6. РІЗНОВИДИ ФУНДАМЕНТАЛІЗМУ

магниевый скраб beletage

Значна частина дослідників виходять із того, що різні види фундаменталізму можна розглядати як складові умовної «родини». Проте члени цієї родини відрізняються одна від іншої щонайменше в трьох ключових моментах. По-перше, вони походять від різних релігій. Хоча усі релігії породили рух фундаменталізму або течії подіб­ного типу, деякі з них є окремими прихильниками фундаменталізму або менше пе­решкоджають його виникненню. У цьому відношенні це найбільш помітно в ісламі і протестантизмі, тому що вони кожна окремо засновані на єдиному Священному Писанні і дотримуються думки, що віруючі мають прямий доступ до духовної муд­рості, до Всевишнього більшою мірою, ніж якщо вони зосереджені в руках посере­дників. Згадаймо при цьому доводи Мартіна Лютера про необхідність прямого спі­лкування з Богом.

По-друге, рухи фундаменталізму виникають у дуже різних між собою суспільс­твах. Їхній вплив і сутність, насамперед зумовлені соціальною, економічною і полі­тичною організацією того суспільства, в якому вони виникають. По-третє, види фундаменталізму розрізняються відповідно до політичних причин, з якими вони асоціюються. Їх можна розділити на 3 категорії: релігійний фундаменталізм можна використовувати як засіб досягнення всебічного політичного удосконалення, що особливо привабливо для безправних і пригноблених народів; як спосіб підтримати непопулярного лідера або уряд, створивши єдину політичну культуру; або як спосіб зміцнити національну або етнічну свідомість, що знаходиться під загрозою. Основ­ні форми фундаменталізму включають:

•  ісламський фундаменталізм;

•  християнський фундаменталізм;

•  інші види фундаменталізму.

Ісламський фундаменталізм. Іслам — це друга в світі за масштабами релігія і така, що дуже швидко розвивається у світі. На сьогоднішній день у більше ніж 70 країнах світу нараховується майже 1,3 мільярди мусульман. Основні сили ісламу географічно зосереджені в Азії й Африці. Наприклад, установлено, що більше по­ловини всього населення Африки незабаром будуть мусульманами. Однак мусульманство також поширилося в Європі і не тільки. Іслам — це не просто релігія. Це цілком сформований спосіб життя з настановами з моральної, політичної й еконо­мічної поведінки людей, так само, як і націй.

«Ісламський спосіб життя» ґрунтується на навчанні пророка Мухаммеда (близь­ко 570—632 року до н.е.), суть якого показана в Корані, священній книзі усіх мусу­льман. Вони вважають себе послідовниками Аллаха і Сунні, яка являє собою «про­кладений шлях», тобто традиції і звичаї, дотримувані благочестивими мусульманами, які засновані на власному житті пророка.

У самому ісламі розрізняють дві основні секти, що виникли за 50-річний період зі смерті Мухаммеда в 632 р. до н.е. Секта сунітів представляє більшість мусуль­ман, у той час як до шиїтів належить не більше ніж 1/10 мусульман, зосереджених в Ірані та Іраку.

Ісламський фундаменталізм виявляється в радикальному та войовничому неприйнятті прихильниками традиційного ісламу прин­ципів, форм та цілей будь-якої його модернізації, неухильному відсто­юванні ісламських традицій. Характерні його риси — протидія проце­сам загальної відкритості мислення, діяльності, життєвих форм протиставлення їм абсолютної переконаності у власній непогрішимо­сті, непорушності сповідуваних ідеалів, засудження будь-яких альтер­натив цим ідеалам, відсторонення від решти суспільства. Сучасний ісламський фундаменталізм постає як категорична й непримиренна вимога радикальної ісламізації суспільства на всіх рівнях: політичному, економічному, духовно-культурному.

Розрізняють три категорії ісламських фундаменталістських течій.

Радикальний фундаменталізм. Представники його вдаються до військової боротьби проти наявної влади, насильства, терору та ін. Об'єктами їхньої боротьби є не тільки уряди, а й іноземці: журналісти, дипломати.

Поміркований фундаменталізм. Вплив його прибічників найбільш помітний у сільській місцевості. Багато уваги вони приділяють робо­ті шкіл, лікарень, благодійницькій діяльності, прагнучи проілюструва­ти й змоделювати ісламський дух та етику.

