1. КІНЕЦЬ ІДЕОЛОГІЇ? : Філософія політичної ідеології : B-ko.com : Книги для студентів

1. КІНЕЦЬ ІДЕОЛОГІЇ?

У розвитку поглядів на ідеологію в рамках західної соціологічної думки чітко простежуються дві тенденції, що змінюють в часі одна одну.

Перша тенденція — це формування концепції загальної «деідеологізації» (середина 50 — початок 70-х років і знову із середини 80-х років). Вперше на­зивають концепцією «кінця ідеології» автори Р. Арон, Д. Белл, С.М. Ліпсет, К. Поппер, З. Шиллз та ін. Основна теза має позитивістський характер — зрос­таючий вплив науки призводить до падіння впливу ідеологічних систем. Мож­ливість розвитку подібних поглядів значною мірою зумовлена тим, що в демок­ратичному індустріальному суспільстві в умовах аморфності дійсних механізмів влади, розмивання сутнісних меж різних ідеологій і самих ціннос­тей, широкої диференціації носіїв ідейних цінностей по соціальних, духовних та інших параметрів роль ідеології як ціннісного регулятора діяльності стає мало­ймовірною. Ідея «кінця ідеології» стала модною в 1950—1960-х роках.

Вперше цю фразу використав Альберт Камю ще в 1946 р. В 1955 р. Раймон Арон дав назву «Кінець ідеологічного століття?» одній із глав своєї книги «Опіум інтелектуалів». У тому самому році Едвард Шиллз виніс словосполу­чення «кінець ідеології» в заголовок своєї доповіді на конгресі в Мілані. Пізні­ше Деніел Белл так само озаглавив збірник своїх статей, а Сеймур Ліпсет — главу в книзі, присвяченій соціальним основам політики. Теза про «кінець ідео­логії» ґрунтувалася на досить специфічному розумінні даного терміна. Голо­вним референтом, безумовно, був сталінізм, охарактеризований Ароном як «крайня, гротескна форма» того, що він називає «ідеологією, тобто тотальної картини історичного миру, що має псевдосистематичну форму, картини, що на­дає зміст і минулому, і майбутньому, виводить належне із сущого й передвіщає бажане майбутнє, що виникне з реальності сьогодення».

Найбільш обґрунтоване твердження цієї позиції було зроблене Даніелем Беллем (1960).

Белл був вражений тим фактом, що після Другої світової війни політика на Заході характеризувалася загальною згодою між головними політичними парті­ями і відсутністю ідеологічного розколу чи суперечок. Фашизм і комунізм втра­тили свою привабливість, а партії, що залишилися, різнилися лише в тому, що кожна з них вважала себе найдостойнішою, щоб прискорити економічне зрос­тання і матеріальне процвітання. В дійсності, економіка отримала перемогу над політикою. Політика була зведена до технічних питань «як створити достаток», і припинила займатися моральними чи філософськими питаннями про природу «доброго суспільства». Фактично, ідеологія стала непотрібною.

Однак, процес, якому Белл приділяв увагу, був не «кінець ідеології», а лише терміновість широкого ідеологічного консенсусу серед головних партій і, від­повідно, призупинення ідеологічних суперечок. Безпосередньо в післявоєнний період представники трьох основних західних течій -лібералізму, соціалізму і консерватизму — дійшли визначення спільної мети — «вдалий капіталізм». Однак мета сама по собі була ідеологічною, наприклад, вона відображала ви- плекану віру в ринкову економіку, приватну власність і матеріальні заохочення та привносила цю віру в соціальне забезпечення та економічне втручання. На­справді ж ідеологія «добробут капіталізму» чи «соціальна демократія» перемог­ла своїх конкурентів, хоча доведено, що цей тріумф лише тимчасовий. 1960-ті роки засвідчили підвищення нових, більш радикальних, лівих ідей, відродження зацікавленості в марксистській та анархічній течіях і зростання сучасних ідео­логій, таких як фемінізм чи екологізм. Початок економічного спаду в 1970 р. спровокував оновлений інтерес до довготривалого недбальства, вільноринкових доктрин і стимулював розвиток нових правих теорій які також поставили під сумнів домовленості, укладені після 1945 р. (поствоєнні домовленості).

Зрештою, тезис «кінець ідеології» сфокусував увагу виключно на розвитку індустріалізованого Заходу і проігнорував той факт, що в 1950—1960-х роках комунізм усе ще був стійко закріплений у Радянському Союзі, Східній Європі, Китаї та інших країнах, і революційні політичні рухи вирували в Азії, Африці і в деяких частинах Латинської Америки.

