3. ФАШИЗМ ТА РАСИЗМ

магниевый скраб beletage

«Там где есть расовий идеал, а такое всегда имело место во всех ранних культурах, будь то ведическая, гомеровская или рицарс- кая, там стремление правящего класса к ^тому идеалу, желание бить именно таким, а не другим, приводит к тому, что ^тот идеал осуществляется вне зависимости от вибора женщин.

...В конечном счете ... товарищество взращивает раси. Францу- зская noblesse и прусское поместное дворянство — ^то истинние обозначения раси... Именно ^то обстоятельство в ходе тисячелет- него пребивания евреев в гетто создало тип европейского еврея с невероятной расовой ^нергией и всегда сплачивает в расу население, которое вопреки судьбе душевно смикается на протяжении долгого времени».

Шпенглер О. Закат Европьі

Не всім формам фашизму притаманний расизм, і не всі расисти обов' язково ма­ють бути фашистами. Італійський фашизм, наприклад, грунтувався на концепції зверхності держави над індивідом та беззаперечній покорі волі Муссоліні. Отже, це була волюнтаристська форма фашизму, в тому відношенні, що до лав італійських фашистів могла вступити будь-яка людина не залежно від раси, кольору шкіри, ре­лігії або місця народження. В 1937 р. Муссоліні була прийнята низка антисемітсь­ких законів, але це було зроблено не з будь-яких ідеологічних міркувань, а для примирення з Гітлером та німецькими нацистами. Однак фашизм та расизм часто сповідували спільні ідеї. Досить часто висловлюється думка, що всі форми фашиз­му тяжіють до расизму або є приховано чи навіть відверто расистськими [Гріффін, 1993]. У нацистській Німеччині фашизм та расизм злилися в єдине ціле — в істери­чний псевдонауковий антисемітизм.

Політичний расизм. Нація — це спільнота людей, які мають спільні традиції, мову, релігію тощо, тобто є представниками однієї культури. Расова належність ви­значається за біологічними або генетичними характеристиками. Якщо є можливість

390 змінити національну належність шляхом «натуралізації», змінити расу неможливо, адже расова належність визначається фізіологічним характеристиками. Усі ознаки національності, якими є громадянство, паспорт, мова та, можливо, релігія, людина приймає за своєї волі і при бажанні може їх змінити, однак ознаки расової належ­ності (колір шкіри, волосся, риси обличчя тощо) змінити неможливо. Термін «раса» набув загального вжитку на Заході в XIX ст., коли імперіалістична політика пере­важно «білої» європейської раси призвели до її тісного контактування з представ­никами «чорної», «коричневої» та «жовтої» рас Африки та Азії. Ці раси вважалися окремими людськими спільнотами, біологічно відмінними одна від одної. Расист­ські мислителі часто намагалися спростувати факт того, що всі люди є представни­ками єдиного біологічного виду, і розглядали різні раси як різні біологічні види.

Расизм у широкому розумінні. Це ідея того, що людство поділено за біологіч­ними ознаками на окремі раси. Расистські теорії грунтуються на двох припущен­нях. По-перше, що між народами світу існують докорінні генетичні, або видові, відмінності. По-друге, що такий біологічний поділ є причиною культурних, інтеле­ктуальних або моральних відмінностей і через це є дуже суттєвим чинником полі­тичного та суспільного життя. Сутність політичного расизму виражається в закли­ках до расової сегрегації (прикладом може служити апартеїд) та в створенні доктрин расової зверхності або неповноцінності (наприклад, аріанізм та антисемі­тизм). Термін «расизм» використовується у двох значеннях: як вчення та як прояв ворожості до людей через їхню расову належність або дискримінація за расовою ознакою.

Насправді ж причиною такого відношення до різних рас є культурні відмінності та стереотипи, які не мають ніякого наукового підґрунтя. Наприклад, найбільш по­ширена расова класифікація за кольором шкіри є, в кращому випадку, оманливою, просто випадковою. Більш детальні та амбіційні расистські теорії, такі як теорія на­цистів, часто викликали багато протиріч, найбільш яскравим з яких є той факт, що сам Адольф Гітлер не підходив під расовий стереотип високого, широкоплечого, блакитноокого арійця, описаний у нацистській літературі. Самі нацисти, які більше ніж будь-хто інший приділяли увагу расовому питанню, ніколи так і не дійшли зго­ди щодо того, як визначити «панівну расу». Деякі визначали її як «арійську», розу­міючи під цим расово споріднені народи північної Європи та, можливо, народи Ін­дійського субконтиненту. Інші надавали перевагу такому терміну як «нордична раса», під якою розумілися насамперед німці, а також більшість світлошкірих на­родів Північної Європи. Також вживався термін «німецька раса», але це, певною мірою, означало визначення раси за мовними, культурними ознаками та громадянс­твом.

