Фрідріх Ніцше

Німецький філософ. У 25 років — професор грецької мови в Базельсь- кому університеті. Ніцше відмовився від філології та під впливом ідей Шопенгауера (1788—1860) починає критикувати традиційну релігійну та філософську думку. Через погіршення здоров'я та прогресуюче боже­вілля з 1889 р. Ніцше опиняється під опікою своєї сестри Елізабет, яка редагувала та виправляла його праці.

У своїй складній та амбіційній праці Ніцше наголошував на важли­вості волі, особливо «волі до влади (могутності)». Він випередив сучас­ний екзистенціалізм, підкреслюючи, що люди створюють свій власний світ та свої власні цінності — «Бог мертвий». Жорстка критика христи­янства та протест проти егалітаризму та націоналізму — його ідей вплинули на анархізм та фемінізм так само, як і на фашизм. Найбільш відомі твори Ніцше: «Так говорив Заратустра» (1883-1884), «Понад до­бром та злом» (1886) та «Про родовід моралі» (1887). 372 Шопенгауер бачив позаду природи і людського життя напруження сліпої сили, яку її він називав «волею», безконечну і безцільну боротьбу, невгамовне і безглузде зусилля, що бажає все і не задовольняється нічим, що творить і руйнує, але ніколи не досягає завершення. У цьому вирі ірраціональної сили тільки людський розум створює маленький острівець позірного порядку, в якому ілюзія розумності й доці­льності знаходить собі хитру опору. Песимізм Шопенгауера ґрунтувався на мора­льній інтуїції про марноту людських бажань у такому світі, мізерність людського зусилля і безнадійність людського життя.

Ніцше погоджувався із Шопенгауером, що банальність, обмеженість і лицемірство варті презирства, але здолати їх — до снаги героєві, а не святому. Всі моральні вартості треба «переоцінити» таким чином: замість рівності — визнання вродженої вищості; замість демократії — аристократизм мужнього і сильного; замість християнського смирення і людяності — суворість і гордість; замість щастя — героїчне життя; замість занепаду — творчість. Як вважав Ніцше, філософія не для мас, оскільки вона більше за все вказує масам їхнє справжнє місце як істоті нижчого сорту, чий здоровий інстинкт — слідувати за своїм вождем. Якщо цей здоровий інстинкт зруйнований, маси творять лише рабську мораль, фікцію людяності, жалості і самозречення, що почасти відобра­жає їхню неповноцінність, а фактично є витонченою отрутою, винаходом рабської під­ступності, покликаним стерилізувати сили творців. Бо нічого так не боїться або нена­видить посередність, як руйнівної сили оригінальності. Двома великими втіленнями такої рабської моралі Ніцше вважав демократію і християнство, що, кожне на свій лад, є апофеозом посередності і символом занепаду.

Дослідники фашизму і націонал-соціалізму вбачають в ідеях Ніцше ідейне дже­рело. Самі фашисти і націонал-соціалісти були не проти того, щоб визнати це пер­шоджерело, почасти тому, що певні подібності існували насправді, а ще більше, мабуть, тому, що їм був потрібен престиж великого письменника для підтримки власної літературної продукції, що фактично не відзначалася особливою перекон­ливістю. Ні Муссоліні, ні Гітлер не заперечували проти їхнього визнання над лю­дьми, щиро відчуваючи і відверто заявляючи про свою зневагу до мас, що їх вони очолювали. Обоє знаходили в «переоцінці цінностей» виправдання морального ци­нізму. Як фашисти, так і націонал-соціалісти хитро набивалися на роль «нових вар­варів», не зіпсованих надмірною цивілізованістю чи моральним самозреченням, і рекламували себе як рятівників загниваючої цивілізації. Вони поділяли з Ніцше щиру ненависть до демократії і християнства. Однак у принципових аспектах кори­стувалися ним обережно, а його твори могли безперешкодно ходити лише в ста­ранно зібраних антологіях. У XIX ст. знайдеться мало письменників, які так знева­жали б націоналізм, як Ніцше, який вважав його не набагато кращим за вульгарний забобон. Для Ніцше найбільша гордість полягала в тому, щоб бути «добрим євро­пейцем». Жоден німецький письменник не ставився так критично до німців другого рейху, яких він називав «рабськими душами» і для порятунку яких, на його думку, конче потрібна була домішка слов'янської крові. Єдиними періодами європейської історії, що захоплювали Ніцше, були італійський Ренесанс і Франція Людовіка IV.

