Сімона де Бевуар (1906—1986) : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

Сімона де Бевуар (1906—1986)

Французька новелістка, письменниця та соціальний критик. Де Бевуар викладала філософію в Сорбонні в 1931—1943 р., а згодом стала не­залежною письменницею та соціальним теоретиком. Її книга «Друга стать» (1949) мала грандіозний вплив на феміністичний рух, ефективно відкриваючи поняття гендеру і відтінюючи деякі теми, які згодом розви­вали в своїх теоріях радикальні феміністки. Де Бевуар була тривалий час дружиною Жана Пола Сартра (1905—1980).

Де Бевуар наполягала на тому, щоб соціальна позиція жінок визна­чалася соціальними, а не природними факторами, та розвивала ком­плекс критичних посилань до патріархальної культури. В її працях ви­ділялася межа, до якої ознаки і властивості чоловічої статі визначалися як позитивні чи такі, що відповідають нормі, в той час як «жіночність» змальовувалася як «інша». Така «відмінність» позбавляє жінок можли­вості втілювати свої свободи та повною мірою виражати свою природу й гуманність. Де Бевуар ставила свою віру в раціональні рамки та кри­тичний аналіз як засіб викриття цього процесу і надання жінкам відпо­відальності за їх власні життя.

Як наслідок, через культ «вічної жіночності» жінок перетворили на статеві об'єк­ти культурного стереотипу. Робота Грір створювалася під впливом молодих пись­менників як Вільям Райч (1897—1957) та Херберт Маркус, які проголошували по­требу статевої лібералізації та піддавали критиці структуру традиційного суспільства.

Як би там не було, але саме з працями таких осіб, як американська письмен­ниця Кейт Міллер (нар. 1934) та канадська письменниця Шиламіс Файєрстон (нар. 1945) пов'язане зародження радикального фемінізму як систематичної те­орії статевого гніту в усіх фундаментальних сферах суспільства, відмінно від ліберальних та соціалістичних традицій. Основною позицією радикального фе­мінізму є ствердження, що статевий гніт є фундаментальною рисою суспільст­ва, а інші форми несправедливості — класова експлуатація, расові утиски та інші — є другорядними. Гендер розглядався як найголовніший аспект класово­го розшарування і як найбільш політично важливий, важливіший ніж, напри­клад, соціальний клас, раса, національність. Радикальні феміністки наголошу­вали на тому, щоб суспільство сприймалося як патріархальне для виділення важливості ролі статевого гніту. Наголошували, як і соціалісти, на вживанні те­рміну капіталізм для привернення уваги до переважаючої економічної експлуа­тації. Відтак, патріархія розглядалася як систематизований, інституціоналізова- ний, все розповсюджений аспект статевого гніту.

У «Статевій політиці» Міллер (1970) описала патріархію як «соціальну конс­танту», яка пронизує усі політичні, соціальні та економічні структури, має місце в кожному сучасному та історичному суспільстві та в усіх основних релігіях. Різниця ролей чоловіків і жінок лежить у так званому процесі «умовностей»: із самого дитинства хлопчиків і дівчат привчають розвивати специфічні риси ста­тевої ідентифікації. Цей процес здебільшого відбувається всередині сім'ї — ос­новній ланці патріархії, але також простежується і в літературі, мистецтві, пуб­лічному житті та економіці. Міллер запропонувала подолати патріархію шляхом підняття свідомості дітей. Шляхом освіти жінки стануть свідомі стате­вого поділу, що пронизує структуру суспільства, і відповідно будуть більш під­готовлені до протистояння цьому. Відтак лібералізація жінок вимагала револю­ційних змін: інститут сім'ї повинен стати пройденим етапом, а психологічний та статевий гніт жінок, що оперує на всіх рівнях у суспільстві, має бути припи­нений.

«Діалектика статей» Файєрстон (1972) зробила спробу більш амбіційного пояснення соціального та історичного процесу з точки зору статевого поділу. Файєрстон пристосувала марксистську теорію аналізу ролі жінки в суспільстві, підставляючи категорію статі під категорію соціального класу. Згідно з Файєрс­тон, статевий поділ аж ніяк не випливає із соціальних умовностей, а випливає з біологічної будови. Той природний факт, що жінки народжують дітей, призвів до природного поділу праці в середині того, що вона називала «біологічною сім'єю».