Головна ідея расизму полягала в тому, що суттєвим чинником політичного та суспільного життя є природні та докорінні відмінності між расами світу, тобто що генетика визначає політику. Ці расистські політичні теорії грунтуються на біологі­чних припущеннях. Прихований расизм має багато спільного з консервативним на­ціоналізмом. Така думка ґрунтується на переконанні, що консолідуючими факто­рами стабільного та успішного (можливі синоніми — процвітаючого, розвиненого) суспільства мають бути спільні культура та цінності. Наприклад, Енох Пауел у Ве­ликобританії в 1960-ті роки та Жан-Марі Ле Пен у Франції з 1980-х років виступали проти «небілої» імміграції до своїх країн, вважаючи, що вона ставить під загрозу традиції та культуру «білого» суспільства. Таке бачення расистської упередженості зображає її як природний, неминучий прояв національної самосвідомості. Однак більш систематичні та розвинені різновиди расизму грунтуються на точних припу­щеннях щодо характеру, здібностей та долі різних расових груп. У багатьох випад­ках такі припущення мали релігійне підгрунтя. Наприклад, у XIX ст. імперіалізм частково виправдовувався зверхністю християнських народів Європи над «язични­цькими» народами Азії та Африки. В Біблії було також знайдено виправдання док­трині расегрегації, запропанованої Ку-Клукс-Кланом, який було створено в США після Громадянської війни, та системі апартеїду («апартеїд» означає «відокремле­ність» — з мови африканс); мова африканс належить до германської групи мов, поширена в ПАР, нею розмовляє близько 6 млн осіб), яка діяла в Південній Африці з 1940-х до 1993 р. Коріння расизму в нацистський Німеччині походить від біологі­чних та квазінаукових припущень. Наукові расистські теорії, протиставлені теорі­ям, пов'язаним із культурою або релігією, є особливо войовничими та радикальни­ми, адже, визначаючи незмінні та невід' ємні властивості якогось народу, вони претендують на наукову об'єктивність та безперечність.

Нацистські расові теорії. Ідею народу і вождя підтримала загальна теорія раси і зв'язку між расою і культурою та їхнє місце в історії західної цивілізації. Відтак расова теорія і допоміжна теорія життєвого простору були основними елементами націонал-соціалістичної ідеології. Расова проблема вважалася фундаментальною соціальною проблемою, а також ключем до історії. При цьому слід зауважити, що расова теорія націонал-соціалізму зовсім мало залежала від будь-яких наукових до­сліджень генетики чи раси, як біологічного феномена. Вона була наскрізь псевдо­наукова. Значною мірою це був міф, винайдений для підтримки політичного шові­нізму, і ґрунтувався він на расовому забобоні, зокрема на антисемітизмі.

Основні постулати расової теорії знайшли чітке, хоч і не зовсім послідовне ви­раження у «Mein Kampf». Коротко їх можна було б підсумувати так. По-перше, весь соціальний прогрес відбувається як боротьба за виживання, в якій сильніший залишається, а слабкіший знищується. Ця боротьба триває всередині раси, приво- дячи до появи природної еліти, а також між расами й культурами, що виражають іманентні властивості різних рас. По-друге, гібридизація змішуванням двох рас за­вершується занепадом вищої раси. Таке расове змішування — причина культурно­го, соціального й політичного занепаду, але раса може очиститися, бо гібриди ма­ють тенденцію до вимирання. По-третє, хоча культурні й соціальні інститути безпосередньо виражають природні творчі сили раси, всі вищі цивілізації чи важ­ливі культури є породженням однієї раси або, в кращому разі, кількох. Раси можна розподілити на три типи: культуротворча, або арійська раса, культуроносні раси, що здатні переймати і адаптувати, але неспроможні творити; і культуроруйнівна раса, а саме — євреї. Культуротворча раса потребує «допомоги» у формі праці і служби, виконуваних «нижче вартісними» расами. По-четверте, в культуротворчо- му арійстві самозбереження з егоїзму перетворюється на турботу про спільність. Не так інтелект, як обов' язок та ідеалізм (честь) — видатні моральні якості арійства. Ці тези лише виражають у загальній формі характеристики, що ними націонал- соціалізм наділяв народ, еліту й вождя. Расова теорія лягла в основу філософії історії Альфреда Розенберга, викладеної у «Der Mythus des 20. Jahrhunderts» (1930), що був наріжним каменем націонал- соціалістичної теорії. Вся історія, за Розенбергом, мусить бути переписана й пере­тлумачена у світлі боротьби між расами та їхніми ідеалами, а точніше — боротьби між арійською, або культуротворчою, расою і усіма нижчими людськими порода­ми. Розенберг вважав, що ця раса розповсюдилася з певної точки розсіювання, роз­ташованої на півночі, мігрувала в Єгипет, Індію, Персію, Грецію і Рим та стала тво­рцем усіх цих стародавніх цивілізацій. Усі старожитні культури занепадали тому, що арійці змішувалися з нижчими расами. Тевтонські відгалуження арійської раси, ведучи багатовікову боротьбу проти «расового хаосу», що поглинув Рим, породили все, що має моральну або культурну вартість у сучасних європейських державах. Уся наука і все мистецтво, вся філософія і всі великі політичні інститути були ство­рені арійцями. Їм протистоїть паразитична антираса — євреї, які створили сучасні расові отрути: марксизм і демократію, капіталізм і фінанси, безплідний інтелектуа­лізм, занепадницькі ідеали любові і смирення. Усе, що варте збереження у христи­янстві, відображає арійські ідеали, а сам Ісус був арієць, але християнство взагалі зіпсувала «етрусько-єврейсько-католицька система» церкви. Справжню німецьку релігію, без догми або магії, на думку Розенберга, можна знайти в середньовічному німецькому містицизмі, зокрема у Екгарта. ХХ ст. найбільше потребує нової рефо­рмації, оновленої вірою в честь як вищу цінність особистості, сім' ї, нації і раси.

