Беніто Муссоліні

магниевый скраб beletage

Італійський фашистський диктатор. Викладач та журналіст у минулому, Муссоліні став видатним членом Соціалістичної партії, з якої його було виключено за те, що він схвалював втручання Італії в Першу світову війну. В 1919 р. Муссоліні заснував Фашистську партію, в 1922 р. його було призначено прем'єр-міністром, і ще через 3 роки він установив в Італії однопартійний фашистський режим.

Муссоліні подобалося зображувати себе як засновника фашизму, хоча його праці та промови частіше готували для нього вчені. Основ­ним положенням його політичної філософії було переконання в тому, що людське існування тільки тоді має сенс, коли воно підтримується та визначається спільнотою. Однак це означало, що держава розглядала­ся як «універсальна моральна воля», уявлення втілене в тоталітаризмі. За межами держави «не може існувати жодна людина або духовна цін­ність, набагато менше речей мають цінність».

Оскільки Муссоліні вже очолював уряд, то його владу легко було ототожнювати з владою держави. Якщо держава — втілення «етичної ідеї», то фашизм міг подаватися, як форма високого політичного ідеа­лізму, на противагу самозваному матеріалізму марксистів, і як мораль­на чи релігійна концепція суспільства — на противагу класовій боротьбі й політичному лібералізму, потрактованому як виключно егоїстичний і антисоціальний індивідуалізм. Це була, по суті, лінія, якої Муссоліні до­тримувався у своїй енциклопедичній статті.

Дж. Джанітіле намагався довести і доводив, що прихильники фашизму нині і завжди вірять у святість і героїзм; тобто — у дії, що не зумовлені безпосередньо чи опосередковано економічним мотивом. І якщо заперечити економічну концепцію історії, згідно з теорією якої люди — не більше, ніж маріонетки, що носяться туди й сюди на хвилях випадку, тоді як справжні рушійні сили абсолютно їм не підвлад­ні, то це означає заперечити також існування постійної і незмінної класової війни — природного наслідку економічної концепції історії. І насамперед фашизм постає проти того, що класова війна здатна бути домінуючою силою в перебудові суспіль­ства. Фашизм заперечує можливість матеріалістичної концепції щастя, залишаючи її тим, хто її винайшов, — економістам першої половини XIX ст.: тобто фашизм за­перечує законність рівності, квітучого благополуччя, що звело б людину до тва­ринного рівня, змушуючи піклуватися лише про одне — бути ситим і добре харчу­ватися, а відтак зумовило б деградацію людства до суто фізичного існування.

Тим-то фашизм є по-справжньому «релігійною концепцією, що розглядає лю­дину в іманентному зв'язку з вищим законом, об'єктивною волею, яка перевищує окремого індивіда і підносить його до усвідомлення своєї належності до духовної спільноти». Останню ж творить і уособлює радше держава, ніж нація.

Нація не породжує державу; це застаріла натуралістична концепція. Швидше держава породжує націю, наділяючи волею, а значить — справжнім життям народ, свідомий своєї моральної єдності... Справді, держава, як вираження універсальної етичної волі, творить право на національну незалежність.

Слід зауважити, що у Джентіле теорію фашистської «держави» часом важко відрізнити від аналогії тероризму. Фашистські штурмові загони, що розганяли мі­тинги антифашистських профспілок, на його думку, «насправді були силою держа­ви, ще не народженою, але в процесі формування». Більше того, згідно з Джентіле, сила — право, а свобода — підкорення. «Завжди максимальна свобода збігається з максимальною силою держави... Будь-яка сила — моральна сила, бо вона завжди є вираження волі; і який би аргумент не використовувався проповідь чи палиця, його ефективність може полягати тільки в здатності врешті-решт прийняти внутрішню підтримку людини і змусити її пристати на нього».

На відміну від «гегельянського фасаду», який був споруджений Джентіле для італійського фашизму, націонал-соціалізм ніколи не видавав себе за теорію «дер­жави». «Mein Kampf» містить багато пасажів, у яких Гітлер стверджував, що дер­жава — не мета, а засіб, що її слід відкинути, якщо її політика загрожуватиме на­родному добробуту. Ніщо не було так чітко сформульоване у націонал- соціалістичній філософії, як твердження про те, що арійська чи нордична раса, нор- дичний народ — творець і носій культури, який установлює норми моралі і політи­ки. Іншими словами, гітлерівська філософія була взірцем «застарілої натуралістич­ної концепції», що її Муссоліні зрікся на користь «етичної ідеї» держави.

