Бетгі Фрідан (народилася 1921)

Американська феміністка, політична активістка, яку нерідко вважають матір'ю жіночої лібералізації. Її книга «Жіноча містика» (1963) нерідко розцінюється як така, що започаткувала другу хвилю фемінізму. В 1966 р. вона допомогла організувати Національну Організацію Жінок (NOW) та стала її першим президентом.

Фрідан критикувала культурні міфи, які підтримували жіночу прив'язаність до домогосподарства, наголошуючи на почутті розчаруван­ня та відчаю, які турбували провінційних американських жінок, обмеже­них роллю домогосподарок та матерів. Її метою було розширення кар'єрних та освітніх можливостей для жінок, за що була розкритикована радикальними феміністками за концентрування уваги на жінках серед­нього класу, ігноруючи патріархальні структури в «приватній» сфері. В Книзі «Друга хвиля» (1983) Фрідан зосередила увагу та тому, що надмір­не концентрування уваги на понятті «особистісності» може відвернути увагу жінки від важливості виховання дітей, важливості дому, сім'ї.

До 1960-х років ідея, що фемінізм повинен сприйматися як ідеологія з її вла­сними правилами, була досить суперечливою. Більш імовірно, що фемінізм сприймався б як похідна від лібералізму чи соціалізму, а саме точкою, де осно­вні цінності та теорії цих двох ідеологій можуть бути застосовані до гендерних аспектів. Розвиток радикального фемінізму змінив це, оскільки радикальні фе- міністи проголосили гердерні поділи важливою політичною проблемою, що аб­солютно не могла бути сприйнята традиційними ідеологіями. Традиційні ідео­логії розглядалися відповідно.

Жіночий рух більше проявлявся в країнах, де демократичний режим не був розвинутим, жінки вимагали прав, якими в більшості країн уже давно користу­валися їхні чоловіки та сини. У США жіночий рух зародився 1840-х роках і був частково причиною впливу кампанії заборони рабства. Знаменита конвенція Сенеки Фоллс, прийнята в 1848 р., відзначала зародження жіночого руху в США. Вона прийняла «Декларацію ставлення», написану Елізабет Кейді Стен- тон (1815—1902), яка свідомо була пронизана мовою та принципами Декларації Незалежності, й закликала, поміж усього іншого, до права жіночого виборчого голосу. Національна організація жінок за право голосу на чолі з Елізабет К. Стентон та Сьюзен Б. Ентоні (1820—1906) була заснована в 1869 р. та злила­ся з Американською організацією жінок за право голосу в 1890 р. Подібні рухи 468 розвивалися і в інших країнах Заходу. У Великобританії організований рух роз­вивався протягом 1850-х років. У 1867 р. Палата Представників відхилила пер­шу пропозицію про права жінок голосувати (додаток до Другого Акту Реформ, запропоновану Джоном-Стюартом Міллем). Британський рух за право жінок голосувати швидко набував принципів бойової тактики після створення в 1903 р. Жіночої Соціальної та Політичної Спілки на чолі з Еммеллін Панкхурст (1858—1928) та її донькою Кріс Табель (1880—1958). З Парижа, Панкхурсти координували кампанію прямої дії, в якій борці за право жінок; голосувати вла­штовували масові атаки на власність, та здійснили серію добре організованих публічних демонстрацій як неадекватні засоби для підвищення ролі жінок і на­віть, подекуди, були розкритиковані за приховування патріархальних відношень і припущень. Попри все, нова ідеологія фемінізму була перехідною ідеологією, яка поєднувала з самого початку три широкі традиції: ліберальний фемінізм, марксистський, або соціалістичний, фемінізм та радикальний фемінізм. Сучасні «серцевинні» феміністичні традиції мають суперечливі конкуруючі традиції, які породили гібридні течії фемінізму, і ще декілька феміністичних напрямів з'явилися з 1980-х років. Усе це дає підставу стверджувати, що фемінізм як ідейно-політичний рух характеризується більше суперечностями, ніж схожос­тями. Та як би там не було, можна виокремити коло «спільного підґрунтя» фе­мінізму та найважливіші базові засади:

•  публічний/приватний поділ;

•  патріархія;

•  стать;

•  рівність та відмінність.