3. ПОСТМОДЕРНІЗМ ЯК НОВА ІДЕОЛОГІЯ

У сучасній політиці існує думка, що з розпадом установлених характерних рис нинішнього суспільства, сформовані певні політичні вчення і доктрини втрати­ли взаємозв'язок. Ця думка зазвичай є основною в ідеї постмодернізму. Не ли­ше основні політичні ідеології були якимось чином адаптовані до «постмодер- нових умов», започатковуючи «пост-ізми», такі як постлібералізм, постмарк- сизм, постфемінізм, а й, згідно з постмодерністськими теоретиками, наш спосіб розуміння та інтерпретації світу змінився або потребує змін. Це відображає перехід від модернізму до постмодернізму. Модернізм багато в чому розвива­вся з теорій та ідей Просвітництва і був політично виражений в ідеологічних традиціях, що пропонували суперечливі концепції добробуту (хорошого жит­тя). Найяскравішими прикладами є лібералізм і марксизм. Модернізм хоча й характеризується фундаменталізмом, вірою в можливість установити об'єк­тивну правду і загальні цінності, зазвичай асоціюється із сильною вірою в прогрес. Постмодернізм, навпаки, є антифундаменталістським, а центральна тема постмодернізму була резюмована Жаном-Франсуа Луотаром (1984) як «недовіра до мета-викладень (meta-narratives)». Мета-викладення, або «нара- тиви», були універсальними теоріями історії, що уявляли суспільство як узго­джену цілісність.

Модернізм характеризується пануванням двох таких «нарацій»: наративів Просвітництва і наратив Духу. У наративі Просвітництва, наприклад у Канта, мислитель виступає від імені універсальної істини і всього людства. Держава за таких умов здійснює просвітництво і свободу людей через пізнання істини. Держава легітимізується самими людьми. Тому в наративі Просвітництва влада, знання та емансипація тісно взаємопов'язані.

Представником наративу Духу Ліотар називає Гегеля. У нього наративом ви­ступає мета-суб'єкт. На відміну від наративу Просвітництва, гегелівський нара­тив Духу самолегітимізується.

Як вважає Ліотар, сучасне знання по суті метанаративне, тобто тотальне, універсальне, яке поглинає усі відмінності. Тому такий наратив модерну пови­нен бути відкинутий. Ліотар проголошує війну тотальності і розвиває значення відмінностей. Постмодерне знання — це не просто інструмент влади. Воно від­шліфовує нашу увагу на відмінностях, здатності терпіти несумісності. Тому він надає перевагу малим, локальним, наративам.

Таким чином, постмодернізм є викликом нової історичної епохи. Він включає в себе нові продукти культури, новий тип теоретизування про соціальний і політич­ний світ. Іншими словами, в світі настав такий час, який уже сам по собі заперечує описувати його в термінах і традиціях, які притаманні епосу Модерну.

Якщо епоха Просвітництва закінчилася, де ж дівається політична ідеологія? Однозначно, постмодернізм тягне за собою кінець ідеології в двох аспектах: способу мислення і засобів організації суспільного життя. Якщо більш-менш узгоджені ідеї піддають критиці сучасне суспільство за допомогою розвитку уявно запропонованої альтернативи, то політичні ідеології не можуть, але бу­дуть винні у фундаменталізмі, не дивлячись на те чи вони складають повністю розвинуті метавикладення. Постійно ставлячи питання про очевидну цілковиту реальність і приймаючи вірування, теорія постмодернізму має на меті продемо­нструвати те, що широкомасштабним теоріям-монополістам стає все більше неможливо домінувати над іншими.