Расова теорія мала потрійний вплив на політику націонал-соціалізму. Передусім вона вела до загальної політики сприяння зростання чисельності населення, зокре­ма тих його елементів, що вважалися арійськими, внаслідок субсидування шлюбу й багатодітних сімей, навіть якщо перенаселеність Німеччини зумовлювала потребу територіальної експансії. Така політика виливалась у фактичне заохочення неза- коннонароджених дітей. По-друге, расова теорія породила євгенічний закон 1933 року. Удавано він мав на меті запобігти розповсюдженню спадкових хвороб, та на­справді виражав загальну політику стерилізації, або викорінювання фізично й ду­ховно дефективних суб'єктів. Втілювалася ця політика з варварською жорстокістю. Передбачалося, що євгенічна вигода була чимось більшим, ніж компенсацією за етичне й соціальне виродження, але расова теорія, звісно, ґрунтувалася на етично­му постулаті, який заперечував співчуття й милосердя до слабкого. По-третє, і най­характерніше, — расова теорія спричинилася до появи антиєврейського законодав­ства 1935-го і 1938-го pоків. Воно теж передбачало збільшення або збереження чистоти раси. Згідно з ним, вважалися незаконними шлюби між німцями й особами на одну четверту (або більше) єврейського походження, власність євреїв експроп­ріювалася, їх позбавляли професій і приватних підприємств, зводили до найнижчо­го громадянського статусу, трактуючи радше як «державних підданців», аніж гро­мадян. Подібні заходи сягнули своєї кульмінації в політиці тотального знищення, що, згідно з пророцтвом, яке Гітлер висловив 1939 року, має стати результатом но­вої війни, а також залучення вцілілих євреїв до примусових робіт.

Загалом расова теорія передбачала градацію громадянського політичного стату­су із збереженням влади і привілеїв за тими, хто вважався расовими німцями, і з численними підлеглими народами, що вишиковувалися за ними у спадній вартісній послідовності. Одним словом, як сказав Гітлер у «Mein Kampf», ця теорія передба­чала панівну расу й «допоміжні» раси, покликані їй слугувати. Але оскільки раса (як її тлумачила теорія) була фіктивною, то це означало, по суті, що націонал- соціалістичне правління може на расовому ґрунті придушувати її і експлуатувати будь-яку етнічну групу. Таким чином, расова теорія була лише способом логічного обґрунтування панування націонал-соціалістичної еліти.

Теорія життєвого простору. Аргументація, на якій відверто ґрунтувалася націо- нал-соціалістична теорія життєвого простору, становила, як і в расовій теорії, дивну суміш емоцій і сумнівної науки. Почасти вона посилалася на давню схильність нім­ців ідеалізувати середньовічну імперію, що існувала «ще до відкриття американсько­го континенту», і на міф про те, що всі політичні й культурні здобутки Центральної Європи чи навіть до комуністичної Росії були справою німецьких меншин. Отож ні­мці — «природні» вожді й правителі цього регіону. Узагальнена і псевдонаукова ар­гументація геополітики переважно набирала форму біологічної аналогії. Держави, мовляв, — це організми, а стосунки між ними визначає природний добір. Поки ма­ють силу, вони ростуть, а переставши рости, помирають. Держава, що не розширю­ється, є або загниваючою, або породженою «замкнутим» народом, позбавленим генія політичного будівництва. Життєво сильні держави скоряються «категоричному імпе­ративу» збільшувати свій простір. Кордони держави — її «периферійні органи», або зростаючі краї. За своєю природою держава не має сталого кордону, а тільки тимча­совий передній край, «точку спокою в безперервному розвитку». «Добрий» кордон той, що полегшує проникнення і прикордонні інциденти. Договори й міжнародне право не здатні стримати могутніх природних сил народу, і загалом його конституція та легально створені інститути — тільки засоби організувати і збільшити його могут­ність. Будь-яке навмисне обмеження конкурентної боротьби внаслідок контролю над народженням або пацифізму, тільки відкриває зелену вулицю нижчим расам, тому що боротьба — закон прогресу.

