Кисельов Миколо Миколайович

Народився 5 серпня 1942 р. в с. Грузьке Конотопського району Сумсь­кої обл. Закінчив філософський факультет Київського університету ім. Т.Г. Шевченка (1971), аспірантуру відділу філософських питань приро­дознавства Інституту філософії АН УРСР (1976). Кандидат філософсь­ких наук (1977), доктор філософських наук (1991), професор (1996).

Працював асистентом (1971—1972), викладачем (1973) кафедри фі­лософії Донецького медичного інституту. З 1973 р. аспірант, науковий спів­робітник, старший науковий співробітник, завідувач сектора Інституту філо­софії ім Г. Сковороди НАН УРСР. В даний час — провідний науковий співробітник. Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України.

Дослідницькі інтереси лежать у сфері філософії й методології су­часної науки, філософсько-світоглядних та етно-культурних проблем екології, зокрема тих, що стосуються впливу екологічних реалій на освітянський процес, державотворення й становлення громадянського суспільства в Україні.

Має сто двадцять наукових праць, зокрема монографії «Об'єкт екології та його еволюція». — К.: Наук. думка, 1979; Наш спільний дім. — К.: Політвидав України, 1986; В гармонії з природою. — К.: Політви- дав України, 1989; Соціально-философські проблеми екології. — К.: Вища шк., 1989 (у співавт.); Світогляд та екологія. — К.: Наук. думка, 1990; Методологія екологічного синтезу. — К.: Наук. думка, 1995 (у спі­вавт.); Національне буття серед екологічних реалій. — К.: Тандем, 2000 (у співавт.); Концептуальні виміри екологічної свідомості. — К.: Пара- пан, 2003 (у співавт.); Екологічні виміри глобалізації. — К.: Парапан, 2006 (у співавторстві); розділи в колективних монографіях, навчальні посібники, статті в науковій періодиці та науково-популярних виданнях.

Слід наголосити на тому, що аналіз сучасного статусу екології та досліджуваних нею про­блем приводить до висновку про те, що екологія набула статусу світогляду людства, яке праг­не уникнути екологічних катастроф, вийшла за рамки дослідницької діяльності у вузькому ро­зумінні цього слова і постала як сукупність умонастроїв (М.М. Кисельовим), що вона є не стільки «наукою», скільки певною надбудовою, ментальним середовищем, у якому поєдну­ються дослідницькі, ідеологічні, філософсько-світоглядні та конкретно-організаційні засади управління ресурсами, моніторингу довкілля тощо (В.Л. Деркач).

У вищеназваних працях М.М. Кисельов досить вагоме місце займають проблеми екологі- зму як ідеології постматеріального і постіндустріального суспільства. Автор та його однодум­ці доводять таке.

По-перше, що екологізм як сучасна форма ідеології ґгрунтується на засадах нової екологі­чної парадигми, як продукт виходу екологічних проблем за академічні межі та форма їх «без­посереднього переживання» різними суспільними верствами. Аргументується необхідність розведення та уточнення сфери екології як наукового напряму та екологізму як елемента сві­тогляду людини нового тисячоліття. Екологізм є формою безпосереднього переживання взає­мозв'язків індивіда з довкіллям на грунті не лише наукових даних, а й власного досвіду та власних переконань, власного культурного рівня, моральності та інтуїції.

По-друге, що поняття екологізму не підміняє екологію, яка й надалі зберігає свій статут комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико-фундаментальні та практично- прикладні напрями, і не ототожнюється з нею. Акцентується увага на тому, що відмінність екологізму від екології полягає в тому, що він не лише прагне науково пояснити явища і про­цеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, а й шукає відповіді на гострі проблеми, які постають перед людиною й суспільством через глобальну екологічну кризу, а також кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує.

По-трете, що екологізм пронизує всі сфери сучасної суспільно-політичної діяльності, еко­номіки, культури, етики. Проте він є надзвичайно складним феноменом. Екологізм характери­зується різноманіттям течій, об'єднаних під загальною «парасолькою» ідейних засад, підгрун- тя яких становить безперечне визнання самоцінності природи, а відтак - необхідність радикальних змін у наших взаєминах із нею, змін повсякденної поведінки та стилю життя, способів виробництва та політичного порядку загалом. Він виводить причини сучасної еколо­гічної кризи із кризи суспільної, а не зводить їх до браку технологій або природних ресурсів, як це має місце в інвайронменталізмі. Екологізм намагається запропонувати програму дій, що їх треба вжити для переходу до суспільства, здатного існувати в гармонії з природою.

Його засади складають філософія екології та екофілософія, чисельні стратегії розвитку (наприклад, концепція збалансованого розвитку), політичні програми та плани дій, практичні рекомендації щодо устрою соціально-економічних відносин, морально-етичних, ціннісних, культурних засад суспільства та його окремих інституцій. М. Кисельов розглядає взаємо­зв'язок екологізму з такими сферами, як екологічна політика й екологічний рух, оскільки ста­новлення екологізму як феномену сучасності тісно пов'язане з формуванням громадської еко­логічної стурбованості й екологічної свідомості, а також інституалізацією екологічного руху. Становлення і розвиток екологізму тісно і безпосередньо пов'язані з глобалізацією та компле­ксом феноменів, що її супроводжують, а також її наслідками.

