Айятолла Ріхолла Хомейні (1900—1989) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Айятолла Ріхолла Хомейні (1900—1989)

іранський релігійний політичний лідер. Шиїт у третьому поколінні. Хо­мейні одержав релігійну освіту і був одним із найзнаменитіших вчених у головному теологічному центрі в Квоме, поки його не вислали з Ірану в 1964 р. Його повернення із заслання в 1979 р. стало причиною народ­ної революції, що скинула шаха, залишивши Аятолу верховним ліде­ром першої в світі ісламської держави до самої його смерті.

Хоча Хомейні висунув ідею ісламського правління ще в 1940-х ро­ках, його концепція духовного лідерства, що затвердилась — основа Ісламської Республіки, не зникала до кінця 1960-х років. Світогляд Хо­мейні містить у собі такі характерні риси, як чіткий поділ між пригноб­леними, здебільшого бідними і вигнаними людьми з третього світу, та їхніми поневолювачами — демонічними близнюками: США і СРСР, ка­піталізмом і комунізмом, Заходом і Сходом. Іслам став, таким чином, зразком геополітичного проекту, спрямованого на відродження іслам­ського світу, шляхом звільнення його від окупації і корупції ззовні.

У 1979 р., слідом за зростаючою хвилею народних демонстрацій, що змусили шаха втекти з країни і підготували ґрунт до повернення Хомейні, Іран був прого­лошений Ісламською Республікою. Влада перейшла в руки Ісламської Революцій­ної Ради, що складалася з 15-ти представників вищого духівництва на чолі із самим

418 Хомейні. Усі закони, що приймала обрана народом Ісламська Дорадча Асамблея, повинні були бути офіційно визнаними Радою по захисту Конституції, що склада­лась із шести релігійних і шести світських юристів, які стежили за тим, щоб закони відповідали принципам ісламу. Іран показував високу релігійну свідомість, що від­бивалась на загальній антипатії до «Великого Сатани» — США, і в суворих іслам­ських принципах соціального і політичного життя. Наприклад, носіння чалми і чад­ри, вільного одягу стало обов'язковим для всіх жінок Ірану — як мусульманок, так і інших. Були скасовані обмеження на полігамію, була заборонена контрацепція, подружня невірність каралася публічним пороттям або стратою, була введена стра­та за гомосексуалізм. Іранська політика і суспільство були «ісламовані» в усіх від­ношеннях, молитви по п'ятницях у Тегерані стали вираженням офіційної політики уряду і ключовим моментом політичного життя. Релігійний націоналізм, породже­ний Ісламською революцією, досяг нових висот під час Ірано-Іракської війни в 1980—1988 рр.

Однак той факт, що революційний запал в Ірані не згас, був тісно пов'язаний з вітчизняною війною, в якій боролися проти загарбницького Іраку, і триваючим впливом самого Хомейні, який виступав у ролі месії.

Закінчення війни і смерть Айятолли Хомейні в 1989 р. відкрили шлях більш по­мірним (опортуністичним) силам, що появилися в Ірані. Економіка Ірану була зни­щена величезними витратами восьмирічної війни і відсутністю іноземних інвести­цій і торгівлі. Усе більше визнавали той факт, що економічне відродження буде неможливим, якщо не покласти кінець дипломатичній ізоляції Ірану від індустріа­лізованого Заходу. Це знайшло своє вираження в появі Хошемі Рафсенджані, спіке­ра іранського парламенту (Ісламська Дорадча Асамблея) і обрання його президен­том у 1989 р., що ознаменувало поворот в іранській політиці від ідеології до прагматизму. Нині, цю лінію продовжує повторно обраний президент Ахмедіджад.

Незважаючи на все ще існуючі зв'язки і підтримку радикальних ісламістських угруповань у Палестині й інших місцях, історія Ісламської революції в Ірані пока­зує, що замкнутий і войовничий фундаменталізм недієздатний в умовах усе більшої глобалізації. Однак більший прагматизм у політичному й економічному житті Ірану дотепер не спричинив спаду в релігійному поклонінні і відданості вірі.

