Фріц (£рнст Фрідріх) Шумакер (1911—1977) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Фріц (£рнст Фрідріх) Шумакер (1911—1977)

Британський економіст й еколог-теоретик, народився в Німеччині. Шу­макер переїздить до Великобританії в 1930 р. як Оксфордський Родо­ський вчений, продовжуючи отримувати практичний досвід в бізнесі та працюючи в журналістиці перед поверненням до академічного життя. Він був економічним радником британської Комісії Контролю й Управ­ління в Німеччині (1946-1950) й Національного Управління вугільної промисловості (1950-1970).

Твір Шумакера «Маленьке гарне: вивчення економіки, якщо б люди мали значення» (1973) відстоював причини виробництва людського масштабу й просунув ідею «буддистської економічної філософії» (еко­номіка, «якщо б люди мали значення»), яка підкреслює важливість ети­ки й «правильних засобів існування». Хоча будучи противником індуст­ріального «гігантизму», Шумакер вірив у «відповідний» масштаб виробництва й був різким захисником «проміжної» технології.

Політика й дії з цього приводу повинні слідувати принципу «підтримання екології», розуміти роль системи, тобто біосфери в цілому, підтримувати її здо­ров'я та продовжувати існування. «Підтримання життєздатності екології» вста­новлює чіткі межі між людськими амбіціями та матеріальними мріями, тому що воно потребує завдати якнайменше шкоди тендітній глобальній екосистемі. На­приклад, усталена енергетична політика після драматичного скорочення корис­них копалин повинна ґрунтуватися на пошуку альтернативних, відновлюваль- них джерел енергії, такої як сонячної енергії, сили вітру або води. Вони за своїм характером життєздатні й можуть розглядатися як «прибуток», а не як «приро­дний капітал». Зелені з цього приводу запропонували, щоб «ера корисних копа­лин» швидше змінилася на «еру Сонця», й намагаються заохочувати уряди, які підтримують дослідження в сфері відновлювальних джерел енергії.

Однак «підтримання життєздатності екології» потребує не тільки раціональ­ного використання природних ресурсів, а й альтернативного підходу до еконо­мічної діяльності. Це те, що Шумакер (1973) намагався запропонувати в його ідеї відносно «економіки буддиста». Для Шумакера «економіка буддиста» ґрун­тується на принципі «правильних засобів існування» та стоїть на абсолютному контрасті із загальними економічними теоріями, які пропонують те, що індиві­ди — не щось інше, як «сервісні максимізатори». Буддисти пропонують, що, в доповнення до загальних товарів та послуг, виробництво полегшує особисте зростання, розвиває навички й таланти й допомагає подолати егоїзм, об'єднуючи обов'язки та заохочуючи людей працювати разом. Таке уявлення просуває економіку по далекому шляху від ідеї створення багатства.

Політичний екологізм. Екологічна політика в усіх своїх формах пов'язана з розширенням етичних поглядів у декількох нових напрямах. Це пов'язано з тим, що традиційна етична система антропоцентрична. Утилітаризм, наприклад, передбачає оцінку «добра» і «зла» з огляду на те, людина відчуває насолоду чи зазнає болю. Оскільки людина прагне отримати максимальну вигоду, вона по­водиться (і повинна поводитись) так, щоб отримати найбільше задоволення чи зазнати якомога менше горя. Якщо у світі, відмінному від людського, інші види, поряд з деревами, рослинами, ґрунтом і т. д., і мають якусь цінність, то вона лише інструментальна, вона є лише засобом задоволення потреб та інтересів людини. Ті самі погляди наявні і в трудових теоріях цінностей, які розвивали такі мислителі, як Джон Локк, Давід Рікардо (1772—1823) та Карл Маркс. У них відмінний від людського світ наділяється цінністю лише тоді, коли він пов'язується з людською працею, або через те, що взаємодія людини й природи сприяє розвитку вмінь людини та підвищує її чутливість.

