Беніто Муссоліні

Італійський фашистський диктатор. Викладач та журналіст у минулому, Муссоліні став видатним членом Соціалістичної партії, з якої його було виключено за те, що він схвалював втручання Італії в Першу світову війну. В 1919 р. Муссоліні заснував Фашистську партію, в 1922 р. його було призначено прем'єр-міністром, і ще через 3 роки він установив в Італії однопартійний фашистський режим.

Муссоліні подобалося зображувати себе як засновника фашизму, хоча його праці та промови частіше готували для нього вчені. Основ­ним положенням його політичної філософії було переконання в тому, що людське існування тільки тоді має сенс, коли воно підтримується та визначається спільнотою. Однак це означало, що держава розглядала­ся як «універсальна моральна воля», уявлення втілене в тоталітаризмі. За межами держави «не може існувати жодна людина або духовна цін­ність, набагато менше речей мають цінність».

Оскільки Муссоліні вже очолював уряд, то його владу легко було ототожнювати з владою держави. Якщо держава — втілення «етичної ідеї», то фашизм міг подаватися, як форма високого політичного ідеа­лізму, на противагу самозваному матеріалізму марксистів, і як мораль­на чи релігійна концепція суспільства — на противагу класовій боротьбі й політичному лібералізму, потрактованому як виключно егоїстичний і антисоціальний індивідуалізм. Це була, по суті, лінія, якої Муссоліні до­тримувався у своїй енциклопедичній статті.

Дж. Джанітіле намагався довести і доводив, що прихильники фашизму нині і завжди вірять у святість і героїзм; тобто — у дії, що не зумовлені безпосередньо чи опосередковано економічним мотивом. І якщо заперечити економічну концепцію історії, згідно з теорією якої люди — не більше, ніж маріонетки, що носяться туди й сюди на хвилях випадку, тоді як справжні рушійні сили абсолютно їм не підвлад­ні, то це означає заперечити також існування постійної і незмінної класової війни — природного наслідку економічної концепції історії. І насамперед фашизм постає проти того, що класова війна здатна бути домінуючою силою в перебудові суспіль­ства. Фашизм заперечує можливість матеріалістичної концепції щастя, залишаючи її тим, хто її винайшов, — економістам першої половини XIX ст.: тобто фашизм за­перечує законність рівності, квітучого благополуччя, що звело б людину до тва­ринного рівня, змушуючи піклуватися лише про одне — бути ситим і добре харчу­ватися, а відтак зумовило б деградацію людства до суто фізичного існування.

Тим-то фашизм є по-справжньому «релігійною концепцією, що розглядає лю­дину в іманентному зв'язку з вищим законом, об'єктивною волею, яка перевищує окремого індивіда і підносить його до усвідомлення своєї належності до духовної спільноти». Останню ж творить і уособлює радше держава, ніж нація.

Нація не породжує державу; це застаріла натуралістична концепція. Швидше держава породжує націю, наділяючи волею, а значить — справжнім життям народ, свідомий своєї моральної єдності... Справді, держава, як вираження універсальної етичної волі, творить право на національну незалежність.

Слід зауважити, що у Джентіле теорію фашистської «держави» часом важко відрізнити від аналогії тероризму. Фашистські штурмові загони, що розганяли мі­тинги антифашистських профспілок, на його думку, «насправді були силою держа­ви, ще не народженою, але в процесі формування». Більше того, згідно з Джентіле, сила — право, а свобода — підкорення. «Завжди максимальна свобода збігається з максимальною силою держави... Будь-яка сила — моральна сила, бо вона завжди є вираження волі; і який би аргумент не використовувався проповідь чи палиця, його ефективність може полягати тільки в здатності врешті-решт прийняти внутрішню підтримку людини і змусити її пристати на нього».

На відміну від «гегельянського фасаду», який був споруджений Джентіле для італійського фашизму, націонал-соціалізм ніколи не видавав себе за теорію «дер­жави». «Mein Kampf» містить багато пасажів, у яких Гітлер стверджував, що дер­жава — не мета, а засіб, що її слід відкинути, якщо її політика загрожуватиме на­родному добро