З огляду на обмежену територію, культурно вищі але менш жорстокі раси будуть змушені припинити своє зростання навіть тоді, коли культурно нижчі, але брутальніші й природніші народи через володіння ширшим життєвим прос­тором матимуть змогу безмежно зростати; іншими словами, світова воля в пев­ний момент опиниться в руках людства, яке має нижчу культуру, але вищу ене­ргію і активність.

Можливо, найчіткіше визначення життєвого простору дав Гітлер у відомий промові, виголошеній 1932 року перед промисловцями Дюссельдорфа. Успіх про­мови, либонь, означав поворотний пункт у його політичній кар'єрі. Процвітання Німеччини і звільнення від безробіття, говорив він, залежить від зовнішньої торгів­лі, але ідея, що можна завоювати світ самими лише економічними засобами, — «одна з найбільших і найжахливіших ілюзій».

Німецька економіка не завойовувала світ для того, щоб потім нарощувати німе­цьку могутність, але в нашому випадку справді наддержава (Machtstaat) створила для ділового світу загальні умови його подальшого процвітання... Не може бути економічного життя, доки за цим економічним життям не стоятиме рішуча полі­тична воля нації, що повністю готова вдарити — і вдарити сильно.

За всім імперіалізмом криється воля білої раси втілювати «надзвичайно брута­льне право поневолювати інших». «Біла раса, однак, може практично втримувати свою позицію лише доти, доки існуватиме відмінність життєвого рівня в різних частинах світу. Забезпечте нині нашим так званим ринкам збуту той самий життєвий рівень, що й у нас, і ви поба­чите, що біла раса не зможе втримувати ту перевагу, що знаходить вияв не тільки в політичній силі нації, а й в економічному добробуті індивіда.

За два роки перед тим, ведучи мову про самостійність, Гітлер сказав: «Наше за­вдання — влаштувати у велетенському масштабі всього світу так, щоб кожна краї­на виробляла все те краще, на що вона здатна, тоді як біла раса, нордична раса, бере на себе організацію цього гігантського плану... То правда, що це не повинно пов'язуватися з будь-якою експлуатацією іншої раси, бо перед нижчою расою сто­ять інші завдання, ніж перед вищою: остання мусить мати в своїх руках контроль, і цей контроль належить зберігати нам разом із англосаксами».

Отож, по суті, націонал-соціалістична теорія життєвого простору була найбільш грубим, а також логічно найпростішим вирішенням проблем міжнародної торгівлі й політики. Вона означала політичне панування за допомогою воєнної сили й збере­ження вищого життєвого рівня за пануючою силою завдяки системі визиску, що увіковічнювала низький рівень життя поневолених народів. Крім світового пану­вання єдиної влади, що мусить, звичайно, бути кінцевою метою для сили, яка конт­ролює серцевинну землю світу, теорія передбачала регіоналізм. Світ мав бути поді­лений на кілька великих «порядків», або сфер контролю, керованих власною панівною силою. Саме такий зміст приписувався американській доктрині Монро, якій теоретики геополітики надавали великої вагомості, як першому визнанню своїх принципів. Американське відстоювання прав націй, що перебувають поза ме­жами американської сфери, вони витлумачували як імперіалізм. Свій власний про­ект вони часто називали європейською доктриною Монро. Стосунки між регіонами передбачалися виключно на основі сили, оскільки жоден договір не міг бути чи­мось більшим, ніж тимчасовим компромісом, а жоден кордон — чимось більшим, ніж «точкою спокою», в якій дві сили перебувають у тимчасовій рівновазі. У кож­ному регіоні панівна сила (теоретично — панівна расова група) повинна була вка­зувати підлеглим групам їхню економічну функцію і їхній політичний статус. Тож юридично життєвий простір, як расова теорія, переростав у систему народного за­кону і екстериторіальності. Міжнародне право мало щезнути в подвійному сенсі. Усувалися як рівні права націй, так і рівні права людей або меншин, незалежно від раси. У будь-якому юридичному сенсі національність мусила зникнути разом із ін­тернаціоналізмом. Хоча націонал-соціалізм знаходив підтримку в німецькому наці­ональному почутті, його теорія, по суті, передбачала ту форму світової організації, що була притаманна для донаціональних імперій. Отже, нацистська ідеологія ґрун­тувалася на поєднанні антисемітизму та соціального дарвінізму.

Антисемітизм. Антисемітизм мав великий вплив у політичному житті Європи ще з часів виникнення християнства. Він мав значною мірою теологічне підгрунт- тя: саме євреї були винні у смерті Ісуса Христа, а своєю відмовою прийняти хрис­тиянство вони заперечували його божественність та ставили під загрозу свої без­смертні душі. Однак першими асоціювати євреїв зі злом почали не фашисти, це почалося ще з доби Середньовіччя, коли євреї були відокремленими від порядного суспільства та були вимушені жити в гетто. Ще більшого впливу антисемітизм на­був наприкінці XIX ст. З поширенням націоналістичних та імперіалістичних ідей у Європі євреї перетворилися на об' єкт переслідувань у багатьох країнах. У Франції з цим була пов'язана відома справа Дрейфуса (1894—1906), в Росії проявом цього явища стали численні погроми проти євреїв, проведені урядом Олександра ІІІ.

