1. ДО ПИТАННЯ ПРО ВИТОКИ РЕЛІГІЙНОГО ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

Слово «фундаменталізм» (від лат. Fundamentum — «база, основа»). Вперше був вжитий під час дебатів, які виникли всередині американського протестантизму, на початку XX ст. З 1910 по 1915 р. євангелістські протестанти видали серію памфле­тів під назвою «Основи», які підтримували непогрішимість та правдивість Біблії перед обличчям сучасних інтерпретацій християнства. У сучасному вжитку фунда- менталізм асоціюється з усіма релігіями світу: ісламом, іудаїзмом, індуїзмом та бу­ддизмом, так само як із християнством та розглядається, як особливий вид релігій­но-політичного руху або політичний проект, а не лише правдивості священних писань (хоча це залишається характерною рисою окремих форм фундаменталізму).

Термін «фундаменталізм» у своєму значенні має багато сторін. Більшість його сприймає як подавлення та нетерпимість. Його ще розглядають як силу, ворожу лі­беральним цінностям та особистим свободам. Ця тенденція особливо посилилася після розпаду СРСР та країн соціалістичного табору, що підштовхнуло багатьох у розвинутих країнах Заходу до думки, що релігійний та особливо ісламський фун- даменталізм прийшов на зміну марксизму як основна загроза світовому устрою. За­вершення холодної війни підштовхнуло до глобального «зіткнення цивілізацій» (Хантінгтон). Фундаменталізм хоча й асоціюється з категоричністю, догматизмом та авторитаризмом, проте багато з тих, кого можна віднести до фундаменталістів, не сприймають цього терміна як спрощеного та дискридитуючого (принизливого). Однак, на відміну від таких альтернативних термінів, як традиціоналізм, консерва­тизм, ортодоксальність та рух за відродження, фундаменталізм має свої відмінності і особливості, що надають йому певних політичних відтінків.

Піднесення релігійного фундаменталізму за останні десятиріччя XX ст. вразили прихильників «світської теорії» (віра в те, що модернізація та особливо індустріалі­зація завжди супроводжуються перемогою розуму над релігією та заміщенням ду­ховних цінностей матеріальними). У багатьох кутках світу релігійні рухи набрали нової сили. Більше того, під виглядом релігійного фундаменталізму вони набува­ють ознак явно політичного характеру. Ствердження того, що релігійний фундаме­нталізм треба розглядати як ідеологію, ґрунтується на припущенні, що релігія не може бути відокремленою від права та політики, що має відображення в спробах відродити та повністю перебудувати суспільство.

Не дивлячись на власну реакційну спрямованість та явний антимодернізм, релі­гійний фундаменталізм є творінням сучасного світу. Насправді більшість комента­торів розглядають його як окреме сучасне явище та відмовляються проводити істо­ричні паралелі. Можливими винятками з цього правила є німецький проповідник «анабабтист, Томас Мюнцер (1489—1525), який очолив селянську війну», та фран­цузький протестант-реформіст Жан Кальвін (1509—1564), який став засновником теократії в Женеві, що дозволило йому контролювати майже усі міські питання. Подібним чином пуритани відігравали головну роль в ініціюванні Англійської ре­волюції XVII ст. «та показали досить практичне» бажання всиновити нову політич­ну та соціальну систему, коли прибували в Північну Америку, щоб заснувати там нову Англію.

Складно узагальнити причини підйому фундаменталізму, який з'явився в другій половині XX ст., тому що в різних куточках світу він набуває різних доктринальних форм та виявляє різні ідеологічні риси. Тим не менше, зрозумілим є те, що фунда- менталізм з'являється в суспільствах з глибокими внутрішніми проблемами, особ­ливо в тих, де настала реальна або прихована криза національної самосвідомості. Серед факторів, які сприяють такій кризі є три, які мають особливе відношення до релігійного фундаменталізму: секуляризація, постколоніалізм та глобалізація. Се­куляризація — розповсюдження світських або раціоналістичних ідей замість релі­гійних та священних, внесла свій вклад в занепад традиційної релігії та в послаб­лення того, що розглядається як моральний стрижень суспільства. У цьому випадку фундаменталізм є моральним протестом проти блюзнірства. Він має на меті закон­не утвердження правильного порядку речей та утвердження нових зв'язків між людським та божественним. Подібний моральний консерватизм дуже явно виявля­ється в Християнському праві, що діє в США, яке стало дуже відомим у 70-х роках та є важливою складовою ісламського фундаменталізму в таких країнах, як Іран, Єгипет, Туреччина, Пакистан та Афганістан.

