Лубський Володимир Іонович : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Лубський Володимир Іонович

Доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри релігієзнавс­тва філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Народився в 1944 р.

З 1968 по 1974 р. — навчався на філософському факультеті Київ­ського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

З 1972 р. працює на філософському факультеті університету на посадах асистента, доцента, професора.

З 1974 по 1978 рр. — навчався в аспірантурі філософського факу­льтету Київського державного університету імені Т.Г. Шевченка.

У 1994 р. закінчив юридичний факультет Національного універси­тету імені Тараса Шевченка.

У 1980 р. захистив кандидатську дисертацію у Тбіліському держав­ному університеті імені Шота Руставелі.

У 1982 р. отримав вчене звання доцента. У 1996 р. захистив докторську дисертацію. У 1998 р. отримав вчене звання професора.

З 1996 р. очолює кафедру релігієзнавства філософського факуль­тету Національного університету імені Тараса Шевченка.

Викладає курси: «Релігієзнавство», «Канонічне право», «Іслам». Коло наукових інтересів — здійснення наукових досліджень у галузі іс­торії релігії, релігії і права; розроблення соціально-політичного аспекту сучасних релігійних концепцій війни та миру.

Під його науковим керівництвом підготовлено 30 кандидатів та 10 докторів філософських наук.

Має понад 200 науково-методичних друкованих праць. Основні наукові та навчально- методичні праці: «Іслам. Курс лекцій», — К.: Укрвузполіграф, 1991; Священні книги мусуль­ман як історико-літературні пам'ятки — К.: Укрвузполіграф, 1992; Історико-філософський аналіз мусульманської концепції «джихаду». — К.: Знання, 1992; Релігієзнавство. — К., 1996, (у співавтор. з Ю. Калініним); Соціально-філософський аналіз релігійних концепцій війни і миру — К., 1997; Мусульманське право. — К.: Вентурі, 1997; Релігія і культура — К.: Укрву­зполіграф, 1996 (у співавт. з Т. Г. Горбаченко); Історія світової релігієзнавчої думки — К.: Та­ндем, 1999. (у співавтор. Т. Г. Горбаченко); Історія релігій. — К.: Центр навч. літ-ри, 2004 (у співавтор. з М. В. Лубською); Історія релігій Світу: Навч. посібник. — К.: Ун-т економіки і права «КРОК», 2004 (у співавтор. з С. М. Піддубною); Релігієзнавство: Підручник. — К.: Ака­демія, 2005 р. (у співавтор. з М. В. Лубською, В. І. Терешко); Іслам в запитаннях та відпові­дях: Навч. посібник з конфесійно-практичного релігієзнавства. — К.: КНУТШ, 2006 (у співав­тор. з І. В. Кондратьєвою, Г. Ю. Смирновою); Історія Української православної церкви: Навч. посібник. — К.: КНУТШ. 2006; Походження та сутність первісного християнства: Навч. посі­бник. — К.: КНУТШ, 2006 (у співавт. з І. В. Кондратьєва, Г. Ю. Смирнова); Іудаїзм: Історія та сучасність. Навч. метод. посібник. — К.: КНУТШ, 2007 (у співавт. з Г. Ю. Смирнова та ін.);

Релігії Японії: Навч. метод. вид. — К.: КНУТШ, 2007; Християнська філософія: Навч.-метод. вид. — К.: КНУТШ, 2007 (у співавт. з Т. Г. Горбаченко); Національні релігії Індії: Навч. ме­тод. вид. — К.: КНУТШ, 2007 (у співавт. з Т. Г. Горбаченко та ін.); Релігійно-філософська ду­мка в ісламі: Навч. метод. вид. — К.: КНУТШ, 2007 (у співавт. з Т. Г. Горбаченко та ін.); Ка­нонічне право: Навч. посібник. — К., 2007 (у співавт. з В. М. Козленко та ін.).

Професор Лубський Володимир Іонович вперше в Україні створив наукову школу з ісла- мознавства та мусульманського права.