Але характер антисемітизму змінився протягом XIX ст. Розвиток «науки про ра­си», яка псевдонауково пояснювала явища суспільного та політичного життя, спри­чинив те, що євреїв стали сприймати не як релігійно, економічно та культурно спо­ріднену групу, а як расу. Відтак євреїв визначали суто за фізіологічними ознаками, такими як колір волосся, риси обличчя тощо. Антисемітизм перетворився на раси­стську теорію, яка створила стереотипне уявлення про євреїв як про неповноцінну та навіть «шкідливу» расу. Першу спробу розвинути наукову теорію расизму зро­бив французький соціолог-теоретик Йозеф-Артур Гобіне (Gobineau; 1816-1882), чиї «Нариси про відмінності людських рас» (1854) претендували на звання «наукого підгрунття історії». Гобіне доводив, що існує певна ієрархія рас з дуже різними якостями та характеристиками. Найбільш розвиненою та творчою расою є «білі на­роди», найдосконалішою серед них є «арійці». Євреї ж вважалися абсолютно незда­тними до будь-якої творчої діяльності. Однак, на відміну від нацистів Гобіне був песимістичним расистом. Він вважав, що раси вже настільки змішалися, що славет­на цивілізація арійців невідновно зіпсована.

Традиційно вважається, що семіти є нащадками Шема (Сема), сина Ноя, до них на­лежить більшість народів Близького Сходу. Але під антисемітизмом розуміють упере­дження або ненависть виключно до євреїв. У своїй первинній формі антисемітизм мав релігійне підґрунтя. Він був проявом ворожості християн до євреїв, викликаної спів­участю останніх у вбивстві Христа та їх відмовою визнати його Сином Божим. За доби Середньовіччя у антисемітизму з'явилися економічні чинники, до євреїв ставилися не­гативно як до лихварів та торговців. У XIX ст. ідеї расового антисемітизму були викла­дені в творах Вагнера та Чемберлена, які характеризували євреїв виключно як злодіїв та руйнівників. Ці ідеї стали ідеологічним підґрунтям нацистів у Німеччині, їх най­більш гротескним вираженням став Холокост.

Доктрина расового антисемітизму поширилася в Німеччині через праці Гобіне та набула форми аріанізму, переконання в біологічній вищості арійської раси. Ці ідеї розвинув композитор Вагнер та його зять англієць Чемберлен (1855—1929), чия праця «Принципи XIX сторіччя» мала величезний вплив на ідеї Гітлера та на­цистів. Чемберлен чіткіше визначив вищу расу, назвавши її «тевтонською», добре розуміючи під нею виключно германські народи. Всі культурні досягнення припи­сувалися німцям, у той час як євреї були зображені як «фізичні, духовні та моральні дегенерати (виродки). Чемберлен представив історію як конфронтацію між тевтон­цями та євреями, таким чином заклавши підґрунтя нацистської теорії, яка зробила єврейський народ винним у всіх негараздах Німеччини. Нацисти звинувачували єв­реїв у поразці Німеччини у війні 1918 р., в тому, що її було принижено у Версалі. Євреї стояли за фінансовою могутністю банків та великих підприємств, які занапа­стили дрібну буржуазію, та саме через них виникли робітничі рухи й Німеччина опинилася під загрозою соціальної революції. З точки зору Гітлера, євреї несли відповідальність за міжнародну змову капіталізму та комунізму, головною метою яких було послабити та знищити німецьку расу. Нацизм, або національний соціалізм, зображав світ із псевдорелігійної та псев­донаукової точок зору як боротьбу за домінування між німцями та євреями, які від­повідно представляють сили «добра та зла». Гітлер ділив раси світу на три катего­рії. Перші, арійці, були Herrenvolk — вищою расою, Гітлер називав арійців «творцями культури» та буквально вважав їх джерелом усієї творчості чи то в жи­вописі, в музиці, літературі, філософії або політичній думці. Другі були «носіями культури», тобто народами, які були спроможні розуміти ідеї та користуватися ви­находами німців, але самі не були здатними до творчості. І останніми були євреї, яких Гітлер називав «руйнівниками культури», які приречені до протистояння з бо­ку шляхетних та винахідливих (творчих, обдарованих) арійців. Таким чином, ідея боротьби добра зі злом була центральною у світогляді Гітлера, її втіленням у реа­льності була расова боротьба між німцями та євреями, кінець якій могла покласти лише остаточна перемога однієї із сторін.