Особливим рядком у вищеназваних працях М. Кисельова проходить аналіз методологіч­ного та світоглядного сенсу сучасного екологічного знання, його вплив на розвиток новітньої філософії та науки, зокрема в аспекті розвитку міждисциплінарних та інтегративних тенден­цій. Розкривається органічний взаємовплив проблем комплексу «людина—природа» з про­блемами природи самої людини, а також екологічної та культурологічної проблематик.

Він виявляє залежність духовних кондицій людини від стану її природного оточення. Між екологічним неблагополуччям та такими характерними рисами нашого сучасника, як психо­логія наймита, маргінальність, безвідповідальність, байдужість, технократичний авантюризм тощо, існують складні зворотні зв'язки. Загрозлива екологічна ситуація спричиняється цими рисами і водночас сприяє їх поглибленню. Як наслідок, помітним і масовим стало відчуження людини від справи, якою вона займається.

М. Кисельова цікавлять проблеми освітянського, етно-культурного та політологічного ха­рактеру. Всі названі сфери на сучасному рівні починають активно включати екологічний ком- понент. Такі проблеми, як глобалістика та міжнародні відносини, суттєво екологізуються і по­требують спеціального аналізу. Зокрема, йдеться про екологізацію всього комплексу міжна­родних відношень. Питання охорони природи і раціонального використання ресурсів стають глобальним і надзвичайно важливим компонентом геополітики, де тісно пов'язуються про­блеми економічного розвитку, світової торгівлі (ринків збуту, конкурентної здатності націо­нальних товарів), демографії тощо. Екологічна ситуація в кожній окремій державі стає важли­вим чинником її політичного престижу і навіть збереження державного (національного) суверенітету. Ситуація ускладнюється зростаючими масштабами транскордонних впливів на природне середовище, коли екологічна загроза надходить із території інших держав. Відбува­ється усвідомлення екологічної взаємозалежності у світі. Постає проблема створення системи глобального екологічного управління і моніторингу, принципового вдосконалення міжнарод­ного права.

Тому настав час відокремити на постійному рівні екологію як сферу наукових знань від світогляду й ідеології, адже знання не є тотожними світоглядові як формі самосвідомості людини і суспільства, а лише однією з його складових. Так само й наука не може ототожнюватися з ідеологією як сукупністю взаємопов'язаних ідей, уявлень і переконань, призначених об'єднувати людей заради спільного життя і спільних дій. Відповідно не можна вважати виправданим вживання терміну «еко­логія» для означення певних форм світогляду та ідеології.

Отже, постає питання про запровадження термінів і понять, які відповідали б адекватному визначенню «розширеного змісту» сучасної екології. Такими по­няттями є «екологізм» («ecologism») та «інвайронменталізм» («environmenta­list»), доцільність вживання яких обґрунтовувано в дослідженнях: В. Табач- ківського, Т.В. Тардащук, В. Лісового.

Питання про визначення змісту поняття «екологія» на сучасному етапі актуальне не лише для вітчизняних, а й зарубіжних дослідників. Так, це питання широко дис­кутується на сторінках авторитетного часопису «Environmental Ethics», зокрема в статті Р. Кіркмана під промовистим заголовком «Чому екологія не може бути всім для всіх: «адаптивна радіація» наукових концепцій». Розглядаючи різні підходи до визначення екології, цей автор зазначає, що екологія досліджує, об'єктивує життя на Землі у формі знань з позицій зовнішнього спостерігача, тоді як екологізм охоплює взаємозв'язки і взаємовідповідність між (людським) суб'єктом і біосферою як безпо­середнє переживання цих зв'язків із середини, як певну характеристику людської ек­зистенції. У цьому сенсі екологізм відповідає критеріям світогляду й ідеології.

Екологізм як різновид світогляду й ідеології є опозицією «модерністському» механістичному світогляду, який має на меті редукцію складних природних процесів до простих його складових. В основі екологізму лежить цілісний орга- ністичний світогляд, створенню якого, передусім, сприяє екологічна наука.

Більше того, екологія як комплексна наука становить важливе підґрунтя су­часному екологізму, але не тотожна йому. Зв'язок між екологією й екологізмом не є простим лінійним, а потребує занурення в ширший пізнаваний, світогляд­ний, а також загальнокультурний і цивілізаційний контексти, спираючись не лише на знання, а й традиції, досвід, мудрість. інтуїцію, віру тощо. Таким чи­ном, якщо екологія лежить у сфері науки, то екологізм охоплює собою частково сферу екології і частково сферу поза науковим досвідом. З приводу останніх де­які дослідники допускають, що принципи сучасного екологізму своїми кореня­ми сягають язичницьких релігій, з їх розумінням Землі-Матері, а також східних релігій, таких як індуїзм, буддизм та даосизм. Екологія та екологізм перебува­ють у складних нелінійних зв'язках, які визначаються пізнавальними, світогля­дними, загальними культурними й цивілізаційними чинниками.