Досліджуючи мусульманське право як релігієзнавчо-правовий феномен, професор В. І. Лубський зазначає, що з усіх світових релігій іслам найбільш близько пов'язаний з дер­жавою та правом, а з'єднуючою ланкою виступає мусульманське право як ісламська правова ідеологія. Наукова новизна цієї складної правової системи полягає насамперед у новому по­гляді на мусульманське право, що дало можливість визначити й розглянути його як цілісну структуру з внутрішньо узгодженими, взаємопов'язаними, соціально однорідними релігійно- правовими та моральними засобами, за допомогою яких здійснюється регулятивний, органі­зуючий і стабілізуючий впливи на соціальні відносини й поведінку людей шляхом ісламізації правової практики.

Професор Лубський В.І., розглядаючи співвідношення і взаємозв'язок таких понять, як «мусульманське право», «фікх», «шаріат», щодо яких у науковій і теологічній літера­турі немає єдиної думки, проводить їх чітку диференціацію, стверджуючи, що мусуль­манське право є узагальнюючим терміном, оскільки включає широкий комплекс ісламсь­ких норм, притаманних як шаріату, так і фікху, що шаріат є раз і назавжди встановленим і незмінним, а фікх і мусульманське право можуть змінюватися відповідно до обставин застосування. Автор здійснив фундаментальний аналіз взаємозв'язку ісламського теоре­тичного богослов'я та мусульманського права. Досліджуючи мусульманське право як надзвичайно неоднозначне явище, яке являє собою складний комплекс соціальних норм, фундаментом і головною частиною яких виступають релігійні установлення і приписи іс­ламу, а також моральні та юридичні норми, проф. Лубський В.І. робить науковий висно­вок, що мусульманське право є не територіальним правом, а персональним, тобто поши­рюється лише на членів мусульманської громади (умми).

Автор досліджує взаємозв'язок моралі і мусульманського права для сутнісної характерис­тики його.

Професор Лубський, виокремивши категорії «намір—вчинок», «провина», «гріх», встано­влює, що з точки зору відповідальності за реально здійснений з певним наміром вчинок, в іс­ламі можна відзначити дві системи оцінок: релігійно-правову й моральну, які часто збігаються між собою. В.І. Лубський приділив значну увагу дослідженню сутнісної характеристики дія­льності ісламських релігійно-правових шкіл-мазхабів.

Велику увагу в своїх наукових дослідженнях професор Лубський В.І. приділяє проблемі війни і миру в ісламі. Він досліджує змістовну наповненість поняття «джихад», його сутнісні характеристики, розкриває особливості інтерпретації джихаду у Корані, визначає головні осо­бливості релігійно-правових норм джихада, аналізує теоретичні й практичні установки джи­хаду в сучасних умовах.

На кафедрі релігієзнавства з ісламської тематики захищено: одна докторська і п'ять кандидатських дисертацій. Вперше в Україні видано навчальні посібники «Мусуль­манське право» та «Ісламознавство», монографії «Ісламські концепції війни і миру», «Священні книги мусульман як історично-літературні пам'ятки», «Ісламська філософія» та ін.

Цей аналіз допускає, що геополітична програма, яка лежить в основі фундамен- талізму, поступово зійде нанівець, а релігійні групи просто стануть частиною більш масштабних націоналістичних рухів. Поява глобальної системи, орієнтованої на За­хід, дасть можливість вижити цивільному націоналізмові, метою якого є самови­значення (нації), але залишає мало шансів для існування різного роду войовничого етнічного націоналізму, особливо заснованого на релігійних розходженнях.

Обмежені можливості фундаменталізму, таким чином, стануть очевидними в тому випадку, якщо фундаменталісти прийдуть до влади і зіштовхнуться зі склад­ними завданнями державного керування. Не маючи чіткої політичної програми або погодженої економічної філософії, фундаменталізм як ідеологія протесту як- що й збережеться, то тільки як проста риторика або як історія (міф) про підстави режиму.

Протилежна точка зору дотримується того, що фундаменталізм дозволяє нам за­глянути в майбутнє епохи постмодернізму.