Однак не зрозуміло, як далеко можна деідеологізувати в цьому сенсі полі­тичне життя. По-перше, деідеологізована політика неспроможна дати адекват­ної оцінки опозиційним силам і політичній незадоволеності. Постмодернізм відкрито відкидає обвинувачення того, що він політично консервативний. Хоча відмова від ієрархії ідей допускає відмову від будь-яких соціальних і політич­них ієрархій, антифундаменталістська політична позиція пропонує не послідов­ні перспективи критики існуючого порядку, а відсутність базису для побудови альтернативного суспільного устрою. По-друге, деідеологізована політика бі­льше стосується реалізму, ніж ідеалізму: вона продає політичні продукти, а не політичні погляди. Очевидність зниження кількості членів у партії і падіння яв­ки на виборах насправді можуть бути наслідком провалу основної течії, владні партії можуть захоплювати електорат на рівні морального обов'язку і упере­дженості. Більше того, якщо основні партії не нададуть виборцям причину віри­ти в щось більше, ніж власний інтерес і матеріальна вигода, то ті виборці, які шукають глибших політичних зобов'язань, зможуть знайти їх лише в екстремі­стських групах і партіях.

Поряд із цим, як справедливо зазначає І. Воронов, ідеологія формує якісно нове ставлення людини до таких важливих у життєдіяльності будь-якого суспі­льства цінностей, як «соціальна справедливість», «добробут», «держава», «ри­нок», «свобода». Один з теоретиків ідеології постмодерну, Р. Рейч, стверджує, що в будь-якій промислово розвинутій країні демаркаційної лінії між державою і ринком уже давно немає. Держава забезпечує функціонування ринку через ви­значення умов та меж діяльності бізнесу, а бізнес зобов'язується відповідати за своїх працівників. Існування сучасної держави неможливе без забезпечення вза­ємодії уряду, бізнесу і профспілок щодо соціально-економічної стратегії розви­тку суспільства, а значить державний і суспільний сектори стають тісно взаємо­пов'язаними один з одним.

Постмодерна цивілізація ставить нові вимоги та запити як перед кожною окремою людиною, так і перед державою як найбільш універсальною інституці­єю сучасного суспільства. Головним завданням постмодерної держави має ста­ти зняття споконвічного відчуження особистості від держави та соціуму, ство­рення всім групам можливостей, та умов для гідного рівня життя і мінімізації різних соціальних ризиків. Така держава повинна сформувати «комфортне соці­альне середовище та передумови для самореалізації особистості і розкриття її творчого потенціалу».

Тому вихідним принципом постмодерної ідеології залишається індивідуа­лізм. Але новітнє розуміння індивідуалізму як цінності та феномена суспільно­го буття не тотожне його тлумаченню за часів панування класичного індустріа- лізму. Зараз індивідуалізація всіх сфер суспільного буття зростає за умов посилення вимог щодо необхідності підвищення загальної якості життя, що розглядається не лише як суто матеріальне забезпечення, а й як розширення сфери вибору особистих переконань, цінностей та світоглядних орієнтирів. Од­ночасно відбувається формування нових цивілізаційних спільнот, які потребу­ють від своїх членів особливих форм поведінки.

За цих умов викристалізовується якісно нове явище адаптації особи до різ­них соціальних, етнорелігійних та культурних спільнот у транснаціоналізова- ному глобальному середовищі. Як критерій належності людини до тієї чи іншої спільноти відтепер розглядається її готовність дотримуватися норм, які визна­ються цією спільнотою як загальнообов'язкові, що є умовою участі індивіда у створенні та підтримці найбільш сприятливого для нього соціального середо­вища.

Донедавна чітко намітилася тенденція в розвитку політичної ідеології, яка, зок­рема, проявляється у своєрідній конвергенції в масовій суспільній свідомості.

Постмодернізм — це полемічний термін, який вперше був вжи­тий для опису експериментальних тенденцій розвитку в західному мистецтві, архітектурі і культурі в цілому. Як засіб соціального і по­літичного аналізу, постмодернізм висуває на перший план відхід від суспільств, структуризованих індустріалізацією і класовою єдністю, до більш фрагментованих і плюралістичних «інформаційних» сус­пільств, у яких індивіди трансформовані з виробників у споживачів, а індивідуалізм замінює класові, релігійні і етнічні переваги. Постмодер- ністи сперечаються, що така річ, як переконання не існує; а ідея аб­солютної і універсальної правди повинна бути відкинута як самовпев- нена претензія. Різного роду «ізми» замінені на роздуми, дебати і демократію.

