1. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФЕМІНІЗМУ : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

1. ЗАРОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ФЕМІНІЗМУ

Як родовий термін для позначення складного явища, фемінізм визначається ча­стково тими суперечками, які викликав його зміст. У широкому сенсі фемінізм виражає стурбованість щодо соціальної ролі жінок порівняно з чоловіками в су­спільствах минулого і сьогодення, збуджувану переконанням у тому, що через свою стать жінки зазнають утисків, як це мало місце й раніше. Політичний лек­сикон і цілі сучасного фемінізму ведуть свій початок від французької революції та Просвітництва. Історично пов'язаний з опозиційно налаштованими силами, що повставали проти ортодоксальності й автократії, фемінізм визначав себе як рух за визнання прав жінок, за рівність статей і за перегляд поняття жіноцтва.

Як політичний термін, фемінізм з'явився в ХІХ ст. та увійшов до повсякден­ного вживання лише з 60-х років ХХ ст. (фемінізм як медичний термін вперше був застосований у ХІХ ст. для означення зміни статі-жінок на чоловіків чи чо­ловіків на жінок). У сучасному розумінні поняття фемінізму незмінно пов'язане з жіночими рухами та спробами підвищити соціальну роль жінок. У цьому зна­ченні поняття асоціюється з двома основними уявленнями: що жінки займають гірше становище в суспільстві виключно через стать та те, що це становище може і повинно бути виправленим. У цьому плані феміністки акцентували на тому, що вони вбачають у політичних зв'язках між статями, в зверхності чоло­віків над жінками, в підпорядкованості жінок чоловікам у більшості, якщо не всіх, суспільствах. Не зважаючи на це, фемінізм характеризується різноманітні­стю поглядів та політичних позицій. Для прикладу жіночий рух ставить перед собою цілі, які відрізняються від поняття здобуття виборчого права, встанов­лення однакового доступу до здобуття освіти та збільшення кількості жінок на елітних посадах у суспільстві, аж до легалізації абортів, припинення жіночої знедоленості та скасування встановлених правил одягання, які принижують гід­ність жінок. Виходячи з цього, фемінізм обіймає як революційні, так і реформі­стські політичні стратегії, а феміністичні теорії часом звертають увагу на ціл­ком різні політичні традиції та цінності.

До 1960-х років статевий поділ населення зрідка розглядався як важливий чи цікавий для обговорення. Якщо взагалі й розглядалася різниця соціальних, по­літичних, економічних ролей чоловіків та жінок, то розглядалася вона як при­родна, а відтак — неминуча. Для прикладу, чоловіки й більшість жінок сприй­мали факт поділу праці на чоловічу та жіночу, лише пояснюючи це біологією: жінкам варто займатися домашніми справами та вести домашній спосіб життя, оскільки біологічно саме вони можуть народжувати та вигодовувати дітей, в той час як чоловіки, маючи більш міцну статуру, працюють поза межами дому, на публічних роботах. Традиційна політична теорія відіграла свою роль у під­триманні двох таких поглядів, зазвичай просто ігноруючи тендерні відмінності як такі. Справді, можна сміливо сказати, що фемінізм викрив мобілізацію упе­реджень, які традиційно були властивими політичними теоріями, за якими по­коління чоловіків-однодумців, не бажаючи замислюватися над привілеями та силою наданими їхній статі, продовжувати витісняти питання ролі жінок з полі­тичного порядку денного.

Суспільний інтерес до відносин між чоловіком та жінкою так само старий, як і людська історія. Ще Платон у трактаті «Держава» звертав увагу на проблемах од­наковості освіти для чоловіків та жінок як передумови набуття ними справді рів­них шансів брати участь у громадських справах. Проте інший видатний давній грек, Софокл, наголошував, що досить лише зрівняти жінку в правах з чоловіком, як вона починає чоловіка переважати за своїми суто людськими властивостями. А «Книга міста жінок» Крістін де Пісан, яка була опублікована в Італії в 1405 р., від­тінювала ідеї сучасного фемінізму, відзначаючи вчинки відомих жінок минулого та відстоюючи право жінок на освіту й доступу до політичного життя. Проте сучас­ний фемінізм веде свій родовід від опублікованої в 1792 р. праці Мері Воллестонк- рафт «Захист жіночих прав». Зокрема вона окреслила контури тих проблем, що стали нагальною турботою прибічників фемінізму, включаючи захист політичних і природних прав, але не обмежуючись ними. Вона кинула виклик усталеному по­няттю про відмінність чеснот двох статей, відстоювала необхідність реформувати систему освіти для чоловіків і жінок, засуджувала войовничі образи громадянства, звеличувала лендрогінне поняття раціонального.

