Адольф Гітлер

магниевый скраб beletage

Німецький нацистський диктатор. Син працівника австрійської митної служби, Гітлер вступив до Німецької Робітничої Партії (пізніше Націо- нал-соціалістична Німецька Робітнича Партія) в 1919 р., став її лідером в 1921 р. В 1933 р. Гітлера було призначено на посаду німецького кан­цлера і він проголосив себе фюрером Німеччини наступного року. Для нього режим характеризувався неослабним військовим експансіоніз­мом та намаганням знищити євреїв у Європі.

Аж ніяк не будучи оригінальним мислителем, Гітлер, однак, у своїй праці «Мєіп Kampf» (Моя боротьба) об'єднав експансіоністський німе­цький націоналізм, расистський антисемітизм та віру в нескінченну бо­ротьбу в майже систематизовану нацистську програму. Характерною рисою його світобачення була історично обгрунтована теорія довічної боротьби та протистояння між німцями та євреями, які, відповідно, вті­лювали сили добра та зла.

До слабкостей та безсилля не слід ставитися з терпимістю, їх потрібно знищувати. Таке бачення більш наочно було проілюстровано програмою євгенів, прихильників так званого «вибіркового (англ. selective — селекцій­ний, добірний, вибірковий) розведення» (англ. breeding — розведення, ви­ведення породи), запропонованою нацистами в Німеччині. За цією програ­мою, людей з розумовими та фізичними вадами спочатку насильно стерилізували, а потім у період з 1939 по 1941 р. систематично винищува­ли. Спроба нацистів знищити всіх європейських євреїв, починаючи з 1941 р., в такому контексті була проявом расистської євгеніки.

Зрештою, фашистська концепція життя як «постійної боротьби» нада­ла цій ідеології характеру невгамовного експансіонізму. Національні якості можуть бути розвинуті тільки через конфлікт та продемонстровані через завоювання та перемогу. Це було чітко відображено в зовнішньополітичних цілях Гітлера, як він зазначив в «Mein Kampf: Lebensraum» (життєвий прос­тір) на сході та кінцева мета — світове панування. Отримавши владу в 1933 p., Гітлер розпочав програму переозброєння як частину підготовки до експансії, розпочатої наприкінці 1930-х pоків. Австрія була анексована в ре­зультаті аншлюсу {Anschluss) 1938 p., Чехословаччина розділена на части­ни навесні 1939 р. У вересні 1939 р. Німеччина вдерлася до Польщі, тим самим спровокувавши війну з Великою Британією та Францією. В 1941 p. Гітлер розпочав реалізовувати план Барбаросса — програму вторгнення до Радянського Союзу. Навіть відчуваючи неминучу поразку в 1945 p., Гіт­лер не відмовився від теорії соціального дарвінізму. Він заявив, що німець­ка нація його підвела, та віддавав накази, які ніколи не були виконані до кі­нця, накази битися до кінця, що в дійсності означало б повне знищення Німеччини.

Культ особистості (вождизм) та елітизм. Фашизм також суттєво відрізняється від традиційних політичних вчень своїм радикальним відкиданням рівності. Фа­шизм є глибоко елітарною (елітизованою) та надзвичайно патріархальною ідеологі­єю, основні ідеї якої ґрунтуються на твердженні, що абсолютна влада та правління обраної еліти є природними та бажаними. Кожна людина народжується з цілком відмінними від інших властивостями та можливостями. Народжені з такою рідкіс­ною здібністю, як здатність до лідерства (лідерські якості), відокремлюються від тих, хто здатен тільки підкорюватися, через боротьбу. Фашисти вважали, що суспі­льство взагалі складається з трьох категорій людей. По-перше, є найвищий, всеба- чущий лідер, який володіє безперечною владою. По-друге, існує «військова» еліта, яка складається виключно з чоловіків видатних, на відміну від традиційних еліт, своїм героїзмом, передбачливістю та здатністю до самопожертви. В Німеччині роль «військової» еліти приписували загонам СС, які були сформовані для особистої охорони фюрера, але протягом нацистського правління перетворилися на державу в державі. Третій шар суспільства — це народні маси, слабкі, інертні та неосвічені, їх доля в абсолютному підпорядкуванні. Таке песимістичне бачення можливостей звичайних людей різко відрізняло фашизм від ліберальних ідей демократії (хоча час від часу фашисти використовували політику виборів для досягнення власних цілей). Також слід зазначити, що в фашистському розумінні абсолютна влада вождя асоціювалася з демократичним правлінням.