Вплив постколоніалізму допомагає пояснити чому, незважаючи на те, що фун- даменталізм існує в усьому світі, його найпотужніші та найвпливовіші форми вияв­ляються в країнах, що розвиваються. Постколоніальні суспільства борються з ці­лою низкою проблем. Наприклад, те, що колоніальне правління неминуче знецінювало та часто пригнічувало корінні місцеві культури, а це означало, що по- стколоніальні суспільства успадкували послаблене почуття самосвідомості, яке ускладнювалося прихильністю до західних цінностей та традицій, особливо серед еліти. Більше того, після завоювання незалежності, антиколоніальна боротьба, яка часто асоціювалася зі свого роду соціалізмом, поступилася місцем більш складним завданням: створенню нації та встановленню політичного режиму. Політична неза­лежність не принесла із собою соціальної свободи, а навпаки, на місце традиційно­го імперіалізму прийшов неоколоніалізм, який зумовив продовження глобальної нерівності та підкорення західним владам та їх інтересам. За подібних обставин ре­лігійний фундаменталізм цікавий ще й тим, що представляє перспективу незахід- ної, а частіше антизахідної політичної самосвідомості та особливо тим, що із зане­падом революційного соціалізму в 70-х роках почав уособлювати устремління міського робітничого класу та нижчих прошарків населення.

Та нарешті, фундаменталізм черпає сили з розвитку глобалізації. Глобалізація підірвала здатність громадянського націоналізму сформувати міцну та стабільну політичну самосвідомість. Більше того, релігія намагалася замінити націю як голо­вного джерела колективної самосвідомості а це означає, що фундаменталізм виник як підвид етнічного націоналізму. Особливо важливим це стало в тих країнах світу, де перед національною самосвідомістю постали якісь складні завдання або навіть повна загроза. Фундаменталізм як засіб етнічної мобілізації, можна знайти й у ра­дикальному буддизмі сенегальців на Шрі-Ланці, в русі єврейських поселенців в Із­раїлі, в екстремізмі індуїстів та сикхів в Індії, в протистоянні ольстерських протес­тантів, які боролися за об' єднання Ірландії. Вплив глобалізації на фундаменталізм, тим не менше, неоднозначний. В умовах усе більшого зміцнення міжнаціональних зв'язків здатність побудувати суспільство, згідно з визначеними національними, релігійними або чисто політичними схемами дуже обмежена. Поява «практичного фундаменталізму» в Ірані після смерті в 1989 р. Айатоли Хомейні виявляє практич­ні обмеження діючого фундаменталізму.

На наш погляд, релігійний фундаменталізм — це політична ідеологія, яка нети­пова в двох аспектах. По-перше, він виходить за рамки багатьох, якщо не всіх, релі­гій, незалежно від їх доктрини та різниць в устрої. Розглядати релігійний фундаме- нталізм як єдину, логічну та добре організовану цілісність означає не звертати уваги на істотні відмінності, які так розрізняють релігії світу: вірять вони в єдиного чи в багатьох маленьких божеств або взагалі в їх відсутність; чи є в них Біблія, чи багато священних писань або їх взагалі віра передається в усній формі; їх погляди на мораль та соціальну поведінку. Більше того, в той час, як одні види фундамента- лізму асоціюються з насильством та антиконституційними політичними діями, інші підтримують законопослушність та мирну поведінку. Такі відмінності привертають увагу до того факту, що релігійний фундаменталізм — це головним чином напрям політичного мислення, а не тільки сукупність істотних політичних ідей та ціннос­тей. Наприклад, у той час, коли більшість різних форм фундаменталізму не мають нічого спільного з ліберальними цінностями, фундаменталізм протестантів у Півні­чній Америці приймає ідею яскраво вираженого індивідуалізму як одне з положень власної віри. Подібним чином, те, що Коран відхиляє лихварство та банківську дія­льність, що ґрунтується на відсотках, це робить ринкову економіку несумісною з ісламським фундаменталізмом, в той же час, як нове Християнське право в США з ентузіазмом підтримує вільний капіталізм. Дуже важливо визначити найважливіші, центральні теми релігійного фундаменталізму, оскільки вони виходять з тенденції визнання окремих принципів в якості істотних та незаперечних істин, незалежно від їх змісту.