Зброєю в боротьбі за емансипацію жінок став розум, скерований проти ото­тожнення жінок виключно з їхньою природою та сексуальними функціями. Віра в розум поєднувалась у ті часи з вірою в прогрес. Такі переконання, що зазнали впливу вже глибоко вкоріненої традиції ліберального контрактизму і відданості формально узаконеній рівності, найяскравіше відображені в класичному трак­таті XIX ст. «Підлеглість жінок» (1869) Джона-Стюарта Мілля. Протиставляю­чи «розум» «інстинкту», Мілль прагне суспільства, заснованого на раціональ­них принципах. Він доводить, що потрібно скасувати відмінності в ставленні до статей разом з іншими «випадковостями народження». Надання жінкам рівності в громадянстві і громадянських свободах у соціальній сфері сприятиме глибшій трансформації суспільних відносин між статями.

З упевненістю можна вважати, що проблему ролі тендера в історії вперше порушила Сімона де Бовуар, дружина французького філософа Ж.-П. Сартра. Вона, зокрема, наголошувала, що «...неповноцінність жінки визначила її мізер­ну роль в історії, а мізерна роль в історії прирекла її на неповноцінність».

І. Кант, А. Шопенгауер, Ф. Енгельс, К. Маркс, 3. Фрейд та інші філософи, психологи, соціологи звертали пильну увагу на відносини між статями, розкри­ваючи різні їхні аспекти. Так, Ф. Ніцше у «Книзі для вільних умів» про жінку й дитину зазначає, що досконала жінка є вищим типом людини, ніж досконалий чоловік, але трапляється такий жіночий тип надзвичайно рідко.

Напередодні Великої французької революції Ж.-Ж. Руссо. звертаючись до проблеми відносин між статями, наголошував, що той, хто не є добрим сином, чоловіком, батьком, не є й добрим громадянином. Відтак після 1789 р., коли бу­ло проголошено принцип прав людини, особливо гостро постало питання про права жіноцтва. Зовнішнім проявом ідеї рівності стало використання замість слів «месьє» та «мадам» звернень «громадянин» і «громадянка».

Перша хвиля фемінізму завершилася з наданням жінкам права голосу, впер­ше затвердженому в Новій Зеландії в 1893 р. 19-та поправка до конституції США гарантувала право голосу американським жінкам у 1920 році. Привілеї права голосу поширилися і на жінок Великобританії в 1918 р., але ще цілу дека­ду виборчі права чоловіків і жінок не були рівними. Іронічно, але досягнення права голосу послабило та підірвало жіночі рухи. Боротьба за право голосу об'єднувала жіночий рух, даючи йому чітку мету та зв'язну структуру. А відпо­відно, багато хто вважав, що з досягненням права голосу жінки досягли повної емансипації. І так було аж до 1960-х років, ознаменованих другою хвилею фе­мінізму.

Виникнення та усталення традицій жіночого руху в Україні відбувалося під впливом феміністичної теорії Заходу. Особливістю українського жіночого руху є тісний зв'язок з національно-визвольною боротьбою. У Наддніпрянській Україні основні зусилля емансипаційного руху зосереджувалися на боротьбі за право жінки на освіту, зокрема вищу («Общество помощи вьісшему женскому образованию» у Харкові). Згодом були засновані Київська жіноча громада, То­вариство захисту працюючих жінок у Києві та Харкові. Жінки брали активну участь у культурно-освітньому русі (Олена Пчілка, Х.Алчевська та ін.), а також у суспільно-політичному житті, зокрема у народницькому та соціал- демократичному рухах. Під час Першої світової війни (1914—1918) та україн­ських визвольних рухів (1917—1921) жінки брали активну участь у санітарно- медичній праці. Окремі українські жінки перебували на військовій службі — в Легіоні Українських січових стрільців (О. Степанів, С. Гапечко, Г. Дмитерко та ін.), в Армії УНР, у повстанських загонах (Маруся Соколовська та ін). Активі­зувалась політична діяльність жінок. До Української Центральної Ради їх увійшло 11 (Л. Старицька-Черняхівська, 3. Мірна, В. О'Коннор-Вілінська, С. Русова та ін.). Традицію ліберального фемінізму в міжвоєнний період розвину­ли жіночі організації в Західній Україні. У Галичині найбільшим жіночим об'єднанням був Союз українок, на Волині — Союз українок Волині, на Закар­патті — Жіночий союз.