Усвідомлення обов'язку, виконання обов'язку і покора не є самодостатніми ці­лями, як і держава, але всі вони призначені бути засобами, що уможливлюють і оберігають існування в цьому світі людської спільноти, що не відає різниці у своїй психічній і фізичній гармонії.

Гітлер у праці «Майн Кампф» проголошував націоналізм теорією народної, «держави фолькової».

«Вищою метою «фолькової» держави є турбота про збереження тих головних расових елементів, які, заміняючи культуру, творять красу і достоїнство вищої лю­дяності. Отож ми як арійці здатні уявляти собі державу лише у вигляді живого ор­ганізму нації, що не тільки сприяє збереженню цієї нації, але завдяки вдосконален­ню духовних та ідеальних здібностей проводить її до вищої свободи».

Центральну ідею цієї теорії становила ідея расового народу, або «органічного народу». Народ не можна охарактеризувати як расу в будь-якому сенсі, що пов'язаний з біологічним значенням останньої, бо він стосується культури, що її практично завжди можна навчитися чи набути, але не можна успадкувати. Він не тотожний нації, бо націонал-соціалістична теорія вкладала в нього біологічний зміст. Його не назвеш народом, бо це колектив, у якому кожна реальна особа — лише тимчасовий носій його справжньої, але абсолютно неемпіричної сутності. Стефан Георге назвав це «темним лоном зростання», і загалом саме такі метафори­чні висловлювання були б найкращим тлумаченням слова Volk (народ), оскільки значення його практично неможливо з' ясувати. З темного лона зростання постають расовий народ і індивід; індивід завдячує народові всім, чим він є, і всім, що він ро­бить; він причетний до народу в силу свого народження і має вагомість тільки то­му, що в певний момент реалізує його невичерпні можливості. Індивіда єднає із співвітчизниками «містична святість кровних уз». Найкраще виховання індивіда — підготовка до служби на благо народу, а найвища честь — прислужитися для його збереження і зростання. Цінності індивіда — як етичні й естетичні ідеали, так і на­укова істина,— походять від народу і мають сенс лиш тоді, коли підтримують і плекають його. Відтак за своїм достоїнством чи вартістю індивіди в жодному разі не є рівними, адже вони різною мірою втілюють реальність народу. Радше вони утворюють ієрархію природних начальників і природних підлеглих, а інститути на­роду повинні розрізняти ці ступені вартості з відповідними градаціями влади і при­вілею. У центрі знаходиться Вождь, оточений своїми найближчими послідовника­ми, а скраю маса непомітних індивідів, яких він очолює. Таким чином, націонал- соціалістична теорія суспільства і політики включала три елементи: маси, правля­чий клас або еліту, і Вождя.

Переважна більшість будь-якої нації за словами Гітлера, не здатна ні на героїзм, ні на самостійне мислення; вона — ні добра, ні погана, а посередня. У соціальній боротьбі вона інертна, але покірливо йде за переможцем. її інстинктивною реакці­єю є страх перед оригінальністю і ненависть до вищого за неї, проте найбільше її бажання — знайти собі вождів. Вона байдужа до інтелектуальних або наукових ар­гументів, що їх неспроможна зрозуміти, й відгукується лише на грубі і сильні по­чуття на кшталт ненависті, фанатизму й істерії. Її можуть пройняти тільки найпрос­тіші докази, що повторюються безугавно і завжди у фанатично однобокій манері, з безпринципною байдужістю до правди, неупередженості й чесності.

Характерною прикметою націонал-соціалістичної пропаганди було чергування лайки і лестощів — можливо, у психологічному плані це апеляція до якогось перві­сного відчуття гріха і спокути, — і такий метод цілком відповідав теорії. Бо загалом люди наділені не інтелектом, а стихійною здатністю інтуїції і волі. Глибоко в люд­ській природі знаходиться «той надійний стадний інстинкт, який вкорінюється в єдність крові і який оберігає націю від загибелі, особливо в моменти небезпеки». Або, як про це говорить Муссоліні: «Здатність сучасної людини до віри — безмеж­на». І це, звісно, віра, що рушить гори. І Муссоліні, і Гітлер, без сумніву, щиро, як і завжди, вірили, що всі великі рухи є рухи народу, є вулканічні виверження людсь­ких пристрастей і духовних почуттів, розбурхані або жорстокою богинею убозтва, або смолоскипом слова, пожбуреним у маси.