Порівняльна характеристика поглядів на владу

Ліберали вважали, що влади походить «знизу», з дозволу тих, ким керують. Влада необхідна для впорядкованого існування, але вона є раціональною, цілеспрямованою та обмеженою. Ліберали надавали перевагу законній, раціональній владі та наголошували, що вона має бути відповідальною перед суспільством.

Прихильники консерватизму розглядали владу як природну необ­хідність. Вважали, що влада має здійснюватися «зверху», через те що різні люди мають відмінні розумові здібності, досвід та суспільне по­ложення. Влада має належати найдостойнішим. Влада є не тільки не­обхідною, а й корисною для суспільства, адже вона виховує повагу та відданість і сприяє консолідації суспільства.

Соціалісти з підозрою ставляться до влади, яку вони без вагань вважають пригнічувальною, взагалі пов'язаною з інтересами привіле­йованих класів. Однак соціалістичні суспільства визнають владу коле­ктивного органу (колективну владу) як засіб обмеження індивідуалізму та жадібності.

Анархісти розглядають усі форми влади як руйнівні та непотріб­ні, прирівнюючи владу до пригнічення та експлуатації. Оскільки немає різниці між владою та просто силою, будь-який контроль з боку влади та всі форми відповідальності є фіктивними.

Фашисти ставилися до влади, як до прояву особистих лідерських якостей та харизми, риси якими володіють надзвичайно обдаровані (якщо не єдині в своєму роді) особистості.

Одже харизматична влада є та повинна бути абсолютною та не­заперечною, і таким чином приховано, а може і явно, тоталітарною.

Релігійні фундаменталісти розглядають владу як результат того, що релігійна мудрість не є однаково доступною для всіх. Влада, по суті, походить від моральних якостей просвітлених особистос­тей. Через те що така влада ґрунтується на особистих якостях, її важко заперечити або примирити з конституціоналізмом. Фашистський підхід до влади вождя, особливо в нацистській Німеччині, був сформований під впливом створеної Ніцше концепції «надлюдини» (Ubermensch), надзвичайно обдарованої та сильної особистості. Найбільш повно філософ розро­бив свою концепцію в праці «Так говорив Заратустра», описавши надлюдину- особистість, яка підноситься над «стадним інстинктом» загальноприйнятої моралі та живе згідно зі своїми власними уподобаннями та бажаннями. Проте, фашисти ін­терпретували концепцію «надлюдини» як ідею найвищої та беззаперечної влади вождя. Фашистські лідери величали себе просто «вождями»: Муссоліні проголосив себе Duce, а Гітлер обрав для себе титул «Der Fuhrer» — навмисно для того, щоб відокремити себе від будь-яких конституційно визначених уявлень про державного лідера. Таким чином, влада вождя стала виключно вираженням його особистої ха- ризми та авторитету. В той час як конституційна, або як називав її Макс Вебер, за­конно-раціональна, влада діє в рамках правил та законів, особиста влада вождя ні­чим не обмежена. Оскільки вождя розглядали як надзвичайно обдаровану порівняно з іншими особистість, його влада була беззаперечною. На Нюрнберзько­му процесі віддані прихильники нацизму виспівували: «Адольф Гітлер — це Німе­ччина, Німеччина — це Адольф Гітлер». В Італії принцип «Муссоліні завжди пра­вий» став ключовою фашистською догмою.

