретного виду продукції у вигляді витратних статей. (Наприклад, стаття калькуляційних витрат сировини і матеріалів містить: витрати на сировину; витрати на основні матеріали; витрати на допоміжні матеріали; плата за транспортування; плата за вантажно-розвантажувальні роботи тощо.)

Поняття витрат у неокласичній економічній теорії грунтується на загальній ідеї обмеженості ресурсів і можливості альтернативного їх використання.

У зв'язку з цим представники концепції альтернативної вартості дійсні витрати поділяють на зовнішні та внутрішні (див. рис. 12.1).

Зовнішні (явні) витрати - витрати на оплату економічних ресурсів, постачаль­ники яких не є власниками фірми (грошові витрати на придбання сировини, палива, обладнання трудових та транспортних послуг тощо). Зовнішні витрати іноді ще на­зивають бухгалтерськими.

Внутрішні (неявні) витрати - витрати фірми на використання власних (неопла- чуваних) ресурсів.

Неявні витрати включають недоотримані підприємством доходи при найвигідні- шому альтернативному застосуванні власних ресурсів.

Усі чинники виробництва, незалежно від того, купуються вони на ринку чи є власністю підприємств, належать до економічних витрат виробництва.