Ірраціоналізм Шопенгауера і Ніцше був майже цілковито моралістичний. Однак у філософії XIX ст. існували інші, тісніше пов'язані з наукою тенденції, що теж у певному сенсі були ірраціональними. Їх часто називали такими невизначеними на

той час словами, як прагматизм і позитивізм. Вони переважно постали з двох дже­рел: біологічного відкриття, що розум, чи інтелект, подібно до інших психічних властивостей, можна розглядати як життєвий процес, породжений органічною ево­люцією, і логічного відкриття, що навіть у точних науках науковий метод містить постулати і припущення, які не є очевидними в будь-якому раціональному сенсі і можуть бути набагато легше описані з погляду умовності або вигоди. Ці дві тенде­нції були спільним набутком значної частини філософії XIX ст., але найпопулярні- шим їхнім виразником був французький мислитель Анрі Бергсон. Його головною метою було показати, що розум є слугою «життєвої сили», темної космічної енергії на кшталт шопенгауерівської волі чи гартманівського «несвідомого». Тільки інтуї­ція може прямо осягнути світ, яким він є насправді, — незбагненною, непередбаче­ною і надраціональною творчою силою. Бергсон вважав, що людині від народжен­ня властива така інтуїція, яка схожа на інстинкт і глибше вкорінена в життя, ніж розум, але вона значною мірою ослаблена протягом людського розвитку внаслідок надмірної залежності людини від інтелекту. Він також вважав, що інтуїтивні сили можна відновити і зробити їх методичним інструментом для досягнення метафізи­чної істини, але нічого не міг сказати про методи.

Однак безпосереднє втілення бергсонівських ідей у соціальну філософію здійс­нив Жорж Сорель у «Reflexions sur la violence» (1908). Сорель довго був рішучим критиком «ілюзій прогресу» і демократії. Для Сореля соціальна філософія стала міфом, візією, чи символом, що згуртовував і надихав робітників у їхній боротьбі проти капіталістичного суспільства. Сорель був переконаний, що всі великі соціа­льні рухи, зокрема християнство, породжені міфом. Аналізувати міф чи з' ясовувати його істинність, навіть запитувати про його доцільність, безглуздо. По-суті, лише образ може викликати почуття і породити згуртованість і енергію, що дозволяють групі реалізувати свої сили. Політична філософія не керівництво до раціональної дії, а стимул до фанатичної рішучості і сліпої відданості.

Фашистська концепція природи і мети філософії в основному збігалася із соре- лівською концепцією міфу. В ній ірраціоналізм філософської традиції від Шопен- гауера до Бергсона отримав соціальне і політичне вираження. Така філософія в тра­ктуванні Муссоліні є візією життя, а не проектом, і ще менше вона є теорією, що ґрунтується на розумі. Це яскраво підтверджується словами Муссоліні, які він ви­голосив у 1922 р.: «Нам треба створити власний міф. Міф — віра, пристрасть. Він не обов'язково мусить бути реальністю. Він — реальність остільки, оскільки є стимулом, надією, вірою і хоробрістю. Наш міф — нація, наш міф — велич нації!».