По-друге, якщо прийняти до уваги те, що релігійний фундаменталізм тради­ційно займається питаннями священними, духовними та питаннями «іншого сві­ту», дивно буде уявити те, що релігійні доктрини та цінності можуть сформува­ти політичну ідеологію. Але історичні факти та реалії сьогодення засвідчують інше. Так, етичні соціалісти часто зверталися до Християнства, Ісламу, Індуїзму та до інших релігій для того, щоб створити базу для власної системи цінностей, а консерватори вітають релігію як форму соціального клею. Однак фундамента- лізм відрізняється тим, що розглядає релігійні ідеї не як засіб захисту або при­крашення політичних доктрин, а як основу політичної думки як такої. Будучи програмою для всеохоплюючого перебудування суспільства в релігійному спрямуванні та згідно з релігійними принципами, фундаменталізм можна по праву виділити в самостійну ідеологію. Тим не менше, дехто трактує фундамен- талізм як різновид, підвид націоналізму та складно відмовляти той факт, що в деяких випадках фундаменталізм виступає як одна з форм релігійного націона­лізму. Однак у своїх більш радикальних формах прояву фундаменталізм вихо­дить далеко за межі твердження національних або етнічних розбіжностей, а що­до ісламу зокрема, то він існує в яскраво вираженому транснаціональному вимірі. Для релігійного фундаменталізму характерні такі риси:

•   ототожнення релігії і політики;

•   ідейний абсолютизм;

•   анти-модернізм;

•   радикалізм.

Ототожнення релігії і політики. Центральною темою фундаменталізму є запе­речення існуючих відмінностей між релігією та політикою. Фактично, як сказав Хомейні «Політика — це релігія». Релігія може стати основою політики, але що та­ке релігія? В найзагальнішому розумінні релігія — це організоване суспільство, об'єднаних сукупністю підтримуваних ними вірувань у якусь божественну реаль­ність, які зазвичай знаходять відображення в низці прийнятих (затверджених) видів діяльності та звичаїв. Що тут означає «божественний» визначити важко, бо вона може мати відношення до чого завгодно, починаючи від найвищої істоти Бога- Творця до досвіду власного визволення, як в буддистській концепції нірвани, що буквально означає «небуття».

Вплив релігії на політичне життя все більше витісняється розповсюдженням лі­беральної культури та ідей, які очолює індустріалізований Захід. Тим не менше, лі­беральний секуляризм (заміщення релігійних цінностей світськими) ні в якому разі не є антирелігійною тенденцією. Навпаки, в нього на меті є визначення належної сфери та ролі релігії. Найістотнішою визначальною рисою ліберальної культури є розподіл на суспільне та особисте. Це передбачає чіткий розподіл на суспільну сферу життя, яка регулюється загальноприйнятими правилами та є підкореною по­літичній владі, та особисту свободу, де люди роблять усе, що забажають. Великою перевагою схожого розподілу, з ліберальної точки зору, є те, що він гарантує осо­бисту свободу, обмежуючи здатність уряду втручатися в особисті справи громадян. Однак це має важливі наслідки для релігії, яка є обмеженою особистою сферою, а суспільна сфера організована лише на світській основі. Зробивши релігію особис­тою справою кожного, секуляризація зумовила розподіл на суспільне та особисте, що переросло в розподіл між політикою та релігією. Найяскравішим виявом цього є відокремлення церкви від держави, що закріплено в конституції США. У значній мірі це можна спостерігати в таких державах, як Велика Британія, де існуючий офі­ційний статус церкви продовжує користуватися привілеями по відношенню до держави.

Дух релігійного фундаменталізму виявляється в тому, що він заперечує розподіл на суспільне та особисте. З одного боку, фундаменталізм — це вияв політики само­свідомості. Розширення суспільної сфери, організованої на світських та раціоналіс­тичних традиціях, поступово послабило традиційні соціальні норми, основи та цін­ності, й залишило багато пробілів у самосвідомості, або, як сказав Ерік Гобсбаум, зробило її «сиротами» в сучасному світі. Фундаменталізм, з притаманним йому устремлінням та силою, ставить релігію на перше місце в колективній самосвідо­мості, дає віруючим та прибічникам релігії відчуття корінної приналежності. Роз­глядати релігію тільки як особисту справу означає проникнення до суспільної сфе­ри зла та моральності. Звідси й набуває розповсюдження песимізму, матеріалізму, корупції, жадібності, злочинності та аморальності. Тому рішення фундаменталізму нескладне: світ треба переробити заново, існуючі структури замінити всепоглина­ючою системою, основаною на релігійних принципах, які охоплюють право, полі­тику, суспільство, культуру та економіку. Таким чином, часто релігійна відмова фундаменталізму визнати релігію лише просто особистим ідеалом кожного підтве­рджує його ідеологічний характер.

