3. ҐЕНЕЗА ТА СУТНІСТЬ ІДЕОЛОГІЇ

магниевый скраб beletage

«Ідеологія — це словесно-теоретична чи знаково-образна форма подання ціннісних орієнта­цій певних соціальних груп. У ній — з більшою чи меншою адекватністю їхнє соціальне стано­вище, колективний інтерес, історичну еволюцію, сучасний стан, можливі перспективи роз­витку. Вона є формою духовної діяльності крізь призму (і з позицій) інтересів певних суспільних класів (груп) як теоретичне обґрунтування системи практичних дій цього класу (соціальної групи), як керівництво до дії й інструмент прогнозування майбутнього, який дає практичні установки для діяльності класу (соціальній групі), особистості і суспільству».

Із книги: «Культура. Ідеологія. Особистість». Ключові слова, поняття та категорії': ґенеза ідеології, ідеологічна гегемонія, ідеологія, інтереси, політична ідеоло­гія, утопія.

Слово ідеологія було вперше використане під час Французької революції Анту- аном Дестут де Трасі (1754—1836) і вперше опубліковане в 1796 р. Для де Трасі ідеологія була новою «наукою про ідеї». З раціональною наполегливістю, прита­манною для доби просвітництва, він вірив, що можливо об'єктивно розкрити дже­рела ідей, і стверджував, що ця нова наука набуде такого самого статусу як, напри­клад, біологія або зоологія. Оскільки всі форми досліджень ґрунтуються на ідеях, де Трасі зі сміливістю допускав, що ідеологія в кінці кінців буде визнана короле­вою наук. Однак незважаючи на високі очікування, означення цього терміна мало невеликий вплив на подальше його використання.

Зокрема, на початку ХІХ ст. поняття ідеології набуває в буденній мові негатив­ного оцінювального змісту. В історичній літературі наводяться приклади із су­джень Наполеона, котрий принизливо називав «темними метафізиками» та «ідеоло­гами» ліберальних інтелектуалів доби Просвітництва. На його думку, їх погляди були зовсім відірвані від реального життя, через те, що у своїх світоглядних тлума­ченнях життя вони керувалися лише видуманими, уявними — ідеологічними — схемами. В Наполеонівській Франції слово ідеологія сприймалося принизливо і такі негативні асоціації поширювалися по всій Європі, закріпившися за поняттям на майбутнє.

З часу появи терміна «ідеологія» в науці накопичилася досить велика кількість підходів до визначення його змісту і того духовного явища, яке він відображає в політичній сфері суспільства.

В. Парето розглядав суспільні (політичні) ідеології як інтелектуальні системи, які є «мовами почуттів» і лише оформлюють спонукальні мотиви людської поведі­нки. У цьому розумінні ідеологія — лише привабливе словесне покриття, оболонка, яка надає теоретичної форми людським емоціям.

Є. Вятр у праці «Соціологія політичних відносин» запропонував таке визначен­ня ідеології: «ідеологію можна визначити як відносно систематизовану сукупність поглядів, характерною рисою яких є функціональний зв'язок з інтересами і устрем­ліннями суспільної групи, до складу якої входять ідеї, які виникають на основі іс­торичного досвіду і її умов життя, що відображають і оцінюють дійсність, а також директиви дій, які походять із цих ідей».

Вятр підкреслює, що ідеологія пропонує і роз'яснює політичним силам загальну ка­ртину світу, цінності, з якими пов' язані дії, вказує на засоби реалізації або втілення цих цінностей. Крім цього, він вказує на те, що ідеологія — це ще сукупність символів з емоційним змістом, які заохочують посилення активності індивідів і груп.

Девід Істон, метр американської політологічної науки, розуміє ідеологію як «ар- тикульовану сукупність ідеалів, цілей і завдань, які допомагають членам політичної системи інтерпретувати минуле, розуміти сучасне; вона також представляє образ майбутнього».

При цьому слід доповнити, що політична ідеологія порівняно з ідеологією як та­кою виразніше орієнтується на практичну політичну діяльність, на реальний вплив на політичну поведінку тих чи інших акторів. Саме тому К. Фрідріх називає полі­тичну ідеологію «ідеями в дії». Він вважає, що політична ідеологія відрізняється від сукупності окремих ідей тим, що вона більш цілісна і систематизована, виражена як правило, в теоретичній формі, чітко формулює основні базові принципи, які лежать в її основі, сильніше наполягає на активній участі в яких-небудь політичних органі­заціях. Політична ідеологія, — пише в праці «Людина і її уряд: емпірична теорія політики» — система вірувань, яка пояснює і виправдовує суспільством політичний порядок (уже існуючий або бажаний), а також пропонує стратегію (процеси, інсти- туціональні заходи, програми) для її досягнення. Це цілісна система ідей про полі­тичні засоби збереження або перебудову політичного порядку... Це системи ідей, які пов'язані з дією. Зазвичай вони містять програму і стратегію для їх реалізації разом з головною функцією об'єднання організацій, що оточують їх. Це структу­рності ідей, які відносяться до існуючого політичного і суспільного устрою і спря­мовані (націлені) на те, щоб змінити і знищити його».