Виховуючи дітей, жінки постійно перебувають у залежності від біології, і, як і діти, постійно залежать від чоловіків у питаннях їх фізичного виживання. По­при те, Файєрстон так і не визнала патріархію чимось природнім, чи, тим паче, неминучим. Жінки, як вона стверджувала, можуть досягти емансипації, зміню­ючи свою природу і таким чином розриваючи «прокляття Єви». Файєрстон ві­рила в те, що сучасні медичні технології відкривають жінкам можливості до ге­нетичної статевої рівності, надаючи жінкам таким чином допомогу в тягарі дітонародження та виховування дітей. Вагітність може бути регульована за до­помогою контрацептивів та перервана шляхом аборту, але нові технології також створюють можливості уникнення вагітності шляхом штучного розмноження в тестових пробірках і перенесення відповідальності за виховання дітей на дер­жавні та соціальні установи. Іншими словами, біологічний процес дітонаро­дження може бути перенесений до лабораторій, використовуючи знання кібер­нетики, що дало б змогу жінкам вперше в історії вийти з біологічної сім'ї та стати членом суспільства на абсолютно рівних правах з чоловіками.

І хоча Міллер вбачала першопричину патріархії в соціальній структурі, а Файєрстон прив'язувала її до біологічної будови, вони все ж зійшлися на тому, що лібералізація вимагає знищення межі відмінності між гендерними ознаками чоловіків і жінок, і заборонити використання цих розбіжностей. Вони обидві ві­рили в те, що природа чоловіків і жінок рівна та ідентична, і цей факт або впра­вно приховується впливом патріархальної культури, або спричинюється просто тим, що жінки народжуються з лоном. Обидві вірили в те, що першоджерельно людська природа є андрогенною. Попри все це, радикальний феміністичний на­прям складається із суперечливих елементів, деякі з яких наголошують на наяв­ності фундаментальної та незмінної різниці між чоловіками та жінками. При- кладом цього є «прожіночна» позиція, яка особливо набула розповсюдження у Франції та в Сполучених Штатах. Ця позиція, надто відрізняючись від точки зору Файєрстон, яка вимагала лібералізації жінок шляхом позбавлення їх тягаря дітонародження, наполягала на тому, що саме можливість народжувати та ви­ховувати дітей є найбільш позитивним благом жіночої половини людства. Жін­кам не варто намагатися стати подібними до чоловіків. Навпаки, вони повинні виокремлюватися та об'єднуватися в сестринства, зміцнювати зв'язки, що по­єднують їх з іншими жінками. Про-жіночна позиція не заперечує того, що жіно­чі позиції та цінності відрізняються від чоловічих, але стверджує, що в певних сферах жінки перевершують чоловіків, оскільки вони мають властиві їм якості креативності, чуттєвості та здатності опікати, які не лише не властиві чолові­кам, але здебільшого і неможливі для них. Такого роду ідеї здебільшого асоці­ювалися з екофемінізмом.

Визнання неминучих відмінностей між чоловіками і жінками привели де­яких феміністок до культурного фемінізму, тобто відступу від корупційного та агресивного світу чоловіків та політичного активізму в світ аполітичний, зосе­реджений на жіночій культурі та способі життя.

Ця категорія схильна сприймати світ із естетичної, культурної позиції і пра­гне виробити власний стиль життя, створити особливий, жіночий світ. За сло­вами однієї з феміністок цього напряму, «світ, у якому ми зараз живемо, — чо­ловічий. У ньому немає нічого з того, чого ми, жінки, по-справжньому потребуємо... А в природі ж не існує «просто» людини. Є жінка і є чоловік. Чо­ловік любить очима, і весь світ робить глянцевим, сексуально привабливим, блискучим. А я, коли хочу купити троянду, обираю її за запахом...». Як ми ба­чимо, шукачки жіночого світу погоджуються з установками традиційної куль­тури, які поділяють світ на чоловічу та жіночу складові. Проте якщо патріарха­льний підхід визначає чоловічий початок як творчу силу, а жіночому відводить другорядну, «приймаючу» роль, то «культурні феміністки» ставлять на перше місце саме жіночу іпостась.

Натомість інші феміністки утвердили себе політично, і навіть революційно. Якщо статеві відмінності і є природні, то джерелом патріархії є представники чоловічої статі населення. «Усі чоловіки» фізично та психологічно схильні до приниження «всіх жінок», іншими словами — «чоловіки є проблемою». Це аб­солютно ясно веде в напрямі жіночого сепаратизму. Чоловіки формують агре­сивний «статевий клас», якому притаманні пригнічення жінок, агресія та руй­нування, а відтак «клас жінок» стає своєрідною «світовою жертвою». Для прикладу, у книзі Сьюзан Браунміллер «Проти нашої волі» (1975) наголошува­лося на тому, що чоловіки домінують над жінками виключно через фізичну та психологічну жорстокість. Чоловіки створили «ідеологію зґвалтувань», яка зво­диться до «свідомого процесу залякувань, за допомогою якого всі чоловіки тримають жінок у стані страху».

