1. ДО ПИТАННЯ ПРО ВИТОКИ РЕЛІГІЙНОГО ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ |
Слово «фундаменталізм» (від лат. Fundamentum — «база, основа»). Вперше був вжитий під час дебатів, які виникли всередині американського протестантизму, на початку XX ст. З 1910 по 1915 р. євангелістські протестанти видали серію памфлетів під назвою «Основи», які підтримували непогрішимість та правдивість Біблії перед обличчям сучасних інтерпретацій християнства. У сучасному вжитку фунда- менталізм асоціюється з усіма релігіями світу: ісламом, іудаїзмом, індуїзмом та буддизмом, так само як із християнством та розглядається, як особливий вид релігійно-політичного руху або політичний проект, а не лише правдивості священних писань (хоча це залишається характерною рисою окремих форм фундаменталізму). Термін «фундаменталізм» у своєму значенні має багато сторін. Більшість його сприймає як подавлення та нетерпимість. Його ще розглядають як силу, ворожу ліберальним цінностям та особистим свободам. Ця тенденція особливо посилилася після розпаду СРСР та країн соціалістичного табору, що підштовхнуло багатьох у розвинутих країнах Заходу до думки, що релігійний та особливо ісламський фун- даменталізм прийшов на зміну марксизму як основна загроза світовому устрою. Завершення холодної війни підштовхнуло до глобального «зіткнення цивілізацій» (Хантінгтон). Фундаменталізм хоча й асоціюється з категоричністю, догматизмом та авторитаризмом, проте багато з тих, кого можна віднести до фундаменталістів, не сприймають цього терміна як спрощеного та дискридитуючого (принизливого). Однак, на відміну від таких альтернативних термінів, як традиціоналізм, консерватизм, ортодоксальність та рух за відродження, фундаменталізм має свої відмінності і особливості, що надають йому певних політичних відтінків. Піднесення релігійного фундаменталізму за останні десятиріччя XX ст. вразили прихильників «світської теорії» (віра в те, що модернізація та особливо індустріалізація завжди супроводжуються перемогою розуму над релігією та заміщенням духовних цінностей матеріальними). У багатьох кутках світу релігійні рухи набрали нової сили. Більше того, під виглядом релігійного фундаменталізму вони набувають ознак явно політичного характеру. Ствердження того, що релігійний фундаменталізм треба розглядати як ідеологію, ґрунтується на припущенні, що релігія не може бути відокремленою від права та політики, що має відображення в спробах відродити та повністю перебудувати суспільство. Не дивлячись на власну реакційну спрямованість та явний антимодернізм, релігійний фундаменталізм є творінням сучасного світу. Насправді більшість коментаторів розглядають його як окреме сучасне явище та відмовляються проводити історичні паралелі. Можливими винятками з цього правила є німецький проповідник «анабабтист, Томас Мюнцер (1489—1525), який очолив селянську війну», та французький протестант-реформіст Жан Кальвін (1509—1564), який став засновником теократії в Женеві, що дозволило йому контролювати майже усі міські питання. Подібним чином пуритани відігравали головну роль в ініціюванні Англійської революції XVII ст. «та показали досить практичне» бажання всиновити нову політичну та соціальну систему, коли прибували в Північну Америку, щоб заснувати там нову Англію. Складно узагальнити причини підйому фундаменталізму, який з'явився в другій половині XX ст., тому що в різних куточках світу він набуває різних доктринальних форм та виявляє різні ідеологічні риси. Тим не менше, зрозумілим є те, що фунда- менталізм з'являється в суспільствах з глибокими внутрішніми проблемами, особливо в тих, де настала реальна або прихована криза національної самосвідомості. Серед факторів, які сприяють такій кризі є три, які мають особливе відношення до релігійного фундаменталізму: секуляризація, постколоніалізм та глобалізація. Секуляризація — розповсюдження світських або раціоналістичних ідей замість релігійних та священних, внесла свій вклад в занепад традиційної релігії та в послаблення того, що розглядається як моральний стрижень суспільства. У цьому випадку фундаменталізм є моральним протестом проти блюзнірства. Він має на меті законне утвердження правильного порядку речей та утвердження нових зв'язків між людським та божественним. Подібний