Важливе значення для поширення ідеї емансипації жінки мала жіноча пері­одика. У міжвоєнний період у Галичині виходили періодичні видання «Жіноча доля» (1932—1939), «Жіноча воля» (1932—1939), «Жіночий голос» (1931— 1939), «Нова хвиля» (1925—1939) та ін. Після встановлення у Західній Україні радянської влади в 1939 р. діяльність усіх жіночих організацій було заборонено. Після встановлення більшовицького режиму в Україні жіночі організації не ма­ли умов для вільного розвитку. Деякий час існували створені за ініціативою Компартії жінвідділи. У 1930-х роках «жіноче питання» в СРСР зокрема в УРСР, було проголошене повністю вирішеним. Незважаючи на відхід від тра­диційного фемінізму, розв'язання проблеми суспільної рівності жінок у радян­ський період характеризувалося зростанням їх освітнього та професійного рів­нів, активною участю в науковому, літературно-мистецькому житті країни. Водночас нерозв'язаними залишилися проблеми «подвійного навантаження» жінок (на виробництві та вдома), захисту материнства тощо.

Публікація в 1963 р. «Феміністичної містики» Бетті Фрідан зробила поштовх до відновлення феміністичної думки. Фрідан досліджувала те, що називала «Проблемою без назви», а саме — розчарування та нещасність багатьох жінок внаслідок обмеження їх до ролей домогосподарок та матерів. Друга хвиля фе­мінізму означала, що досягненням жінками права голосу, ще зовсім не покладе­но кінець жіночому питанню. Навпаки, феміністичні ідеї та претензії ставали дедалі радикальнішими, а подекуди й революційними. Книги «Гендерна полі­тика» Кейт Міллер (1970) та «Жінки-євнухи» Джермейн Грір (1970) розширили межі того, що раніше вважалося політичним, зосереджуючи увагу на особистих, психологічних та сексуальних аспектах утисків жінок. Метою другої хвилі фе­мінізму була не політична емансипація, а жіноча лібералізація (визволення), ві­дображена в ідеях наростаючого Руху Визволення Жінок. Така мета не могла бути досягнута виключно політичними реформами чи законними змінами, а вимагала, як стверджували феміністки, радикальних, можливо і революційних процесів соціальних змін.

З часу першої появи радикальної феміністичної думки в 1960-х роках та на початку 1970-х, фемінізм перетворився на виражену і усталену ідеологію, чиї ідеї та цінності кидають виклик більшості центральних припущень традиційної політичної думки. Фемінізм досяг установлення статі та статевих перспектив у колі академічних дисциплін та результатів у піднятті людської свідомості про гердерні питання в публічному житті. На 1990 рік феміністичні організації існу­вали в усіх західних країнах та більшості розвинутих країн. Однак два процеси незмінно слідували цим досягненням. Перший — це дерадикалізація, оскільки просліджувався відступ від подекуди безкомпромісних позицій фемінізму, вла­стивих йому в 1970-х роках. Це призвело до популярності ідеї пост-фемінізму, яка стверджувала, що феміністичні цілі в більшості були досягнуті і що жіно­чий рух направляється вже поза межі фемінізму. Другий процес — це роздроб­лення. Замість звичайної втрати радикальних чи критичних напрямів, фемініс­тична думка пройшла через процес радикальної диверсифікації, що призвело до проблематичності визначення спільного підґрунтя подальшого розвитку фемі­нізму. Корінні феміністичні традиції (ліберальний, соціалістичний, марксистсь­кий та радикальний фемінізм) тепер доповнюються постсучасним фемінізмом — психологічним, чорним, лесбіанським і т. д.