Одна з етичних проблем, яку намагаються вирішити навіть гуманісти та по­верхневі екологи, пов'язана з нашими моральними обов'язками перед майбут­німи поколіннями. Характерною рисою охорони навколишнього середовища є те, що більшість наслідків наших вчинків стануть відчутні лише через кілька десятиліть чи навіть століть. Навіщо турбуватися про вичерпання корисних ко­палин, якщо на той час коли вони вичерпаються нас уже не буде в живих? На­віщо турбуватись про велику кількість ядерних відходів, якщо покоління, якому доведеться мати з ними справу, ще не народилося? Зрозуміло, що наші інтере­си, інтереси наших рідних чи близьких сягають лише в недалеке майбутнє. То­му екологи змушені розглядати суспільні інтереси в широкому розумінні, де вони охоплюють весь людський рід як єдине ціле, не розділяючи його на сучас­не й майбутнє покоління, на тих, хто живе зараз і тих, хто ще не народився. Та­ке майбутнє можна обґрунтувати різними способами. Прихильники екоконсер- ватизму, наприклад, пов'язують його з традицією та спадковістю, з тим, що сучасне покоління є лише охоронцем багатств, які були накопичені минулими поколіннями, отже, воно повинно зберегти їх на благо майбутніх поколінь. Еко- соціалісти, з іншого боку, вважають, що турбота про майбутнє покоління пояс­нюється тим, що співчуття та любов до людства сягає крізь час і охоплює всі національності, етнічні групи, представників різної статі і т. д.

За альтернативного підходу до екологічної етики моральні норми і цінності, які виникли в людському світі, застосовують і до інших видів та організмів. «Права тварин» — це найбільш популярний приклад, на якому можна це про­ілюструвати. Справа Пітера Зінгера (1976) сприяла зміцненню громадського руху захисту тварин. Зінгер стверджував, що альтруїстична турбота про благо­получчя інших видів пояснюється тим, що вони є істотами мислячими і також можуть страждати. Як утилітарист, він зазначав, що тварини, як і люди, нама­гаються уникати фізичного болю, і тому він засуджував будь-яку спробу поста­вити людські інтереси над інтересами тварин, розцінюючи це як безжалісність по відношенню до тварин, як необгрунтовану та ірраціональну упередженість, а не як сексизм чи расизм. Разом з тим, альтруїстична турбота про інші види не передбачає однакового ставлення до них; аргументи Зінгера не стосуються не наділених розумом форм життя, таких як дерева, гори та річки, які не наділені певною цінністю.

Більш радикальну ідею висунув американський філософ Том Реган у «Справі про права тварин» (1983). У ній говориться, що люди і тварини можуть мати

однаковий моральний статус; в основу її покладено твердження, що всі живі іс­тоти повинні бути наділені правами. Виходячи з цієї точки зору, досить складно провести чітку межу між світом людей і світом тварин. Але все ж таки Реган визнавав, що оскільки людина має права як морально незалежна істота, яка зда­тна раціонально мислити, то ними можна наділяти не всіх тварин, а лише ссав­ців віком від одного року. Але такий індивідуальний підхід до трактування еко­логічної етики, який ґрунтується на праві, не задовольняв глибинних екологів, які намагались висловлювати більш глобальні та всеохоплюючі моральні по­гляди.

Прихильники глибинної екології дотримуються тієї думки, що природа цінна сама по собі, тобто має внутрішню цінність. З цієї точки зору, екологічна етика не бере до уваги людської ініціативи, і її не можна визначати просто шляхом поширення людських цінностей на відмінний від людського світ. Гудін (1992), наприклад, спробував розвинути «зелену теорію цінностей», згідно з якою ре­сурси потрібно цінити саме через те, що вони є результатом природних проце­сів, а не людської діяльності. Але оскільки це значення ґрунтується на тому, що природний ландшафт допомагає людині осягнути «сенс і спосіб свого життя» та оцінити «щось більше» за себе, воно втілює залишковий гуманізм, який не за­довольняє деяких глибинних екологів. Класичне тлумачення їх більш радикаль­ної позиції проілюстроване в «Альманасі пустельного графства» Альдо Леопо- льда (1948, 1968) на прикладі «земельної етики»: «Правильним є те, що націлене на збереження цілісності, стабільності та краси біоценозу. Неправиль­ним є все те, що має іншу мету». Таким чином, природу описують як етичне су­спільство, в якому людина відіграє роль лише простого громадянина, який на­ділений такими самими правами і має право на повагу, як і будь-який інший член суспільства. Така моральна позиція передбачає «біоцентричну рівність» — принцип, за яким всі організми та істоти, що живуть в екосфері, мають однако­ву моральну цінність, будучи частиною єдиного цілого. Арне Несе (1989) опи­сав це як «однакове право на життя та процвітіння». Критики глибинної еколо­гії відстоюють свою думку, говорячи, що ця позиція ґрунтується на нереалістичних архаїчних поглядах на природу, в яких не враховується ланцюг харчування та боротьба за виживання, або що позиція, яка ґрунтується на цін­ності природи, не визнає того, що моральність створена людиною і що природа є природною лише завдяки тому, що в ній не діють моральні принципи.