моральний консерватизм дуже явно виявляється в Християнському праві, що діє в США, яке стало дуже відомим у 70-х роках та є важливою складовою ісламського фундаменталізму в таких країнах, як Іран, Єгипет, Туреччина, Пакистан та Афганістан. Вплив постколоніалізму допомагає пояснити чому, незважаючи на те, що фун- даменталізм існує в усьому світі, його найпотужніші та найвпливовіші форми виявляються в країнах, що розвиваються. Постколоніальні суспільства борються з цілою низкою проблем. Наприклад, те, що колоніальне правління неминуче знецінювало та часто пригнічувало корінні місцеві культури, а це означало, що по- стколоніальні суспільства успадкували послаблене почуття самосвідомості, яке ускладнювалося прихильністю до західних цінностей та традицій, особливо серед еліти. Більше того, після завоювання незалежності, антиколоніальна боротьба, яка часто асоціювалася зі свого роду соціалізмом, поступилася місцем більш складним завданням: створенню нації та встановленню політичного режиму. Політична незалежність не принесла із собою соціальної свободи, а навпаки, на місце традиційного імперіалізму прийшов неоколоніалізм, який зумовив продовження глобальної нерівності та підкорення західним владам та їх інтересам. За подібних обставин релігійний фундаменталізм цікавий ще й тим, що представляє перспективу незахід- ної, а частіше антизахідної політичної самосвідомості та особливо тим, що із занепадом революційного соціалізму в 70-х роках почав уособлювати устремління міського робітничого класу та нижчих прошарків населення. Та нарешті, фундаменталізм черпає сили з розвитку глобалізації. Глобалізація підірвала здатність громадянського націоналізму сформувати міцну та стабільну політичну самосвідомість. Більше того, релігія намагалася замінити націю як головного джерела колективної самосвідомості а це означає, що фундаменталізм виник як підвид етнічного націоналізму. Особливо важливим це стало в тих країнах світу, де перед національною самосвідомістю постали якісь складні завдання або навіть повна загроза. Фундаменталізм як засіб етнічної мобілізації, можна знайти й у радикальному буддизмі сенегальців на Шрі-Ланці, в русі єврейських поселенців в Ізраїлі, в екстремізмі індуїстів та сикхів в Індії, в протистоянні ольстерських протестантів, які боролися за об' єднання Ірландії. Вплив глобалізації на фундаменталізм, тим не менше, неоднозначний. В умовах усе більшого зміцнення міжнаціональних зв'язків здатність побудувати суспільство, згідно з визначеними національними, релігійними або чисто політичними схемами дуже обмежена. Поява «практичного фундаменталізму» в Ірані після смерті в 1989 р. Айатоли Хомейні виявляє практичні обмеження діючого фундаменталізму. На наш погляд, релігійний фундаменталізм — це політична ідеологія, яка нетипова в двох аспектах. По-перше, він виходить за рамки багатьох, якщо не всіх, релігій, незалежно від їх доктрини та різниць в устрої. Розглядати релігійний фундаме- нталізм як єдину, логічну та добре організовану цілісність означає не звертати уваги на істотні відмінності, які так розрізняють релігії світу: вірять вони в єдиного чи в багатьох маленьких божеств або взагалі в їх відсутність; чи є в них Біблія, чи багато священних писань або їх взагалі віра передається в усній формі; їх погляди на мораль та соціальну поведінку. Більше того, в той час, як одні види фундамента- лізму асоціюються з насильством та антиконституційними політичними діями, інші підтримують законопослушність та мирну поведінку. Такі відмінності привертають увагу до того факту, що релігійний фундаменталізм — це головним чином напрям політичного мислення, а не тільки сукупність істотних політичних ідей та цінностей. Наприклад, у той час, коли більшість різних форм фундаменталізму не мають нічого спільного з ліберальними цінностями, фундаменталізм протестантів у Північній Америці приймає ідею яскраво вираженого індивідуалізму як одне з положень власної віри. Подібним чином, те, що Коран відхиляє лихварство та банківську діяльність, що ґрунтується на відсотках, це робить ринкову економіку несумісною з ісламським фундаменталізмом, в той же час, як нове Християнське право в США з ентузіазмом підтримує вільний капіталізм. Дуже важливо визначити найважливіші, центральні теми