Розвиток ідеології як ключового політичного терміна розпочався з праць Карла Маркса. Використання цього терміна Марксом і наступними поколіннями його по­слідовників повністю пояснює зростання авторитету ідеології в сучасному суспіль­стві і політичній думці. Значення, яке Маркс приписує ідеології, дуже відрізняється від того, яке зазвичай використовується в основі політичного аналізу. Маркс впер­ше використав термін у назві своєї ранньої праці «Німецька ідеологія» (1846), яку він написав разом з Ф. Енгельсом (1820—1895). Суть цього поняття зводиться до такого: «Ідеї правлячого класу в усіх епохах є домінуючими ідеями. Тобто клас, який є рушійною силою суспільства, є в той же час рушійною інтелектуальною си­лою. Клас, який у своєму розпорядженні має засоби матеріального виробництва, в той самий час контролює інтелектуальну продуктивність; у зв'язку з цим, той, хто потребує розумової діяльності, підпорядковується їй».

Концепція Маркса має декілька визначальних ознак. По-перше, ідеологія — це свого роду ілюзія, містифікація; має помилкові погляди на світ, які Енгельс пізніше назвав «хибною свідомістю». Маркс використовував ідеологію як критичну конце­пцію, метою якої є розкриття процесу системної містифікації сутності світу. Свої власні ідеї він класифікував як наукові, тому що вони були створені, як він вважав, для того, щоб викрити ідеалістичне розуміння історії та суспільства. Контраст між ідеологією й наукою, між брехнею і правдою дуже показовий у використанні цього терміна Марксом у цілому ряді праць.

По-друге, ідеологія безпосередньо пов'язана з класовою системою. Маркс вва­жав, що безперечним фактом є те, що ідеологія відображає інтереси і сподівання суспільства з погляду правлячого класу. Правлячий клас не хоче визнавати, що він пригнічує суспільство і переймається тільки тим, щоб примирити пригнічених з їх­нім пригніченням. Тим не менше класова система представлена навпаки.

По-третє, ідеологія є проявом сутності влади. Приховуючи всі міжкласові про­тиріччя, на яких ґрунтується капіталізм, ідеологія потрібна для того, щоб замаску­вати від робітничого класу той факт, що його експлуатують, тим самим підтриму­ючи нерівність класової влади. Іншими словами, ідеологія формує основні ідеї епохи. І нарешті, Маркс вважав, що ідеологія це тимчасовий феномен. Ідеологія іс­нуватиме допоки буде існувати класова система, яка породжує її. З погляду Маркса, робітничий клас «копає могилу» капіталізму, і спрямований не на те, щоб утворити нове класове суспільство, а на те, щоб ліквідувати класову нерівність, знищивши приватну власність як її основу. Інтереси робітничого класу збігаються з інтереса­ми суспільства в цілому. Коротше кажучи, робітничий клас не потребує ідеології, тому що це єдиний клас, який не потребує ніяких ілюзій.

Отже, що К. Маркс і Ф. Енгельс, розглядаючи політичну ідеологію, з класових позицій наголошували на тому, що буржуазна ідеологія це, по-перше, ідеалістична концепція, згідно з якою, світ є наслідком утілення ідей, думок і принципів; по- друге, вона (ідеологія) є відповідний цьому тип (стиль) мислення, при якому його суб'єкти-ідеологи, не усвідомлюючи взаємозв'язку своїх побудов з матеріальними інтересами певних класів і об' єктивних спонукальних сил своєї діяльності, постій­но відтворюють ілюзію абсолютної самостійності суспільних ідей; по-третє, спри­чинений цим фактом метод підходу до дійсності, який конструює уявну реальність, що сприймається як дійсність.

