1. ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФАШИЗМУ |
Термін «фашизм» походить від італійського слова fasces, яке означає «зв'язка лозин, з якої виступає лезо сокири». Це означало владу магістратів в імператорському Римі. До 1890-х років фасціями називали політичні групи та гурти, зазвичай революційного соціалістичного напряму. Потім так почали називати воєнізовані озброєні загони, створені Муссоліні під час та після Першої світової війни, коли слово fascismo (фашизм) набуло суто ідеологічного забарвлення. Однак, напевно, жодні політичні терміни не вживаються так випадково та неточно, як «фашист» та «фашизм». Вони часто використовуються зовсім недоречно та є поширеною політичною образою. Наприклад, слова фашист та диктатор часто вживаються як тотожні, коли йдеться про когось, хто має чи висловлює антиліберальні погляди або нетерпимість до інших. Усе ж не слід ототожнювати фашизм тільки з політикою пригнічення та репресій. Фашистських мислителів надихали найрізноманітніші теорії та ідеї, а фашистські режими, які виникли в 1920-х та 1930-х роках, виробили історично нові форми політичного правління. У той час як лібералізм, консерватизм та соціалізм є ідеологіями XIX ст., фашизм виник тільки в XX ст., точніше, в період між двома світовими війнами. На- справді фашизм став своєрідним протестом проти сучасності, проти ідей та цінностей доби Просвітництва та політичних течій, які вона породила. Нацисти в Німеччині, наприклад, проголосили «1789 рік скасовано». У фашистській Італії лозунги «Вір, Корися, Борися» та «Порядок, Влада, Справедливість» замінили більш звичні принципи Французької революції «Свобода, Рівність та Братерство». Фашизм виник не просто як «грім серед ясного неба», як писав про нього О'Салліван (1983); він спробував заново створити політичний світ, намагаючись, майже в прямому значенні слова, викорінити та розрушити спадщину традиційної політичної думки. Хоча основні доктрини та ідеї фашизму були розроблені в XIX ст., вони були сформовані в єдине політичне вчення під впливом Першої світової війни та її наслідків. Своїх найвиразніших форм він набув у Німеччині й Італії. В Італії фашистську партію було створено у 1919 p., її лідер, Беніто Муссоліні, був призначений на посаду прем'єр-міністра в 1922 р., а вже в 1926 р. була створена однопартійна фашистська держава. Національна Німецька Соціалістична партія, відома як нацистська, також була сформована під керівництвом Адольфа Гітлера вона свідомо запозичила стиль фашистів Муссоліні. Гітлер був призначений німецьким канцлером в 1933 p., і трохи більше ніж через рік перетворив Німеччину на нацистську диктаторську державу. В той самий період демократії були знищенні в більшій частині Європи, в багатьох країнах їх витіснили праві, авторитарні відверто фашистські режими. До 1938 р. у Східній та Центральній Європі залишилася єдина демократична країна — Чехосло- ваччина, режими сусідніх Румунії та Угорщини поступово, але впевнено наближалися до фашистських. В Португалії було встановлено диктатуру Салазара в 1928 р., в Іспанії перемога націоналістів у громадянській війні 1936—1939 pp. призвела до встановлення диктатури Франко. Режими, близькі до фашистських поширилися за межі Європи, подібний режим було встановлено в імперській (імператорській) Японії в 1930 p., в Аргентині в 1945-55 р. під владою Перона. Питання походження та значення фашизму викликає значний інтерес з точки зору історії та часто породжує жорсткі суперечки. Виникнення фашизму не можна пояснити якимось окремим чинником, його спричинив цілий комплекс історичних умов міжвоєнного періоду. По-перше, демократичне правління було нещодавно встановлене в багатьох країнах Європи та демократичні політичні цінності ще не замінили старі, автократичні. Крім того, демократичні уряди, які представляли коаліцію партій або інтересів, часто виявлялися слабкими, були не в змозі протистояти економічним та політичним кризам. У таких умовах перспектива сильної влади в руках однієї людини здавалася дуже привабливою. По-друге, європейське суспільство було сильно розшарованим унаслідок індустріалізації, від якої найбільше постраждав середній клас — дрібна буржуазія — ремісники, фермери, дрібні торговці та підприємці, які опинилися між двох вогнів: великого бізнесу, який набирав силу, та робітничого класу, який збільшувався в чисельності, що був об'єднаний у профспілки та інші організації. Фашистські рухи користувалися підтримкою представників середнього класу і постійно поповнювалися за його рахунок. Деякою мірою фашизм був проявом «екстремізму» центру (екстремальним центризмом) [Ліпсет, 1983], протесту середнього класу, цей факт пояснює ворожість фашистів як до комунізму, так і до капіталізму. По-третє, на міжвоєнний період значно вплинула Російська революція: заможні класи перебували в постійному страху, що соціалістична революція от-от пошириться на Європу. Фашистські групи, безперечно, набували політичної та фінансової підтримки ще й через ділові інтереси. Саме тому марксистські історики визначали фашизм як форму контрреволюції, спробу буржуазії залучитися до влади, надаючи