релігійного фундаменталізму, оскільки вони виходять з тенденції визнання окремих принципів в якості істотних та незаперечних істин, незалежно від їх змісту. По-друге, якщо прийняти до уваги те, що релігійний фундаменталізм традиційно займається питаннями священними, духовними та питаннями «іншого світу», дивно буде уявити те, що релігійні доктрини та цінності можуть сформувати політичну ідеологію. Але історичні факти та реалії сьогодення засвідчують інше. Так, етичні соціалісти часто зверталися до Християнства, Ісламу, Індуїзму та до інших релігій для того, щоб створити базу для власної системи цінностей, а консерватори вітають релігію як форму соціального клею. Однак фундамента- лізм відрізняється тим, що розглядає релігійні ідеї не як засіб захисту або прикрашення політичних доктрин, а як основу політичної думки як такої. Будучи програмою для всеохоплюючого перебудування суспільства в релігійному спрямуванні та згідно з релігійними принципами, фундаменталізм можна по праву виділити в самостійну ідеологію. Тим не менше, дехто трактує фундамен- талізм як різновид, підвид націоналізму та складно відмовляти той факт, що в деяких випадках фундаменталізм виступає як одна з форм релігійного націоналізму. Однак у своїх більш радикальних формах прояву фундаменталізм виходить далеко за межі твердження національних або етнічних розбіжностей, а щодо ісламу зокрема, то він існує в яскраво вираженому транснаціональному вимірі. Для релігійного фундаменталізму характерні такі риси: • ототожнення релігії і політики; • ідейний абсолютизм; • анти-модернізм; • радикалізм. Ототожнення релігії і політики. Центральною темою фундаменталізму є заперечення існуючих відмінностей між релігією та політикою. Фактично, як сказав Хомейні «Політика — це релігія». Релігія може стати основою політики, але що таке релігія? В найзагальнішому розумінні релігія — це організоване суспільство, об'єднаних сукупністю підтримуваних ними вірувань у якусь божественну реальність, які зазвичай знаходять відображення в низці прийнятих (затверджених) видів діяльності та звичаїв. Що тут означає «божественний» визначити важко, бо вона може мати відношення до чого завгодно, починаючи від найвищої істоти Бога- Творця до досвіду власного визволення, як в буддистській концепції нірвани, що буквально означає «небуття». Вплив релігії на політичне життя все більше витісняється розповсюдженням ліберальної культури та ідей, які очолює індустріалізований Захід. Тим не менше, ліберальний секуляризм (заміщення релігійних цінностей світськими) ні в якому разі не є антирелігійною тенденцією. Навпаки, в нього на меті є визначення належної сфери та ролі релігії. Найістотнішою визначальною рисою ліберальної культури є розподіл на суспільне та особисте. Це передбачає чіткий розподіл на суспільну сферу життя, яка регулюється загальноприйнятими правилами та є підкореною політичній владі, та особисту свободу, де люди роблять усе, що забажають. Великою перевагою схожого розподілу, з ліберальної точки зору, є те, що він гарантує особисту свободу, обмежуючи здатність уряду втручатися в особисті справи громадян. Однак це має важливі наслідки для релігії, яка є обмеженою особистою сферою, а суспільна сфера організована лише на світській основі. Зробивши релігію особистою справою кожного, секуляризація зумовила розподіл на суспільне та особисте, що переросло в розподіл між політикою та релігією. Найяскравішим виявом цього є відокремлення церкви від держави, що закріплено в конституції США. У значній мірі це можна спостерігати в таких державах, як Велика Британія, де існуючий офіційний статус церкви продовжує користуватися привілеями по відношенню до держави. Дух релігійного фундаменталізму виявляється в тому, що він заперечує розподіл на суспільне та особисте. З одного боку, фундаменталізм — це вияв політики самосвідомості. Розширення суспільної сфери, організованої на світських та раціоналістичних традиціях, поступово послабило традиційні соціальні норми, основи та цінності, й залишило багато пробілів у самосвідомості, або, як сказав Ерік Гобсбаум, зробило її «сиротами» в сучасному світі. Фундаменталізм, з притаманним йому устремлінням та силою, ставить релігію на перше місце в колективній самосвідомості, дає віруючим та прибічникам