З цього погляду, саме секуляризація і культура лібералізму переживають зараз кризу.

Їхня слабкість, яка яскраво демонструє фундаменталізм, полягає в нездатності звернутися до більших людських потреб і в нездатності установити систему загаль­ноприйнятих цінностей, що стали б моральною основою соціального порядку. Не допускаючи думки про виникнення глобальної системи, що сприяє уніфікації, мо­деллю якої послужить західна ліберальна демократія, ця точка зору вважає більш імовірним сценарієм те, що битва XX ст. між капіталізмом і комунізмом посту­питься місцем конфліктові різних культур (цивілізацій). Виникнуть транснаціона­льні блоки, що суперничатимуть, і релігія, ймовірно, забезпечить їм відмінну полі- тико-культурну самосвідомість.

За цією версією, фундаменталізм матиме більше сильних сторін ніж слабких. Релігійні фундаменталісти вже продемонстрували свою здатність адаптуватися, можливість пристосувати свої віровчення умовам постмодернізму.

Ісламський рух «Талібан»

На політичній сцені регіону Середнього Сходу таліби з'явилися в 70-х роках XX ст. Проаналізувавши їхні політичні та ідеологічні прин­ципи, було зроблено висновок: іслам сам по собі як одна зі світових ре­лігій ніколи не становив і не становить жодної небезпеки. Небезпеку становлять політики, яким вдавалося і вдається використовувати іслам для досягнення власних егоїстичних цілей в особистих або гру­пових інтересах.

Спершу дослідники уявляли «Талібан» монолітом. До захоплення Кабула (осінь, 1996) керівників талібів об'єднувала спільна мета — здобути перемогу у розв'язаній за допомогою зовнішніх сил кривавій боротьбі. Основою їхньої ідеології став іслам.

Після здобуття контролю над близько 80% території Афгані­стану перед талібами постали завдання: утримати владу і здо­бути міжнародне визнання. Терористичні методи захоплення вла­ди були засуджені більшістю урядів і громадських організацій світу як такі, що суперечать Статутові ООН. Внаслідок пошуку нових методів серед керівництва талібів виникла незгода і утворилося три угруповання.

Перше, екстремістське, очолює лідер «Талібану» мулла Могамад Омар. Вдруге, поміркованіше, об'єдналися лідери пуштунських племен з територій на південь від Гіндукушу. До третього, також поміркованого, належать діячі фракції «Хальк» колишнього крила марксистської На­родно-демократичної партії Афганістану (була при владі в 1978—1992 pp.), лідер якої генерал Шахнаваз Танай живе в Пешаварі (Пакистан).

Керівники талібів використали іслам як ідеологію для захоплення влади. Звинувативши прорадянський уряд Наджибули в порушенні принципів ісламу, вони оголосили себе захисниками цих принципів. Влада талібів впала через причетність до міжнародного терори­зму. Вони надали притулок керівникові міжнародної терористичної ор­ганізації «Аль-Каїда» Усамі Бен Ладену. Під його керівництвом і на йо­го кошти 11 вересня 2001 р. на захоплених пасажирських літаках був здійснений самогубний напад бойовиків «Аль-Каїди» на будівлі Світо­вого торгового центру в Нью-Йорку та Пентагону у Вашингтоні. Пі­сля відмови талібів видати Бен Ладена, США та їхні союзники розпо­чали в Афганістані воєнну операцію міжнародної антитерористичної коаліції проти талібів і бойовиків «Аль-Каїди». Наприкінці 2001 р. в ні­мецькому місті Бонн відбулася міжнародна конференція щодо майбут­нього Афганістану. На ній було сформовано тимчасовий уряд на чолі з опозиційним «Талібанові» пуштунським політиком Хамідом Карзаєм. Після воєнної поразки частина талібів перейшла в Пакистан. Ті, що залишились в Афганістані, пішли до сховів у горах і розпочали з новою адміністрацією партизанську боротьбу.