На основі цього фашистського міфу італійські націоналісти старанно розробили доктрину, згідно з якою сучасна Італія є духовною наступницею Римської імперії. Рокко мав намір (не більше і не менше) докорінно переписати європейську історію з тим, щоб показати, що демократія — кульмінація занепаду і анархії, які почалися з падінням Риму. Ліберальна ідея індивідуальних прав була лише останнім кроком у подоланні римської ідеї державного права і авторитету, внаслідок, за Рокко, на­пливу «германського індивідуалізму». Але навіть протягом чорних віків національ­ної роз' єднаності Італія залишалася відданою спадщині Риму, бо лібералізм чужий «латинському розуму». Мета фашизму — «повернути італійську думку в сфері по­літичної доктрини до її власних традицій, що є традиціями Риму». Між Гітлером і Сорелем не існувало, певна річ, такого безпосереднього зв'язку, як між Сорелем і Муссоліні, та в цьому й не було потреби. Гітлеру вже служили за модель Муссоліні і фашистський міф. Значення, що його він надавав у «Майн Кампф» майже неперекладному слову Weltanschauung, практично передбачає те саме. «Світогляд» безкомпромісний; він вимагає повного і абсолютного схвалення, за винятком будь-якого альтернативного погляду; він непримиренний, як релігія, і він бореться проти своїх опонентів усіма доступними засобами. Він не визнає ні­якої слушності за опозиційним поглядом, а є абсолютно догматичним і фанатич­ним. Відтак він становить «духовну основу», без якої люди не можуть бути такими жорстокими і безпринципними, якими вони повинні бути, щоб вийти переможцями в битві за життя. Політика є, по суті, смертельною битвою «світоглядів».

У сутичці двох світоглядів лише брутальна сила, що застосовується послідовно і безжалісно, може вирішити справу на користь того, хто нею послуговується.

Таким чином, хоча ірраціоналізму не можна приписувати суто «правий» або про­фашистський характер, у фашизмі знайшли відображення найбільш радикальні фор­ми антипросвітницького мислення. По-перше, фашизму був притаманний антиінте- лектуалізм, виражений у схильності зневажати абстрактне мислення та шанувати дію. Наприклад, улюбленими гаслами Муссоліні були «Діяти, а не розмовляти» та «Бездіяльність — смерть». Інтелектуальне життя було знецінене, його вважали холо­дним, сухим та мертвим. Замість розуму фашизм звертався до душі, емоцій та інсти­нктів. Його ідеям бракувало послідовності та точності, але вони намагалися виклика­ти якийсь міфічний потяг. Головні ідеологи фашизму, Муссоліні та Гітлер, були визначними пропагандистами, були зацікавленими в ідеях та теоріях, через їхню зда­тність викликати емоційний відгук та спонукати народні маси до дії. Однак, фашизм — це не лише ірраціоналізм. Характерною рисою фашизму є не його звернення до нераціональних стимулів та емоцій, а специфічна низка вірувань та цінностей, якими він намагався привернути емоції та генерувати політичну активність.

По-друге, заперечення Просвітництва надало фашизму переважно негативного, руйнівного характеру. Іншими словами, фашисти частіше більш чітко висловлюва­лися про те, проти чого вони виступали, а не про те що вони підтримували. Отже, фашизм є так званою антифілософією — антираціональною, антиліберальною, ан- тиконсервативною, антикапіталістичною, антибуржуазною, антикомуністичною і т. ін. У такому сенсі деякі розглядають фашизм як своєрідну форму нігілізму, фак­тично віру в ніщо, заперечення всіх установлених моральних та політичних прин­ципів. Нацизм, наприклад, зображають як «революцію нігілізму». Але фашизм — це не лише відкидання встановлених норм та принципів. Це скоріше спроба знищи­ти спадщину Просвітництва. Він являє собою зворотній темний бік західної полі­тичної традиції, основні та найстаріші цінності якої були не відкинуті, а видозміне­ні та перевернуті з ніг на голову. Наприклад, у розумінні фашистів, «свобода» значила безперечне підкорення, «демократія» ототожнювалася з абсолютним дик­таторством, а під «поступом» розумілися постійні війни та боротьба. Більше того, незважаючи на безсуперечну схильність до нігілізму, війни та навіть смерті, фаши­сти вважали себе творчою силою, засобом побудови нової цивілізації через «творчу руйнацію» старої. Справді, поєднання народження та смерті, творіння та руйнуван­ня також можна назвати характерною рисою фашизму.