Самоактуалізація. Однією з характерних рис екологізму є невизнання люд­ського егоїзму та жадоби до матеріального збагачення, тому його представники спробували розвинути альтернативну філософію, в якій самореалізація потре­бує гармонії з природою. Зростання інтересу до екологічних проблем, почина­ючи з 1960 пов'язане з розвитком постматеріалізму (Інглхарт, 1977). Постмате- ріалізм — це теорія, яка пояснює природу політичних відносин і цінностей з точки зору рівнів економічного розвитку. В її основі лежить «ієрархія потреб» Абрахама Маслоу (1908—1970), в якій потреба в повазі та самоактуалізації ста­виться над матеріальними та економічними потребами. Постматеріалісти, що стверджують як брак матеріальних благ породжує егоїзм та скупість, в умовах загального економічного процвітання людина має змогу проявити більший ін- терес до питань постматеріалізму чи «якості життя». Зазвичай вони пов'язані з моральністю, політичним правосуддям та самореалізацією; серед них можна виділити фемінізм, мир в усьому світі, расову гармонію, екологію та права тва­рин. З цієї точки зору екологізм можна розглядати як «новий» соціальний рух, який з'явився в другій половині ХХ ст., і відстоював нові лівосторонні погляди, які відкидали ієрархічні, матеріальні та патріархальні цінності умовного суспі­льства.

Представники екологізму, на відміну від представників інших нових соціа­льних рухів, більше уваги приділяли радикальним та інноваційним роздумам про природу людської вразливості та самореалізації. Усі екологи, наприклад, солідарні в тому, що розвиток людства не збалансований, а це породжує небез­пеку: люди користуються різними технологіями та багатствами, і зовсім не за­думуються над їх необхідністю. Людство здобуло можливість задовольняти свої матеріальні потреби, але не стало настільки мудрим, щоб задуматися, чи вони справді необхідні і розумні. Як говорив Шумакер (1973), «Людина зараз стала занадто розумною, щоб вижити, не маючи знань». Деякі поверхневі екологи чи екологи-гуманісти дуже переживають, коли ці пошуки мудрості заводять еколо­гізм у сферу релігійного містицизму чи ідей нової епохи. Мюррей Букчин, на­приклад, змальовує таку тенденцію, як прояв «антигуманізму», аргументуючи це тим, що, створюючи міфічну «Природу», вони тим самим визнають відсут­ність людської самовпевненості і майже повністю ігнорують соціальні потреби. Багато зелених, особливо тих, які відносять себе до прихильників глибинної екології, розділяють світосприйняття, яке значно відрізняється від того, що тра­диційно домінувало в політичній думці розвинутого Заходу. Вони доводять, що це світосприйняття покладено в основу «зміни системи понять та поглядів», яку ставлять собі за мету представники екологізму. Якщо цього не зробити, будуть повторюватися помилки, яких допускалися прихильники «минулих» політич­них поглядів, оскільки світосприйняття не може розвиватися, ігноруючи погля­ди та уявлення.

Представники глибинної екології з радістю визнають, що в їхньому політич­ному сприйнятті деякою мірою наявний і духовний аспект. Близькість до при­роди не є лише теоретичною чи етичною позицією; за своєю суттю це людський досвід, досягнення «екологічної свідомості» чи «екологічної сутності». Австра­лійський філософ Ворвік Фокс (1990) виходив за межі глибинної екології і роз­глядав всеохоплюючу «надособисту екологію», суть якої полягає у визнанні то­го, що «речі», люди та інші істоти є частиною єдиної цілісної багатогранної дійсності. З точки зору Насса, самореалізація оцінюється завдяки ширшому та глибшому порівнянню з іншими. Такі ідеї спостерігаються в східних релігіях, особливо в буддизмі, який сам по собі є екологічною філософією.

Однією з основних доктрин буддизму є ідея «не сутності», тобто «его» лю­дини (його власного «я») є міфом, або оманою, а пробудження означає переви­щити своє «его» та визнати, що кожна людина пов'язана з усім живим на пла­неті та насправді є вселенською сутністю.