Повністю погоджуючись із авторами «Екологічні виміри глобалізації», зазна­чимо, що екологізм охоплює складну систему суспільних рефлексій і світоглядно- філософських настанов, які вибудовуються як над науковими екологічними знан­нями, так і над безпосереднім проблемним полем у координатах «людина — при­рода» та «суспільство — довкілля». Проте він не піднімає екологію, яка й надалі зберігає свій статус комплексної наукової дисципліни, що поєднує теоретико- фундаментальні та практично-прикладні напрями, і не ототожнюється з нею. Від­мінність екологізму від екології полягає в тому, що екологізм не лише прагне по­яснити явища і процеси, що відбуваються в навколишньому середовищі, спираю­чись на дані науки, а й шукає відповіді на гострі проблеми, які постають перед людиною і суспільством через глобальну екологічну кризу, спричинену деградаці­єю водних і земельних ресурсів, втратою біорозмаїття, скороченням площ, вкритих лісами, накопиченням шкідливих відходів, глобальними змінами клімату, стон­шенням озонового шару тощо, а також кризу гуманітарну як наслідок дисгармонії між людиною та світом, що її оточує, це — по-перше.

По-друге, екологізм характеризується багатоманіттям течій, об'єднаних під за­гальною «парасолькою» ідейних засад, підгрунтя яких становить безперечне ви­знання самоцінності природи, а відтак — необхідність радикальних змін у наших взаєминах з нею, змін повсякденної поведінки та стилю життя способів виробниц­тва та політичною порядку загалом. Екологізм з'ясовує причини сучасної екологіч­ної кризи з кризи суспільно, а не зводить їх до браку знань, технологій або природ­них ресурсів. Він намагається запропонувати програму дій, які треба вжити для переходу до суспільства, яке здатне було б існувати в гармонії з природою.

По-третє, екологізм спирається на багатющий спектр філософських учень, теоретичних висновків, світоглядних орієнтирів. Йому притаманні складні від­носини з іншими ідеологіями. Він виявляється в багатьох формах суспільно- політичної практики. Усі течії сучасного екологізму різною мірою спираються на наукові екологічні знання, поза науковий досвід, традиції й вірування, пре­тендуючи на пояснення зв'язків людини з природою, зміну людських ціннос­тей, ставлення до світу, засад діяльності, а також суспільного порядку загалом. Екологізм у різних своїх виявах може апелювати до свідомості, розуму, почут­тів та поведінки окремих людей, людських спільнот, усього людства, а також до тих, хто несе відповідальність за ухвалення й реалізацію політичних рішень. У цьому сенсі екологізм відповідає критеріям як світогляду, так і ідеології.

Відповідно, екологізм може бути визначений як світогляд, що спонукає дія­льність людини, суспільства до гармонійного співіснування зі світом природи.

Таким чином, запровадження поняття «екологізм» дає змогу відокремити на понятійному рівні сферу власне наукових досліджень у царині екології та мето­дологію екології від ширших узагальнень щодо взаємодій у системі координат «людина — природа» чи «суспільство — довкілля», а також від суспільної прак­тики, що має на меті впливати на перебіг подій у цих відносинах. Поняття «еко­логізм» застерігає від неадекватного вживання терміна «екологія» в суспільному дискурсі та нівелювання чи девальвації первинного змісту цього терміна. Сутність понять екологія, екологізм, енвайроменталізм та інших, які відо­бражають певні сторони у відношенні «людина—природа—довкілля—суспіль­ство» буде не повною, якщо не з'ясувати практичні сторони, тобто реальності сьогодення, які фіксують реалізацію певних екологічних ідей, доктрин, теорій концепцій тощо. Це пов'язано насамперед з діяльністю партій і рухів, які уза­гальнено іменують як «зелені».

Термін «зелені» використовувався з 1950-х років для вираження прихильного ставлення (симпатій) щодо розробки або реалізації проектів стосовно навколиш­нього середовища. З кінця 1970-х pоків він був прийнятий зростаючою чисельніс­тю партій охорони навколишнього середовища, першими з яких були Німецькі Зе­лені (Die Grunen). Тим паче, поява зелених партій означала, що термін був пов'язаний зs специфічними ідеями та політикою цих партій більше, ніж з принци­пами більшого руху з охорони навколишнього середовища. «Енвайронменталізм» (або вчення про навколишнє середовище) — термін, який характеризується основ­ним переконанням (загальним віруванням), що людське життя може бути зрозумі­ле в контексті природного світу. Як такий, він охоплює широкий спектр вірувань — наукових, релігійних, економічних та політичних — більший, ніж особливі тен­денції та напрями політики, які задекларовані сучасним зеленим рухом. Однак не­доліком «енвайронменталізму» є те, що іноді він посилається на помірні або рефо­рмістські підходи щодо захисту навколишнього середовища, які стосуються екологічних криз, але не фундаментальних традиційних тверджень про природний світ, що викликають певні запитання. Перевага «екологізму» полягає в тому, що, наголошуючи на особливій важливості екології, він відносить на перший план до­сягнення політичного розуміння (свідомості), які якісно відрізняються від тради­ційних. Закликаючи до радикальних соціально-політичних перетворень та фунда­ментального переосмислення відносин між людським буттям та природним світом, екологізм розвинувся в ідеологію за своїм власним правилом.