Однак аморальність, яку можна спостерігати в суспільній нерелігійній сфері, може викликати одну з двох можливих реакцій. Перша, яку іноді називають пасив­ним фундаменталізмом, йде шляхом відторгнення та намагається створити комуну віруючих, незіпсованих суспільством. Такі групи, як Аміші в США та Хередіми, ультра-ортодоксальні групи євреїв в Ізраїлі, які вірять, що релігія повинна диктува­ти соціальні, економічні та політичні принципи, але загалом вони більше зайняті особистим дотриманням цих принципів, ніж всеохоплюючим відродженням суспі­льства.

Інша реакція це «активний» фундаменталізм, який вибирає шлях супротиву та битв і лише його треба розглядати як ідеологію на тій підставі, що лише він займає явно політичну позицію. Однак визначення політики, яке він приймає, явно умовне. Явно виражений контраст з фемінізмом, який також кинув виклик розподілу на су­спільне та особисте, полягає в тому, що релігійні фундаменталісти розглядають по­літику як стратегію управління та дії держави. Вони не вважають політику завідома аморальною справою, вони зазвичай хочуть захопити або в іншому випадку хоча б вплинути на сучасну державу, вбачаючи в ній інструмент морального відродження. Люди, що не сприймають фундаменталізму, але заперечують, що саме ця рішучість може подолати різниці між релігією та політикою, надає фундаменталізму тоталі­тарного імпульсу. Держава, що за своєю суттю не ускладнена такими обмеження­ми, які випливають з поняття розподілу на суспільне та особисте, є певною мірою тоталітарною. Однак ступінь, до якого окремі види фундаменталізму піддаються цьому тоталітарному імпульсу, дуже сильно різниться.

Порівняльна характеристика ставлення до релігії

Ліберали розглядають релігію як щось дуже особисте, тісно пов'язане з питанням самовизначення. Таким чином, свобода віроспо­відання (релігії) важлива для громадянського суспільства та може бу­ти гарантована лише чітким розподілом між релігією та політикою, між церквою та державою.

Консерватори розглядають релігію як цінне (дуже важливе) дже­рело стабільності та соціальної єдності. Оскільки, що вона забезпе­чує суспільство низкою загальноприйнятих цінностей та є базою за­гальної культури, зіткнення релігії та політики, церкви та держави неможливо зупинити, та й бажано.

Соціалісти зазвичай зображують релігію в негативному світлі, в кращому випадку як маневр (фактор), що відволікає від політичної боро­тьби, а в гіршому — як ідеологію правлячого класу (що в деяких випадках призводить до прийняття державного атеїзму). Тим не менше, сповідую­чи любов та співчуття, релігія може дати соціалізму етичну основу.

Анархісти взагалі ставляться до релігії, як до ствердженого джерела гніту. Церква та держава обов'язково пов'язані, але завдання релігії — сповідувати слухняність та підкорення світським цінностям, а також приписувати авторитарні цінності, які забирають у людини моральну свободу.

Фашисти часто заперечують релігію, тому що вона є конкурую­чим джерелом відданості і віри, вона сповідує цінності, що ведуть до занепаду, такі як страждання, та людське співчуття. Фашизм, тим не менше, має на меті діяти як «політична» релігія, переймаючи її термінологію та внутрішню структуру, внутрішні складові — відда­ність, жертовність, дух, звільнення від гріха і т. ін.

Релігійні фундаменталісти розглядають релігію як сукупність важливих та беззаперечних принципів, які зумовлюють не лише осо­бисте, а й організацію соціального, економічного та політичного життя. Релігія не може бути зведена лише до сфери особистого, на­впаки, вона знаходить належне та найвище своє відображення в полі­тиці об'єднання населення та соціального відродження.