Друга тенденція — це розвиток концепції «реідеологізації». Представники цього напряму — А. Вінер, Дж. Лодж. Однією з головних причин руху «назад до ідеології» була необхідність ідеологічно протистояти комуністичній і робітничій ідеологіям. Деідеологізація громадського життя не могла не призвести до певного вакууму зага­льнонаціональних ідей і цінностей, якими традиційно підживлювалося інтелігентсь­ке, наукове. Що ж стосується фактора деідеологізації — зростання значимості інфо­рмації, природних ресурсів, екології — той самий стан навколишнього середовища і погроза міждержавних конфліктів зумовили необхідність створення «глобальної, всесвітньої» ідеології для всіх, яка примирила б усі існуючі і протидіючі ідеології під покривом нових, гуманістичних, ідей і «загальнолюдських цінностей».

Донівль Бвлл (народився 1919 р.)

Американський академік і есеїст. Як професор соціології в Гарвардсь­кому університеті, Белл розвинув дослідження сучасного суспільства, що мало широкий як політичний, так і академічний вплив. У 1960-х ра­зом з Ірвінгом Крістолем заснував журнал «Публічні інтереси», який зруйнував філософію «великого» уряду і допоміг надати інтелектуаль­ну правдоподібність неоконсерватизму в Сполучних Штатах.

У праці «Кінець ідеології» (1960) Белл звернув увагу на виснаження раціоналістичних підходів до соціальних і політичних проблем. У після­мові до видання 1988 р., він застерігав проти тиранії утопічних держав, які занепадають.

Він допомагав також популяризувати «постіндустріалізм», виносячи на перший план негайність поповнення «Інформаційних суспільств» новим «класом знань». У праці «Культурні протиріччя капіталізму» (1976) Белл проаналізував зростаюче напруження між раціональністю і готовністю підтримувати виробництво і тенденції капіталізму, зміцню­вати такі цінності, як «почуття», власне задоволення і самовираження.

Залежно від рівнів аналізу, підходів і поглядів на ідеологію змінюються уяв­лення про призначення ідеології в суспільстві. А. Вінер бачить його в розробці глобальної стратегії людства, П. Ансар — у забезпеченні (обґрунтуванні і під­тримці) політичних рішень, А. Сейхі — в здатності пояснювати суспільні яви­ща, Т. Парсонс — у здатності згуртовувати людей. У представленні М. Фуко ідеологія забезпечує самоопис суспільства. Бракер уявляє ідеологію як орієнто­вану на дію систему переконань і т.д.

Розходження в оцінках ролі і значимості ідеології зумовлені в чималому ступені тим, що ідеологія як специфічна сфера соціально-культурних явищ потенційно не­се в собі як позитивне, так і негативне. Її роль і характер впливу залежать від того, яке місце вона посідає в суспільстві (організації) і як з нею поводяться.

Особливо цікаво відзначити, що хоча концепції деідеологізації в європейсь­кому та американському суспільствознавствах досягли піку популярності при­близно в 60-х роках і явно пішли на спад уже в 70-х, коли акценти почали ста­витися на визнанні об'єктивної неминучості й конструктивній ролі ідеології, хвиля захоплення проектами «деідеологізації» не оминула наприкінці 80-х і особливо в 90-х роках пострадянських країн. Щодо України цього періоду, то в її суспільній думці і навіть науковому дискурсі саме поняття «ідеологія» було значною мірою маргіналізоване й дискредитоване; нерідко вона інтерпретува­лася лише як інструмент, за допомогою якого політичні еліти маніпулюють ма­сами. Тут, як свого часу і на Заході, досить популярною була думка про можли­вість і навіть необхідність повністю «деідеологізувати» суспільство.

Без сумніву, в пострадянських умовах цей теоретичний радикалізм не, в остан­ню чергу, являв собою реакцію на державну політику керівництва СРСР, яке зав­жди надавало ідеології явно гіпертрофованого значення, зробивши пропаганду та інші форми корекції масової свідомості одним з основних інструментів володарю­вання та консолідації суспільства. Наслідки перманентних намагань штучно підпо­рядкувати всі форми та сфери соціальної практики аж до приватного життя грома­дян максимам «єдино вірної» радянської ідеології добре відомі. Зрештою, історія не тільки СРСР, а й інших ідеократичних та тоталітарних режимів новітнього часу свідчить, наскільки безперспективними і водночас небезпечними можуть бути усі­лякі намагання наділити ідеологію непритаманними їй якостями і соціальними фу­нкціями і жорстко детермінувати все розмаїття життя суспільства, керуючись абст­рактною, статичною ідеологічною схемою. Тотальна ідеологізація, очевидно, так само неможлива, як і повна деідеологізація.