Таліби спробували розбудувати ісламський емірат. З моменту ви­никнення «Талібану» його керівники проголошували необхідність створити в Афганістані «ісламську державу» та запровадити «спра­ведливий ісламський лад». Вони заявили, що немає потреби розроб­ляти нове законодавство, бо існують вічні закони Аллаха. За потре­би, державний устрій країни визначать улеми на основі заповітів пророка і законів шаріату.

Ідеологія руху «Талібан». Основою пропаганди талібів була теза про неподільність релігії і політики та про ключову роль духовенства в управлінні державою. Керівники «Талібану» мислили собі Афганістан у вигляді халіфату з одноосібною владою. Глава держави мав бути ви­борним і формувати уряд на основі консультацій з народом, предста­вленим у Шурі (парламенті). Після встановлення в Афганістані халі­фату зусилля народів країни мали бути скеровані на створення світової ісламської держави.

У 1996 р. у Кандагарі збори 1500 представників афганського духо­венства обрали лідером «Талібану» муллу Могамада Омара. Він був проголошений «володарем правовірних». Цим фактично був скинутий президент країни Бурганудин Рабані. Одержавши титул «володар пра­вовірних», лідер талібів став верховним вождем мусульман на підконт­рольній території і зосередив у своїх руках політичну, військову й релі­гійну владу, незважаючи на те, що формально релігійне життя суспільства реґламенується ухвалами Ради улемів і Центральної ради з видання фетв. Вищим керівним органом талібів була Керівна колегія ру­ху «Талібан», яка розміщувалася в Кандагарі і була очолена Могамадом Омаром. Вищий орган виконавчої влади — Піклувальна рада ісламської держави, очолювана муллою Могамадом Рабані. Усі члени уряду від го­лови кабінету до заступників міністрів були виконувачами обов'язків.

Суд, каральні органи. Задля втримання влади таліби створили міцний апарат пропаганди і насильства. Особливо були зміцнені сило­ві структури. Таліби пристосували для своїх потреб каральну службу Іхтисаб. У XVIII ст. Іхтисаб здійснював нагляд за правилами торгівлі, перетворившися згодом на поліцію моралі. Таліби трансформували Іхтисаб в політичну поліцію. Для виконання своїх постанов вони створили судові трибунали у складі трьох суддів (дреґуно, козак, мах- камо), в компетенції яких було винесення судових вироків включно зі смертними. Щоб припинити масове мародерство серед солдатів, та- ліби створили в 1997 р. Надзвичайну комісію, яка стежила за дотри­манням законності у війську. Використана

і рекомендована література

Академічне релігієзнавство / За ред. А.М. Колодного. — К., 2000.

Бергсон А. Два источника морали и религии. — М.: Канон, 1994.

Библия. Каноническое издание. — М., 1991.

Біблія. Святе Письмо Старого і Нового Заповіту.

Буддизм. Карманньїй словарь. — СПб., 2002.

Вандерхилл ^. Мистики ХХ века. ^нциклопедия. — М., 1996.

Горбаченко Т.Г., Лубський В.І., Нілова І.Д. Релігія і культура. — К.,

1997.

Грейвс Р., Патай Р. Иудейские мифь. Книга Бьтия. — Екатеринбург, 2005.

Дз^н-буддизм. — Бишкек, 1993.

Еротич В. Психологическое и религиозное бьтие человека. — М., 2004.

Изречение египетских отцов: В 2-х т. — М., 1992.

Индуизм, джайнизм, сикхизм: Словарь. — М., 1996.

Ислам: Историографические очерки. — М., 1991.

Історія і теорія вільнодумства. — К., 1996.

Історія релігії в Україні: В 10 т. — К., 1992-2000.

Католическая ^нциклопедия: В 4-х т. — М., 2005.

Классики мирового религиоведения. — М., 1996.

Кочан. Релігія як ідеологія в сучасному українському суспільстві //

Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. — К.: Громадсько-

політичне видання, 1998.

