Мері Воллестонкрафт (1759—1797)

магниевый скраб beletage

Соціальний теоретик та феміністична діячка Великобританії. Будучи втягненою в радикальну політику під час Французької революції, Вол­лестонкрафт стала частиною творчої інтелектуальної групи, до якої входив її чоловік, анархіст Вільям Голдвін. Вона померла під час поло­гів, а донька Мері, яка народилася, згодом стала дружиною поета Шел- лі і написала окремі твори.

Фемінізм Воллестонкрафт зосереджувався на ідеї лібералізму доби Просвітництва, вірячи в радикально гуманістичну відданість рівності. Вона наголошувала на рівних правах жінок, особливо в галузі освіти, на підставі такого явища, як особистісність. Однак її роботи розвивали більш складний аналіз жінок як об'єктів та суб'єктів бажання, та пред­ставили домашню сферу як модель суспільства та суспільного устрою.

Друга хвиля фемінізму також відчувала на собі значний вплив лібералізму. Ліберальний фемінізм був домінантним у жіночому русі в Сполучених Штатах, його основним прибічником була Бетті Фрідан, чия «Жіноча містика» відзначи­ла відродження фемінізму. Протягом 1960-х років. жінки шукають захисту та самовираження в домашньому житті та жіночній поведінці, у міфі, який позбав­ляє жінок можливості йти на роботу, в політику та публічні сфери життя в ці­лому. Вона відзначила те, що вона сама називала «проблемою без назви», під якою розуміла почуття відчаю та глибокого нещастя, яке переживали жінки, тому що вони були приречені на господарське існування, не маючи можливості кар'єрного зростання чи будь-яких досягнень у публічному житті. В 1966 р. Фрідан стала співзасновником і очолила першу Національну Організацію Жінок (NWO), яка переросла в могутню впливову групу і найбільшу організацію жі­нок у світі.

Філософська основа ліберального фемінізму лежить у понятті індивідуаліз­му, тобто віри в те, що людська індивідуальність — це все, що має значення, а відтак усі особистості мають абсолютно однакову моральну цінність. Індивіду- али народжені для рівного ставлення до них, незалежно від статі, раси, кольору шкіри, походження чи релігії. Якщо й судити індивідуала за щось, то лише на раціональній основі, на підставі його характеру, його талантів чи особистих якостей. Ліберали виражають свою віру у вимогу рівних прав: усім індивідуа- лам повинна бути надана можливість брати участь як у приватній, так і публіч­ній сферах життя. В цьому відношенні будь-яка форма дискримінації жінок по­винна бути заборонена. Воллестонкрафт, для прикладу, наполягала на тому, щоб освіта, яка на той час була прерогативою чоловіків, була доступна і жінкам на рівних правах. Дж. С. Мілль наголошував на наданні рівності в правах гро­мадянства і політичних правах. Насправді, весь рух жінок за право голосу був оснований на ліберальному індивідуалізмі та на переконанні, що жіноча еман­сипація буде досягнута одночасно з наданням жінкам права голосу на рівні з чоловіками. В той же час роботи Фрідан та дії таких груп, як NWO, були спря­мовані на подолання політичних та соціальних утисків, які позбавляли жінок можливості кар'єрного зростання та політичної активності. Такі організації, ви­ступали за більше представництво жінок на вищих посадах публічного і полі­тичного життя.

Ліберальний фемінізм першоджерельно є реформістським: він прагне зроби­ти публічне життя відкритою сферою для змагання чоловіків і жінок, а не повс­тавати проти того, що багато феміністок розуміють під патріархальною струк­турою суспільства як такого. Власне ліберальні феміністки не прагнуть анулювати розрізнення приватної та публічної сфер життя. Реформи необхідні, як вони стверджують, лише для забезпечення рівності в публічній сфері життя: право на освіту, право голосу, право на кар'єру і т. д. Важливі реформи, безсу­мнівно, були досягнуті на індустріальному Заході, особливо це стосується права голосу, лібералізації процесу розлучення та абортів, рівної зарплатні і т.д. По­при все, надто мало уваги надавалося приватній сфері, статевому поділу праці та розподілу влади в сім'ї.

Ліберальні феміністки зазвичай визнавали, що в чоловіків і жінок різна при­рода та різні здібності, а відтак визнавали хоча б частково, що потяг жінок до сім'ї та домашніх турбот може бути результатом впливу природного імпульсу, і робиться свідомим вибором. Це, безперечно, застосовується у випадку фемініз­му 19—20-х років ХІХ ст, де традиційна структура суспільства розглядалася як природна, але ця теорія простежується і в працях сучасних ліберальних феміні­сток таких як Фрідан. У своїй «Другій хвилі» (1983) Фрідан піднімала питання примирення в досягненні поняття особистісності, що може бути шляхом надан­ня жінкам ширших можливостей у сфері роботи, публічному житті, потребі лю­бові, представленій дітьми, домом та сім'єю. Те, що Фрідан наголошувала на продовжені центрально важливої позиції сім'ї в житті жінки, стало причиною того, що вона піддалася критиці з боку радикальних феміністок, як те, що допо­внювало поняття «таємниці материнства».