Легальний фундаменталізм. Представники його намагаються ле­гально увійти до парламенту, місцевих органів влади і здійснити соці­альну реформу, втілюючи в життя ісламський ідеал у межах чинного законодавства. Насправді розбіжність між цими рухами не завжди чіт­ко окреслена. Інколи угруповання визнають різні методи з метою аде­кватного реагування на зміни ситуації.

Протягом усієї історії Ісламу існував конфлікт між релігією і політикою та між ісламськими лідерами, що найчастіше мислили земними поняттями і гнучко підхо­дили до застосування принципів ісламу в політичному житті, і фундаменталістами, які вважали, що не можна ні на крок відступати від принципів і способу життя Пророка. Фундаменталізм в ісламі не означає тільки віру в буквальну правду Кора­ну, тому що це приймають усі мусульмани в цьому сенсі і тому їх можна назвати певною мірою фундаменталістами. Фундаменталізм як політична течія означає си­льне і категоричне переконання в тому, що ісламська віра є чільним принципом у соціальному житті й політиці, також як і в особистій моральності. Ісламські фунда- менталісти хочуть установити верховенство релігії над політикою.

На практиці це означає: заснування «ісламської держави», теократії, керованої духовною, а не світською владою; повне застосування шаріату — ісламського За­кону Божого, заснованого на принципах, викладених у Корані. Шаріат закладає мо­дель законного і праведного поводження, включаючи систему покарання за біль­шість злочинів, так само як і правила особистого поводження для чоловіків і жінок. Так само — як і інші релігії, іслам містить доктрини і переконання, що можуть ви­правдати широкий ряд політичних причин. Це особливо стосується ісламських еко­номічних ідей. Коран, наприклад, виступає за введення приватної власності, чим, як дехто стверджує, схвалює капіталізм. Однак він забороняє лихварство і наживу, що, як заперечують інші, є ознакою симпатії до соціалізму.

Відродження ісламського фундаменталізму в XX ст. почалося із заснування мусу­льманського Братерства в Єгипті в 1928 р. Хоча Єгипет одержав формальну незалеж­ність у 1922 р., а повна незалежність була визнана в 1936 р., Об'єднане Королівство зберігало могутню економічну і військову присутність у країні. Братерство було засно­вано Хасаном Аль Банна (1906—1949) з метою відродити те, що він вважав перекру­ченою ісламською вірою, і забезпечити віруючих політичною силою, партією ісламу. Братерство прагнуло заснувати ісламський уряд, що стало б альтернативою капіталіс­тичним і соціалістичним формам розвитку. Таке правління перетворило б існуючу со­ціальну систему, застосовуючи принципи ісламу, в державу сильну в економічному і політичному житті, а також зміцнило особисту мораль. Цей процес духовного очи­щення включав би також остаточне звільнення Єгипту від іноземного контролю. Бра­терство вже представляло кінцеве звільнення, єдність усіх ісламських народів. Ідеї Братерства поширилися в Йорданії, Судані і Сирії, де з'явилися організації які включа­ли мечеті, школи, молодіжні клуби і навіть ділові підприємства. Вони давали молодим людям фізичну підготовку до прийдешнього Джихаду, що перекладається як «священ­на війна», за допомогою якої вони б досягли своїх цілей.

Однак фундаменталізм залишався на краю арабської політики до того часу, поки арабські лідери були прихильні до Заходу. А після перемоги Гамаля Насера в Єгипті, який запропонував певні форми арабського соціалізму, ситуація в арабському світі до­корінно змінилася. Насер у 1956 р. націоналізував Суецький канал. Після цього Єгипет пережив військову інтервенцію Об' єднаного Королівства, Франції та Ізраїлю, а Насер став безумовним лідером арабського світу. Соціалізм Насера підштовхнув його нала­годити близькі дипломатичні відносини з Радянським Союзом і придушити Мусуль­манське Братство. Однак поразка Єгипту в Арабо-Ізраїльській війні 1967 року значною мірою підірвала авторитет арабського соціалізму і дала можливість розвиватися рухові фундаменталістів. Незважаючи на те, що колоніальному правлінню прийшов кінець, країни Близького Сходу і Північної Африки чітко усвідомлювали свою все ще існуючу економічну залежність від Заходу і Радянського Союзу і своє політичне безсилля, під­кріплене тим фактом, що Ізраїль вистояв у війні. У цих обставинах націоналізм знову набув форми ісламського фундаменталізму.

Починаючи з 1970-х років, угруповання фундаменталістів раптово з'явилися в більшості країн ісламу й одержували усе більшу підтримку серед молоді й людей, відданих політиці.