По-третє, відкидаючи стандарти універсального розуму, фашизм грунтував свої ві­рування суто на історії, культурі та ідеї органічного суспільства. Наприклад, відомий німецький філософ Йоганн Готфрід Гердер (1744—1803) відкидав універсалізм як іс­торичний: кожну націю надихає її колективний дух — Volksgeist, створений її унікаль­ною історією, культурою та особливо мовою. Таким чином, людські громади є органі­чною та природною річчю, сформованою не розрахунками або вигодою раціональних особистостей, а природженою вірністю та емоційними зв' язками, викованими спіль­ним минулим. Фашисти цю ідею органічної єдності довели до крайності. Національна спільнота, як нацисти її називали Volksgemeinschaft, розглядалася як неподільне ціле, всі внутрішні суперечки та конфлікти мали другорядне значення перед вищою спіль­ною метою, тому сила нації або раси є відображенням її моральної та культурної єдно­сті. Запропонована ідея беззаперечної соціальної єдності виражена в нацистському гас­лі «Сила в єдності».

Про «духовну основу» фашизму і націонал-соціалізму, серцевиною якої є «кров і земля», і яка є підґрунтям для німецької єдності, досить чітко сказав один із ідео­логів нацизму А. Розенберг: «Життя раси або народу не є логічно обґрунтована фі­лософія, отже, не є процес, що розвивається за природними законами. Це — конс­трукція, утворена містичним синтезом або душевною діяльністю, яку не можна пояснити за допомогою раціональних висновків або зрозуміти, з' ясовуючи причини і наслідки... Врешті-решт будь-яка філософія, що виходить за межі формальної, ра­ціональної критики, є не так знання, як визнання (Bekenntnis) — духовне і расове визнання, визнання достоїнств характеру».

Боротьба. Погляди англійського біолога Чарлза Дарвіна (1809—1882) викладені у його праці «Походження видів» ([1859]) мали значний вплив не тільки на природ­ничі науки, а й на розвиток соціальної та політичної думки кінця XIX ст. Ідея еволю­ції видів як результату «природного добору» була розвинута ліберальним філософом і соціологом Гербертом Спенсером (1820—1903) у вченні про «виживання найсиль- ніших», згідно з яким у змаганні індивідів у суспільстві перевагу матимуть більш та­лановитій та працьовитій, а невмілих та ледащих чекатиме поразка. Уявлення того, що в основі людського існування покладено змагання та боротьбу, здавалося особли­во привабливим у період загострення міжнародних суперечок і врешті-решт призве­ло до війни 1914 року. Соціальний дарвінізм мав значний вплив на фашизм, що заро­джувався. Фашисти розглядали боротьбу насамперед як природний та неминучий стан як суспільства в межах однієї країни, так і всього міжнародного життя. Тільки змагання та конфлікти можуть забезпечити поступ людства та гарантувати, що най- життєздатніші та найсильніші процвітатимуть. Як сказав Гітлер у своєму зверненні до курсантів військового офіцерського училища в 1944 p.: «Перемога — для найси- льніших, а слабких треба ставити до стіни». Якщо людське існування випробовується змаганням та боротьбою, то війна є для нього останнім викликом, перевіркою макси­мальних можливостей, Гітлер це називав «непорушним законом усього життя». Уні­кальність фашизму порівняно з іншими ідеологіями полягає в тому, що він розглядає війну саму по собі як суцільне благо. З цього приводу Муссоліні сказав: «Війна для чоловіка є тим самим, що материнство для жінки».

Від дарвінізму походить ціла низка специфічних фашистських цінностей: «доб­ро» є тотожним силі, а «зло» — слабкості. На противагу традиційним гуманістич- ним та релігійним цінностям, таким як турбота про інших, співчуття та взаєморо­зуміння, фашисти шанували зовсім інші, військові, цінності: відданість, обов'язок, покірність (слухняність) та самопожертву. Коли прославляється перемога сильні­ших, то могутність і сила самі по собі викликають пошану, їм поклоняються. Так само до слабкості ставляться з презирством, знищення слабких та фізично недоско­налих щиро вітається: їх треба принести в жертву для загального блага, тому що виживання виду є набагато важливішим, ніж життя його окремого представника. На противагу гуманістичним цінностям фашизм сприяв послабленню співчуття.