6. РІЗНОВИДИ ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

6. РІЗНОВИДИ ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

Значна частина дослідників виходять із того, що різні види фундаменталізму можна розглядати як складові умовної «родини». Проте члени цієї родини відрізняються одна від іншої щонайменше в трьох ключових моментах. По-перше, вони походять від різних релігій. Хоча усі релігії породили рух фундаменталізму або течії подіб­ного типу, деякі з них є окремими прихильниками фундаменталізму або менше пе­решкоджають його виникненню. У цьому відношенні це найбільш помітно в ісламі і протестантизмі, тому що вони кожна окремо засновані на єдиному Священному Писанні і дотримуються думки, що віруючі мають прямий доступ до духовної муд­рості, до Всевишнього більшою мірою, ніж якщо вони зосереджені в руках посере­дників. Згадаймо при цьому доводи Мартіна Лютера про необхідність прямого спі­лкування з Богом.

По-друге, рухи фундаменталізму виникають у дуже різних між собою суспільс­твах. Їхній вплив і сутність, насамперед зумовлені соціальною, економічною і полі­тичною організацією того суспільства, в якому вони виникають. По-третє, види фундаменталізму розрізняються відповідно до політичних причин, з якими вони асоціюються. Їх можна розділити на 3 категорії: релігійний фундаменталізм можна використовувати як засіб досягнення всебічного політичного удосконалення, що особливо привабливо для безправних і пригноблених народів; як спосіб підтримати непопулярного лідера або уряд, створивши єдину політичну культуру; або як спосіб зміцнити національну або етнічну свідомість, що знаходиться під загрозою. Основ­ні форми фундаменталізму включають:

•  ісламський фундаменталізм;

•  християнський фундаменталізм;

•  інші види фундаменталізму.

Ісламський фундаменталізм. Іслам — це друга в світі за масштабами релігія і така, що дуже швидко розвивається у світі. На сьогоднішній день у більше ніж 70 країнах світу нараховується майже 1,3 мільярди мусульман. Основні сили ісламу географічно зосереджені в Азії й Африці. Наприклад, установлено, що більше по­ловини всього населення Африки незабаром будуть мусульманами. Однак мусульманство також поширилося в Європі і не тільки. Іслам — це не просто релігія. Це цілком сформований спосіб життя з настановами з моральної, політичної й еконо­мічної поведінки людей, так само, як і націй.

«Ісламський спосіб життя» ґрунтується на навчанні пророка Мухаммеда (близь­ко 570—632 року до н.е.), суть якого показана в Корані, священній книзі усіх мусу­льман. Вони вважають себе послідовниками Аллаха і Сунні, яка являє собою «про­кладений шлях», тобто традиції і звичаї, дотримувані благочестивими мусульманами, які засновані на власному житті пророка.

У самому ісламі розрізняють дві основні секти, що виникли за 50-річний період зі смерті Мухаммеда в 632 р. до н.е. Секта сунітів представляє більшість мусуль­ман, у той час як до шиїтів належить не більше ніж 1/10 мусульман, зосереджених в Ірані та Іраку.

Ісламський фундаменталізм виявляється в радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу прин­ципів, форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильному відсто­юванні ісламських традицій. Характерні його риси — протидія проце­сам загальної відкритості мислення, діяльності, життєвих форм протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішимо­сті, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтер­натив цим ідеалам, відсторонення від решти суспільства. Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й непримиренна вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях: політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталістських течій.

Радикальний фундаменталізм. Представники його вдаються до військової боротьби проти наявної влади, насильства, терору та ін. Об'єктами їхньої боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

Поміркований фундаменталізм. Вплив його прибічників найбільш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють робо­ті шкіл, лікарень, благодійницькій діяльності, прагнучи проілюструва­ти й змоделювати ісламський дух та етику.

Легальний фундаменталізм. Представники його намагаються ле­гально увійти до парламенту, місцевих органів влади і здійснити соці­альну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал у межах чинного законодавства. Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чіт­ко окреслена. Інколи угруповання визнають різні методи з метою аде­кватного реагування на зміни ситуації.