Лубський В.І. Релігієзнавство: Підручник. — К., 1997. Лубський В.І. та ін. Релігієзнавство. — К., 1999. Лубський В.І. та ін. Історія релігій: Навч. посібник. — К.: Тандем, 2002.

Лубський В.І. та ін. Історія світової релігієзнавчої думки. — К., 1999. Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. — К., 1997. Малеб М.Р. Религии человечества. — СПб, 1997. Панова В.Ф., Вахтин Ю.Б. Жизнь Мухаммеда. — М., 1997. Петрик В.М. та ін. Нетрадиційні релігійні та містичні культи України. — К., 2003.

Предко О.І. Психологія релігії: історія, теорія, релігієзнавчі виміри. — К., 2005.

Радугин А.А. Введение в религиоведение. — М., 1996. Рассказь и беседь о Торе. — М., 1996. Религиознье традиции мира: в 2 т. — М., 1996. Релігієзнавство / За ред. В.І. Лубського і В.І. Теремка. — К., 2000. Релігієзнавчий словник. — К., 1996.

Роллинг А. Христианство и ислам: непростая история. — М., 2004. Тейяр-де-Шарден П. Божественная среда. — М.: Ермак, 2003. Тейяр-де-Шарден П. Феномен человека. — М.: Наука, 1987.

Терроризм в современном мире. Опьіт междисциплинарного анализа (Материальї «круглого стола») // Вопрось философии. — 2005. — № 6. Торчинов У.А. Даосизм. — СПб, 1998. Хрестоматия по исламу. — М., 1994.

Христианство, иудаизм и ислам. Верность и открьтость. — М., 2004. Христианство: ^нциклопедический словарь: в 3т. — М., 1993. Шуба О. Релігія і політика в Україні // Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. — К.: Громадсько-політичне видання, 1998. Щербитский Ф.И. Избраннье трудь по буддизму. — М., 1991. Hobsbawn, E. (1994) Age of Extremes: The Short Twentieth Century 1914—1991. London: Michael Joseph. Частина ^V

Постмодерні політичні ідеології Вступ

о цієї частини ми включили групу особливих або

часткових ідеологій, які за своєю внутрішньою сут­

ністю є такими, що відображають інтереси окремих етносів, націй, соціальних груп і окремих еліт. Це як пра­вило, націонал-патріотичні, націоналістські, клерикальні, феміністичні, екологічні та інші ідеології. Їх особливістю є релятивістський та ірраціональний тип мислення, сумніви щодо засадничих підвалин глобальних ідеологій, в силу яких існують поневолення, пригнічення, закріпачення, приниження окремих груп чи класів, антиісторизм, анти- нормативність і т.д.

Найхарактернішою ознакою часткових ідеологій є їх прагнення стати глобальними, світовими. Як зазначає М. Михальченко, проблеми зростання ролі групових, расових, класових, національних, релігійних ідей, вірувань — це проблема внесення, вмонтування їх в повсякденну реаль­ність, що історичні актори скоригували свої ціннісно- нормативні орієнтири під впливом часткових ідеологій. Через індивідуальну і колективну свідомість і поведінку, зазначає він, пролягає шлях часткових ідеологій до всеза­гальності, глобальності.

Одночасно слід підкреслити, що саму глобалізацію слід розглядати не лише як сукупність поглядів, які зводяться до позитивного та виключного змісту глобальних начал у житті сучасної людини. Політичний глобалізм живиться ідеологічними уявленнями, опираючись на інтереси й мо­жливості держав, що виграють від процесів глобалізації. Ідеологічні особливості, як і політичні, забезпечують пану­вання розвинутих країн і являють собою неоліберальну модель глобалізації.

Усі ці процеси взяті разом викликають відповідні анти- дії, які виливаються у формування антиглобалізму. З іншо­го боку в окремих розвинутих суспільствах, а також і тран­зитних, які переживають глибоку духовну, політичну і економічну кризу, все більше і більше поглиблюються до­слідження процесів формування інтегративних ідеологій як альтернативних «збанкрутілим», глобальним і класичним ідеологіям. Розділ 1