Хоча сучасна екологічна, або «зелена», політика не з'являлася до 1960-х років, екологічні ідеї можна прослідкувати ще в більш ранні часи. Багато хто допускає, що принципи сучасного екологізму багато чим зобов'язані саме дав­нім язичницьким релігіям, які підкреслювали поняття Землі-Матері, а також східним релігіям — індуїзму, буддизму та даосизму. Однак більше екологізм був і залишається реакцією проти процесу індустріалізації. Це було очевидно в ХІХ ст., коли розповсюдження міського та індустріального життя створювало велику ностальгію за ідеалізованим сільським існуванням, як це було передано новелістами, такими як Томас Хардай, та політологами, наприклад, британсь­ким ліберал-соціалістом Вільямом Моррісом (1834). Ця реакція найчастіше бу­ла більш міцною в тих країнах, які зазнали швидшого та драматичнішого про­цесу індустріалізації. До кінця ХІХ ст., наприклад, трохи більше ніж за тридцять років Німеччина стала такою індустріальною міцною державою, яка була спроможна змагатися з економічною могутністю Великобританії та Спо­лучених Штатів. Цей досвід дуже травмував німецьку політичну культуру, створюючи міцні міфи про чистоту й гідність життя селянина й закликаючи до потужного руху «назад до природи» серед німецької молоді. Такий романтизо­ваний пасторалізм використовувався націоналістами та фашистами в ХХ ст.

Зростання екологізму як ідеології, починаючи з кінця ХХ ст. було викликано подальшим і більш інтенсивним розвитком індустріалізації та урбанізації. Екологі­чне збудження набуло ще більшого загострення через побоювання, що економічне зрістання піддає небезпеці виживання людської раси та самої планети, на якій існує людство. Такі хвилювання були відображені в зростаючій більшості в літературі. Зокрема, «Мовчазна весна» (1962) Рейчела Карсона, в якій критична оцінка збит­ків, нанесених природі й людському світу завдяки збільшеним обсягам викорис­тання пестицидів та інших сільськогосподарських хімікалій, як вважається, була першою книгою, що привернула увагу до екологічної кризи, яка розвивається. До інших важливих ранніх праць відносять «Як залишитися в живих» (1971) Ерліха Харрімана, «Проект виживання» (1972) Голдсміта, неофіційний звіт ООН «Лише одна Земля» (1972) і звіт Римського Клубу «Межі зростання» (1972). В той же час набуло розвитку нове покоління активістських рухів, наприклад, Грінпіс (Green­peace) та Друзі Землі (Friends of the Earth), які висувають на перший план такі еко­логічні проблеми, як небезпека ядерного потенціалу, забруднення та зменшення запасів корисних копалин. Разом з установленими та більш міцними утвореннями, як Всесвітній Фонд Природи (Worlwide Fund of Nature), це призвело до появи доб­ре розгалуженого та все більш міцного екологічного руху. З 1980-х pоків екологіч­ні питання були основними на політичному порядку денному партій зелених, які й повсякчас існують у більш промислово розвинутих країнах.

Екологічна політика досить істотно звернула увагу на такі проблеми, як забруд­нення, кислотні дощі, парниковий ефект і глобальне потепління, але екологи від­мовляються визнати, що вони лише складають групу, яка представляє одну-єдину проблему. По-перше, екологічний рух звернувся до ширшого діапазону проблем. Зелені в Німеччині, наприклад, проводили кампанію щодо ролі жінок, безпеки та роззброєння, добробуту країн і безробіття, необхідності перегляду німецького на­цистського минулого, а також щодо вужчих екологічних проблем. Екологи надали розвитку радикально новому набору концепцій та цінностей, за допомогою яких можна зрозуміти та пояснити світ. Екологізм відокремлений від традиційних полі­тичних кредо, тому що це починається з оцінювання того, до чого вони мали тен­денцію ігнорування: взаємовідносин, що пов'язують людство з усіма живими ор­ганізмами або, точніше, з «павутинням життя» (Сарга, 1997). З цієї причини досить важко або зовсім неможливо віднести екологізм до лівого чи правого політичного поділу або зрозуміти його за допомогою термінів установлених доктрин та філо­софій. Німецьке зелене гасло наголошує: «Ні ліві, ні праві, але попереду».

2. ПОВЕРНЕННЯ ДО ПРИРОДИ — ЦЕНТРАЛЬНЕ ПИТАННЯ

Екологи критикували найбільш основне припущення, на якому взагалі ґрунтуєть­ся політична думка. Традиційні доктрини й ідеології «антропоцентриські» або зо­середжені навколо людини. Вони роблять, як вважають екологи, сумну, навіть комічну помилку щодо вірувань, що людське існування є основним предметом існування. Девід Еренфелд (1978) назвав це «зарозумілістю гуманізму». Напри-

442 клад, категорії, в яких традиційна думка аналізує світ, це ті, які виходять з людсь­кого буття або їх груп: індивідуального, соціального класу, роду, нації й людства. Крім того, їх незмінні цінності — це ті цінності, які відображають людські потре­би й інтереси такі як свобода, рівність, правосуддя та порядок. Екологи ствер­джують, що ці виключні хвилювання стосовно людського буття викривили й за­вдали шкоди відносинам між людством та його навколишнім середовищем. Замість того, щоб зберігати та шанувати Землю й різноманітні живі організми, які існують на планеті, люди намагалися стати, зі слів Джона Локка, «володарями та власниками природи». Природа, в цьому уявленні, повинна бути «завойованою», «з якою боролися» і «над якою одержали перемогу».