Ця ідеологія стала причиною жахливих і трагічних подій. По-перше, аріанізм, переконання, в тому що арійці є унікальною творчою расою-володарем, обгрунто- вувала необхідність експансії та війни. Адже якщо німці є вищою расою, вони ма­ють право панувати над іншими расами. Інші раси мають займати нижчу позицію, через свою біологічно недосконалість вони мають бути слугами або навіть рабами вищої раси. Слов'яни Східної Європи (східні слов'яни), наприклад, вважалися «на­півлюдьми», придатними тільки для фізичної праці на користь німецьких волода­рів. Отже, нацистська ідеологія вимагала агресивної зовнішньої політики, якою ке­рувало прагнення створити расистську (расову) імперію та зрештою досягти світового панування. Як така, вона сприяла політиці експансіонізму, війни та пере­озброєнню.

По-друге, нацисти були впевнені, що Німеччина не буде в безпеці, поки її архі- ворог продовжуватиме існувати. Євреїв слід переслідувати, вони цього заслугову­ють, адже вони є уособленням зла. За Нюрберзькими законами, прийнятими в 1935 p., заборонялися шлюби та сексуальні відносини між німцями та євреями, таким чином, нацисти намагалися не дати євреям біологічно підірвати міць Німеччини, запобігти «забрудненню» генофонду нації та виснаженню її, за словами Гітлера, «життєвих сил». Після Kristalnacht («ніч розбитого скла») в 1938 р. євреїв було ви­ключено з економічної діяльності. Але, за логікою «Mein Kampf», велич Німеччини буде під загрозою, поки єврейська раса не буде остаточно знищена. Через нацист­ські теорії такого характеру Гітлер перейшов від переслідувань до терору, а зреш­тою — і до геноциду. В 1941 p., коли ще тривала війна, фашистський режим зробив спробу остаточно вирішити єврейську проблему — знищити усе єврейське насе­лення в Європі (в результаті масових вбивств загинуло близько 6 млн євреїв).

398

Селянська ідеологія. Ще одна відмінність між італійським та німецьким фаши­змом полягала в тому, що останній дотримувався виключно антимодерністської фі­лософії. В той час як італійський фашизм із завзяттям називав себе модернізуючою силою та прагнув скористатися всіма промисловими благами й перевагами науко­во-технічного прогресу, нацизм вважав сучасну цивілізацію занепадницькою (decadent — декадентський, занепадницький) та загниваючою. Це ставлення особ­ливо стосувалося урбанізації та індустріалізації. За доби Гітлера відбувалася швид­ка індустріалізація та збільшення кількості великих міст, які так ненавиділи нацис­ти. Таким чином, селянська ідеологія мала не більше ніж риторичне значення. За­вдяки мілітаризму також відбулися значні культурні зсуви. В той час як нацистське мистецтво зациклилося на примітивних образах сільського життя, нацистська про­паганда дуже часто ґрунтувалася на демонстрації досягнень німецьких технологій, зображуючи будь-які їх здобутки: від пікірувальних бомбардувальників Штука (Stuka) та бронетанків. З нацистської точки зору німці насправді були сільськими мешканцями, ідеально пристосованими до простого існування в сільській місцевос­ті, на землі, займаючись шляхетною фізичною працею. А життя в перенаселених містах, з їх отупляючим шумом та шкідливою екологією підірвало німецький дух та ставить під загрозу расу. Ці страхи відображені у праці «Кров та грунт» Волтара Дарре. Вони також пояснюють, чому нацисти вихваляли чесноти Kultur, яка втілю­валась у народних традиціях та ремісничій майстерності германських народів, та протиставляли її по суті порожнім здобуткам західної цивілізації. Ця селянська іде­ологія мала значний вплив на зовнішню політику. Зокрема вона живила експансіо­ністські настрої, ще раз підкреслюючи необхідність здобути Lebensraum. Тільки за­вдяки територіальній експансії перенаселена Німеччина може здобути достатньо простору для того, щоб надати своїм людям можливості повернутися до свого на­лежного селянського способу життя.

СУПЕРЕЧНОСТІ МІЖ ФАШИЗМОМ І НАЦИЗМОМ

Фашизм

Нацизм

Культ держави

Держава як вмістилище

Шовіністичний націоналізм

Екстремальний нацизм

Волюнтаризм

Істотність

Національна велич (зверхність)

Біологічна вищість

Органічна єдність

Чистота раси

Прагматичний антисемітизм

Геноцид євреїв

Корпоратизм

Військова економіка

Футуризм / модернізм

Селянська ідеологія

Колоніальна експансія

Світове панування

4. ФАШИЗМ У ХХІ СТОЛІТТІ

Нацистський режим поставив собі за основну мету завоювати якомога більшу тери­торію та створити імперію, а це призводило до побоювання втратити свою націона­льну ідентичність. Закінчення «холодної війни» та прискорення процесу глобаліза­ції певною мірою посилили ці фактори. Через закінчення комуністичного правління у Східній Європі тривалий час стримувані міжнаціональні конфлікти загострилися з новою силою та набули, зокрема в колишній Югославії, форми крайнього націо­налізму з фашистськими рисами. Глобалізація, в свою чергу, послаблюючи державу та знищуючи цивільні форми націоналізму, сприяє розвитку його ізольованих (міс­цевих) форм на основі етнічних або расових ознак.

