1. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФАШИЗМУ

Термін «фашизм» походить від італійського слова fasces, яке означає «зв'язка лозин, з якої виступає лезо сокири». Це означало владу магістратів в імператорському Римі. До 1890-х років фасціями називали політичні групи та гурти, зазвичай революційного со­ціалістичного напряму. Потім так почали називати воєнізовані озброєні загони, ство­рені Муссоліні під час та після Першої світової війни, коли слово fascismo (фашизм) набуло суто ідеологічного забарвлення. Однак, напевно, жодні політичні терміни не вживаються так випадково та неточно, як «фашист» та «фашизм». Вони часто викори­стовуються зовсім недоречно та є поширеною політичною образою. Наприклад, слова фашист та диктатор часто вживаються як тотожні, коли йдеться про когось, хто має чи висловлює антиліберальні погляди або нетерпимість до інших. Усе ж не слід ототож­нювати фашизм тільки з політикою пригнічення та репресій. Фашистських мислителів надихали найрізноманітніші теорії та ідеї, а фашистські режими, які виникли в 1920-х та 1930-х роках, виробили історично нові форми політичного правління.

У той час як лібералізм, консерватизм та соціалізм є ідеологіями XIX ст., фа­шизм виник тільки в XX ст., точніше, в період між двома світовими війнами. На- справді фашизм став своєрідним протестом проти сучасності, проти ідей та ціннос­тей доби Просвітництва та політичних течій, які вона породила. Нацисти в Німеч­чині, наприклад, проголосили «1789 рік скасовано». У фашистській Італії лозунги «Вір, Корися, Борися» та «Порядок, Влада, Справедливість» замінили більш звичні принципи Французької революції «Свобода, Рівність та Братерство». Фашизм ви­ник не просто як «грім серед ясного неба», як писав про нього О'Салліван (1983); він спробував заново створити політичний світ, намагаючись, майже в прямому значенні слова, викорінити та розрушити спадщину традиційної політичної думки.

Хоча основні доктрини та ідеї фашизму були розроблені в XIX ст., вони були сформовані в єдине політичне вчення під впливом Першої світової війни та її наслід­ків. Своїх найвиразніших форм він набув у Німеччині й Італії. В Італії фашистську партію було створено у 1919 p., її лідер, Беніто Муссоліні, був призначений на посаду прем'єр-міністра в 1922 р., а вже в 1926 р. була створена однопартійна фашистська держава. Національна Німецька Соціалістична партія, відома як нацистська, також була сформована під керівництвом Адольфа Гітлера вона свідомо запозичила стиль фашистів Муссоліні. Гітлер був призначений німецьким канцлером в 1933 p., і трохи більше ніж через рік перетворив Німеччину на нацистську диктаторську державу. В той самий період демократії були знищенні в більшій частині Європи, в багатьох країнах їх витіснили праві, авторитарні відверто фашистські режими. До 1938 р. у Східній та Центральній Європі залишилася єдина демократична країна — Чехосло- ваччина, режими сусідніх Румунії та Угорщини поступово, але впевнено наближали­ся до фашистських. В Португалії було встановлено диктатуру Салазара в 1928 р., в Іспанії перемога націоналістів у громадянській війні 1936—1939 pp. призвела до встановлення диктатури Франко. Режими, близькі до фашистських поширилися за межі Європи, подібний режим було встановлено в імперській (імператорській) Японії в 1930 p., в Аргентині в 1945-55 р. під владою Перона.

Питання походження та значення фашизму викликає значний інтерес з точки зору історії та часто породжує жорсткі суперечки. Виникнення фашизму не можна пояснити якимось окремим чинником, його спричинив цілий комплекс історичних умов міжво­єнного періоду. По-перше, демократичне правління було нещодавно встановлене в ба­гатьох країнах Європи та демократичні політичні цінності ще не замінили старі, авто­кратичні. Крім того, демократичні уряди, які представляли коаліцію партій або інтересів, часто виявлялися слабкими, були не в змозі протистояти економічним та по­літичним кризам. У таких умовах перспектива сильної влади в руках однієї людини здавалася дуже привабливою. По-друге, європейське суспільство було сильно розша­рованим унаслідок індустріалізації, від якої найбільше постраждав середній клас — дрібна буржуазія — ремісники, фермери, дрібні торговці та підприємці, які опинилися між двох вогнів: великого бізнесу, який набирав силу, та робітничого класу, який збі­льшувався в чисельності, що був об'єднаний у профспілки та інші організації. Фашист­ські рухи користувалися підтримкою представників середнього класу і постійно по­повнювалися за його рахунок. Деякою мірою фашизм був проявом «екстремізму» центру (екстремальним центризмом) [Ліпсет, 1983], протесту середнього класу, цей факт пояснює ворожість фашистів як до комунізму, так і до капіталізму.