Християнський фундаменталізм. Нараховуючи близько 2-х мільярдів послі­довників, християнство є найбільш розповсюдженою у світі релігією. Від своїх джерел у Палестині вона поширилася по Європі, пізніше була завезена в Північну і Південну Америку та багато інших місць європейськими поселенцями. Незважаю­чи на спроби поширити християнство за допомогою завоювань і зусиль місіонерів до 1900 р., близько 83% усіх християн світу все ще проживали на Заході. Однак у той час як християнська віра на Заході, особливо в Європі, переживала спад, нова могутня хвиля християнізації нахлинула в країни, що розвиваються. Нині більшість християн живуть в Африці, Азії та Латинській Америці.

Християнство зародилося як рух в іудаїзмі. Воно відрізнялося вірою в те, що Ісус був месією, провісником і провідником, як написано в Старому Заповіті, а його життя і навчання описані в Новому Заповіті. Хоча всі християни визнають автори­тарність Біблії, існує три основні релігійні церкви: католицька, православна і про­тестантська. Римський католицизм, який заснований на земному і духовному вер­ховенстві Папи Римського, вважається незаперечним з тих пір, як була поширена віра в непогрішимість Папи. Східне православне християнство виникло після роз­колу з Римом у 1054 р. й утворило ряд автономних церков, серед яких найважливі­шими є Російська Православна і Греко-Католицька церква. Протестантство охоп­лює цілий ряд рухів, що під час Реформації в ХУІІ ст. відкинули владу Риму і ввели адаптовані національні форми християнства.

Самим впливовим рухом у протестантстві було лютеранство у Швеції і деяких частинах Німеччини, кальвінізм — у Женеві і Шотландії й англіканство в Англії. Хоча в доктринах протестантів існує багато розбіжностей, протестантство характе­ризується переконанням у тому, що Біблія є єдиним джерелом істини й ідеєю, що в людей є можливість прямо спілкуватися з Богом.

Після Реформації політична значимість християнства помітно впала. Розвиток ліберального конституціоналізму (віри в конституційне правління) відбилося на ві­докремленні церкви від держави і повної секуляризації політичного життя. Христи­янство, принаймні в розвинутих країнах Заходу, пристосувалося до цих обставин тим, що все більше ставало особистою релігією, яка підходить більше для духовно­го порятунку людини, ніж для морального і політичного відродження суспільства. Це, у свою чергу, допомогло сформувати тип християнського фундаменталізму з кінця XX ст. Зіштовхнувшися зі стійкою соціальною, економічною і політичною організацією суспільства, що йде коренями в мирські цінності і цілі, фундаменталі- сти в основному задовольнялися можливістю діяти, не виходячи за межі системи плюралізму і конституції. Не прагнучи установити теократію, вони звичайно розве­ртали свою діяльність навколо окремих проблем або концентрували свою увагу на боротьбі за моральність.

Однією з ідей, що допомогла сформулювати християнський фундаменталізм, є ет­нічний націоналізм. Це стало очевидним у Північній Ірландії, де підйом євангелістсь- кого протестантства був одним з наслідків «неприємностей», які почалися з 1969 р.

Уольтстерський фундаменталізм продемонстрований головним чином відколом Вільної Пресвітеріанської Церкви Яна Пейслі і політично організований Демокра­тичною Партією Уніоністів, ототожнює ідею об' єднаної Ірландії з перемогою като­лицизму і Риму.

Хоча сам Пейслі ніколи активно не сприяв насильству, він попередив, що якщо об'єднання відбудеться, то це призведе до збройного опору протестантського спів­товариства.

Звертаючись до протестантів і фундаменталістів з робітничого класу, Пейслі і його соратникам удалося зміцнити дух Уольстерського уніоцизму і блокувати ті політичні кроки, що в остаточному підсумку могли привести до утворення об'єднаної Ірландії.

Однак теологічна основа руху Опору Пейслі була багато в чому взята у США, місці, де зародилося євангелістське протестантство і батьківщині найбільш впливового руху християнського фундаменталізму, що називається Нове Християнське Право.