Браунміллер стверджувала, що чоловіки ґвалтують, тому що можуть це ро­бити, тому що в них є біологічна можливість ґвалтувати, і що навіть чоловіки, які не ґвалтують жінок, попри все мають перевагу через страх та тривогу, які зґвалтування наганяє на всіх жінок. Феміністки, які дотримувалися цієї лінії по­глядів, також вірили, що це створює значний влив на жіночу особистість та ста­теву поведінку. Статева рівність і гармонія неможливі, оскільки всі відносини між чоловіками та жінками повинні мати відсоток насильства. Відтак, гетеросе- ксуальні жінки ідентифікуються як чоловіки, які не мають можливості бути іде­нтифіковані як жінки і усвідомити свою бутність як жінок. Це привело до роз­витку політичного лібералізму, в якому стверджується, що питання статевих переваг є надзвичайно важливим політичним питанням для жінок. Лише жінки, які залишаються незайманими чи обирають шлях лесбійства, можуть вважати себе ідентифікованими як жінки і відтак можуть уникнути чоловічих утисків. Як стверджувала Ті-Грейд Аткінсон, «фемінізм є теорією, лібералізм є практи­кою». Та все ж питання сепаратизму та лесбійства стали причиною розколу в жіночому русі. Багато феміністок вбачають у таких некомпромісних позиціях неправильне відображення місогенії, чи ненависності до жінок, що заповнює традиційне чоловіче суспільство. Натомість, вони залишаються вірними меті статевої рівності і вірі в те, що можливо встановити гармонію між чоловіками та жінками в суспільстві, позбавленому поняття статі. Відтак, вони вірять, що статевий вибір — це виключно питання особистого вибору, а не питання полі­тичного спрямування.

Нові феміністичні традиції. З 1960-х років стало надто складно аналізувати фемінізм лише з точки зору троїстого поділу фемінізму на ліберальний, соціалі­стичний та радикальний. Поділи між осьовими течіями часом поглиблювалися, так само як в інші часи ці самі поділи між осьовими традиціями були розмити­ми. Також з'являлися нові форми фемінізму, хоча ці феміністичні течії акцен­тують на широкому спектрі різних впливів, вони відображають спільний інте­рес у темі відмінності, та особливо в бажанні застосувати поняття відмінності до жінок, а не лише до поняття відмінностей між чоловіками і жінками. Ці нові феміністичні традиції включають психоаналітичний фемінізм, постмодерністи- чний фемінізм, чорний фемінізм та лесбійський фемінізм. Такі феміністки, як Бевуар, Міллет та Фрідан дуже критично ставилися до психоаналітичного фе­мінізму в загальному, а особливо [Зігмунда Фройда (1856—1939], вбачаючи в «зависті пенісу» та «комплексі кастрації» докази жахливої місогенії. Попри те, починаючи з піонерської книги Джулієт Мітчел «Психоаналіз та фемінізм» (1975), феміністки частково погодилися з позиціями Фройда, особливо тими, що розвивалися мислителями, як Джакес Лакан (1901—1981). Основною метою психоаналітичного фемінізму є віднайдення процесу, через який чоловіки та жінки поділяються на статі та через який статеві відмінності конструюються на психологічному, а не біологічному рівні. До компетенції постмодерністичного та посткультурного фемінізму належать питання, які піднімаються і культурним фемінізмом, як наприклад, проголошуючи незмінні відмінності між чоловіками і жінками. З їхньої точки зору, немає такого сталого поняття, як жіноча іденти­фікація, та уявлення, що жінки — це ніщо більше як вигадка. Та все ж, беручи питання поділу на чоловіків та жінок, постмодерністичний фемінізм досить компромісно ставиться до питань, піднятих жіночим рухом. Чорний фемінізм кинув виклик позиції фемінізму, яка стало ігнорувала расову дискримінацію, і запевняли, що жінки переживають гніт, спричинений достоїнствам своєї статі. Особливо розвинений у Сполучених Штатах, чорний фемінізм змальовує ра­сизм та сексизм як внутрішньопов'язані системи гніту та економічного підко­рення, з якими стикаються «кольорові жінки». Лесбійський фемінізм поділився на велику кількість течій. У деяких випадках лесбійський фемінізм сприймаєть­ся як політичний прояв радикального фемінізму, як можливість жінок бути іде­нтифікованими як жінки та уникнути патріархії. Інші лесбійські феміністки на­голошують на різниці ставлень до гетеросексуальних та гомосексуальних жінок. Лесбійські феміністки розглядають важливість боротьби з поняттям го- мофобії на настільки ж високому рівні, як і боротьби з патріархією.