На глибшому рівні радикальні феміністки привертали увагу до обмеження індивідуалізму як основи гендерної політики. Насамперед, поняття індивідуалі­зму забирає увагу від структурального характеру патріархальності, в якому жі­нки розглядаються не як індивіди, яким випадково відмовили в правах та мож­ливостях, а саме як статеві об'єкти систематичного та незмінного гніту. По- друге, те, що в індивідуалізмі акцент ставиться на особистісність, може завади­ти колективності жіночого руху, який в основі має спільну гендерну ідентифі­кацію — сестринство. По-третє, індивідуальний фемінізм лише оманливо зрос­тає над гендерними розбіжностями. Розглядаючи людські істоти як індивіди, лібералізм переходить межі гендерності та інших соціальних ідентифікацій, даючи можливість людям бути оціненими за їхніми особистими талантами та досягненнями. Хоча це може деполітизувати статеві відносини, ефектом того, що гендер стає невидимим, а найгірше, це може нав'язати чоловічі якості та пе­реконання жінкам, адже, як вважається, «безстатеві» індивіди незмінно втілю­ють приховані чоловічі норми і переконання. Рівне ставлення до людей може бути сприйняте як ставлення до жінок, так як і до чоловіків. І нарешті, вимога рівноправності, яка лежить в основі ліберального фемінізму, принципово засу­джує тих жінок, чиї освіта і соціальний статус надають їм більше можливостей для подальшої освіти і кар'єрного зростання.

Для прикладу, феміністки ХІХ—ХХ ст. та лідери руху за право голосу були за­звичай освічені жінки середнього класу, які мали можливість отримати перевагу права голосу, можливості займати посади та стати членами публічного життя. Ви­мога рівних прав передбачала, що всі жінки матимуть можливість отримувати пе­ревагу, наприклад, від кращої освіти чи економічних можливостей.

Насправді ж жінок судять не лише за їх талантами та здібностями, а й за со­ціальним статусом та економічними факторами. Якщо емансипація просто означає досягнення рівних прав та можливостей для жінок і чоловіків, інші но­рми соціального нерівноправ'я, як ті, що пов'язані з расою та соціальним ста­новищем, залишаються поза увагою. А відтак ліберальні феміністки можуть ви­ражати інтереси білошкірих жінок, представниць середнього класу в розви­нутому суспільстві, але не вирішують проблем жінок робітничого класу, чор­ношкірих жінок у країнах, що розвиваються. Таким чином, для ліберальних фе­міністок визначальними є індивідуальні характеристики особистості, а не при­належність до статі, бо коли розглядати людину в соціальному контексті (а отже, винести за дужки суто біологічні та сексуальні аспекти), то виявляється, що відмінності між людьми однієї статі виявляються значно сильніше, ніж між статями. Ліберальні феміністки стверджують: «Ми, жінки, рівні з чоловіками у своєму волевиявленні й бажанні будувати своє життя так, як ми того хочемо». Вони наголошують на тому, що статеві відмінності обмежуються органами від­творення та вторинними статевими ознаками і не стосуються розумових здібно- стей і схильностей до тих чи інших занять. Ліберальні феміністки також під­тримують право вибору самої жінки, народжувати їй дитину чи робити аборт. Щодо системи зайнятості, та представниці ліберального фемінізму вважають, що жінка може займатися будь-яким видом діяльності, для якої в неї вистачає кваліфікації. Саме ліберальний фемінізм є головною течією фемінізму й осно­вою жіночого руху. Основою ліберальної течії фемінізму є переконання, що жі­нка, насамперед, особистість, а отже, повинна мати такі самі права й обов'язки, що й чоловік. Суть ліберального фемінізму полягає не в боротьбі з чоловіками, а в захисті прав усіх людей, у тому числі й чоловіків, а також у боротьбі проти суспільних стереотипів.

Соціалістичний фемінізм. Попри те, що деякі феміністки раннього періоду перегукувалися з певними ідеями соціалізму, соціалістичний фемінізм cформу- вався лише в другій половині ХХ ст. На відміну від ліберальних феміністок, со­ціалістичні феміністки не вважають, що жінки мають недостатню політичну і правову базу, вони не погоджуються з тим, що проблеми жінок можуть бути подолані шляхом надання їм законних прав та досягненням рівних можливос­тей. Натомість, соціалістичні феміністки стверджують, що суперечності між статями беруть початок із самої соціальної та економічної структури суспільст­ва. З їх думкою лише соціалістична революція може змінити ситуацію і сприяти досягненню жінками їхньої емансипації. Це випливає з того, чи зайняті жінки в світовому господарстві. Зокрема жінки становлять 50 відсотків населення світу, вони займають дві третини робочих трудових годин, отримують одну десяту світових надходжень і їм належить один відсоток усієї світової власності.