Протягом усієї історії Ісламу існував конфлікт між релігією і політикою та між ісламськими лідерами, що найчастіше мислили земними поняттями і гнучко підхо­дили до застосування принципів ісламу в політичному житті, і фундаменталістами, які вважали, що не можна ні на крок відступати від принципів і способу життя Пророка. Фундаменталізм в ісламі не означає тільки віру в буквальну правду Кора­ну, тому що це приймають усі мусульмани в цьому сенсі і тому їх можна назвати певною мірою фундаменталістами. Фундаменталізм як політична течія означає си­льне і категоричне переконання в тому, що ісламська віра є чільним принципом у соціальному житті й політиці, також як і в особистій моральності. Ісламські фунда- менталісти хочуть установити верховенство релігії над політикою.

На практиці це означає: заснування «ісламської держави», теократії, керованої духовною, а не світською владою; повне застосування шаріату — ісламського За­кону Божого, заснованого на принципах, викладених у Корані. Шаріат закладає мо­дель законного і праведного поводження, включаючи систему покарання за біль­шість злочинів, так само як і правила особистого поводження для чоловіків і жінок. Так само — як і інші релігії, іслам містить доктрини і переконання, що можуть ви­правдати широкий ряд політичних причин. Це особливо стосується ісламських еко­номічних ідей. Коран, наприклад, виступає за введення приватної власності, чим, як дехто стверджує, схвалює капіталізм. Однак він забороняє лихварство і наживу, що, як заперечують інші, є ознакою симпатії до соціалізму.

Відродження ісламського фундаменталізму в XX ст. почалося із заснування мусу­льманського Братерства в Єгипті в 1928 р. Хоча Єгипет одержав формальну незалеж­ність у 1922 р., а повна незалежність була визнана в 1936 р., Об'єднане Королівство зберігало могутню економічну і військову присутність у країні. Братерство було засно­вано Хасаном Аль Банна (1906—1949) з метою відродити те, що він вважав перекру­ченою ісламською вірою, і забезпечити віруючих політичною силою, партією ісламу. Братерство прагнуло заснувати ісламський уряд, що стало б альтернативою капіталіс­тичним і соціалістичним формам розвитку. Таке правління перетворило б існуючу со­ціальну систему, застосовуючи принципи ісламу, в державу сильну в економічному і політичному житті, а також зміцнило особисту мораль. Цей процес духовного очи­щення включав би також остаточне звільнення Єгипту від іноземного контролю. Бра­терство вже представляло кінцеве звільнення, єдність усіх ісламських народів. Ідеї Братерства поширилися в Йорданії, Судані і Сирії, де з'явилися організації які включа­ли мечеті, школи, молодіжні клуби і навіть ділові підприємства. Вони давали молодим людям фізичну підготовку до прийдешнього Джихаду, що перекладається як «священ­на війна», за допомогою якої вони б досягли своїх цілей.

Однак фундаменталізм залишався на краю арабської політики до того часу, поки арабські лідери були прихильні до Заходу. А після перемоги Гамаля Насера в Єгипті, який запропонував певні форми арабського соціалізму, ситуація в арабському світі до­корінно змінилася. Насер у 1956 р. націоналізував Суецький канал. Після цього Єгипет пережив військову інтервенцію Об' єднаного Королівства, Франції та Ізраїлю, а Насер став безумовним лідером арабського світу. Соціалізм Насера підштовхнув його нала­годити близькі дипломатичні відносини з Радянським Союзом і придушити Мусуль­манське Братство. Однак поразка Єгипту в Арабо-Ізраїльській війні 1967 року значною мірою підірвала авторитет арабського соціалізму і дала можливість розвиватися рухові фундаменталістів. Незважаючи на те, що колоніальному правлінню прийшов кінець, країни Близького Сходу і Північної Африки чітко усвідомлювали свою все ще існуючу економічну залежність від Заходу і Радянського Союзу і своє політичне безсилля, під­кріплене тим фактом, що Ізраїль вистояв у війні. У цих обставинах націоналізм знову набув форми ісламського фундаменталізму.

Починаючи з 1970-х років, угруповання фундаменталістів раптово з'явилися в більшості країн ісламу й одержували усе більшу підтримку серед молоді й людей, відданих політиці.