«Принцип вождя» (німецькою Fuhrerprinzip), принцип того, що влада походить від вождя особисто, став одним з основоположних принципів фашистської держа­ви. Проміжні інституції, такі як вибори, парламент або політичні партії? були або зовсім ліквідовані, або послаблені для того, щоб вони були неспроможними зава­жати виконанню волі вождя. Принцип абсолютної влади був підкріплений вірою в те, що тільки вождь цілком володіє ідеологічною мудрістю (виключно вождь може правильно тлумачити ідеологію): вождь, як ніхто інший, вирішує долю свого наро­ду, його «справжні» і «загальні» бажання та волю. Таким чином, положення теорії лідерства (або влади особистості, за Ніцше) деякою мірою збігаються з переконан­нями Руссо, що існує єдиний, неподільний суспільний інтерес. У такому розумінні, справжня демократія — це абсолютне диктаторство, абсолютизм та верховна вла­да? об'єднані у формі «тоталітарної демократії» [Талмон, 1952]. Роль вождя — пробудити народ для його долі, перетворити інертну масу на могутню та незламну силу. Фашистські режими використовували популізм для мобілізації мас, що дещо відрізняло їх від традиційних диктатур. У той час як традиційні диктатури намага­лися відсторонити маси від політики, тоталітарні диктатури намагалися нав'язати їм цінності та цілі режиму через постійну пропаганду та політичну агітацію. У ви­падку фашистських режимів це виражалося в поширених плебісцитах, зборах та демонстраціях.

Соціалізм. Фашизм в Італії й націонал-соціалізм у Німеччині утвердилися як соціалістичні режими, прилаштовані до національних інтересів, або, послуговую­чись лексикою гебельсівської пропаганди, як «правдивий соціалізм». В обох краї­нах вони врешті-решт прийшли до влади завдяки союзу соціалістичної і націоналі­стичної партій. В Італії це трапилося раніше, 1920 року, коли Муссоліні раптово звернувся до націоналізму, всупереч давній репутації войовничого антинаціоналіс- та, а націоналістична партія, принаймні формально, прийняла синдикалістський со­ціалізм. У Німеччині відповідна подія сталася, коли Гітлер нарешті здобув біль­шість голосів у Рейхстазі, об'єднавшися з гутенберзькими націоналістами, попри всі свої заяви про відмову від будь-яких компромісів і альянсів. Альфредо Рокко, який довгий час був лідером італійських націоналістів, а потім став міністром юс­тиції в новій коаліції, так пояснював принцип фашизму як націоналістичної форми соціалізму в палаті депутатів у 1925 р.: «Фашизм розумів, що проблема організації соціальних груп, тобто синдикалізму, аж ніяк не була пов'язана з рухом, що мав на меті зруйнування капіталістичної економіки, заснованої на приватній організації виробництва, з тим щоб замінити її соціалістичною економікою, що ґрунтується на общинній організації виробництва. Він бачив необхідність ізолювання синдикаль­ного феномена від соціалізму, що ускладнював його всіма антинаціональними, ін­тернаціональними, пацифістськими, гуманістичними, бунтарськими ідеологіями своєї політичної доктрини, що не має нічого спільного з синдикальною організаці­єю. Отож фашизм, створюючи націонал-соціалізм, надихався виключно патріотич­ним почуттям і національною солідарністю».

Ці ідеї були досить примітивними і привабливими для значної частини населен­ня, однак, незважаючи на очевидні протиріччя між фашизмом та соціалізмом, їхні ідеї та теорії були дещо споріднені.

По-перше, суспільство повинно бути єдиним, а не роздиратися протиріччями; нація — суспільство, до якого належать усі; тим-то кожен клас і кожен інтерес му­сить працювати разом в інтересах нації. Ідея також передбачала головні стратегічні лінії для партії, що прагнула домогтися влади на такій утопічній платформі. Вона мала бути соціалістичною принаймні за назвою, бо в Італії й Німеччині популярна політика тривалий час робилася за допомогою соціалістичної фразеології. Однак вона повинна була нейтралізувати і стерилізувати політичний вплив профспілок, що були соціалістичними, незалежно від їхнього ставлення до марксизму. Націо­нал-соціалізм якнайкраще відповідав інтересам дрібної буржуазії: крамарів і служ­бовців, яка найбільше потерпала від інфляції і депресії, і яка жахалася перспективи скотитися до лав пролетаріату — долі, що її недавно пророкував марксизм. У кож­ній країні цей клас перебував у хиткому становищі між організованим робітницт­вом, з одного боку, і великим капіталом — з іншого. А що сам він беззахисний пе­ред ними обома, то гаряче вітав перспективу підтримки від національного уряду. Великий промисловець і капіталіст міг сподіватися, що в новому поєднанні націо­налізм візьме курс на розрив із соціалізмом.