Осередком цього процесу став Іран, де в 1979 р. Народна революція привела Айтола Хомейні до влади та до того, що Іран оголосив себе Ісламською Республі­кою. Приклад, показаний Іраном, надихнув угруповання фундаменталістів у бага­тьох країнах світу. У 1981 р. Мусульманське Братство зробило політичне вбивство президента Садата в Єгипті; лідери декількох ісламських країн, наприклад, Пакис­тану і Судану, під зростаючим тиском фундаменталістів, ввели шаріат.

Фундаменталізм досяг свого піку в Лівані в 1980-х роках, коли той був розколо­тий громадянською війною між християнами і мусульманами, і окупований Ізраї­лем на півдні та Сирією на півночі. Бейрут потрапив під контроль угруповань фун- даменталістів, які, заручившись підтримкою з Ірану Хезболи, зробили ряд резонансних викрадень західних заручників.

У процесі подальшого розвитку ісламський фундаменталізм набув інших форм. Зокрема в Туреччині фундаменталізм одержав визнання в результаті перемоги на вборах 2003 р. партії, хоча сама вона була створена за рік до цього з первинно забо­ронених угруповань фундаменталістів. В той же час президентські вибори 2007 р. в цій країні засвідчили величезне несприйняття фундаменталізму широкими верст­вами населення. В Афганістані сила революційного фундаменталізму була проде­монстрована режимом «Талібан», заснованому в 1997 р., але втратила владу вна­слідок організованих США воєнних дій у 2001 р. «Талібан» являє собою типовий приклад принципово нового фундаменталізму, який не йде на компроміс з будь- якими ісламськими або будь-якими іншими ідеями, що відрізнялися від їхнього сві­тогляду. Він виник на основі екстремістської форми деобандизму, різновиду ісламу сунітів, що розвився в колоніальній Індії, але має найглибші корені в Пакистані. «Талібан» спробував викорінити усі форми «неісламської» корупції і ввести жорст­ко контролюючу інтерпретацію закону шаріат. Жінок цілком відсторонили від управління, економіки і громадського життя взагалі. Цензура була настільки жорс­ткою, що всі види музики були заборонені. Правління «Талібан» було найвищою мірою авторитарним, політична влада була зосереджена в руках невеликої групи старшого духовенства «Талібан», під вищим керівництвом мулли Омара.

Ряд нових угруповань джихаду з'явилися в 90-х рокха. Найголовнішим з них було «Аль Каїда», очолюване Усамою Бен Ладеном, у ньому також з' явилися озна­ки цього радикально нового фундаменталізму. Для цих угруповань відданість ісла­мові приймає форму джихаду, тобто священної війни, яку розгортають, зокрема, проти США й Ізраїлю.

Ісламський тероризм. Це одна з форм релігійно-політичної бо­ротьби, в тому числі насильницькими методами, через дестабілізацію суспільства, державно-політичного ладу в країні.

Релігійна основа цієї течії виявляється в індивідуальній мотивації, фанатизмі членів угруповань. Вона визнає бойові акції, спрямовані на самогубство, а загибель під час Джихаду трактує як пряму дорогу в рай. Тому більшість терористів не тільки готові, а й прагнуть заги­нути в такий спосіб, вбачаючи в терористичному акті не стільки за­сіб досягнення певної мети, скільки своє особисте спасіння в релігій­ному розумінні. Це є, як вважають послідовники ісламського тероризму, формою служіння Аллахові. Ісламський екстремізм. Цій течії властива схильність до крайніх поглядів і надзвичайних дій у політиці та ідеологічному протиборстві, нетолерантність і неприйняття інших думок, позицій та уподобань, релігійна нетерпимість до норм, принципів та цінностей неісламсько- го суспільства.

Його ідеологи твердять, що сучасні мусульманські суспільства втратили свій ісламський характер і насправді є суспільствами джа- хілії. Така оцінка поєднується з різкою критикою правлячих режимів та їхньої політики. Вона виходить з того, що політична еліта країни — невірні. Щодо основної маси населення деякі представники екстреміз­му стверджують, що невірні — це всі люди, крім членів їхньої групи; інші ж вважають, що, попри помилковість переконань, більшість на­селення можна вважати мусульманами.

Прихильники ісламського екстремізму наголошують на необхідно­сті негайних радикальних дій, зокрема насильства, заради встанов­лення «ісламського порядку», можливого тільки внаслідок приходу до влади «істинних» мусульман. Відповідність таких дій законодавству не є суттєвою, оскільки головними вважаються лише норми шаріату (у їхній власній інтерпретації).