Центральна тема соціалістичного фемінізму полягає в тому, що патріархія може розумітися лише у світлі впливу соціальних і економічних факторів. Класичне під­твердження цього було запропоноване в книзі Фрідріха Енгельса «Походження сім'ї, приватної власності і держави» (1884). Енгельс (1820—1895), життєвий друг та однодумець Карла Маркса, запропонував думку, що позиція жінок у суспільстві фундаментально змінилася з розвитком капіталізму та встановленням приватної власності. У докапіталістичних суспільствах сімейне життя було «комуністичним», а «материнські права» як успадкування власності та соціальне положення по жіно­чій лінії були широко розповсюджені. Капіталізм же, заснований на основі приват­ного права, скасував «жіночі права» і встановив те, що Енгельс називав світовим перевершенням жіночої статі. Енгельс вважав, що приниження жінок оперує саме через інститут сім'ї. Буржуазні сім'ї є патріархальними і жінки в них зазнають приниження, оскільки чоловіки хочуть, щоб їхня власність передавалася лише до їх синів. Чоловіки досягають беззаперечних переваг, наполягаючи виключно на мо­ногамних шлюбах, а заборона, що застосовується щодо жінок, позбавляючи їх пра­ва на інших сексуальних партнерів, і це, як Енгельс зазначив, із самого початку іг­норується їхніми чоловіками. Жінки компенсують цей стан утисків, розвиваючи так званий культ фемінізму, який схвалює привабливість романтичного кохання, але насправді є організованою гіпократією, створеною для захисту чоловічих прав та власності. Енгельс вважав, що в соціалістичному суспільстві шлюб повинен бу­ти вільним, і як тільки приватна власність позбавляється своїх патріархальних рис, то, можливо, і моногамія зникне. Інші соціалістичні феміністки вважали, що тра­диційна, патріархальна сім'я повинна бути замінена системою комунального життя та вільного кохання, як цю позицію захищали ранні соціалісти-утопісти Фур'є та Оуен.

Більшість соціалістичних феміністок вважають, що прив'язаність жінок до домашнього господарювання і материнства слугує в економічних інтересах ка­піталізму. Деякі стверджували, що жінки складають резервну армію трудової сили, яка може бути використана, коли є потреба в додатковій продукції, але так само легко може бути повернена до домашніх турбот під час депресії, не стаючи тягарем для роботодавців чи держави. Важливо додати, що як тимчасові робітники, жінки не вимагають високої зарплатні, не виступають проти низько- статусних робіт, що значно сприяє зниженню заробітних показників без шкоди чоловікам. У той же час, жіноча господарська робота є життєво важливою для нормального розвитку економіки. Народжуючи та виховуючи дітей, жінки створюють робочу силу для наступних поколінь і відтак гарантують продукти­вність на майбутнє. Жінки також відповідальні за виховання, надання освіти та введення в суспільство дітей, тим самим упевнюючись у тому, що вони стануть дисциплінованими і слухняними працівниками.

Разом з тим, виконуючи роль домогосподарок, жінки позбавляють чоловіків тягаря домашніх турбот та виховання дітей, даючи чоловікам змогу сконцент­рувати свою увагу на оплачуваному працевлаштуванні. З цієї точки зору, стате­вий поділ між чоловіками, які беруть на себе оплачувані роботи на фабриках і в офісах, та жінками, які виконують неоплачувану домашню роботу, забезпечує економічну результативність. Більше того, жінки відповідальні за те, щоб чоло­віки добиралися на роботу вчасно, були охайно вдягнені та нагодовані, готові до продуктивного робочого дня. Традиційна сім'я є стимулом для робітника, щоб знайти та вберегти робоче місце, оскільки він має дбати про жінку та дітей. До того ж сім'я є пом'якшувальним фактором для робітника, що захищає його від відчужень та роздратувань життя «оплачуваного раба». І справді, традицій­на сім'я забезпечує чоловіків-батьків значними перевагами — він пожинає пло­ди статусу того, хто заробляє на хліб, має гарантований відпочинок та спокій удома, в той час як жінки зайняті повсякденними домашніми правами.