Масам, що лише скоряються і з примусу забезпечують рух, важливість і силу, націонал-соціалістична теорія протиставляла природну аристократію, провідний і правлячий клас, чи еліту, яка забезпечує провід й інтелект.

Як бачимо, нацисти не поклонялися державі як такій, вони розглядали її лише, як засіб досягнення мети. Гітлер, наприклад, описував державу як просто «посудину» (сосуд) маючи на увазі, що творча сила походить не від держави, а від раси, зо­крема, від німецького народу. Однак не викликає сумніву, що режим Гітлера піді­йшов набагато ближче, ніж режим Муссоліні, до втілення в життя ідеального, абсо­лютного тоталітаризму. Незважаючи на численні внутрішні інституційні та особисті суперечки, нацистський режим був надзвичайно ефективним у придушен­ні політичної опозиції, він поширив свій контроль на засоби масової інформації, мистецтво та культуру, освіту та молодіжні організації.

Тоталітаризм — це всеохоплююча система політичного правління, яка зазви­чай установлюється завдяки поширеним ідеологічним маніпуляціям, відкритому терору та жорстокості. Він відрізняється від автократії, авторитаризму та традицій­ного диктаторства тим, що тоталітаризм прагне «цілковитої влади», яку намагаєть­ся отримати через політизацію всіх аспектів суспільного та особистого життя. Та­ким чином, тоталітаризм означає повну ліквідацію громадянського суспільства: ліквідацію всього «особистого». Фашизм та комунізм іноді розглядаються як лівий та правий напрями тоталітаризму, який ґрунтується на відкиданні терпимості, плю­ралізму та відкритості суспільства. Однак радикальні мислителі, такі як Маркус, за­являють що ліберальним демократіям також можуть бути притаманні тоталітарні риси.

А Італійська держава, попри свою формальну відданість ідеям тоталітаризму, достатньою мірою функціонувала як традиційна або особиста диктатура, а не тота­літарна. Наприклад, італійська монархія пережила фашистську добу, багато місце - вих політичних лідерів, особливо на Півдні, залишалися при владі, й католицька церква зберегла свої привілеї та незалежність.

Тоталітаризм є дуже суперечливим терміном. Найбільшої популярності він на­був під час «холодної» війни, коли його використовували для того, щоб провести паралель між фашистським та комуністичним режимом та підкреслити жорстокість обох. Таким чином, цей термін став використовуватися для висловлення антикому­ністичних поглядів, зокрема ворожості до Радянського СОЮЗУ. Однак тоталітаризм є зручним терміном для аналізу фашизму. Загальний фашизм схильний до тоталіта­ризму принаймні у двох відношеннях. По-перше, крайній колективізм, який покла­дено в основі фашистської ідеології, мета створення «фашистської» людини, відда­ної та слухняної, стирають різницю між «публічним» та «приватним» життям. Добробут спільноти, нації або раси, є набагато вищим за добробут окремого індиві­ду: колективний егоїзм поглинає індивідуальний. По-друге, оскільки фашистський культ вождя наділяє його (вождя) необмеженою владою, порушується ліберальна ідея відокремлення громадянського суспільства від держави, то безпосередній зв'язок між вождем та його народом означає активну участь та цілковиту самовід­дачу громадян, в дійсності — політизацію мас. Однак ідея всемогутньої держави мала особливе значення в італійському фашизмі.