Нове Християнське Право. За кількістю відвідуючих церкву християн США, без сумніву, є найбільш релігійною з країн Заходу. Близько 60 мільйонів амери­канських громадян стверджують, що «народилися заново» і половина з них ба­чать себе фундаменталістами. Це значною мірою відбиває той факт, що здавна Америка була притулком від переслідувань. У XIX ст. в американському протес­тантстві розгорілася запекла боротьба між модерністами, що мали ліберальні по­гляди на Біблію, і консерваторами (пізніше — з фундаменталістами), що тракту­вали її буквально. Проте подібні релігійні пристрасті і погляди більше обмежувалися внутрішнім світом, родиною і богом. Релігійні угруповання рідко бували втягнені в активну політику, а якщо таке траплялося, то такі спроби рідко бували успішними. Введення сухого закону 1920—1933 р. було помітним винят­ком із правил. Нове Християнське Право, що виникло наприкінці 1970-х років, стало принципово новою організацією, що прагнула об' єднати релігію і політику в спробі «повернути Америку Христу».

«Нове Християнське Право» — це загальний термін, що описує широку коалі­цію суспільств, яких цікавлять насамперед моральні і соціальні питання, що мають намір підтримувати або відновлювати те, що розглядається як «християнська куль­тура». Два головних фактори поєднують його виникнення. Перший — це те, що в повоєнний час (після 1945 р.) у США, як і в інших країнах, відбулося істотне роз­ширення суспільної сфери. Наприклад, на початку 1960-х років. Верховний Суд ух­валив не використовувати молитви в американських школах (тобто це суперечило першій виправленій статті Конституції, що гарантує вільне віросповідання), Циві­льне Законодавство зняло обмеження при прийманні на роботу і скасувало сегрега­цію шкіл (поділ за національною або релігійною ознакою) як з ініціативи «Велико­го Суспільства» Ліндона Джонсона, було зроблено кроки щодо підвищення добробуту, розвитку міст (урбанізації) та інших програм.

Результатом цього стало те, що багато «богобоязливих» консерваторів півдня відчули, що їхні традиційні цінності і спосіб життя перебувають під загрозою і що винен у цьому ліберальний устрій суспільства, орієнтований на Вашингтон.

Другим фактором була все зростаюча політична впливовість груп, які представ­ляють афроамериканців, жінок і гомосексуалістів, чиє просування ставило під за­грозу традиційний соціальний устрій, особливо в невеликих містах і селах Америки (у провінційній Америці). Отже, нове Християнське Право виникло в 1970-х роках, щоб розгорнути кампанію за відновлення «традиційних сімейних цінностей». Воно націлилося, зокрема, проти усунення расової дискримінації темношкірих, фемініз­му (зокрема, проти запропонованого акту про рівні права) і руху за права гомосек­суалістів. У 1980-х і 1990-х роках ця політика, що виступає за мораль, усе більше поєднувалась, виступаючи проти абортів.

З'явився цілий ряд організацій, що бажають виcловити свої побоювання. Задля цього вони часто об' єднувалися навколо відомих телеєвангелістів. Сюди входили: «Релігійний круглий стіл», «Голос християнства», «Американська коаліція, що ви­ступає за традиційні цінності» і найвпливовіша з усіх «Моральна більшість», яка створена Джері Фелвелом у 1980 р. Хоча католики відігравали важливу роль у русі проти абортів, нове Християнське Право вийшло з рядів євангелістських протеста­нтів, які як «віруючі в Біблію» виступали за істинність Писання, а частина їх ствер­джувала, що особисто спілкувалися з Христом. Проте серед євангелістів існує по­діл, наприклад, між тими, хто вважає себе фундаменталістами і прагне триматися подалі від невіруючих у суспільстві, та харизматиками, які вважають, що Святий Дух може діяти через людей, наділяючи їх даром пророцтва і зцілення.

З 1980-х років «Моральна Більшість» та інші подібні об'єднання фінансували кампанію й організовували виборчі поїздки (для реєстрації голосуючих), метою яких були виступи проти лібералів або прихильників «за волю вибору» демократів і агітація республіканців, щоб останні включили нові пункти в соціальну і моральну програми, а саме — виступали проти абортів і закликали відновити читання моли­тов у школах США. Бажання Рональда Рейгана охопити ці пункти в 1980-х роках означало, що нове Християнське Право стало важливою складовою нової Республі­канської коаліції, яка сильно акцентувала увагу на питаннях моралі, так само, як і на традиційних питаннях економіки і зовнішньої політики. Однак, хоча Рейган охо­че прийняв риторику Християнського Права і зробив кілька призначень у Верхов­ний Суд на користь руху «за життя» (проти абортів), у цілому йому не вдалося до­тримати обіцянки з моральних питань.