Але з іншого боку, хоча крайні праві сучасні організації сповідують ідеї, які ду­же сильно нагадують «класичний» фашизм, обставини, за яких вони виникли, та труднощі, з якими вони зіткнулися, суттєво відрізняються від умов міжвоєнного періоду. Наприклад, замість того щоб покладатися на європейську імперіалістичну спадщину, сучасні праві діють у контексті постколоніалізму. Мультикультуралізм у багатьох західних країнах настільки розвинувся, що ідея створення етнічно та расо­во чистої «національної спільноти» здається більш ніж нереальною. Також класо­вий поділ, який мав настільки сильний вплив на формування фашизму міжвоєнного періоду, змінився складнішою структурою постіндустріального типу. Зрештою, економічна глобалізація є дуже сильним стримувальним фактором класичних фа­шистських рухів. Доки глобальний капіталізм продовжує розмивати національні кордони та зменшує роль держави, ідея національного відродження через війну, експансію та автаркію залишатиметься пережитком минулого.

Однак постає питання, до якого ж типу фашизму віднести сучасні профашистсь­кі партії та групи? В той час як певні, зазвичай підпільні, угруповання сповідують мілітаристський та революційний фашизм, з гордістю згадуючи Гітлера та Муссо- ліні, більшість великих партій та рухів заявляють, що вони порвали зі своїм фаши­стським минулим, або вони взагалі заперечують свій зв'язок із фашизмом. Для кла­сифікації останніх більш доречно було б використати термін «неофашисти». Національний Фронт Франції, Партія Свободи Австрії, Британська Національна Партія та Італійський Соціальний Рух або Національний Альянс в Італії стверджу­ють, що від класично фашистських їх відрізняють те, що вони схвалюють політич­ний плюралізм та електоральну (виборчу) демократію. Іншими словами, «демокра­тичний фашизм» відмовився від таких принципів, як абсолютне лідерство (культ особистості), тоталітаризм та відкритий расизм. Певною мірою, дуже можливо, що така форма фашизму процвітатиме в XXI ст. Вже факт того, що сучасний фашизм пішов на компроміс із ліберальною демократією, свідчить про те, що він поховав своє минуле та порвав із варварськими методами Гітлера та Муссоліні. З іншого боку, фашизм зберіг притаманну йому здатність консолідувати суспільство в ситу­ації економічної кризи чи політичної нестабільності.

Існує два можливі варіанти розвитку неофашизму. По-перше, викликає сум­ніви, ідучи на поступки лібералізму, чи буде фашизм XXI ст. взагалі відповідати своїм основним принципам. Наголошення на важливості «органічної єдності національної спільноти» надає фашизму сильно вираженого антиліберального характеру та протиречить принципам плюралізму, толерантності, індувідуалізму та пацифізму. Є можливість того, що, подібно до демократичного соціалізму, «демократичний» фашизм буде вимушений в умовах боротьби за голоси вибор­ців відмовитись від багатьох своїх традиційних цінностей та переконань. Таким чином, демократія одержить перемогу над фашизмом. Але, з іншого боку, комп­роміс із ліберальною демократією може виявитися просто тактичним кроком. Це означатиме, що дух справжнього фашизму залишився живим, але для досягнен­ня поваги та довіри його замасковано під неофашизм. Наприклад, Гітлер і Мус- соліні запевняли в своїй прихильності ідеям парламентарної демократії аж до здобуття влади в 1933 р.

Багато хто каже, що фашизм, у традиційному розумінні цього явища, не проіснував до другої половини XX ст., отже те, що він продовжує існувати в XXI ст. є дуже маловірогідним. Наприклад, згідно з класичним аналізом цього питання Ернстом Нолтом (1965), фашизм є специфічним, історично зумовленим повстанням проти модернізації, наслідком поширення націоналістичних ідей, пов'язаним із бажанням зберегти культурну та духовну єдність традиційного суспільства. Оскільки доба модернізації вже минула, всі згадки про фашизм слід робити в минулому часі. Самогубство Гітлера у своєму бункері в квітні 1945 p., коли Радянська Армія наближалася до воріт Берліна, могло означати Gotterdammerung фашизму, його «сутінки богів». Але з такою інтерпретацією важко погодитися через те, що наприкінці XX ст. фашизм певною мірою відро­дився з появою профашистських рухів, які, однак, обрали дуже відмінні від тра­диційного фашизму стратегії та методи.