Корпоративізм. Хоча так само, як і інші різновиди фашизму, італійський фа­шизм оглядався на минулу національну велич, він був більш осучасненим, ніж ні­мецький. Хоча фашисти створили культ держави, вони не намагалися колективізу­вати економіку. Фашистським поглядам на економіку часто бракує система­тичності. Вони більше за все намагалися змінити людську свідомість, а не структу­ру суспільства. Його визначною рисою була ідея корпоративізму, яку Муссоліні на- звав «третім шляхом» між капіталізмом та комунізмом. Подібних поглядів дотри­мувалися Мослі у Великій Британії та Перон в Аргентині. Корпоративізм виступав як проти вільного ринку, так і проти централізованого планування: перше веде до невгамованого прагнення прибутку особистостями, а друге пов' язано з дезінтегру- ючою ідеєю класової боротьби. На противагу і першому, і другому, корпоративізм ґрунтується на переконанні в тому, що підприємництво та праця робітників явля­ють собою неподільне органічне та духовне ціле. Таке цілісне бачення мало в осно­ві переконання, що класи суспільства не конфліктують один з одним, а можуть співпрацювати в гармонії заради спільного блага та національного інтересу. Такі погляди були сформовані під впливом традиційної католицької суспільної думки, яка, на противагу протестантизму, підкреслювала важливість індивідуальної важкої праці та наголошувала на тому, що суспільні класи мають разом взаємні обов'язки.

Корпоративізм, у широкому розумінні, означає, що при управлінні беруться до уваги інтереси організованих груп. Є два боки корпоративізму — авторитарний та ліберальний.

Авторитарний корпоративізм (тісно пов'язаний з фашистською Італією) є й іде­ологією, й економічною моделлю. Як ідеологія він пропонує альтернативу капіталі­зму та соціалізму, яка ґрунтується на холізмі («філософія цілісності») та суспільній інтеграції. Як економічну модель його характеризує поширення прямого політич­ного контролю на промисловість та профспілки. Ліберальний корпоративізм (нео- корпоративізм або соціальний корпоративізм) є тенденцією, яка прослідковується в зрілих ліберальних демократіях, до того, що організованим групам зі спільними ін­тересами надається привілейоване та інституційне право впливати на вироблення політики.

На противагу своєму авторитарному варіанту, ліберальний корпоративізм зміц­нює групи, а не державу.

Суспільна гармонія між буржуазією та робітничим класом може забезпечити як моральне, так і економічне відродження. Однак, класові відносини має регулювати держава, гарантуючи, що національний інтерес має зверхність над вузькими групо­вими інтересами. В 1927 р. в Італії було створено 22 корпорації, кожна з яких пред­ставляла роботодавців, робітників та уряд. До функцій цих корпорацій належав на­гляд та контроль за розвитком

основних галузей промисловості Італії. Кульмінації свого розвитку «корпорати­вна держава» досягла в 1939 p., коли була створена Палата Фасцій та Корпорацій, яка мала замінити італійський парламент. Однак існувала чітка межа між корпора- тивістською теорією та реальною економічною політикою в фашистській Італії. «Корпоративна держава» не була чимось більшим, ніж ідеологічним гаслом, на практиці корпоративізм став просто інструментом, за допомогою якого фашисти впливали на основні економічні процеси. Організації робітничого класу були зни­щені, а приватні підприємці жили в постійному страху.

Модернізація. Муссоліні та італійські фашисти також розглядали державу й як дуже потужний чинник модернізації. Італія, порівняно із сусідніми країнами, таки­ми як Великобританія, Франція та Німеччина, мала недостатньо розвинутий проми­словий комплекс, і багато фашистів ототожнювали національне відродження із економічною модернізацією. Всі форми фашизму звертали погляд у минуле, під­креслюючи національну велич колишніх епох, зокрема доби Римської імперії, у ви­падку Італії. Однак італійський фашизм також спрямовував свої погляди в майбут­нє, вихваляючи переваги сучасних технологій та науково-технічного прогресу та намагаючись створити розвинутий промисловий потенціал. Така тенденція частко­во була спричинена впливом футуризму (течія в мистецтві початку XX ст.), найяс­кравішим представником якого був Філіппо Марінетті (1876—1944). Центральним об'єктом творчості футуристів були заводи, машини та різні індустріальні пейзажі. З 1922 p. Марінетті та інші відомі футуристи вступили до лав фашистів, принісши із собою переконання в необхідності динамічного розвитку, культ машин та відки­дання минулого. Муссоліні намагався створити сильну державу, адже він вважав, що тільки за допомогою держави можна позбавити Італію пережитків минулого та перетворити на сучасну розвиненуту країну.