Екологізм являє собою новий стиль здійснення політики. І це виходить не від концепції «гуманності» або людських потреб, а від розуміння природи як павутиння дорогоцінних, але тендітних відносин між існуючими організмами, до яких відноситься й людство, й природнє навколишнє середовище. Людство більше не займає центрального місця, але розглядається як невіддільна частина природи. Отже, людству потрібно практикувати покірність, стриманість та м'якість і відмовитися від оманливої мрії, що наука й техніка зможуть вирішити всі його проблеми. Щоб надати підтвердження цьому розумінню, екологи були змушені шукати нові концепції в сфері науки або розкривати прадавні твер­дження в сферах релігії та міфології. Центральні теми екологізму:

•  екоцентризм;

•  холізм («філософія цілісності»);

•  підтримання життєздатності екології;

•  політичний екологізм;

•  самоактуалізація.

Екоцентризм. Центральний принцип усіх форм «зеленої» думки — еколо­гія. Екологія означає вивчення живих організмів «дома» або «в їхньому сере­довищі існування», вона набула розвитку як відокремлена гілка біології із зро­станням розуміння, що рослини та тварини підтримуються саморегулю­вальною природною системою — екосистемою, яка складається з живих та неживих елементів. Найпростіші приклади екосистеми — це поле, ліс, водо­йма або навіть калюжа. У водоймі, наприклад, мул, який лежить на дні, міс­тить у собі поживні речовини, які підтримують існування різноманітних видів рослин. Ці рослини забезпечують киснем та їжею риб та комах, які живуть у водоймі. Коли рослини та тварини помирають, їхні тіла розкладаються, виві­льняючи поживні речовини в мул і продовжуючи безперервний процес рецир­куляції. Усі екосистеми мають тенденцію до існування в становищі гармонії, чи балансу, через систему саморегуляції. Їжа та інші ресурси перероблені, й популяції тварин, комах та рослин природно прилаштовуються до допущеного постачання їжі. Але такі екосистеми не є «закритими», або здатними повністю самопідтримуватися, оскільки кожна з них співіснує з іншими екосистемами. Озеро може бути екосистемою, але воно також повинно живитися прісною во­дою з джерел та отримувати тепло й енергію від сонця. У свою чергу, озеро забезпечує водою та їжею організми, які живуть на його берегах, зокрема й людські спільноти. Природний світ, з цієї причини — це складне павутиння екосистем, найбільшу з яких, яка є глобальною екосистемою, називають «еко­сферою», або «біосферою».

Порівняльна характеристика поглядів на природу

Ліберали розглядають природу як ресурс, щоб задовольнити людські потреби, й таким чином людина домінує над природою. Природа наді­лена цінностями тільки тоді, коли вона перетворена людською пра­цею, чи коли вона втягнута в людські справи.

Консерватори часто зображують природу як жорстоку загрозу в аморальній боротьбі, яка формує людське існування. Люди розгляда­ються частиною природи як «великого ланцюга буття», але існує пе­вне домінування, яке проголошує людство як «хранителя природи».

Соціалісти, подібно лібералам, розглядають та вивчають природу просто як ресурс. Однак романтична й пасторальна традиція в межах соціалізму також виділяє красоту, гармонію й багатство природи й розглядає людське існування через близькість до природи.

Анархісти часто звертаються до уявлень про природу, яка підкрес­лює гармонію й зростання. Природа являє собою таку систему, в якій людство спроможне звернутися до соціальної організації у формі соці­альної екології.

Фашисти уявляли природу як щось темне й містичне, що підкреслює владу інстинктивних й основних сил життя, що природа спроможна провести чистку людей щодо їхнього декадентського інтелектуаліз­му. Природа характеризована звірською боротьбою та циклічною ре­генерацією.

Феміністи взагалі вважають природу як творчу та м'яку. На основі їхньої спроможності леліяти, жінки, як вважається, ближчі до природи й перебувають одному тоні з природними силами, а чоловіки, творці культури, не на одному шляху або в конфлікті з природою.

Екологісти, особливо глибинні екологісти, розцінюють природу як єдине ціле, що включає людей, інших істот та неживий світ. Природа іноді розцінюється як джерело знання та права, людське виконання якого зосереджується між близькістю до шанування природи й спро­бою домінувати над нею.

Релігійні фундаменталісти розглядають природу як вираз бо­жественного створіння: те, що є природнім, створене Богом. У той час, як допускається обов'язкове шанування природи, можна також допустити, що природа була створена для задоволення окремих люд­ських потреб.