підтримки фашистським диктаторам. Четвертим чинником стала світова економічна криза 1930-х pоків, яка завдала останнього удару по нестійких демократичних режимах. Зростаюче безробіття та економічна поразка урядів створили атмосферу песимізму та незадоволення, яку змогли вдало використати політичні екстремісти та демагоги. Крім цього, Перша світова війна не змогла розв' язати усіх міжнародних конфліктів та суперечок, її наслідками стали гірке розчарування, бажання помсти та націоналізм. Націоналістські настрої були найсильнішими в країнах, які або програли війну, як Німеччина, або були незадоволені умовами Вер- сальського миру, як Італія та Японія. До цього слід додати, що війна сама по собі породила войовничу форму націоналізму та низку мілітаристських цінностей. Фашистські режими були скинуті не в результаті революції або масового протесту, а через поразку у Другій світовій війні. До 1945 р. фашистські рухи досягли свого граничного успіху, що дало привід деяким фахівцям вважати фашизм специфічним міжвоєнним явищем, спричиненим унікальною комбінацією історичних умов, які були характерні тільки для цього періоду [Нолт, 1965]. Однак інші дотримуються думки, що фашизм є постійно існуючою загрозою, тому що його коріння криється в людській психології. Еріх Фромм (1984) назвав це явище «страхом свободи». Сучасна цивілізація надала кожному велику особисту свободу, яка іноді породжує в людях почуття небезпеки та самотності. У часи кризи люди можуть власноруч відмовлятися від особистої свободи, підкоряючись всевладному лідеру або тоталітарній державі, таким чином намагаючись відчути себе в безпеці. Політична нестабільність або економічна криза можуть створити умови для відродження фашизму. Наприклад, занепокоєння спричинило поширення неофашизму в країнах Східної Європи після падіння в них комуністичних режимів у 1989—1991 pp. Так само протиріччя, викликані економічною та культурною глобалізацією та збільшенням потоку іммігрантів, іноді створювали умови для активізації крайніх правих та профашистських політичних рухів. Поєднання таких факторів, як економічна криза, політична нестабільність та пригнічення національної гордості забезпечило родючий ґрунт для фашистських рухів у минулому, отже було б нерозумно не зважати на можливість відродження фашизму в майбутньому. Сила в єдності — основна ідея фашизму. Він є ідеологією, яку важко аналізувати хоча б з двох причин. По-перше, існують різні думки щодо того, чи можна взагалі розглядати фашизм як ідеологію. Через відсутність раціональної та послідовної низки основоположних ідей фашизм здається багатьом, за словами Х'ю Тревор- Ропера, «збірною солянкою хворих думок» [Вульф, 1981]. Гітлер, наприклад, називав сукупність своїх думок «Weltanschaung», або світоглядом, а не систематизованою ідеологією. У такому випадку, світогляд — це довершена низка поглядів, майже релігія, яка вимагає віри та вірності та є непридатною для логічного аналізу й обговорення. Фашисти використовували різні ідеї та теорії більше для того, щоб стимулювати політичну активність, а не для того, щоб сформувати уявлення про навколишній світ. З цієї точки зору фашизм було б доречніше назвати політичним рухом або навіть політичною релігією, а не ідеологією. Однак те, що фашисти за- кликали до дій, а не до роздумів, зверталися до душі, а не до інтелекту, було само по собі важливим зрушенням в інтелектуальному та філософському плані, тобто це було рухом проти раціональних ідей Просвітництва. По-друге, фашизм був дуже своєрідним історичним явищем, і визначити його основні принципи, або «ідейний мінімум фашизму», який іноді називають загальним фашизмом, дуже складно. Де фашизм починається, і де закінчується? Які рухи та режими можна класифікувати як істинно фашистські? Сумніви, наприклад, викликало те, чи можна назвати фашистськими імператорську Японію, Францію Ві- ши, франкістську Іспанію, Аргентину Перона та навіть гітлерівську Німеччину. Особливу полеміку викликає співвідношення сучасних радикально правих організацій, таких як Національний Фронт (Front National) у Франції, та фашизму: чи можна ці організації назвати фашистськими, неофашистськими, екстремально націоналістськими або якось ще? Серед спроб визначити основні ідеї фашизму можна назвати теорію «опору довершеності» (англ. Ttranscendence — довершеність, трансцендентальність) Ернста Нолта (1965), думку Грегора (1969); що фашизм намагається побудувати «цілком привабливе (charismatic — привабливий, харизмати- чний) суспільство»; твердження Роджера Гріффіна (1993), що фашизм — це «ульт- ранаціоналізм, який відроджується» та погляди Роджера Ітвела (1996) на фашизм, як на «цілісно-національний радикальний третій шлях». Хоча кожне з цих тверджень безперечно підкреслює якусь важливу рису фашизму, але жоден з них не може чітко визначити, настільки аморфне явище ця фашистська ідеологія. Можливо, найкраще, що можна зробити, це окреслити окремі ідеї або теорії, які разом становлять структурну основу фашизму. Найважливіші з них: • ірраціоналізм; • боротьба; • культ особистості (вождизм) та елітизм; • націоналізм; • соціалізм; • ультраціоналізм.
|