Це може набути форми «холістичного індивідуалізму», де свобода дорівнює досвіду «істоти» та реалізації органічного цілого. Таку ідею розвинув німецький психоаналітик та соціальний філософ Ерік Фром (1900—1980) у праці «Ма­ти чи бути» (1979). Фром відобразив «володіння» як відношення розуму, що шукає повноти шляхом придбання та контролювання і це добре виражається в процесі споживання і матеріалістичному суспільстві. Та навпаки, «буття» отри­мує задоволення від надбання досвіду та того, щоб ділитися з кимось, що при­водить до зростання особистості та духовного пробудження. Однак, як зазначив Фром, існування з орієнтацією на «буття» потребує не тільки радикальних соці­ально-політичних змін, а, як мінімум, трансформації усього людства.

3. ПРИРОДА ТА ПОЛІТИКА

Переконані екологи зазвичай заперечують традиційні політичні переконання як один з видів антропоцентризму, оскільки і те й інше уособлюють антиприродну необ'єктивність. Вони стверджують, що за допомогою радикального застосу­вання екологічних та холістичних принципів розробили абсолютно нову ідеоло­гічну парадигму (хоча багато хто з них заперечують проти терміну «ідеологія» у зв'язку з його асоціацією з мисленням зорієнтованим на саму людину). Не ди­влячись на це, інші прибічники вчення про екологію та навколишнє середовище більш-менш здобувають натхнення у встановлених політичних традиціях. Така позиція ґрунтується на вірі, що ці традиції мають таку цінність та доктрини, які можна пристосувати до позитивного погляду нелюдської природи і які можуть прояснити, чому настала екологічна криза і як їй можна завадити. У цьому сенсі екологізм, як націоналізм чи фемінізм, може розглядатися як проривна ідеоло­гія. У різні часи консерватори, фашисти, соціалісти, анархісти, феміністки та ліберали здобували симпатії шляхом звернення до питань навколишнього сере­довища. Однак вони займалися цими питаннями у підтримку дуже різних полі­тичних цілей. Найзначніші напрями екологізму:

•                      правий екологізм;

•                      екосоціалізм;

•                      екоанархізм;

•                      екофемінізм.

Правий екологізм. Хоча сучасні «зелені» політичні течії асоціюються з мо­тивами та інтересами, що зазвичай притаманні лівому крилу, такі як віра в де­централізацію, прямі дії та опозицію щодо ієрархії та матеріалізму, із самого початку політичний екологізм мав виражену праву орієнтацію (Брамвел, 1989). Найдраматичнішим проявом цього було виникнення форми фашистського еко­логізму під час нацистського періоду в Німеччині. Головним прибічником цьо­го напряму був Вальтер Дар, міністр сільського господарства в уряді Гітлера (1933—1942), він був також лідером нацистських селян. Швидкий процес інду­стріалізації в Німеччині в кінці ХІХ ст. сприяв створенню руху підтримки землі, сільського господарства, який приваблював студентів та молодь. Рух німецької молоді розвився з течії Zugvogel (дослівно: перелітні птахи) — групи німецьких студентів, які жили в лісах та горах, щоб уникнути впливу урбанізації. Ідеї Дара

456 являли собою суміш північного (нордичного) реалізму та ідеалізації сільського життя, об'єднаних у праці з аграрної філософії «Кров та земля», що переклика­лася в деяких містах з національним соціалізмом. Нацизм, наприклад, асоцію­вався з формою віталізму, що надавав значної ролі «життєвій силі» і таким чи­ном протиставлявся будь-якій формі матеріалізму. Як лідер селян, Дар був відповідальним за введення закону про наслідування землі, який захищав дріб­них та середніх землевласників, а також за встановлення національного харчо­вого землеволодіння на сільськогосподарському ринку з метою підтримання цін на продукти харчування на високому рівні й таким чином сприяти розквіту сільського господарства.

Не дивлячись на зв'язок з нацизмом, ідеї Дара мають багато спільного із су­часним «зеленим» рухом. По-перше, він був переконаний, що тільки життя на природі, близько до землі, може бути насправді повним, і тому хотів відродити сільськогосподарську Німеччину. Ці ідеї знайшли відгук в ідеях сучасних еко- логістів, таких як Едвард Голдсміт (1988). Крім того, Дар був захисником орга­нічного сільського господарства, що використовує тільки природні добрива, гній наприклад. Дар вірив у органічний цикл: тварина—земля—їжа—людина, який він відкрив для себе в праці австрійського філософа та педагога Рудольфа Штайнера (1861—1925) та в антропософському русі. Ідея органічного сільсько­го господарства відображала основні екологічні принципи і стала основополо­жною в ідеї сільського господарства, що бере до уваги навколишнє середовище та турбується про нього. Під час Третього Рейху селянська ідеологія Дара спри­яла тому, що нацизм набув широкої підтримки в селянських масах. Однак, бу­дучи науковим раціоналістом, сам Дар ніколи не був прибічником нацизму і публічно відокремлював себе від основних його принципів, а також від розмов про експансію та створення імперії. Насправді, нацистський режим не дуже до­поміг втіленню мрій Дара щодо створення здорової селянської нації. Не дивля­чись на те, що Гітлер захоплювався ідеєю праці Дара «Кров та земля», його одержимість ідеєю воєнної експансії прискорила процес індустріалізації Німеч­чини, що призвело до бідності в сільськогосподарських районах.