Розвиток екології як науки радикально змінив наше розуміння природного світу й місце людства в його межах. Екологічні конфлікти досить драматично пов'язані з визначенням людства як «володарем природи», та які замість цього припускають, що тендітне павутиння взаємовідносин, яке до сьогодення ігно­рувалося, витримає кожну людську спільноту. Екологи стверджують, що в да­ний момент людство стоїть перед перспективою екологічної катастрофи, тому що палко та необмежено переслідувало матеріальні багатства. Це досить легко порушило «природну рівновагу» й піддало небезпеці екосистеми, які роблять людське життя можливим. Це сталося в широкому спектрі шляхів. Вони вклю- чають показне зростання населення по всьому світу, вичерпання кінцевих або незамінних паливних ресурсів, таких як вугілля, нафти та природного газу, знищення тропічних лісів, які очищають повітря й регулюють клімат на Землі, забруднення річок, озер, лісів і атмосферного повітря безпосередньо, викорис­тання хімічних, гормональних та інших додатків до харчових продуктів, загроза біологічної варіації, яка спричинена збільшенням у тисячократному розмірі ще­знення різновидів, яке збігалося з пануванням людських різновидів.

Екологізм забезпечує радикально відмінні бачення природи й місця людей у її межах, яка є «екоцентричною», тобто такою, де природа посідає центральне місце, більше ніж антропоцентричною. Але зелені; або екологічні мислителі за­стосували екологічні ідеї неоднаковими способами й зробили досить різні ви­сновки. Найголовніша відмінність в екологічному русі — це те, що норвезький філософ Арн Наесс (1973) назвав «поверхневою екологією» та «глибинною еко­логією». Поверхнева перспектива приймає уроки екології, але використовує їх у цілях людських потреб. Іншими словами, вона проповідує таку ідею: якщо ми зберігаємо й плекаємо природній світ, то це продовжить існування людського життя. Це уявлення відображено в специфічному занепокоєнні такими пробле­мами, як управлінням приростом населення, скороченням використання кінце­вих і невідтворюваних ресурсів і зменшенням забруднення.

«Глибинний» екологізм заперечує існування «поверхневого» екологізму, ви­знаючи його як приховану форму антропоцентризму, стверджуючи що його ос­новні ідеї спрямовані на підтримання здоров'я та процвітання людства, яке жи­ве в розвинутих країнах. «Глибинна» перспектива повністю відхиляє будь-яке незначне вірування, що людський різновид є переважаючим і більш значущим, ніж будь-які інші різновиди. Вона просуває більш стимулюючу ідею, що мета людського існування полягає в тому, щоб допомогти вижити природі, але не навпаки. Глибинники наполягають на необхідності охорони й збереження при­роди в «чистому», еталонному вигляді, не припускаючи жодних людських втручань у неї. Для них природне життя як таке становить найвищу цінність. На їхню думку, людина — це невід'ємна частина екосистеми, яка ж є невід'ємною частиною кожного з нас — нашого світовідчуття, світобачення, життя загалом. Усі природні елементи однаково важливі для життя людської громади. Те, що Наесс (1989) назвав «екософією», представляє суттєво новий світогляд, засно­ваний на філософській екології, на повністю новому моральному баченні. По­верхневі екологісти, або, як вони полюбляють себе називати, «гуманістичні» екологи, критикують «глибинну» екологію за висування ірраціональних ти міс­тичних доктрин та за захист далеко нереалістичних рішень, які мають незначне в будь-якому сенсі відношення до людської популяції. Нортон також вказує, що для дослідників екологізму вже є традиційним, усталеним поділ екологістів на два протилежні табори — на «поверхневих», «антропоцентричних» інвайрон- менталістів», серед яких переважають «менеджери ресурсів», та на «глибин­них», «неантропоиентричних» радикальних інвайронменталістів (інвайронмен- тальні радикали), або радикальних екологістів.

Натомість існують дещо відмінні підходи щодо соціоекологічних проблем. Так, О. Сміт в опублікованому 1998 р. філософському есе під назвою «Еколо- гізм», піддаючи критиці антропоцентричні підходи, які в наш час домінують у пізнанні природи та визначенні стосунків між суспільством і людиною та при­родою й довкіллям, намагається окреслити нові шляхи бачення взаємостосунків у системі координат «людське суспільство — природа». На його думку, еколо­гізм — це наш спосіб розуміння природи і довкілля та застосування цього розу­міння в сучасних соціологічних підходах. Найважливішими сферами застосу­вання екологістського способу мислення М. Сміт вважає, по-перше, усвідом­лення сучасниками своєї відповідальності перед майбутніми поколіннями; по- друге, переоцінку існуючих стосунків між людьми та природним світом, ви­знаючи водночас значні труднощі в застосуванні в цій царині таких конвенціо­нальних ідей, як право та справедливість.

Попри все, не дивлячись на відмінності між представленими точками зору видається очевидним, що всі вони далеко не абсолютні. Два типи світогляду — антропоцентричний та екоцентричний, на яких вони ґрунтуються — мають дав­ні філософські традиції й глибоко вкорінені в культурі, міфології, національних менталітетах і традиціях тощо. Тому коректніше було б говорити про співвід­ношення цих типів світогляду в тій чи іншій культурі та на певних етапах її розвитку, що актуалізують відповідне світобачення й світоставлення або знахо­дять втілення в певних формах філософування. У зв'язку з цим, на наш погляд, доцільніше було б стверджувати, що в будь-якому разі екоцентризм, або приро- доцентризм, містить у собі елементи антропоцентризму, оскільки є формою людського світогляду, тим засобом, за допомогою якого людина осягає навко­лишній світ та критично оцінює насамперед власну життєдіяльність у ньому. Тому навіть проголошуючи необхідність збереження природи заради самої природи, людина все ж таки має на увазі збереження неперервності власного буття.