Одночасно середній клас, який тільки-но зароджувався з якого переважно скла­далися ряди фашистських активістів, був дуже негативно налаштований до капіта­лізму, що відобразилось у його обуренні проти могутності великого бізнесу та фі­нансових об'єднань. Їм загрожувало поширення великих торговельних центрів, банків, підприємств та зростання боргів перед банками та іншими великими капіта­лістичними підприємствами. Середній клас, як і робітничий клас, розорила інфля­ція. Економіка не могла запропонувати ніяких шансів великій кількості молодих людей.

По-друге, фашизм, так само як і соціалізм, схиляється до колективізму, на про­тивагу до традиційних «буржуазних цінностей» капіталізму. Фашизм ставить спі­льноту вище за індивіда; на нацистських монетах, наприклад, було викарбовано «Загальне благо важливіше за особисте». Капіталізм, з іншого боку, ґрунтується на задоволенні насамперед особистого інтересу, таким чином представляючи загрозу для єдності нації або раси. Фашисти також з презирством ставляться до матеріаліз­му, який підтримує капіталізм; прагнення до добробуту та збагачення не збігається з ідеалістичними ідеями національного відродження та світового завоювання, які сповідували фашисти.

З іншого боку, фашистські режими часто застосовували економічну політику соціалістів, для того щоб регулювати та контролювати капіталізм. Капіталізм, та­ким чином, був підкорений ідеологічним цілям фашистської держави. Як зазначив Освальд Мослі, лідер Британського Союзу фашистів: «Капіталізм — це система, в якій капітал використовує націю (народ) у своїх цілях. Фашизм є системою, в якій нація використовує капітал для своїх». Як італійський, так і німецький режими на­магалися підкорити своїй владі великий бізнес шляхом націоналізації та державно­го регулювання. Наприклад, з 1939 р. підприємницька діяльність у Німеччині була реорганізована згідно з Чотирирічним планом Герінга, створеним за моделлю ра­дянських п' ятирічок.

По-третє, програма націонал-соціалізму визначала також головні лінії політич­ної теорії, що була покликана підтримувати цю програму. За своєю суттю, вона пе­редбачала цілковитий контроль національної економіки національним урядом в на­ціональних інтересах. Відтак вона однаково протистояла будь-якій формі лібера­лізму, що намагався обмежити політичний контроль над економікою, і марксизму, що підпорядковував політику економіці. Тим-то фашистська політична філософія повинна була заявити про себе як екзальтована форма політичного ідеалізму. Вона мусила засуджувати як жорстокість марксистського матеріалізму, так і егоїзм та плутократію лібералізму. Правам на свободу, рівність і щастя вона повинна була протиставити обов'язки служіння, відданості, дисципліни.

Проте соціалізм, у фашистському розумінні, мав значні обмеження. Наприклад, «ліві» елементи в середині фашистських рухів, такі як СА в Німеччині або Сорелів- ські революційні синдикалісти в Італії, були значно обмежені в правах після прихо­ду до влади фашистських партій, які намагалися отримати підтримку великих під­приємців. Найдраматичнішого характеру це набуло в Німеччині, де були проведені «чистки» СА та вбито лідера цієї організації Ернста Рома під час «Ночі довгих но­жів» у 1934 р. Через те марксисти стверджують, що фашисти скоріше мали на меті зберегти капіталізм для власної вигоди, ніж цілком його ліквідувати. Більше того, ідеї фашистів щодо організації економічного життя суспільства були дуже незро­зумілими та суперечливими, економічна політика фашистів визначалася звичайним прагматизмом, а не ідеологією. Революція, яку жадали здійснити фашисти, була не соціальною революцією, метою якої була зміна системи та форм власності, а ско­ріше революція психологічна, «революція духу», яка мала створити новий тип лю­дини. Це повинна була бути «нова людина» (завжди малася на увазі особа чоловічої статі), фашист, герой, який керується почуттями обов' язку та честі, здатний на са­мопожертву та готовий розчинити свою індивідуальність у колективному (соціаль­ному) цілому. Зрештою, фашисти були більш відомі своєю антикомуністичною, ніж антикапіталістичною налаштованістю. Найважливішою метою фашизму було від­вернути робітничий клас від марксизму та більшовизму, які проповідували підсту­пні та віроломні ідеї міжнародної солідарності трудящих та підтримували оманливі ідеї рівності та співробітництва (кооперації). Фашисти проповідували національну єдність та інтеграцію, і тому хотіли, щоб почуття відданості до своєї нації або раси було сильнішим за почуття солідарності соціальних класів.