Щодо «м'якого» правого напряму, та консерватори також проявляли симпатію до питань навколишнього середовища. Екоконсерватизм відображає романтичне та ностальгічне відношення до селянського життя, якому загрожує зростання міст. Це була реакція проти індустріалізації та ідеї «прогресу». Ця ідея не передбачала ство­рення постіндустріального суспільства, основаного на принципах співробітництва та екології, але повернення чи підтримання більш звичного про індустріального суспільства. Такі настрої зазвичай фокусувалися на питаннях консерватизму та на намаганнях захистити природну спадщину (ліси та ін.), як і сільське господарство та соціальну спадщину. Збереження природи пов'язане із захистом традиційних цінностей. Екологи виступають прибічниками повернення феодального минулого, коли земля перебувала в руках невеликої групи людей та над нею здійснювався політичний контроль. Наприклад, Едвард Голдсміт, засновник британської течії за­хисту навколишнього середовища, стверджував, що екологічне суспільство вклю­чає в себе відродження традиційного порядку в межах родини й суспільства та створення сильного авторитарного уряду.

Екосоціалізм. У русі зелених помітні чіткі риси соціалізму, особливо яскра­во вони виражені в русі зелених у Німеччині, більшість лідерів якого належали до лівих груп. Екосоціалізм часто ґрунтується на марксистському аналізі, і за­звичай віддалений від квазі-релігійних поглядів, які впливають на інші напрями екологічного руху. Наприклад, Рудольфо Багро (1982), лідер німецького екосо- ціалізму, стверджував, що в основі екологічних проблем лежить капіталізм. На­вколишнє середовище було зруйноване під впливом індустріалізації, яка є лише результатом гонитви за капіталом у капіталістичному суспільстві. Отже, харак­терними рисами капіталізму є не лише внутрішні міжкласові конфлікти, а й руйнування навколишнього середовища. Експлуатують як людську працю, так і природу, оскільки їх вважають просто економічними ресурсами. Отож будь-яка спроба покращити стан навколишнього середовища породить радикальний про­цес соціальних змін, можна так сказати соціальну революцію. Хоча навіть по­зиція Маркса по відношенню до навколишнього середовища є предметом дис­кусії. В той час як одні вважають його віру в прогресивний розвиток продуктивних сил класичним твердженням індустріалізму, інші стверджують, що трактування праці в його ранніх творах як «облагородження» природи та «натуралізація» людини носить безпомилковий екологічний характер.

Екосоціалізм ґрунтується на твердженні, що капіталізм виступає ворогом для навколишнього середовища, поряд з тим, як соціалізм його товариш. Так само як і в соціальному фемінізмі, таке твердження породжує конфлікт між двома елементами, в даному випадку між «червоними» і «зеленими». Якщо екологічна катастрофа є лише побічним результатом капіталізму, то найкращим способом вирішення екологічних проблем є руйнація капіталізму, або принайм­ні його ослаблення чи підкорення. Тому екологи не повинні створювати різні партії зелених або засновувати вузькоспеціалізовані екологічні організації, вони повинні працювати в межах єдиного масштабного соціального руху і вирішува­ти реальну проблему, в основі якої лежить економічна система. З іншого боку, соціалізм також розглядають як світосприйняття, яке стає на захист виробницт­ва: він підтримує ідею використання багатств планети, на благо людства, а не на користь класу капіталістів. Соціалістичні партії повільно визначались із еко­логічною політикою, тому що вони, як і інші «сірі», партії продовжують стави­ти в основу свого звертання до виборців перспективу економічного зросту. В результаті цього екологи завжди не дуже хотіли підкоряти зелених червоним, звідси й офіційна заява представників зелених Німеччини, що вони не належать ні до лівих, ні до правих. Такі екологи, як Багро (1984) насправді дійшли висно­вку, що екологічна криза є на стільки актуальною, що вона має пересилювати будь-яку класову боротьбу.