Холізм («філософія цілісності»). Традиційні політичні ідеології серйозно ніколи не торкалися відносин між людством і природою. Вони типово припус­кали, що люди — володарі природи, і тому розцінювали природу як економіч­ний ресурс. У цьому сенсі вони були частиною проблеми, а не частиною рішен­ня. У «Перехресному моменті» (1982) Фритьоф Капра досліджував виникнення ідей у таких вчених та філософів, як P. Декарт (1596—1650) та І. Ньютон (1642—1727). Світ у їхньому баченні представлений як органічний, але вони зображали його як механізм, частини якого могли бути проаналізовані та зро­зумілі через розроблений ними метод, який залучав випробування гіпотез через «факти» обережними та відновлювальними експериментами. За їхньою допомо­гою наука зробила значний прогрес у людських знаннях та забезпечила основу для розвитку сучасної промисловості й технологій. Плоди науки були такими імпульсивними, що інтелектуальний запит у сучасному світі почав домінувати над науковим розмаїттям, почала домінувати віра в те, що науковий метод за­безпечує єдині надійні засоби встановлення справедливості. Але Капра ствер­джував, що ортодоксальна наука, те, що він називав як «парадигма Декарта— Ньютона», тотожна філософській основі сучасної екологічної кризи. Наука роз­глядає природу як механізм, допускаючи, що, подібно до іншого будь-якого ме­ханізму, він може бути перероблений, відновлений, відносно покращений або навіть замінений. Для того щоб людство дізналося, що воно — частина природ­ного світу, а не його володар, Капра запропонував скинути нав'язану ідею «Ньютонівського світового механізму» й замінити її на нову парадигму.

У пошуку цієї нової парадигми екологічні мислителі торкалися різних ідей та теорій, витягнутих із сучасної науки та стародавніх міфів та релігій. Однак поняття, яке об'єднувало б усі ці ідеї — це холізм.

Холізм — ідеалістична «філософія цілісності». Згідно із холізмом сві­том править процес творчої еволюції, створюючи нові цілісності. В ході еволюції форми матерії перетворюються і оновлюються. Холі- стський процес заперечує і відкидає закон збереження енергії. Носіями всіх органічних властивостей проголошується чуттєво несприйнят­ливе матеріальне поле, яке залишається постійним при всіх змінах організму. Ціле (цілісне) трактується в холізмі як вище філософське поняття, яке синтезує в собі об'єктивне і позитивне; воно проголо­шується «останньою реальністю універсуму».

«Філософський енциклопедичний словник»

Термін холізм ввів у 1926 р. Ян Сметс, генерал бурів (голландських посе­ленців у Південній Африці) та дворазово прем'єр-міністр Південної Африки. У праці «Холізм і еволюція» він використовував цей термін для того, щоб описати ідею, що природний світ може бути зрозумілим тільки в цілому, але не через окремі його частини. Сметс вважав, що наука здійснює гріх редук- ціонізму: вона роз'єднує все, що вивчає, на окремі «частини» та намагається зрозуміти кожну частину окремо. Навпаки, холізм ґрунтується на віруванні, що «ціле» більш важливе, ніж його окремі частини, та намагається зрозуміти кожну його частину окремо. Дійсно, це допускає, що кожна частина має зна­чення тільки відносно інших частин, та в кінцевому рахунку відносно цілого. В медичній науці, наприклад, хвороба була традиційно зрозуміла й розгля­нута як дефект будь-якого органу або навіть окремої частини тіла, але не як дисбаланс організму й життя пацієнта в цілому. Увага з цієї причини приді­лялася лікуванню фізичних ознак, в той час як психологічні, соціальні або екологічні фактори ігнорувалися.

Хоча багато хто розуміє науку як злочин, який навчає людей, як пограбувати багатство природи більш ефективно, інші допускали, що сучасна наука може запропонувати нову парадигму для людських роздумів. Капра, наприклад, стве­рджував, що декартово-ньютонівське розуміння світу було залишено тоді бага­тьма вченими, особливо фізиками, такими як він. Протягом ХХ ст. з розвитком «нової фізики» фізика пройшла тривалий шлях, оминаючи механічні ідеї та ре- дукціоністські ідеї Ньютона.

Видатне досягнення зробив на початку ХХ ст. американець, німець за похо­дженням, фізик А. Ейнштейн (1879—1955), теорія ймовірності якого суттєво кинула виклик традиційним поняттям і концепціям часу й простору. Праця Ей­нштейна була розглянута далі згідно з квантовою фізикою, розвивалася такими фізиками, як Н. Бор (1885—1952) та В. Ейнсберг (1901—1976). Нова фізика з'явилася з подальшого прогресу в субатомних дослідженнях та набула значен­ня, щоб заперечити ідею відносно абсолютного й об'єктивного знання. Відпові­дним чином, Ейнсберг запропонував «принцип невпевненості». Фізичний світ був зрозумілий не як зібрання окремих молекул, атомів або навіть часток, а як система або, точніше, павутиння систем.