Сучасний ісламський екстремізм є і релігійним, і політичним — ре­лігійно-політично орієнтованим екстремізмом. Ґрунтуючись на релігії, він ставить перед собою політичну мету, активно діючи саме на по­літичній арені.

Подібний войовничий ісламізм зображує тероризм і атаки смертників, на зразок тих, які відбулися 11 вересня 2001 року, що мають на те причину, а насправді очища­ють прояви політичної і соціальної боротьби. Супротивники ісламу розглядають поді­бні події як свідчення повної несумісності ісламських цінностей і цінностей лібераль­но-демократичного Заходу. З цього погляду іслам є тоталітарним у тому, що мета державотворення, заснованого на шаріаті, зовсім антиплюралістична і несумісна із са­мим поняттям поділу на суспільне й особисте. Застосування терору і насильства, як стверджується, це просто крайній прояв цього тоталітаристського потенціалу.

Однак такий погляд на іслам серйозно спотворює його основні догми, що не під­тримують тероризму, а, навпаки, вірні принципам світу, поваги і справедливості. Від­повідно до пророка Мухаммеда, «великий Джихад» — це не політична боротьба з не­вірними, а внутрішня боротьба, боротьба за те, щоб стати кращою людиною, завдяки моральній дисципліні і відданості ісламові. Так само як і всі релігійні традиції, іслам включає також розмаїтість поглядів і відкритий цілому рядові тлумачень, що його мо­жна використовувати для того, щоб виправдати майже будь-яку причину або дію. Що відрізняє релігійний фундаменталізм у підсумку — це те, що він висуває принципово нове тлумачення релігійних навчань і потім виступає за його незаперечний авторитет.

Фундаменталізм шиїтів. Іран став символом відродження політичного ісламу для угруповань фундаменталістів у таких країнах, як Ліван, Пакистан, Афганістан і Об'єднане Королівство, що зверталися до Ірану за духовною і політичною підтримкою.

Велику частину населення Ірану становлять члени секти шиїтів, меншої з двох ісламський сект. Поділ Ісламу на дві секти має важливе політичне значення, тому що їхній характер і політичні устремління традиційно відрізнялися один від іншого. Цей розкол був спричинений розбіжностями з питань про послідовників пророка

Мухаммеда. Суніти вірили, що тільки чотири перших халіфи або помічники, що пішли за Мухаммедом, були наділені божественною мудрістю. Останнім з них був двоюрідний брат пророка Алі, і суніти вважали, що всі його послідовники повинні визначиться за згодою ісламу, або релігійних учених. Однак лідер, обраний таким чином, не міг більше вважатися божественним і непогрішним. На відміну від них, шиїти вірили, що божественна мудрість продовжувала передаватися нащадкам Алі і Фатіми, однієї з дочок пророка. В результаті цього, Шиїти дотримувалися тієї ду­мки, що кожен наступний імам, або релігійний лідер, бездоганний і непогрішний, а, отже, має абсолютно релігійну і політичну владу. Суніти схильні розглядати істо­рію Ісламу як поступове віддалення від ідеального співтовариства, що існувало при житті Мухаммеда і його чотирьох безпосередніх спадкоємців. Шиїти не вірять, що божественне керівництво завжди доступне в навчаннях непогрішного ісламу, або що божественна мудрість от-от знову прийде в цей світ з поверненням «схованого імама», або з приходом Магді — лідера, якого направляє безпосередньо сам Бог. Шиїти розглядають історію, яка рухається до ідеального співтовариства, а не від нього. Такі уявлення про відродження і неминучий порятунок додають секті шиїтів емоційність і впевненість у приході місії, чого не розділяють традиційно більш роз­важливі суніти. Релігійний характер обох сект також відрізняється тим, що шиїти вірять, нібито людина очиститься від гріха, пройшовши через страждання і якщо вестиме благочестиве і просте життя. Ця перспектива духовного порятунку додає секті шиїтів характерну для неї інтенсивність почуттів і силу емоцій. Коли таку ре­лігійну запопадливість звернули на політичні цілі, то це породило люте бажання віддати свої сили в ім'я мети і відданості. Секта шиїтів традиційно завжди була більш політизованою. Вона особливо імпонувала бідним і пригнобленим, для кого повернення божественної мудрості на землю означало очищення суспільства, ски­нення несправедливості і звільнення від гноблення.