По-третє, на міжвоєнний період значно вплинула Російська революція: заможні класи перебували в постійному страху, що соціалістична революція от-от пошириться на Європу. Фашистські групи, безперечно, набували політичної та фінансо­вої підтримки ще й через ділові інтереси. Саме тому марксистські історики визна­чали фашизм як форму контрреволюції, спробу буржуазії залучитися до влади, на­даючи підтримки фашистським диктаторам. Четвертим чинником стала світова економічна криза 1930-х pоків, яка завдала останнього удару по нестійких демокра­тичних режимах. Зростаюче безробіття та економічна поразка урядів створили ат­мосферу песимізму та незадоволення, яку змогли вдало використати політичні екс­тремісти та демагоги. Крім цього, Перша світова війна не змогла розв' язати усіх міжнародних конфліктів та суперечок, її наслідками стали гірке розчарування, ба­жання помсти та націоналізм. Націоналістські настрої були найсильнішими в краї­нах, які або програли війну, як Німеччина, або були незадоволені умовами Вер- сальського миру, як Італія та Японія. До цього слід додати, що війна сама по собі породила войовничу форму націоналізму та низку мілітаристських цінностей.

Фашистські режими були скинуті не в результаті революції або масового протесту, а через поразку у Другій світовій війні. До 1945 р. фашистські рухи досягли свого гра­ничного успіху, що дало привід деяким фахівцям вважати фашизм специфічним між­воєнним явищем, спричиненим унікальною комбінацією історичних умов, які були ха­рактерні тільки для цього періоду [Нолт, 1965]. Однак інші дотримуються думки, що фашизм є постійно існуючою загрозою, тому що його коріння криється в людській психології. Еріх Фромм (1984) назвав це явище «страхом свободи». Сучасна цивіліза­ція надала кожному велику особисту свободу, яка іноді породжує в людях почуття не­безпеки та самотності. У часи кризи люди можуть власноруч відмовлятися від особис­тої свободи, підкоряючись всевладному лідеру або тоталітарній державі, таким чином намагаючись відчути себе в безпеці. Політична нестабільність або економічна криза можуть створити умови для відродження фашизму.

Наприклад, занепокоєння спричинило поширення неофашизму в країнах Схід­ної Європи після падіння в них комуністичних режимів у 1989—1991 pp. Так само протиріччя, викликані економічною та культурною глобалізацією та збільшенням потоку іммігрантів, іноді створювали умови для активізації крайніх правих та про­фашистських політичних рухів. Поєднання таких факторів, як економічна криза, політична нестабільність та пригнічення національної гордості забезпечило родю­чий ґрунт для фашистських рухів у минулому, отже було б нерозумно не зважати на можливість відродження фашизму в майбутньому.

Сила в єдності — основна ідея фашизму. Він є ідеологією, яку важко аналізува­ти хоча б з двох причин. По-перше, існують різні думки щодо того, чи можна вза­галі розглядати фашизм як ідеологію. Через відсутність раціональної та послідовної низки основоположних ідей фашизм здається багатьом, за словами Х'ю Тревор- Ропера, «збірною солянкою хворих думок» [Вульф, 1981]. Гітлер, наприклад, нази­вав сукупність своїх думок «Weltanschaung», або світоглядом, а не систематизова­ною ідеологією. У такому випадку, світогляд — це довершена низка поглядів, май­же релігія, яка вимагає віри та вірності та є непридатною для логічного аналізу й обговорення. Фашисти використовували різні ідеї та теорії більше для того, щоб стимулювати політичну активність, а не для того, щоб сформувати уявлення про навколишній світ. З цієї точки зору фашизм було б доречніше назвати політичним рухом або навіть політичною релігією, а не ідеологією. Однак те, що фашисти за- кликали до дій, а не до роздумів, зверталися до душі, а не до інтелекту, було само по собі важливим зрушенням в інтелектуальному та філософському плані, тобто це було рухом проти раціональних ідей Просвітництва.

По-друге, фашизм був дуже своєрідним історичним явищем, і визначити його основні принципи, або «ідейний мінімум фашизму», який іноді називають загаль­ним фашизмом, дуже складно. Де фашизм починається, і де закінчується? Які рухи та режими можна класифікувати як істинно фашистські? Сумніви, наприклад, ви­кликало те, чи можна назвати фашистськими імператорську Японію, Францію Ві- ши, франкістську Іспанію, Аргентину Перона та навіть гітлерівську Німеччину. Особливу полеміку викликає співвідношення сучасних радикально правих органі­зацій, таких як Національний Фронт (Front National) у Франції, та фашизму: чи мо­жна ці організації назвати фашистськими, неофашистськими, екстремально націо­налістськими або якось ще? Серед спроб визначити основні ідеї фашизму можна назвати теорію «опору довершеності» (англ. Ttranscendence — довершеність, трансцендентальність) Ернста Нолта (1965), думку Грегора (1969); що фашизм на­магається побудувати «цілком привабливе (charismatic — привабливий, харизмати- чний) суспільство»; твердження Роджера Гріффіна (1993), що фашизм — це «ульт- ранаціоналізм, який відроджується» та погляди Роджера Ітвела (1996) на фашизм, як на «цілісно-національний радикальний третій шлях». Хоча кожне з цих твер­джень безперечно підкреслює якусь важливу рису фашизму, але жоден з них не може чітко визначити, настільки аморфне явище ця фашистська ідеологія. Можли­во, найкраще, що можна зробити, це окреслити окремі ідеї або теорії, які разом ста­новлять структурну основу фашизму. Найважливіші з них:

•  ірраціоналізм;

•  боротьба;

•  культ особистості (вождизм) та елітизм;

•  націоналізм;

•  соціалізм;

•  ультраціоналізм.