Наступні покоління марксистів проявили більший інтерес до ідеології, ніж сам Маркс. Це можна пояснити тим, що власні прогнози Маркса щодо подальшої долі капіталізму були досить оптимістичними. Цим він і заохотив своїх послідовників, які сфокусували свою увагу на ідеології як на одному з факторів, який зможе по­яснити можливість швидкого відновлення капіталістичної форми виробництва. Однак відбулися важливі зміни в значенні терміна. Однією з них є те, що всі кла­си почали розробляти і формувати власну ідеологію. У праці Леніна «Що роби­ти?» (1902), описано ідеї пролетаріату, як «соціалістичну ідеологію» або «маркси­стську ідеологію». Для Леніна та інших марксистів XX ст. ідеологія відносилася до характерних ідей певного соціального класу, ідей, які виражають їх інтерес. Ідеологія вже більше не була брехнею чи містикою і не виступала на противагу науці. Справді, «науковий соціалізм» (марксизм) стали визнавати як ідеологію робітничого класу. І хоча ідеологічна концепція Леніна справді була нейтраль­ною, він добре розумів, що ідеологія відіграє важливу роль у підтримці капіталіс­тичного ладу. Ленін запевняв, що вільний від буржуазної ідеології пролетаріат, ніколи сам не досягне ідеологічної свідомості. А тому він наголошував на необ­хідності існування лідируючої партії, яка спрямовувала б робітничі маси на реалі­зацію їхнього революційного потенціалу.

Продовжив удосконалення марксистської теорії ідеології Антоніо Грамші. Він запевняв, що капіталістична класова система підтримується не тільки завдяки еко­номічній та політичній нерівності, а й завдяки гегемонії буржуазних ідей та теорій. Гегемонія означає домінування, або лідерство, а ідеологічна гегемонія — це здат­ність буржуазних ідей уникати суперечливих поглядів щодо суспільного розвитку періоду. Грамші надавав великого значення тому, як ідеологія діє на кожному сус­пільному рівні, в літературі й мистецтві, у сфері освіти і засобах масової інформа­ції, в повсякденному спілкуванні і популярній культурі. Грамші наполягав на тому, що ця буржуазна гегемонія могла функціонувати виключно на політичному та інте­лектуальному рівні. З іншого боку, він доводив протилежну гегемонію пролетаріа­ту, основану на соціалістичних принципах, цінностях та теоріях.

Одним із перших, хто спробував створити концепцію неомарксистської ідеоло­гії, був німецький соціолог Карл Манхайм (1893—1947). Так само, як і Маркс, він визнавав, що людські ідеї формуються відповідно до їхніх соціальних обставин, але, на відміну від Маркса, він прагнув позбавити ідеологію від негативного підте­ксту. У «Ідеології і утопії» (1929) Манхайм змалював ідеології як систему думок, яка слугує для захисту соціального порядку і повністю висловлює інтереси правля­чої групи. З іншого боку, утопії представляють ідеалізоване майбутнє, в якому бу­дуть втілені радикальні соціальні зміни, спрямовані на допомогу пригніченим гру­пам. Потім він розмежував ідеології на загальні та особливі. Особливі ідеології — це ідеї та переконання особливих індивідів, груп або партій, у той час як загальні ідеології відображають погляд на світ соціальних класів, суспільства або навіть іс­торичного періоду. У цьому значенні марксизм, ліберальний капіталізм та ісламсь­кий фундаменталізм можна іменувати загальними ідеологіями. Незважаючи на це, Манхайм вважав, що всі ідеологічні системи, включаючи утопії, недосконалі, тому що вони пропонують часткові, важливі, саме для них, погляди на соціальну реаль­ність. Однак він переконував, що від спроб відкрити об'єктивну правду не потрібно взагалі відмовлятися.

Згідно з поглядами Манхайма, об' єктивність суворо підпорядкована творчій ін­телігенції, класу інтелектуалів, які самі можуть дисципліновано та безпристрасно виконувати свої обов'язки, тому що вони не мають ніякого власного економічного інтересу.

Подальший розвиток сутності політичної у міжвоєнний період був покликаний крайньою необхідністю тоталітарної диктатури та сильним ідеологічним напру­женням у часи холодної війни 1950—1960-х років. Ліберальні теоретики змалювали режими у фашистській Італії, нацистській Німеччині та сталінський режим у Ра­дянському Союзі як історично нові унікальні системи правління і підкреслили роль ідеології у стримуванні дискусій і критики та в пропаганді жорстокого регламенто­ваного підкорення. Різноманітні дослідники такі як Карл Попер (1902—1994), Хан- на Арендт (1906—1975), Д.Л. Талон і Бернард Крік та інші теоретики, які прогно­зували крах ідеології, почали вживати термін «ідеологія» в обмежувальній формі, вважаючи, що її наглядними прикладами є фашизм та комунізм. Виходячи з їхньої точки зору, ідеологія — це закриті системи поглядів, які проголошують монополію правди, відхиляють визнання будь-яких опозиційних ідей і конкуруючих переко­нань. Таким чином, ідеології — це свого роду «світські релігії»; вони мають об'єднуючий характер і слугують інструментом соціального контролю, забезпечу­ючи схвалення і підпорядкування. Однак не всі політичні переконання є ідеологія­ми згідно з цим стандартом. Наприклад, лібералізм, на думку К. Поппера, ґрунту­ється на обов' язковому забезпеченні свободи, толерантності та багатоманітності, це найкращий приклад відкритої системи поглядів.