Осередком цього процесу став Іран, де в 1979 р. Народна революція привела Айтола Хомейні до влади та до того, що Іран оголосив себе Ісламською Республі­кою. Приклад, показаний Іраном, надихнув угруповання фундаменталістів у бага­тьох країнах світу. У 1981 р. Мусульманське Братство зробило політичне вбивство президента Садата в Єгипті; лідери декількох ісламських країн, наприклад, Пакис­тану і Судану, під зростаючим тиском фундаменталістів, ввели шаріат.

Фундаменталізм досяг свого піку в Лівані в 1980-х роках, коли той був розколо­тий громадянською війною між християнами і мусульманами, і окупований Ізраї­лем на півдні та Сирією на півночі. Бейрут потрапив під контроль угруповань фун- даменталістів, які, заручившись підтримкою з Ірану Хезболи, зробили ряд резонансних викрадень західних заручників.

У процесі подальшого розвитку ісламський фундаменталізм набув інших форм. Зокрема в Туреччині фундаменталізм одержав визнання в результаті перемоги на вборах 2003 р. партії, хоча сама вона була створена за рік до цього з первинно забо­ронених угруповань фундаменталістів. В той же час президентські вибори 2007 р. в цій країні засвідчили величезне несприйняття фундаменталізму широкими верст­вами населення. В Афганістані сила революційного фундаменталізму була проде­монстрована режимом «Талібан», заснованому в 1997 р., але втратила владу вна­слідок організованих США воєнних дій у 2001 р. «Талібан» являє собою типовий приклад принципово нового фундаменталізму, який не йде на компроміс з будь- якими ісламськими або будь-якими іншими ідеями, що відрізнялися від їхнього сві­тогляду. Він виник на основі екстремістської форми деобандизму, різновиду ісламу сунітів, що розвився в колоніальній Індії, але має найглибші корені в Пакистані. «Талібан» спробував викорінити усі форми «неісламської» корупції і ввести жорст­ко контролюючу інтерпретацію закону шаріат. Жінок цілком відсторонили від управління, економіки і громадського життя взагалі. Цензура була настільки жорс­ткою, що всі види музики були заборонені. Правління «Талібан» було найвищою мірою авторитарним, політична влада була зосереджена в руках невеликої групи старшого духовенства «Талібан», під вищим керівництвом мулли Омара.

Ряд нових угруповань джихаду з'явилися в 90-х рокха. Найголовнішим з них було «Аль Каїда», очолюване Усамою Бен Ладеном, у ньому також з' явилися озна­ки цього радикально нового фундаменталізму. Для цих угруповань відданість ісла­мові приймає форму джихаду, тобто священної війни, яку розгортають, зокрема, проти США й Ізраїлю.

Ісламський тероризм. Це одна з форм релігійно-політичної бо­ротьби, в тому числі насильницькими методами, через дестабілізацію суспільства, державно-політичного ладу в країні.

Релігійна основа цієї течії виявляється в індивідуальній мотивації, фанатизмі членів угруповань. Вона визнає бойові акції, спрямовані на самогубство, а загибель під час Джихаду трактує як пряму дорогу в рай. Тому більшість терористів не тільки готові, а й прагнуть заги­нути в такий спосіб, вбачаючи в терористичному акті не стільки за­сіб досягнення певної мети, скільки своє особисте спасіння в релігій­ному розумінні. Це є, як вважають послідовники ісламського тероризму, формою служіння Аллахові. Ісламський екстремізм. Цій течії властива схильність до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, нетолерантність і неприйняття інших думок, позицій та уподобань, релігійна нетерпимість до норм, принципів та цінностей неісламсько- го суспільства.

Його ідеологи твердять, що сучасні мусульманські суспільства втратили свій ісламський характер і насправді є суспільствами джа- хілії. Така оцінка поєднується з різкою критикою правлячих режимів та їхньої політики. Вона виходить з того, що політична еліта країни — невірні. Щодо основної маси населення деякі представники екстреміз­му стверджують, що невірні — це всі люди, крім членів їхньої групи; інші ж вважають, що, попри помилковість переконань, більшість на­селення можна вважати мусульманами.

Прихильники ісламського екстремізму наголошують на необхідно­сті негайних радикальних дій, зокрема насильства, заради встанов­лення «ісламського порядку», можливого тільки внаслідок приходу до влади «істинних» мусульман. Відповідність таких дій законодавству не є суттєвою, оскільки головними вважаються лише норми шаріату (у їхній власній інтерпретації).