релігії відчуття корінної приналежності. Розглядати релігію тільки як особисту справу означає проникнення до суспільної сфери зла та моральності. Звідси й набуває розповсюдження песимізму, матеріалізму, корупції, жадібності, злочинності та аморальності. Тому рішення фундаменталізму нескладне: світ треба переробити заново, існуючі структури замінити всепоглинаючою системою, основаною на релігійних принципах, які охоплюють право, політику, суспільство, культуру та економіку. Таким чином, часто релігійна відмова фундаменталізму визнати релігію лише просто особистим ідеалом кожного підтверджує його ідеологічний характер. Однак аморальність, яку можна спостерігати в суспільній нерелігійній сфері, може викликати одну з двох можливих реакцій. Перша, яку іноді називають пасивним фундаменталізмом, йде шляхом відторгнення та намагається створити комуну віруючих, незіпсованих суспільством. Такі групи, як Аміші в США та Хередіми, ультра-ортодоксальні групи євреїв в Ізраїлі, які вірять, що релігія повинна диктувати соціальні, економічні та політичні принципи, але загалом вони більше зайняті особистим дотриманням цих принципів, ніж всеохоплюючим відродженням суспільства. Інша реакція це «активний» фундаменталізм, який вибирає шлях супротиву та битв і лише його треба розглядати як ідеологію на тій підставі, що лише він займає явно політичну позицію. Однак визначення політики, яке він приймає, явно умовне. Явно виражений контраст з фемінізмом, який також кинув виклик розподілу на суспільне та особисте, полягає в тому, що релігійні фундаменталісти розглядають політику як стратегію управління та дії держави. Вони не вважають політику завідома аморальною справою, вони зазвичай хочуть захопити або в іншому випадку хоча б вплинути на сучасну державу, вбачаючи в ній інструмент морального відродження. Люди, що не сприймають фундаменталізму, але заперечують, що саме ця рішучість може подолати різниці між релігією та політикою, надає фундаменталізму тоталітарного імпульсу. Держава, що за своєю суттю не ускладнена такими обмеженнями, які випливають з поняття розподілу на суспільне та особисте, є певною мірою тоталітарною. Однак ступінь, до якого окремі види фундаменталізму піддаються цьому тоталітарному імпульсу, дуже сильно різниться. Порівняльна характеристика ставлення до релігії Ліберали розглядають релігію як щось дуже особисте, тісно пов'язане з питанням самовизначення. Таким чином, свобода віросповідання (релігії) важлива для громадянського суспільства та може бути гарантована лише чітким розподілом між релігією та політикою, між церквою та державою. Консерватори розглядають релігію як цінне (дуже важливе) джерело стабільності та соціальної єдності. Оскільки, що вона забезпечує суспільство низкою загальноприйнятих цінностей та є базою загальної культури, зіткнення релігії та політики, церкви та держави неможливо зупинити, та й бажано. Соціалісти зазвичай зображують релігію в негативному світлі, в кращому випадку як маневр (фактор), що відволікає від політичної боротьби, а в гіршому — як ідеологію правлячого класу (що в деяких випадках призводить до прийняття державного атеїзму). Тим не менше, сповідуючи любов та співчуття, релігія може дати соціалізму етичну основу. Анархісти взагалі ставляться до релігії, як до ствердженого джерела гніту. Церква та держава обов'язково пов'язані, але завдання релігії — сповідувати слухняність та підкорення світським цінностям, а також приписувати авторитарні цінності, які забирають у людини моральну свободу. Фашисти часто заперечують релігію, тому що вона є конкуруючим джерелом відданості і віри, вона сповідує цінності, що ведуть до занепаду, такі як страждання, та людське співчуття. Фашизм, тим не менше, має на меті діяти як «політична» релігія, переймаючи її термінологію та внутрішню структуру, внутрішні складові — відданість, жертовність, дух, звільнення від гріха і т. ін. Релігійні фундаменталісти розглядають релігію як сукупність важливих та беззаперечних принципів, які зумовлюють не лише особисте, а й організацію соціального, економічного та політичного життя. Релігія не може бути зведена лише до сфери особистого, навпаки, вона знаходить належне та найвище своє відображення в політиці об'єднання населення та соціального відродження.
|