Можна також виділити суто консервативну концепцію ідеології. Вона ґрунту­ється на давній консервативній недовірі до абстрактних принципів філософії, які зародилися із скептичного відношення до раціоналізму і прогресу. Світ розглядався як безкінечна система, яка знаходиться далеко за межами людського розуміння. Видатний сучасний представник цього погляду є британський політичний філософ Майкл Оукшот (1901—1990). «У політичній активності, — стверджував Оукшот у своїй праці «Раціоналізм в політиці», — людина пливе по безкрайому та бездонно­му морі». З цього вислову зрозуміло, що ідеології він розуміє як абстрактні системи переконань та ідей, метою яких є спрощення та викривлення соціальної реальності, адже вони покликані пояснювати те, що насправді пояснити неможливо. З цього випливає, що ідеологія прирівнюється до догматизму, тобто до установлених пере­конань, які відрізняються від труднощів справжнього життя. Проте консерватори відхилили ідеологічний стиль політики, що ґрунтується на спробах змінити світ відповідно до абстрактних принципів або раніше установлених теорій. До заражен­ня принципами високо ідеологічної політики від нових правих, консерватори відда­вали перевагу позиції, яку Оукшот називав традиціоналістською позицією, яка від­кидає ідеологію як підтримку прагматизму і за допомогою набутого досвіду та історії регулює людську поведінку.

У розвитку політичної ідеології, особливо у з' ясування її сутності, мають значення праці вітчизняних та радянських науковців. Детально вони проаналізовані у праці В. Андрущенка, Л. Губерського, М. Михальченка «Культура. Ідеологія. особистість» та інших авторів. Зокрема, в них наголошується, і автор повністю з цим погоджується, що науковці радянського періоду розглядали феномен «ідеології» в трьох взаємо­пов'язаних аспектах: гносеологічному (як особлива сфера знання, пізнання), соціологіч­ному (як соціально-класове явище і сфера діяльності), аксеологічному (як система цін­ностей, яка фіксує практичне ставлення суб'єкта ідеологічного пізнання до подій, явищ, процесів, соціальних спільнот, окремих людей і до самого себе).

«Політична ідеологія як духовний феномен і політичний регуля- тив — це конкретно-історичне системне відображення сутнісних сторін політичної дійсності і форма класової, групової, станової полі­тичної свідомості і самосвідомості. Це система ідей, гіпотез, концеп­цій, теорій, ідеалів, гасел, програм, у яких відбиті корінні політичні й економічні інтереси соціальних спільнот і груп, їхні практичні позиції в політичній сфері щодо інших соціальних спільнот, груп і держав, оцін­ка місця цих суб'єктів політики в суспільному житті, а також їхніх по­глядів на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб'єктів політики».

М. Михальченко. Україна як нова історична реальність: запасний гравець Європи

Політична ідеологія як теоретизована частина політичної свідомості обгрунто- вує або розвінчує владу як систему підпорядкування (добровільного чи примусово­го), формує легітимність влади (або заперечує її) як ідентичності окремих волеви­явлень щодо волі загальної (державної загалом чи волі еліти, класу, монарха). Аргументація здійснюється в площині відповідності або невідповідності конкретної влади життєвим парадигмам суспільного буття, на законності чи незаконності пра­ва на владу і примусі через поширення загальних, «надсуб' єктивних», «некорпора- тивних» цілей, цінностей буття.

Надзавданням впливу політичної ідеології є три напрями: 1) у сфері теоретичного знання — внутрішнє поле політичної ідеології; 2) у сфері масово-повсякденної свідо­мості; 3) у сфері нормативно-практичної, щоб спрямувати суспільний вплив, узаконити функції влади (легітимізувати владу), звести воєдино метараціональні, вузькораціона- льні і нераціональні, але вигідні для влади або опозиції цілі, ідеали, норми.

Крім того, політична ідеологія претендує на те, щоб підтримати і розвинути ідею багаторакурсності функцій держави і дати різні інтерпретації її сутності на су­часному етапі, залежно від інтересів суб'єктів — носіїв політичної ідеології в аспе­ктах: а) відповідності чи невідповідності її функцій інтересам більшості; б) викори­стання владно-упорядковуючою групою (елітою, бюрократією, кланом, клікою, монархом і його почтом тощо) апарату влади і управління держави й адміністру­вання.