Сучасний ісламський екстремізм є і релігійним, і політичним — ре­лігійно-політично орієнтованим екстремізмом. Ґрунтуючись на релігії, він ставить перед собою політичну мету, активно діючи саме на по­літичній арені.

Подібний войовничий ісламізм зображує тероризм і атаки смертників, на зразок тих, які відбулися 11 вересня 2001 року, що мають на те причину, а насправді очища­ють прояви політичної і соціальної боротьби. Супротивники ісламу розглядають поді­бні події як свідчення повної несумісності ісламських цінностей і цінностей лібераль­но-демократичного Заходу. З цього погляду іслам є тоталітарним у тому, що мета державотворення, заснованого на шаріаті, зовсім антиплюралістична і несумісна із са­мим поняттям поділу на суспільне й особисте. Застосування терору і насильства, як стверджується, це просто крайній прояв цього тоталітаристського потенціалу.

Однак такий погляд на іслам серйозно спотворює його основні догми, що не під­тримують тероризму, а, навпаки, вірні принципам світу, поваги і справедливості. Від­повідно до пророка Мухаммеда, «великий Джихад» — це не політична боротьба з не­вірними, а внутрішня боротьба, боротьба за те, щоб стати кращою людиною, завдяки моральній дисципліні і відданості ісламові. Так само як і всі релігійні традиції, іслам включає також розмаїтість поглядів і відкритий цілому рядові тлумачень, що його мо­жна використовувати для того, щоб виправдати майже будь-яку причину або дію. Що відрізняє релігійний фундаменталізм у підсумку — це те, що він висуває принципово нове тлумачення релігійних навчань і потім виступає за його незаперечний авторитет.

Фундаменталізм шиїтів. Іран став символом відродження політичного ісламу для угруповань фундаменталістів у таких країнах, як Ліван, Пакистан, Афганістан і Об'єднане Королівство, що зверталися до Ірану за духовною і політичною підтримкою.

Велику частину населення Ірану становлять члени секти шиїтів, меншої з двох ісламський сект. Поділ Ісламу на дві секти має важливе політичне значення, тому що їхній характер і політичні устремління традиційно відрізнялися один від іншого. Цей розкол був спричинений розбіжностями з питань про послідовників пророка

Мухаммеда. Суніти вірили, що тільки чотири перших халіфи або помічники, що пішли за Мухаммедом, були наділені божественною мудрістю. Останнім з них був двоюрідний брат пророка Алі, і суніти вважали, що всі його послідовники повинні визначиться за згодою ісламу, або релігійних учених. Однак лідер, обраний таким чином, не міг більше вважатися божественним і непогрішним. На відміну від них, шиїти вірили, що божественна мудрість продовжувала передаватися нащадкам Алі і Фатіми, однієї з дочок пророка. В результаті цього, Шиїти дотримувалися тієї ду­мки, що кожен наступний імам, або релігійний лідер, бездоганний і непогрішний, а, отже, має абсолютно релігійну і політичну владу. Суніти схильні розглядати істо­рію Ісламу як поступове віддалення від ідеального співтовариства, що існувало при житті Мухаммеда і його чотирьох безпосередніх спадкоємців. Шиїти не вірять, що божественне керівництво завжди доступне в навчаннях непогрішного ісламу, або що божественна мудрість от-от знову прийде в цей світ з поверненням «схованого імама», або з приходом Магді — лідера, якого направляє безпосередньо сам Бог. Шиїти розглядають історію, яка рухається до ідеального співтовариства, а не від нього. Такі уявлення про відродження і неминучий порятунок додають секті шиїтів емоційність і впевненість у приході місії, чого не розділяють традиційно більш роз­важливі суніти. Релігійний характер обох сект також відрізняється тим, що шиїти вірять, нібито людина очиститься від гріха, пройшовши через страждання і якщо вестиме благочестиве і просте життя. Ця перспектива духовного порятунку додає секті шиїтів характерну для неї інтенсивність почуттів і силу емоцій. Коли таку ре­лігійну запопадливість звернули на політичні цілі, то це породило люте бажання віддати свої сили в ім'я мети і відданості. Секта шиїтів традиційно завжди була більш політизованою. Вона особливо імпонувала бідним і пригнобленим, для кого повернення божественної мудрості на землю означало очищення суспільства, ски­нення несправедливості і звільнення від гноблення.