Із закінченням ери Рейгана вплив нового Християнського Права значно похит­нувся. Наступник Рейгана, Джордж Буш Старший, не був «одним з них» (напри­клад, до 1980 р. він підтримував аборти), він також порушив свою обіцянку, дану під час виборчої кампанії не підвищувати податки.

Це змусило Християнське Право висунути свого кандидата на президенство, що призвело до безуспішних зусиль телеєвангеліста Пета Робертсона бути об­раним у Республіканську партію. Провал Робертсона і небажання Рейгана і Бу- ша дотриматися обіцянок показали дві основних перешкоди, на які наштовхнув­ся цей рух.

По-перше, прихильники Християнського Права неспроможні розширити свою політичну базу за межами Протестантської комуни білих євангелістів, оскільки го­ловні партії в суспільствах, де існує плюралізм, як у США, не можуть дозволити собі бути винятково прив'язаними тільки лише до одних соціальних, етнічних або релігійних інтересів. По-друге, у відповідь на ці проблеми деякі елементи євангелі- стського руху, стали використовувати більш радикальні методи. Одним із крайніх проявів стала поява так званих «militias» — військових загонів, які, як стверджу­ють, контролюються тіньовими угрупованнями, такими як Християнські Патріоти, що використовують терористичні методи боротьби за свої інтереси.

Інші види фундаменталізму. Іслам і протестантське Християнство відрізня­ються своєю здатністю виробляти вичерпні програми політичного удосконалення, хоча вони неоднакові і устремління їхні різні. У більшості випадків інші рухи фун- даменталізму прагнуть конкретніше допомогти, прояснити або дати нове визначен­ня національній чи етнічній самосвідомості. У цьому змісті багато видів фундамен­талізму можна розглядати як підвиди етнічного націоналізму. Він звичайно виникає як реакція на зміни в національній самосвідомості, зумовлені розвитком конкурую­чих етнічних або релігійних угруповань і загрозливими або реальними територіа­льними змінами. Релігія як одне із джерел політичної самосвідомості, більш при­ваблива, ніж нація, в тому плані, що вона забезпечує споконвічну (первісну) і незмінну основу для утворення співтовариства. Саме тому її схильні асоціювати з виникненням національної культури. Фундаменталізм Уольстерських протестантів, чия релігія становить їхню національну самосвідомість, етнічну сутність їхньої «британності,» дуже відрізняється від фундаменталізму євангелістів США, що мало відноситься до їхньої етнічності. Фундаменталізм індуїзму, сикхів, євреїв і буддистів також має форму, схожу з етнічним об'єднанням.

Індуїзм, основна релігія Індії, на перший погляд, досить прохолодно ставиться до фундаменталізму. Це найпростіший приклад етнічної релігії, де основна увага приділяється звичаям і соціальним традиціям, а не формальним текстам і доктри­нам, що до того ж дуже різноманітні і відрізняються один від іншого. Проте рух фундаменталістів виник у результаті боротьби за незалежність Індії, яка була здо­бута в 1947 р. Але цей рух був досить скромним (помірним) порівняно з тим успі­хом, який мала світська Партія Конгресу. Цей рух набув свого розвитку в Індії за часів занепаду Конгресу і падіння династії Неру — Ганді в середині 1980-х років. Ключовою метою було кинути виклик культурній, багатоетнічній мозаїці Індії, зробивши індуїзм основою національної самосвідомості. Це виражається не стільки у вимогах виключити «чужоземні» релігії і культуру, скільки в заклику «індуїзації» мусульман, сикхів та інших комун.

Бхарат'я Джаната є найбільшою партією в Індійському Парламенті з 1996 р., яка виражає неоднозначне відношення процвітаючого середнього класу до сучасної дійсності, зокрема його занепокоєння з приводу почуття національної самосвідомо­сті, що слабшає. Більш радикальна Світова Рада Індусів проповідує гасло «Індія для індусів», у той час, як та організація, яка її контролює, прагне створити «Індію з прилягаючими до неї країнами», що простягнеться від Бірми до Іраку, і встановити геополітичне верховенство Індії в Центральній Азії.

Найбільш вражаючий прояв войовничості індуси продемонстрували в 1992 р., зруйнувавши стародавню мечеть Бабрі Масджид в Айодх'я, що, як вважають, була побудована на місці, де народився бог Рама. Це призвело до й дотепер триваючого насильства між комунами індусів і мусульман у штаті Гуджарат.