Front National (Національний Фронт) у Франції, очолюваний Жан-Марі ле Пе- ном, з 1980-х pоків мав усе більшу підтримку виборців завдяки своїй політичній платформі, яка значною мірою спирається на опір (протидію) еміграції. У 2002 р. ле Пен отримав 5 млн голосів і дійшов до останнього туру президентських виборів. У Австрії в 2000 р. радикальна права Партія Свободи, очолювана Георгом Гайде- ром (Joerg Haider), отримала 27% голосів та увійшла до складу коаліційного уряду. В Італії Movimento Sociale Italiano (MSI) (Італійський Соціальний Рух) на чолі з Жанфранко Фіні, намагаючись у 1994 р. порвати зі своїм фашистським минулим, перетворився на Alleanza Nazionale (AN) (Національний Альянс), офіційно прийня­вши «постфашистську» програму. Радикальні націоналістичні угруповання та пар­тії, які виступають проти еміграції, такі як партія Republikaner (Республіканська партія), починаючи з об'єднання Німеччини в 1990 р., привертають усе більше прихильників. Це пов'язано із зростанням ворожості до іноземців через зростаючий потік мігрантів з посткомуністичного Сходу. У Великій Британії антиеміграційний неорасизм був відроджений у 1980-х та 1990-х роках Британською Національною Партією (БНП). Крайні праві, антиеміграційні партії стали впливовою політичною силою в Бельгії, Данії, а також у Нідерландах, де ці сили очолював Пім Фортуйн (Pim Fortuyn, його було вбито в 2002 р.).

Певною мірою історична ситуація кінця XX ст. має дещо спільне з міжвоєн­ною ситуацією, таким чином підтверджуючи, що необхідними умовами виник­нення фашизму є криза, невпевненість у майбутньому та безлад. Сталий еконо­мічний розвиток та політична стабільність повоєнного періоду стали дуже ефективною протиотрутою ненависті та обуренню, з якими так часто асоцію­ються крайні праві рухи. Однак нестабільність світової економіки та зростаюче розчарування народу у правлячих партіях, пов'язане з їх неспроможністю вирі­шити політичні та соціальні проблеми, відкрили нові можливості для правих ек- стримістів, які вдало грають на суспільних страхах, пов' язаних з еміграцією, та використовують демократію як тактичний засіб, стане відомим тільки тоді, коли вони одержать перемогу. Використана та рекомендована література

Вільсон Е. Національна ідентичність в Україні // Політична думка. — 1999. — № 3.

Єндик Р. Вступ до расової будови України // Бібліотека українознавс­тва. — Мюнхен: Наукове товариство ім. Т. Шевченка, 1949. Корчинський Дм. Війна у натовпі. — К.: Амадей, 1999. Кулик В. Український націоналізм у незалежній Україні. — К.: Асаde- mia, 1999.

Лебон Г. Психологи ямасс. — Мн.: Харвест; М.: АСТ, 2000. Майборода О. «Політичне русинство». Закарпатська версія перифі- рійного націоналізму. — К., 1999.

Майборода О. Російський націоналізм в Україні (1991—1998 рр.). — К., 1999.

Ницше Ф. Воля к власти. Опьіт переоценки всех ценностей. — М.: REFL-book, 1994.

Ницше Ф. К генеалогии морали // Соч. в 2-х Т. — М.: Мьсль, 1990. Ольшанський Д.В. Психология масс. — Спб.: Питер, 2001. Розумний М. Покоління національної контрреволюції // Сучасність. — 1999. — № 4.

Титаренко Т. Національна політична ідентичність в Європі та Україні // Нова політика. — 2001. — № 4.

Шпенглер О. Закат Европь. Очерки морфологии мировой истории. — М.: Мьсль, 1998. — Т.1.

Юцюк Д. Свастика на жовтоблакитному? (або дещо про минуле і сьо­годення.... українських «коричневих») // Ранок. — 1994. — № 5. Gregor, A.J. (1969) The Ideology of Fascism. New York: Free Press. Griffin, R. (1993) Th^ Nature of Fascism. London: Rourledge. Griffin, R. (ed.) (1995) Fascism. Oxford and New York: Oxford Univercity Press.

Griffin, R. (td.) (1999) International Fascism: Theories, Causes and the New Consensus. London: Arnol and New York: Oxford University Press. Hiro, D. (1988) Islamic Fundamentalism. London: Paladin. Hitler, A. (1969) Mein Kampf. London: Hutchinson (Boston, M.A: Hough­ton Mifflin, 1973).

O'Sullivan, N. (1983). Fascism. London: Dent.

Passmore, K. (2002) Fascism: A Very Short Introduction. Oxford and New York. Oxford University Press.

Spencer, H. (1967) On Social Evolution: Selected Writing. Chicago, IL. University of Chicago Press.

Spencer, P. and Wollman, H. (2002) Natoinalism: A Critical Introduction. London and Thousand Oaks, Ca: Sage.

Woolf, S.J. (1981) (ed) European Fascism. London: Weidenfeld & Nicol- son. Розділ 3