Щодо аналізу сутності націонал-соціалізму, на нашу думку, необхідно звернути увагу на те, як окремі письменники пропагували «пруський соціалізм». Такі дослі­дники політичної думки як Терсон акцентували увагу на двох німецьких інтелекту­алах: Освальді Шпенглері та Артурі Мослер Ван дер Бруку.

Згідно з філософією Шпенглера, історія — літопис боротьби між «культурними сферами». Часом культурна сфера описувалася як «Європа» у протистоянні з «Азі­єю», іноді це була «біла раса» у протистоянні з «кольоровими расами». В обох ви­падках робився висновок, що історична місія Німеччини — захистити кордони єв­ропейської цивілізації від Азії і кольорових рас. Політична демократія — форма виродження, породжена почасти індустріалізацією, почасти руйнівним впливом ін­телектуалізму на волю до влади. Тому її повинна змінити епоха диктатури і зма­гання за світову імперію. У цьому процесі національні держави будуть поглинуті, як племена і народи були завойовані й поглинуті Римом. Демократія і свобода ос­новані на ілюзії, що люди — розумні істоти, а інтелектуалізм — «бур'ян», типовий занепад, породжений міським пролетаріатом. Тільки селянство і аристократія збе­рігають здорову волю до влади, і вони завжди були рушійними силами історії. Бо людина за своєю природою — хижак; справедливість, щастя і мир — ілюзії, а ідеал фізичного вдосконалення — нудний і хирлявий. Звідси висновок, що соціалізм по­винен очиститися від марксистських догм інтернаціоналізму і класової боротьби. В Німеччині це означає, що він мусить об' єднатися з прусською традицією дисциплі­ни і авторитету. Політичні партії і парламентські інституції повинні поступитися місцем політичній та економічній ієрархії, а індустріальний робітничий клас, зок­рема, слід привести до покори. Основне питання, на думку Шпенглера, в тому, хто чим керує: ринок державою чи держава ринком? Перша ідея — англійська, друга — німецька. Шпенглерівська концепція здорового суспільства в ключових моментах збігалася з тією, якою послуговувався націонал-соціалізм: політичний клас юнке- рів-промисловців, землеробська економіка осілого селянства — достатня промис­ловість, щоб забезпечити воєнну могутність, а робітничий клас привчався до поко­ри і позбавлявся незалежних профспілок, що забезпечували йому політичний вплив. З допомогою цих засобів, якби їх лише вдалося поєднати, як сподівався Шпенглер, Німеччина стане на чолі континентальної імперії, що зможе конкурува­ти з англійською або затьмарити її.

Наскрізною темою Мослера ван ден Брюка було те, що «кожен народ має свій власний соціалізм», що «розпочинається там, де закінчується Маркс». Будучи євре­єм, Маркс недооцінював будь-які ідеальні вартості, зокрема національні вартості. Справжній національний соціалізм не матеріалістичний, а ідеалістичний. Він не є пролетарський, бо «пролетарі — ті, що залишаються на дні». Його слід очистити від будь-яких елементів лібералізму, що слугує фальшивим фасадом для плутокра­тії, і ліберальної демократії — смерті націй. Він залежить від «волі нації, яка знає, чого хоче», очолювана великим вождем, здатним виразити її волю. У такому соціа­лізмі класова боротьба змінюється національною солідарністю, бо лише монолітна нація є досить сильною, щоб вистояти в європейському хаосі. Єдине питання в тому, чи стане в національних елементів німецьких трудящих класів сили і волі розвернути пролетарський передній край у націонал-соціалістичному напря­мку? Чи, радше, розвернути його у протилежний бік так, щоб сили, які націлювалися на класову війну проти власної нації, опинилися віч-на-віч з іноземним ворогом.