У контексті проблеми розвитку чи занепаду ідеології не можна обійти і кон­цепцію про «кінець історії», яку висунув і обґрунтував Френсіс Фукуяма в його есе «Кінець історії» (1989). На відміну від Белла, Фукуяма відкидав гіпотезу, що політичні ідеї стали непотрібні суспільству, що західний лібералізм переміг усіх своїх противників.

Фукуяма свято вірить, що з поваленням фашизму в 1945 р. і припиненням комуністичного панування в Східній Європі в 1989 р. визначився кінець марк- сизму-ленінізму як ідеології світового значення. Під «кінцем історії» Фукуяма мав на увазі, що історія ідей закінчилась, а з нею закінчились і фундаментальні ідеологічні дебати. Він переконував, що в усьому світі виникала домовленість щодо бажаності ліберальної демократії, під якою він розумів ринкову, чи капі­талістичну, економіку і відкриту, конкурентну політичну систему.

Без сумніву, східноєвропейські революції 1989—1991 рр.і драматична реформа комуністичних режимів, що продовжували існувати, таких як Китай, ґрунтовно змінили поширений по всьому світу баланс ідеологічних дебатів. Однак підлягає сумніву, що цей процес прирівнюється до «кінця історії». Одним з недоліків тези про «кінець історії» є те, що вона була проголошена пізніше, ніж на поверхні по­стали нові ідеологічні сили. Ліберальна демократія могла б зробити вражаючий прогрес протягом XX століття, а особливо в кінці його, якби не безсумнівна очеви­дність відродження дуже різних ідеологічних спрямувань, наприклад політичного ісламу, чий вплив почав поширюватися з мусульманських країн Азії і Африки до колишнього Радянського Союзу, а також індустріального Заходу. Це стало можли­вим, наприклад, тому, що «смерть комунізму» в Радянському Союзі і Східній Єв­ропі підготувала шлях до відродження націоналізму, расизму чи релігійного фун­даменталізму, ліберальна демократія змогла перемогти остаточно.

В основі вчення Фукуями лежить успадкована від класичного лібералізму оптимістична віра в те, що індустріальний капіталізм пропонує всім членам су­спільства перспективу соціального розвитку і матеріальної забезпеченості, під­штовхуючи кожного громадянина сприймати його, як щось прийнятне і при­вабливе. Іншими словами, це можливість для широкої, навіть універсальної угоди, щоб досягти природно «доброго суспільства». Однак цього можна досяг­ти лише, якщо буде побудоване суспільство, яке здатне і на задоволення інтере­сів усіх основних соціальних груп, і на здійснення прагнень хоча б суттєвої бі­льшості окремих громадян. Незважаючи на безсумнівну дієвість і ефективність, що продемонстрував капіталістичний ринок, звичайно, не можна сказати, що капіталізм захищав усі соціальні класи, однаково як і всіх індивідів. Це зовсім не схоже на те, що ідеологічний конфлікт і дебати закінчилися в кінці XX ст. з остаточною перемогою лібералізму в усьому світі, оскільки цього не сталося і з «неминучою» перемогою соціалізму, що був передбачений на кінець XX ст.

Порівняльна характеристика поглядів на історію в різних ідеологіях

Ліберали бачать історію як прогрес, що здійснюється кожним поко­лінням з просуванням його вперед, через накопичування знань і розу­міння. Загалом ліберали вірять, що це станеться шляхом поступових чи зростаючих реформ, а не шляхом революції.

Консерватори розуміють історію в межах традиції і неперервності, залишаючи невеликий простір для прогресу. Уроки минулого створю­ють інструкції для сучасної і майбутньої поведінки. Реакційні консер­ватори вірять, що історія йде на спад, і мріють повернутися в часи, що були раніше.

Соціалістам ввіряється прогресивний погляд на історію, який накла­дає сильний емфаз (акцент) на простір суспільного і особистого роз­витку. Марксисти вірять, що класовий конфлікт — це двигун історії і що безкласове, комуністичне суспільство — це вирішальна кінцева точка історії.

Фашисти загалом вбачають в історії процес регенерації і розпаду, приходу в занепад порівняно з минулою «золотою добою». Разом з тим вони підписуються під циклічною теорією історії, що пропонує можливість національного відродження і регенерації, зазвичай через насильницьку боротьбу і війну.

Релігійні фундаменталісти неоднозначно ставляться до історії. Хоча вони мають тенденцію бачити сучасність як моральний і духовний занепад порівняно з ідеалізованим минулим, проте вони задумуються над суспільною регенерацією в прискорені строки, відображаючи та­ким чином консервативний традиціоналізм.