Уявлення щодо системи світу концентрується не на окремих блоках, з яких він будується, а на принципах організації в межах системи. Тому це підкреслює відносини в межах системи та інтеграцію її різноманітних елементів у межах цілого. Таке уявлення має дуже радикальні значення. Об'єктивне знання, на­приклад, неможливе, тому що кожний акт спостереження змінює те, що спосте­рігається. Вчений не є відокремленим від його або її експерименту, але власти­во пов'язаний з ним, отже, суб'єкт та об'єкт — це єдине ціле. Також концепції причини та ефекту повинні бути переглянутими, тому що зміни, як підкреслю­ють, розвиваються в межах системи з низки факторів, а не як наслідок окремої лінійної причини. Капра допустив, що таке уявлення системи життя вже рекон­струювало фізику, находяться та перебувають у процесі зміни й інші науки, а це може бути однаково корисним при застосуванні до вивчення соціальних, полі­тичних або екологічних питань. Коротше кажучи, нова фізика могла створити парадигму, яка спроможна замінити тепер зайве механістичне редукціоністське уявлення світу.

Альтернативна й особливо плодючим джерелом нових концепцій і теорій була релігія. В «Тао фізиці» (1975) Капра привертав увагу до важливих парале­лей між ідеями відносно сучасної фізики й східної містики. Він стверджував, що такі релігії, як індуїзм, даосизм і буддизм, особливо буддизм дзен, довго проповідували єдність і виключність усіх речей, відкриття, яке західна наука зробила тільки в ХХ ст. Багато кого із зеленого руху приваблювала східна міс­тика, в якій вони бачили філософію, яка дає вираження екологічної мудрості й способу життя, який заохочує співчуття до людей, до інших істот та до природ­ного світу. Інші автори вважають, що екологічні принципи втілюються в моно­теїстичних релігіях, таких як християнство, іудейство та іслам, які розцінюють і людство, і природу як витвори божественного утворення. За таких УМОВ. люди розглядаються як представники Бога на Землі, які були створені задля обов'язку леліяти та зберігати планету.

Слід підкреслити, що багато хто із сучасних екофілософів апелюють до гіпо­тези Тайї, яку запропонували біохімік Дж. Левлок та мікробіолог Л. Маргуліс у середині 1970-х років. Ця гіпотеза ґрунтується на біохімічній моделі довготри­валого гомеостазу атмосфери. Автори гіпотези висловили припущення, що вся біота, океани, атмосфера та ґрунт є системою, здатною до саморегуляції задля підтримки умов, які забезпечують життя на планеті Земля. Вперше запропоно­вана модель отримала назву Biocibernetic Universal System Tendency (BUST). Згодом Левлок, виходячи з того, що поведінка біомаси в процесі довготермічної саморегуляції подібна до поведінки цілісного організму, живої істоти, ототож­нив її із біосферою, а біосферу — із Землею, користуючись при цьому не лише математичними моделями біологічних процесів, а й уявленнями про Землю як про цілісний надорганізм, та з образами давньогрецької міфології, що ґрунту­ється на комізмі. Ймовірно, найбільш впливова концепція для сучасних зелених була розвинута при зверненні до дохристиянських духовних ідей. Примітивні релігії не зображу­вали ніякої відмінності людиною й іншими формами життя, й у цьому відношенні — невелику відмінність між живими й неживими об'єктами. Усі речі є живими: каміння, річки, гори й навіть Земля, що безпосередньо визначається як «Земля- Мати». Ідея відносно «Землі-Матері» була особливо важливою для екологів, які намагалися чітко сформулювати відносини між людством і природним світом, особливо це притаманно екофемінізму. В «Гайя: новий погляд на життя на Землі» (1979) Джеймс Лавлок розвивав ідею, що сама планета є живою, й дав їй ім'я Gaia на честь давньогрецької богині Землі. Лавлок визначав Гайю як «біосферу Землі, атмосферу, океани та сушу» й наголошував, що це живий організм, який дихає та діє, щоб підтримати своє існування. Лавлок стверджував на підставі цього, що Зе­мля демонструє процес саморегуляції, — поведінку, яка притаманна іншим фор­мам життя. Гайа досягнула становища динамічного балансу, не дивлячись на ті драматичні зміни, що мали місце в Сонячній системі. Найбільш драматичне явище цього — це факт, що хоча Сонце нагрілося більше ніж на 25 відсотків з того часу, як почалося життя, температура на Землі та склад її атмосфери залишилися факти­чно незмінними. Досить неістотні коливання в пропорції кисню в атмосфері або в середній температурі Землі піддали б небезпеці всі форми життя на планеті. В есе «Людина та Гайа» (1988) Лавлок попередив, що «знищення такої великої екосис­теми, коли ми належним чином не розуміємо, як усе це працює, це як переривання системи управління сучасним літаком на середині польоту».