Іншими словами, йдеться про необхідність об' єднання націоналістів і соціаліс­тів, що підкреслив Гітлер наприкінці першого тому «Майн Кампф». У 1918 році німецький народ, за його словами, був «розірваний на дві частини». Його націона­лістська частина, що «включає шари національної інтелігенції», — боязлива і без­сила, позаяк вона не змогла достойно пережити поразку у війні. З другого боку, пе­реважна більшість робітничого класу, організованого в марксистські партії, «свідомо нехтує національними інтересами». Але ж до цієї частини «належать на­самперед ті елементи нації, без яких національне відродження немислиме і немож­ливе». Вища мета нового руху — «націоналізація мас», «відновлення нашого наці­онального інстинкту самозбереження». Очевидно також, що пропаганда Гітлера була хитро розрахована на те, щоб привабити робітничий клас, занурений у марк­систську ідеологію. Нація відіграла ту утопічну роль, що й безкласове суспільство, а класову боротьбу змінила боротьба «бідних» націй проти сил єврейської демокра­тичної плутократії. Його обіцянки економічного піднесення були безмежні, але аб­солютно невиразні: це було необхідно, щоб антимарксисти не були зневажені.

Таким чином, фашизм і національний соціалізм були спробами об' єднати всіх членів нації, ігноруючи або припиняючи всіляке протистояння між групами й інте­ресами, і підпорядкувати всі ресурси країни її урядові. Вони були соціалістичними в подвійному сенсі: апелювали до публіки, популярні політичні рухи якої вже були соціалістичними, і вимагали радикального контролю над бізнесом і промисловістю. Вони не були соціалістичними, позаяк не мали будь-якого серйозного наміру щодо перерозподілу національного доходу в інтересах робітничого класу. Вони були на­ціоналістичними також у подвійному сенсі: жодне інше почуття, крім націоналіс­тичного, не мало достатньої розповсюдженості і достатньої сили, щоб втримати ко­нтроль над зведеними воєдино розрізненими інтересами, і націоналізм був антитезою парламентаризму й інтернаціоналізму. Вони не були націоналістичними в будь-якому сенсі, що передбачав повагу ультранаціоналізму як культурної цінно­сті або як моральної прерогативи всіх народів. Фашизм включав крайню форму шовінізму та експансіоністського націоналізму, які поширились перед Першою сві­товою війною і були виражені в європейському імперіалізмі та різних формах пан- націоналізму. У межах цих течій нації розглядалися не як рівні та взаємозалежні, а як природні суперники в боротьбі за панування. Фашистський націоналізм пропо­відував не повагу до різноманітних культур та національних традицій, а проголо­шував зверхність однієї нації над іншими. Такі погляди нацистів знайшли відобра­ження в ідеях аріанізму, переконання, що німці є «панівною нацією». В міжвоєнний період такий войовничий націоналізм підкріплювався гіркотою поразки. Італія, яка формально була серед держав-переможниць у Першій світовій війні, не змогла отримати ніяких територіальних здобутків за Версальською конференцією. Німеч­чина потерпіла поразку у війні та, як вважали німці, була принижена через вимогу сплачувати репарації, територіальні втрати та особливо статтею про її «провину у розв'язанні війни».