Деякі феміністки стверджували, що саме неоплачуваність домашньої праці і є причиною їх низького соціального статусу, і залишає жінок фінансово залеж­ними від чоловіків, таким чином, встановлюючи систематичну соціальну нерів­ність. Кампанія за платню домогосподаркам, яка в Британії асоціюється з іме­нами Коста та Джеймс (1972), проголошувала, що жінки матимуть економічну незалежність та підвищення соціального статусу, якщо їх праця, подібно до чо­ловічої, буде визнана важливою і буде оплачуватися. Ця сама позиція викорис­товувалася під час кампанії за легалізацію та легальну оплату проституції. Як би там не було, соціалістичні феміністки стверджують, що поняття жіночої емансипації включає надання жінкам ширшого спектру економічних і соціаль­них можливостей, а не лише оплату за виконання традиційної їх ролі в суспіль­стві як жінок чи сексуальних об'єктів.

Попри те, що соціалістичні феміністки стверджують, що жіноче питання не можі бути відділене від соціального чи економічного життя, їх погляди суттєво розбігаються на темі природи зв'язку між цими поняттями. Тендерний поділ, без­перечно, пронизується класовий поділ, створюючи розбіжності в рядах соціалісти­чних феміністок при аналізі відносної важливості гендеру у соціальному класі.

Ортодоксальні феміністки наполягають на більшій важливості класової полі­тики над статевою. Так, Енгельс вважав, що буржуазна сім'я, в якій відбулося підпорядкування жінок, була спричинена появою приватної власності, а відтак, стала спричинена появою капіталізму. А це приводить до думки, що класова експлуатація є поняттям багато глибшим, ніж статева нерівність. Жінки підпо­рядковуються не чоловікам, а появі приватної власності, тобто капіталізму. Та­кож вважається, що емансипація жінок буде можлива, коли відбудеться соціалі­стична революція і буде подоланий капіталізм та встановлений соціалізм. А відтак жінки, що прагнуть визволення, повинні визнавати, що класова війна є важливішою за статеву. Тому феміністки повинні спрямовувати свої зусилля на трудові рухи, а не на підтримку сепаратистського руху жінок.

Усе ж таки сучасні соціалістичні феміністки не погоджуються з визнанням класового питання пріоритетнішим за питання статевої політики. Це частково стало спричинене наслідками сумнівного прогресу становища жінок у соціаліс­тичних державах, зокрема в колишньому Радянському Союзі, оскільки їхні реа­лії довели, що соціалізм не може покласти кінець патріархії. Для сучасних соці­алістичних феміністок класовий поділ є надзвичайно важливим, як і статевий поділ. Багато з них підтримують позиції саме сучасного марксизму, які не запе­речують пересікання соціальних, політичних та культурних сил у суспільстві, а не ортодоксальний марксизм, який наголошує на пріоритетності матеріальних та економічних факторів. А відтак вони відмовляються трактувати позицію жі­нок, виходячи лише з економічних факторів, наголошуючи на культурному та ідеологічному походженні патріархії. Для прикладу, соціалістична феміністка Великобританії Джуліетт Мітчел (1971) стверджувала, що жінки втілюють чо­тири соціальні функції: 1) вони є членами робочої сили і активістками в проду­кції; 2) вони народжують дітей, а відтак продовжують людський рід; 3) вони відповідальні за те, щоб діти стали членами суспільства, 4) вони є статевими об'єктами. З цієї точки зору, лібералізація вимагає того, щоб жінки здобули емансипацію в усіх вищезгаданих сферах, а не лише в заміні капіталістичного суспільства соціалізмом.

Радикальний фемінізм. Однією з визначальних рис другої хвилі фемінізму є те, що багато письменниць-феміністок заглянули за перспективи існуючих політичних ідеологій. Гендерні відмінності в суспільстві на той час розглядали­ся як важливі самі по собі, і їх потрібно було розуміти в особливому порядку. Ліберальні та соціалістичні ідеології вже пристосувалися до того, як пролити світло на питання позиції жінок у суспільстві, але жодна з них не проголошува­ла, що саме гендер є найважливішим елементом соціального поділу. Все ж про­тягом 1960-х та 1970-х років феміністичний рух прояснював вплив патріархії не лише в політичній, публічній та економічній сферах життя, а й в усіх аспектах соціального, особистого та статевого життя. Цей напрям був явним у піонерсь­кій роботі Сімона де Бовуар, та був продовжений у ранніх творах радикальних феміністок, таких як Ева Фігес та Джермеін Грір (б. 1939).

У «Патріархальних відношеннях» Фігес (1970) приділено увагу не звичним правовим і соціальним утискам жінок, а патріархальним цінностям та уявлен­ням, розповсюдженим у культурі, філософії, моралі та релігії суспільства. У всіх наукових працях на цю тему жінки зображуються як такі, що підкоряються чоловікам, — так званий стереотип жіночності. У своїй книзі «Жінки — євну­хи» Грір стверджувала, що жінки поставлені на пасивну статеву роль, що стало причиною відсунення на другий план їхньої істинної сексуальності, як і більш активної та пригодницької сторони їхніх особистостей.