Екосоціалісти стверджують, що соціалізм за своєю природою екологічно спрямований. Якщо багатство спільне, його будуть використовувати на користь усіх, тобто на користь суспільства. Хоч не схоже на те, що екологічні проблеми можна вирішити лише шляхом заміни власника. І це було проілюстровано на прикладі державного соціалізму в Радянському Союзі та Східній Європі, який спричинив виникнення найбільш гострих світових екологічних проблем, які дуже важко вирішити. У 1960 р., наприклад, русла двох основних річок, які впадають в Аральське море, були змінені для забезпечення зрошування ділянок, на яких вирощували бавовну та рис. В результаті Аральське море, яке було чет­вертим за площею озером на Землі, зменшилось більше як удвоє, а його берего­ва лінія в деяких місцях віддалилася на сотні кілометрів, залишаючи за собою солону забруднену пустелю. Найбільшою екологічною катастрофою в Східній Європі, яка набула величезного розголосу, став вибух на Чорнобильській атом­ній електростанції, який стався в Україні у 1986 р. Його розміри, принаймні, змусили радянський режим більш відкрито заявити про екологічні проблеми. У посткомуністичний період групи екологічного протесту поширились на всі держави, які виникли після розпаду Радянського Союзу. Разом з тим помітно, що, на відміну від руху зелених на Заході, ці групи рідко підтримують соціалізм і зазвичай є прибічниками консервативної чи реакційної доктрини.

Екоанархізм, мабуть, можна назвати тією ідеологією, яка насправді турбується про навколишнє середовище. За кілька місяців до того як був виданий твір «Мов­чазна весна» Рейчела Карсона, Мюррей Букчин опублікував свою книжку «Наше штучне навколишнє середовище». Багато зелених визнають, що вони залишаються в боргу перед анархо-коммунізмом ХХ ст. Особливо Петро Кропоткін та Мюррей Букчин (1977) висували думку, що між ідеями екоанархізму та екологічними прин­ципами існує аналогія, яку можна відобразити в ідеї «соціальної екології», переко­нання в тому, що екологічний баланс є запорукою соціальної стабільності. Анархі­сти вірять у суспільство без громадянства, в якому взаємоповага та соціальна солідарність між людьми створюють гармонію. Багатство такого суспільства ви­значається його різноманітністю. Екологи також вважають, що баланс, чи гармо­нія, сама по собі виникає в природі у формі екосистем, які, будучи анархічними групами, не потребують ніякого зовнішнього впливу чи контролю. Анархічне не­визнання уряду в людському суспільстві перегукується із застереженням екологіс- тів щодо «царювання» людини в природі. Саме тому Букчин приєднував анархічну групу до екосистеми і зазначав, що для обох характерним є повага до принципів рі­зноманітності, балансу та гармонії.

Анархісти також відстоювали структуру децентралізованого суспільства, до складу якого входять комуни та села. Життя в таких об'єднаннях максимально наближене до природи, кожне об'єднання намагається стати максимально неза­лежним. У цих об'єднаннях розвинута різноманітна економіка; вони виробля­ють продукти харчування та інші різноманітні товари, надають різні послуги, отже, в них розвинуте сільське господарство, ремісництво та мала індустрія. Оскільки кожна спільнота є самостійною, вона залежить від свого природного середовища і поступово доходить розуміння органічних відносин і екології. На думку Букчина, децентралізація приведе до того, що люди почнуть більш раці­онально і з більшою любо'ю ставитися до природи. Суспільство, яким керує людська взаємоповага, сприятиме розвитку екологічного балансу між людиною і природою.

Без сумніву, на погляди багатьох прибічників екологізму постіндустріально- го суспільства вплинули твори Петра Кропоткіна та Вільяма Морріса. Рух зеле­них також підтримав ідею децентралізації, спільної діяльності організованої групи осіб та піддався прямому впливу анархічних ідей. Хоч навіть анархізм і сприймається як запорука безхмарного майбутнього, його рідко розглядають як спосіб досягання цього майбутнього. Анархісти вважають, що прогрес буде можливим лише за умови падіння уряду та всіх форм політичної влади. Біль­шість прибічників руху зелених, навпаки, розглядають уряд як орган, який мо­же забезпечити вплив на маси, а отже є найвірогіднішим засобом, який може вплинути на екологічну кризу, принаймні, на короткий час. Вони висловлюють побоювання, що ліквідація або лише послаблення впливу уряду може призвести до захоплення влади силами, які спричинили індустріалізацію і надають вели­кого значення навколишньому середовищу в цьому процесі.