Фашизм намагався стимулювати щось більше ніж просто патріотизм, любов до своєї батьківщини. Він намагався пробудити в людях могутнє, навіть войовниче, почуття національної належності, яке Чарлз Маурас (1868—1952), лідер Action Francaise, назвав «інтегральним» (суцільним) націоналізмом. У фашизмі втілено ідею мессіанства або фанатичної місії: досягнення національного відродження та відновлення почуття національної гідності. Справді, один із факторів, що зробив фашизм настільки привабливим для народних мас, була обіцянка національної ве­личі. Згідно з Гріффіном (1993), уявне джерело загального фашизму — в ідеї «від­родження, яке повторюється», та в «популістському ультранаціоналізмі». Усі фа­шистські рухи підкреслювали моральний та культурний занепад сучасного їм суспільства, але вони пропонували ідею відродження нації, яка постане «як фенікс з попелу». Фашизм був протестом проти сучасності, він не поступився реакції та не піддався спокусі традицій. Натомість, він поєднав у собі міфи про славетне минуле та майбутнє, відродження та оновлення, звідси й ідея про «нову людину». В Італії це відобразилося в намаганні повернути країні велич Римської імперії, нацисти на­звали свій режим «Третім рейхом», спадкоємцем «Першого рейху» та «Другого рейху» Бісмарка.

Однак на практиці національне відродження незмінно значило підкорення ін­ших народів через експансію, війну та завоювання. Сформований під впливом соці­ального дарвінізму та переконання у своїй національній та іноді расовій зверхності, фашистський націоналізм став нерозривно пов' язаним з імперіалізмом та мілітари­змом. Німецькі нацисти намагалися побудувати «Велику Німеччину» та створити імперію, яка б поширювалася аж на Радянський Союз — «Lebensraum на сході». Фашисти в Італії жадали заснувати Африканську імперію і через те вдерлися до Абіссінії (Ефіопії) в 1934 р. Імперська Японія окупувала Маньчжурію в 1931 р., для того щоб створити сферу спільного процвітання в Азії під проводом Японії. Це ма­ли бути автократичні суто самодостатні імперії. На противагу переконанню лібера­лів, що економічний розвиток є результатом міжнародної торгівлі та взаємозалеж­ності, фашисти вірили, що економічна міць нації (держави) грунтується на її спроможності покладатися виключно на ресурси та енергоносії, якими вона безпо­середньо володіє. Завоювання та експансія, таким чином, є засобами забезпечення економічної безпеки, самоізольована імперія матиме життєнеобхідну сировину, бу­де забезпечена ринками збуту та дешевою робочою силою. Отже, національне від­родження та економічний розвиток були тісно пов'язані з військовою могутністю. Цей логічний висновок дуже добре розуміли в Німеччині, де переозброєння та під­готовка до війни були постійним політичним пріоритетом протягом усього існу­вання фашистського режиму.

Фашизм та держава. Хоча можна виділити низку цінностей та принципів, при­таманних усім фашистським рухам, фашистська Італія та нацистська Німеччина яв­ляли собою різні версії фашизму, сповідували дуже відмінні, іноді навіть суперечні ідеї. Однак погляди усіх фашистських режимів та рухів збігалися в одному чи двох основних аспектах: перший — вони наголошували на створенні ідеальної всемогу­тньої або тоталітарної держави (особливо яскраве відображення мало місце в Іта­лії); другий — німецький нацизм або національний соціалізм, який підкреслював важливість расової належності, або расизм. Як уже було сказано, інтелектуальні властивості фашизму і націонал-соціалізму були зумовлені філософським ірраціоналізмом.

Після Першої світової війни як в Італії, так і в Німеччині слід було довести, що національна воля одним лише актом ствердження здатна компенсувати відсутність матеріальних ресурсів і зарадити своїй економіці політичними засобами. Пріоритет політичних сил над економічними був предметом віри як для фашизму, так і для націонал-соціалізму. Обидва рухи були насправді і вважали себе революційними, а точніше — контрреволюційними.

Реалізувати такі ідеали можливо лише через формування певної теорії та впро­вадження її в життя. Це добре усвідомлювали вожді фашизму і націонал- соціалізму. Зокрема, Б. Муссоліні дуже добре допоміг Дж. Джентіле, який подібно Б. Кроче, успадкував гегелівську філософію, на основі якої були сформовані італій­ський різновид фашистської теорії держави, її вищості, священності і всеохоплю- ваності. Б. Муссоліні за настановою Джантіле, висуває такий девіз: «Все для дер­жави; ніщо проти держави; ніщо поза державою».