Тобто можна стверджувати, що прихильники постмодернізму, розвиваючи свої теорії в нових умовах фактично творять постмодерні ідеології. Сутність їх полягає у відстоюванні плюралістичних позицій у соціополітичному, культур­ному та ціннісно-світоглядному відношенні. Центром їхньої уваги залишається особистість, забезпечення її вільного і різнобічного розвитку, матеріальних і духовних потреб шляхом розширення царини свободи в усіх напрямах людської життєдіяльності. Вимоги часу зумовлюють зростання потреб у збільшенні інди­відуальної автономії, поведінкою, мобільностю особистості. Традиційні ціннос­ті зберігають для особи онтологічне значення, визначаючи життєву філософію, а нові, постмодерні цінності і стандарти поведінки, сприймаються нею як праг­матичні настанови. Отже, одним з найбільш важливих параметрів постмодер- них змін виступає величезне розширення мережі соціальних зв'язків особи, що часто-густо супроводжується дестабілізацією цих зв'язків, розпадом сталих громад, які раніше «озброювали» індивіда набором чітких норм, цінностей, орі­єнтирів поведінки.

З іншого боку, посилюється традиціоналістська течія, прихильники якої рі­шуче заперечують необхідність та нагальність загальноцивілізаційних змін, які відбуваються у світі, вважаючи, що вони загрожують людству втратою власної національно-культурної, релігійної ідентичності. Відповіддю на постмодерні процеси глобалізації та універсалізації світу стає швидкий розвиток антиінсти- туціональних та антинормативних тенденцій, які також набувають глобального характеру. Загроза втрати національної і соціальної ідентичності стає самостій­ним соціально-психологічним фактором динаміки свідомості, культурної, соці­альної та політичної поведінки людей. Типовою реакцією традиціоналістів за таких умов стає активізація націоналізму та релігійного індивідуалізму. На ду­мку 3. Баумана, це відображає «денаціоналізацію держави» та «приватизацію національності», «...етнічність стає одним із символічних центрів, навколо яких формуються гнучкі і вільні від санкцій спільноти, конструюються та утверджу­ються індивідуальні_ідентичності». З цього приводу, розкриваючи суперечність суспільних процесів, український політолог І. Воронов стверджує, що її наслід­ком є формування маргіналізації нового типу — соціального та регіонального спрямування, її особливістю виступає першопочаткове витіснення людини з громадського життя за умов збереження високого рівня матеріального забезпе­чення індивіда. Однією з базових потреб «нових» маргіналів є прагнення «бути кимось», проте ця маргіналізована маса надзвичайно відкрита для маніпуляцій, легко сприймає будь-які гасла та цінності, швидко о'бєднується проти «ворога». Зазвичай, політичне керівництво таких маргінальних мас також донедавна було маргінальним.

Глобалізація спричиняє формування соціуму нового типу — суспільства «мозаїки».

За думкою І. Воронова в ньому виникають і активно розвиваються певні на­ціонально-культурні аспекти, які протиставляють усьому суспільству. Культур­на відокремленість цих анклавів є агресивною за своєю сутністю, зростає сту­пінь їх відчуження, а значить — і ступінь політичного, матеріального, соціо- культурного відчуження їх членів від місцевих «аборигенів». За таких умов со­ціально-психологічні та національно-культурні суперечності легко трансфор­муються в суперечності політичного характеру.

Провідні ідеї, цінності, парадигми розвитку основних доктринальних систем сучасності: — «консерватизм, лібералізм і соціалізм стали великими поняттями, які приховують консенсус з основних питань — про демократію, плюралізм, змішану економіку, соціальну політику, екологію і свої відмінності, що досі можуть здаватися людям життєво важливими і дозволяють уявляти їх як фун­даментальні альтернативи, але вже давно не є такими».