2. ОСНОВНІ ЗАСАДИ ФАШИЗМУ

Ірраціоналізм. Хоча фашистські політичні рухи виникли в результаті зрушень та пе­реворотів, які супроводжували Першу світову війну, в їхню основу покладені ідеї та теорії, поширені наприкінці XIX ст. Однією з найважливіших з них був антираціона- лізм та поширення антипросвітницьких думок взагалі. Просвітництво ґрунтувалося на ідеях всесвітнього (універсального) розуму, природної доброти та неминучого поступу, мало на меті звільнити людство з темряви ірраціоналізму та забобонів. Це мало відо­браження в ідеях Французької революції та в більш загальному сенсі було втілено в доктринах лібералізму та соціалізму. Однак наприкінці XIX ст. мислителі почали під­креслювати обмеженість людського розуму і почали звертати увагу на інші, мабуть, сильніші стимули та імпульси. Наприклад, Фрідріх Ніцше припускав, що людських іс­тот провокують потужні емоції, їх бажання (воля, хотіння), а не раціональний розум, і особливо «бажання влади» (сили, могутності). У «Роздумах про насильство» ([1908]) французький синдикаліст Жорж Сорель ([1847]) підкреслював значення «політичних міфів» і особливо «міфу загального страйку (боротьби, протесту)», які не є пасивним описом політичної реальності, а «вираженням волі (бажання)», зачіпляють емоції та провокують дії. Французький філософ Генрі Бергсон ([1859]) розвинув теорію віталіз­му, згідно з якою живі організми одержують свої характерні якості від якоїсь універса­льної «життєвої сили» (сили життя). Сенс людського життя в тому, щоб давати вира­ження цій життєвій силі, а не обмежувати та знищувати її тиранією бездушного розуму та холодного розрахунку.

Стосовно ірраціоналізму як однієї з базових засад фашизму як ідеології слід ска­зати таке. Філософський ірраціоналізм був притаманний європейській думці протя­гом усього XIX ст. Він постав з того досвіду, що життя — надто тяжке, надто скла­дне і надто нетривке, щоб його можна було звести до якоїсь формули, що природою керують темні й незбагненні сили, непідвладні науці, а формалізоване суспільство нестерпно закостеніле і поверхове. Тим-то він протиставляє розуму ін­ший принцип розуміння і дії. Це може бути інтуїція генія, мовчазна спритність ін­стинкту чи рішучість волі і чину.

Демократичні ідеали свободи й рівності, громадські й політичні права консти­туційного і представницького уряду виставлялися як застарілі пережитки філософ­ського раціоналізму, що досягнув своєї кульмінації під час Французької революції. «Безплідний інтелектуалізм» — стандартний зневажливий термін, за допомогою якого фашизм і націонал-соціалізм характеризував усі ворожі політичні теорії — як ліберальні, так і марксистські.

Хоча такий ірраціоналізм рідко мав якісь позитивні політичні чи соціальні нас­лідки, він об'єднував дві тенденції, що водночас були логічно протилежні й емо­ційно сумісні. Це був культ народу чи нації, з одного боку, і культ героя, генія чи великої людини — з другого. Часом народ уявлявся тут колективно як носій і дже­рело цивілізації; з його духу містично постають мистецтво і література, право і уряд, мораль і релігія, все, позначене духовними якостями національної душі. В Німеччині цей культ народу був особливо притаманний літературному романтизму. Інтелектуальними предтечами цього типу ірраціональної думки у філософії XIX ст. були Шопенгауер і Ніцше.