2. АКСІОЛОГІЧНИЙ ВИМІР

Під аксіологічним виміром політичної ідеології автор розуміє nfrt. Це свого роду вимір різноманітних форм корпоративної свідомості як такої, яка відображає гру­пову точку зору на хід соціального, політичного і духовного розвитку суспільства. Оскільки суспільство за своєю структурою надзвичайно різноманітне, то її головні складові елементи? які борються за владу та утримують її, формують певні полі­тичні доктрини, що виправдовують їхую діяльність.

Тому й теоретичні, і практичні «політичні складові» за своєю природою перед­бачають їх схвалення або засудження, вибір або відхилення. В принципі, в очах за­цікавлених осіб вони не можуть бути нейтральними, оскільки пов'язані з вибором, прийняттям рішень, прихильністю, оцінкою і т.д. Вони дуже тісно пов'язані з таки­ми ключовими категоріями людського життя, як добро і зло, справедливість і не­справедливість, свобода і несвобода, рівність і нерівність і т. д. Іншими словами політична ідеологія у аксіологічному вимірі розглядається як філософське осмис­лення розуміння і тлумачення людських цілей, а там де йдеться про цілі, обов'язково присутні цінності. А тому уже за своїм визначенням політична ідеоло­гія не може не мати моральних аспектів.

Аксіологія — філософське вчення про природу цінностей, їхнє мі­сце в реальності та структурі ціннісного світу, тобто про зв'язок рі­зноманітних цінностей між собою, із соціальними і культурними фак­торами і структурою особистості. Проблема цінностей у широкому значенні виникала в періоди знецінення тієї чи іншої культурної тра­диції та дискредитації ідеологічних засад суспільства. В античній і середньовічній філософії ціннісні (етико-естетичні й релігійні) харак­теристики включалися в саме поняття «реальність, істинного бут­тя». Уся традиція ідеалістичного раціоналізму від Платона до Гегеля і Кроче відрізнялася нерозчленованістю онтології й аксіології, буття і цінності. Аксіологія як самостійна галузь філософського дослідження виникає тоді, коли поняття «буття» роздвоюється на два елементи: реальність і цінність як об'єкт різноманітних людських побажань і устремлінь. Головне завдання аксіології — показати як можливу цін­ність у загальній структурі буття і яке її відношення до «фактів» ре­альності. Виділяють такі типи аксіології: натуралістичний психоло­гізм, трансценденталізм, персоналістський онтологізм, культурно- історичний релятивізм і соціологізм. До першого типу відносяться погляди на аксіологію Е. Перрі, Дж. Дьюї, К. І. Льюїса. Їх поєднує аксіо- логічне положення про те, що джерело цінностей перебуває в біопси- хічно інтерпретованих потребах людини, а самі цінності можуть бу­ти емпірично фіксовані як специфічні факти реальності, що споглядаються. Для аксіологічного трансценденталізму, що перева­жно розвивався Баденською школою неокантіанства (В. Віндембанд, Г. Ріккерт), цінність — це ідеальне буття, буття норми, що співвід­носиться не з емпіричною, а з «чистою» трансцендентальною або «нормативною» свідомістю.

Як ідеальні предмети, цінності не залежать від людських потреб і бажань. Персоналістськи-онтологічна теорія цінностей, найбільш ві­домим представником якої був М. Шелер, розглядає реальність цінніс­ного світу як таку, що гарантована «позачасовою аксіологічною сері­єю в Богові», недосконалим відображенням якої є структура людської особистості. Тип особистості визначається властивою щодо неї іє­рархією цінностей, що й є її онтологічною основою. Прагнення вивіль­нити аксіологію від релігійних передумов (Н. Гартман) породжує про­блему незалежного існування сфери цінностей. Для культурно- історичного релятивізму, біля витоків якого стояв В. Дільтей, хара­ктерною є ідея аксіологічного плюралізму, тобто багатоманіття рів­ноправних цінних систем, які розпізнаються за допомогою історично­го методу. По суті це означало критику самої програми загальної теорії цінностей, яка абстрагується від культурно-історичного кон­тексту і увіковічнює яку-небудь одну «справжню» систему цінностей. При цьому для багатьох послідовників Дільтея характерним був ін- туїтивістський підхід до трактування ціннісного сенсу культури (на­приклад, у Шпенґлера, Тойнбі, Сорокіна та ін.). Макс Вебер у своїй «ро­зуміючій соціології» запозичив у неокантіанців уявлення про цінності як нор