Фундаменталізм сикхів відзначається тим, що асоціюється з боротьбою за неза­лежність нації, держави, а не з відновленням національної самосвідомості усереди­ні вже існуючої. Як такий, він має багато майбутнього з ліберальним націоналізмом і відрізняється від останнього тільки своїм баченням нації як окремої і за суттю ре­лігійної цілісності. Націоналісти сикхи, таким чином, прагнуть установити «Халіс- тан», що розташований у сучасному Пенджабі, із сикхіцизмом як державною релі­гією й урядом, що має забезпечити його безмежне процвітання. Так само як націоналізм індусів має явно антиісламський характер, націоналізм сикхів частково визначається його антипатією до індуїзму. Це вочевидь проявилося в захопленні Золотого Храму в Амризарі в 1982 р. Дамдалі Таксал на чолі з їхнім войовничим лідером Джарайла Сингх Бхиндранвале, і політичному убивстві Індіри Ганді два роки потому, що пройшли після штурму храму.

Окремі прояви фундаменталізму індусів, сикхів та ісламського фундаменталізму на Індійському півострові, безсумнівно, взаємозалежні явища. Вони не тільки спричинили ланцюгову реакцію погроз і образ, а й надихали один одного, тісно пов'язуючи етнічну самосвідомість із релігійним запалом.

І єврейський і буддистський фундаменталізм також мають безпосереднє відно­шення до загострення етнічних конфліктів.

На відміну від ультра-ортодоксальних євреїв, деякі з яких відмовилися визнати Ізраїль єврейською державою, передвіщеною напророченим у Старому Завіті, єврейські фундаменталісти перетворили сіонізм на засіб захисту «Ізраїлю і приля­гаючих територій», що характеризується територіальною агресивністю. У справі найвідомішого угруповання фундаменталістів Ізраїлю Гашман Еманім (Блок Ві­руючих) це виразилося в кампанії з будівництва єврейських поселень на терито­рії, окупованій в Шестиденній війні 1967 р. і потім офіційно приєднаноій до Із­раїлю.

Більш радикальні групи, такі як Хатч, проголошують, що євреї й араби ніколи не зможуть жити разом, і виступають за вигнання всіх арабів з усіх територій, які вони вважають «землею обітованою».

Сіонізм (Сіон — з давньоєврейського «Небесне царство») — це рух за батьківщину для євреїв, яка ще розташована в Палестині. Ця ідея була вперше висунута в 1897 р. Теодором Херцлем (1860—1904) на Світовому Конгресі сіоністів у Базелі, як єдиний засіб захистити єврейський народ від переслідувань. Ранні сіоністи мали секуляристичні (нерелігійні) і націоналістичні устремління, часто асоційовані із сим­патією до соціалізму.

Після заснування держави Ізраїль у 1948 р. сіонізм стали пов'язувати з усе триваючими обіцянками Ізраїлю дати батьківщину всім євреям і зі спробами викликати симпатію до Ізраїлю й захистити його від ворогів. У цьому змісті він слугував справі фундаменталізму і, відповідно до палес- тинців, набув експансивного, антиарабського характеру.

Поширення буддистського націоналізму на о. Шрі-Ланка відбувалося головним чином внаслідок зростаючого напруження між переважаючими за чисельністю син­гальцями, що сповідують буддизм, і меншістю — тамілами, до яких входять індуси, християни і мусульмани.

Хоча, на перший погляд, через своє прагнення до індивідуальної відповідально­сті, релігійної терпимості (толерантності) і ненасильства буддизм менше за все з усіх основних релігій схильний до фундаменталізму (Далай Лама, 1996).

Буддизм Теревади в Південній Азії підтримував рух типу фундаменталізму, ко­ли націоналісти та рухи релігійного відродження були тісно переплетені.

На Шрі-Ланці зусилля, спрямовані на відродження національної самосвідомості та вимогу зробити буддизм державною релігією, ведуться войовничими угрупован­нями, такими як Фронт національного визволення. Такий тиск, однак, тільки підлив олії у вогонь сепаратизму тамілів, давши поштовх терористичній кампанії таміль­ських тигрів, що почалася наприкінці 1970-х років.